дімка деркач

Коли мене питають, які книжки лучче почитати з історії, раніше я давав прям нормальний перелік праць, які мені видаються симпатичними. Але зараз моя відповідь на це питання – різні. Ви не уявляєте, наскільки спотворену історію ми знаємо. Все, що ви коли-небуть читали про минуле, – інтерпретація інших численних інтерпретацій. Як такого минулого не існує. Його не можна пощупати, понюхати, відчути. Все, що ми маємо – матеріальні рештки. Кістки, мечі, замки, укази, зброя тощо. Але звичайно, левова частина, звідки ми взнаємо про минуле – документи. Іншими словами, шматок паперу, на якому хтось виводив своїми руками буковки. Але прикол в тому, що цей хтось – така ж людина, як і ми, а тому він міг щось спотворити, замовчати і тд. Та і звичайно, що в документі ти просто фізично все не опишеш (ми вчорашній день ніколи не реконструюємо – що казати про 200-літню давність). А тепер уявіть, що з цими документами (буковками, виведеними конкретними людьми зі своїми поглядами, переживаннями, субʼєктивними особливостями) працюють такі самі люди-історики, теж зі своїми переконаннями, думками і тд. І більше того, вони трактують те джерело в залежності від субʼєктивного фактору. Тобто маємо субʼєктивно написаний документ, який субʼєктивно аналізує історик. А тому навіть одну згадку історики можуть інтерпретувати полярно. Відповідно, про один і той самий період, подію і тд ви можете прочитати 2 протилежні за думкою книжки. І вони обидві будуть по своєму правильні. Тому якщо є бажання взнавати якомога ширші речі про минуле, треба читати якомога більше всякого.

Я іноді задумуюсь, що децентралізація історичної політики в Україні – та панацея, яка зможе прибрати нескінченні протиріччя та срачі, якими сповнена нинішня історична політика. Терени України, її регіони – супер різнобарвна штука. Закарпаття має свою динамічну історію, що вилилось у відповідну спадщину, Донбас – свою і так далі. Ми якось боїмось це визнавати на державному рівні, намагаючись говорити тільки про спільне, забуваючи, скільки в наших регіонах відмінного. Відповідно, для мешканців Закарпаття героями можуть бути Х та Y, але для мешканців Донбасу вони можуть бути не те що не героями, а навіть неприйнятними персонами чи то пак навіть ворогами. Чи це погано? Ні. Що з цим можна зробити? Дати людям можливість самим формувати історичну політику в себе в громадах чи спільнотах – самим вирішувати, як називати свою вулицю, які памʼятники встановлювати тощо. Таким чином можна послабити градус протиріч, прибрати одну тему для нескінченних срачів (яких у нас на рівні суспільства ой як багато). Поруч з тим, «над» такими регіональними героями існуватимуть загальні, персонажі, образи яких є незаперечними в усій Україні. Так вийшло, що такими є діячі культури типу Шевченка, Франка, Лесі Українки, Сковороди тощо (не бачив, аби людей якось тригерило перейменування чогось на їхню честь). І саме ці персони можуть бути обʼєднавчими та стати фундаментом загальноукраїнської історичної політики.

Let’s get party started;) Думаю, з неї навіть уривочки сюди закидуватиму

Минулого літа я читав цю книжку. Вона дуже велика, але це одна із найкраще написаних біографічних робіт загалом. Ушкалов реконструює життя Драгоманова за його ж текстами, показуючи, хто на нього впливав, які в нього були взаємини із однолітками, сімʼєю, українськими, російськими і європейськими лібералами тощо. Та і сам Ушкалов – ультранедооцінений український науковець. Як літературознавець – шикарний, і як історик сильно володіє методологією. Жаль, його книжки не видаються такими тиражами, як книжки умовного Вʼятровича. Може, в цьому випадку ми жили б в іншій країні.

Драгоманов – один з тих персонажів, які наглухо забуті в нинішній Україні. І не просто забуті, а закинуті в найглибшу шухляду. При тому, що ця людина була де факто першим українським інтелектуалом, знала тону мов, познайомила українців з текстами західної думки 19 ст., займалась етнографією (читай, пояснювала, що українці існують) і купа купа іншого. Саме завдяки ньому на Галичині радикали стали сильними, Франко і Павлик створили партію, і саме він дав базу для української революції 1917 року. Його думки, тексти, ідеї дуже оригінальні та сильні. І на 10 голів потужніші за всіх тих, кого зараз планують поховати в майбутньому Пантеоні.

Драгоманов був таким проросійським, що російські соціалісти називали його українським націоналістом (задовго до того, як це поняття приватизували ОУН і ко), а його самого вигнали з російської імперії, через що він мав жити в злиднях в Женеві. А щодо його сакралізації, то це взагалі смішно. Подивіться на кількість памʼятників Бандері і Драгоманову. Запитайте пересічного киянина, що він знає про нього – і максимальною відповіддю буде «дядя Лесі Українки».

І я не говорю, що Шкандрія не можна критикувати – можна і навіть треба. Але це варто робити конструктивно, вказуючи на помилки, маніпуляції, спрощення, якщо такі є. А аргументація рівня «він лівий, тому книжка фігня» (лол) – смішно.

Ось що буває з людиною, коли вона не йде за мейнстрімом, а пробує гнути свою лінію. Мирослав Шкандрій написав шикарну роботу про ідеологію ОУН, їй респектують супер авторитетні історики (Олександр Зайцев взагалі назвав її найкращою роботою для початку вивчення теми). Але мейнстрім на те й мейнстрім, що він проникає глибоко в душу людей. І вони перестають мислити, натомість піддаються емоціям. Неважливо, що Шкандрій перелапатив тону джерел, літератури і тд. Важливо, що «як він посмів написати, що Донцов був фашистом». Автори подібних постів не хочуть чути мову джерел і вона їм непотрібна. В них є своя релігія, свій уявний світ, і в ньому науковим методам та доказам не місце.

Пане президенте, коли буде державна програма єКондиціонер в кожну квартиру

А щодо корупції в часи УНР, можете почитати тексти Павла Гая-Нижника. Є як його інтерв'ю для Радіо Свобода, так й академічні роботи ("Українська дипломатія й міжнародна фінансова політика урядів Центральної Ради, Української Держави (Гетьманату) та Директорії УНР (1917–1922 рр.)" та "Фінансова агентура УНР у Берліні: саботаж і дискредитація європейських валютноекономічних і дипломатичних планів уряду Директорії (1919–1921 рр.)")

Такс, як і обіцяв у відео в ТікТоці, закидую сюди джерела і літературу про мобілізацію в часи УНР: Тексти Романа Лясковича (як в інтернеті (ось посилання на один), так і його дисертація) та дисертація Олега Чіхрадзе про другу україно-більшовицьку війну. Трохи про це у спогадах згадують Петро Єрошевич ("3 боротьби українського народу за свою незалежність"), Олекса Кузьма ("Листопадові дні 1918 р.", це про випадок ЗУНР) та Олександр Удовиченко ("Третя залізна дивізія"). Але я зніматиму про це відіо на Ютуб, там детально їх аналізуватиму))

І це ще я навіть не сідав за тему гомосексуальності серед козаків;))))))

Про місце меншин в історії Записав я відіо про Василя Вишиваного і зокрема розказав там про його гомосексуальну орієнтацію. В коментарі набігла орда руйнівників міфів, які почали писати, що це все «лівацькі брехні» і тд. При тому, що я навіть джерело вказав (книжка Снайдера «Червоний князь»). Прикол у тому, що наш загальноприйнятий наратив виключає із себе купу різних меншин, як і національних, так і сексуальних, творячи конкретний, «правильний» образ українців в минулому. Типу ці діти, які пишуть про лівацькі брехні, не винні в тому, що наші «інтелектуали» буквально розповідають тільки ексклюзивний варіант української історії, не показуючи всю її плюральність. Відповідно, коли ти говориш, що були проукраїнські комуністи (ОМГ, таких були мільйони в 20-х), українські представники ЛГБТ-спільноти тощо, в багатьох з них в голові стається error.

Взагалі помітив, коли якісь історики розповідають, що нищать міфи і продукують замість того виключну правду, це величезний маркер, що людина сама творить міфи, не розуміючи того. До таких заяв треба ставитись дуже обережно. І враховувати, що в історії правди та істини як таких не існує.

Канал називається «Як не стати овочем», але після перегляду цього відео я прям відчув себе органічною частиною якогось салату.

Кстаті, я ж недавно ходив на «Одіссею» Нолана (став жертвою маркетингу, да…) і хочу сказати, що це фільм вкотре підтвердив моє переконання, що я знаходжусь в команді «Іліади». Я загалом люблю ці 2 тексти, вони для мене по своєму важливі та особливі. «Іліаду» я перечитував з десяток разів, а деякі репліки з фільму «Троя» знаю напамʼять. Тому було цікаво подивись, як же ж Нолан екранізує пригоди Одіссея. І мені насправді не сподобалось. Відчуття, наче ти дивишся фільм, зроблений ШІ. Троянський кінь, обладунки героїв (особливо Агамемнона – цей взагалі Дарт Вейдер) ну взагалі виглядають неприродньо. Загалом, сюжетна лінія з пригодами мені видалась дуже не дуже. А от лінія його сімʼї, Пенелопи і Телемаха, зроблена класно, ти прям співчуваєш їм та переживаєш за їхню долю. Ну і супер перетягнуто. Я тригодинного ноланівського «Оппенгеймера» ледь досидів, і тут так само було. Іноді здавалось, що була задана тривалість фільму, яку треба було виконати.

Так забавно читати відгуки на цей фільм – і вони всі прям дуже полярні: хтось говорить що це геніально, а хтось – що це найгірше, що робив Тарантіно. Мені прям сподобалось. Особливо сцена, де герой, якого грає Пітт, їде машиною нічним Лос-Анджелесом. Вона триває хвилин 5, і ти прям на момент потрапляєш в Каліфорнію 1960-х, забиту хіппі, наркотиками, новою музикою і тд. Кароч, з точки зору відтворення духу часу прям топ. P.S. відео на ютуб про одну з сюжетних ліній цього фільму вже зняв і скоро монтуватиму;))

Загалом, все більше усвідомлюю, наскільки історику важливо виходити за межі своєї дисципліни. Якраз мінусом багатьох істориків є те, що вони обирають якусь вузьку тему і довбають її неначе вугільну шахту. І зрозуміло, що займаючись 20 років темою, наприклад, козацьких поселень 18 ст. на Півдні України, ти будеш знати на памʼять кожну справу на 10000 сторінок. Але чи є сенс взагалі в цій консервації в своїй темі? Ми ж займаємось людьми, а наук про людей більше, ніж історія. Це тобі і соціологія, і соціальна робота (якщо говоримо про модерн), і біологія, хімія можливо, філологія. І типу цей перелік можна продовжувати безкінечно. І всю історію людства ці моменти нас оточують. Ти не можеш вивчати щось, не акцентуючи увагу на соціальних аспектах, культурі, віруваннях, мові, якою обʼєкти комунікують тощо. Мені видається, якщо набратись якихось базових знань в соціології, економіці і тд, то можна бути набагато сильнішим фахівцем. Хоча це і потребує набагато більших зусиль.

Буду чесним, піддався на хайп назву. Насправді десь половина книжки дійсно годнота, тут тобі і дискурси, і соціальні конструкти, і різне сприйняття у домодерні і модерні. Але далі автор просто півкнижки описує різні перфоманси всіляких митців сучасності, повʼязані із фекаліями. І намагається до цього підтягнути якісь філософські думки. І це кнш вже прост нудно. Попри це, все одно трохи ширше дивишся на цей світ і вкотре переконуєшся, що навіть в такому примітивному можна знайти цілий всесвіт всіляких протиріч, культурних кодів тощо.

Я противник соціального дарвінізму. Але якщо мова йде про самокатчиків на пішохідних тротуарах…