LibriTeti

Цікавинки з Barns&Noble. Люблю ліниві вихідні🫣.

Гербарій, який Емілі Дікінсон створила в юності, зараз зберігається в Гоутонській бібліотеці Гарвардського університету. Його оцифрували, тож тепер копію можна переглянути за посиланням, а оригінал тримають у спеціальних умовах, якнайдалі від брудних рук. Я в захваті від цього тексту. У нього дивовижний ритм — він тече й розливається, мов океанська вода на піску. https://www.scribd.com/document/598718284/herbarium-emily-dickinson

Емілі Дікінсон народилася в маленькому містечку Амгерст, штат Массачусетс. Тепер будинок, де мешкала родина Дікінсонів, перетворили на музей — ще одна мрія записана в мій блокнотик! ​Так дивно: вона — одна з найвідоміших поетес світу, а у нас залишився лише один-єдиний її портрет, та й то у 16-річному віці. ​У дитинстві Емілі була навдивовижу слухняною дитиною, але мама все одно знаходила привід, щоб замикати її саму в кімнаті, без іграшок і дуже надовго, навіть на добу. Причини були прозаїчними: з'їла шматок пирога перед обідом або зайшла до кабінету батька без дозволу і взяла книжки з полиці. Проте самотність для Емілі ніколи не була покаранням. Щоразу, коли мама відчиняла кімнату, на обличчі дівчинки не було й тіні розкаяння — навпаки, там світилося чисте задоволення. #заразчитаю

«У її кімнаті стоять ліжко, комод, маленький столик зі стільцем та всюди – стопки книг.  У цих книгах – усі країни світу, зірки, дерева, птахи, павуки та гриби.  Реальні та вигадані множини.  У книгах є інші книги – як у дзеркальному палаці, де в кожному дзеркалі відображається інше, що все зменшується, поки людина не стає розміром із мурахи. У кожній книзі є сотня книг.  Це двері, які відчиняються і вже не зачиняються ніколи.  Емілі мешкає на перехресті ста тисяч протягів.  Їй завжди потрібний легкий светр.»

Мені випала неймовірна нагода почитати книгу болгарською мовою, не робила це з часів університету, думала,що все забула, але виявилося, що мозок таки пам’ятає). Канадська письменниця Домінік Фортьє (родом з Квебеку) написала французький роман-есе про внутрішній світ моєї найулюбленішої письменниці Емілі Дікінсон. Читаю неквапно, бо і хочеться насолодитися і, звісно не так легко дається читання, як англійською чи польською. Завтра напишу вам більше про цю чудову книжечку, вона також є англійською "Paper houses". А поки мій довільний переклад: ⬇️⬇️⬇️⬇️ #заразчитаю

Недоліки передзамовлення, що потім не пам’ятаю які саме книжки замовила. «До безпечних берегів» вийшов дубль, треба буде перепродати. Взяла читати «Зруйнована країна», добротна гостро-соціальна драма. Дещо нагадує "Паперовий палац". #заразчитаю

Отримала зарплату🤣 Порозкладала і любуюся🥰 #новеньке_на_полиці

Євгенія Кужавська «Боги мого краю дуже люблять кров» 8.5/10 ☆ Видавництво Vivat постаралися на славу, це дуже красиве оформлення: і естетично і на дотик. На обкладинці зображено листки гінкго — незвичне дерево, про існування якого я дізналася з тексту. Його часто називають «живою викопною рослиною», бо воно існувало ще за часів динозаврів, а у культурі Східної Азії символізує пам'ять, довговічність, стійкість і зв'язок між минулим та майбутнім. Я страшенно люблю романи жанру dark academia, тепер у нас є теж такий, уявляєте, але у стінах не Оксфорду, а Другої Київської гімназії часів української революції 1917 року та періоду правління Центральної Ради. Це була коротка золота доба української культури, коли здавалося, що попереду і нова країна, і нове мистецтво і нове покоління вільних людей. Але ми знаємо чим усе закінчиться: пам'ятаємо про Крути, про розстріли, про вигнання, про долі тих, кого згодом назвуть «Розстріляним відродженням». Саме тому цей роман читався з болем, а не лише із захопленням, як у Донни Тартт. Головні герої роману — це студенти гімназії, зокрема є і справжні прототипи: Рона (Вероніка Черняхівська), Олександра Екстер, Зеров. Вони сперечаються про літературу, закохуються, читають Оскара Вайлда, обговорюють його «Саломею», ходять до бібліотеки, відвідують спіритичні сеанси, намагаються розгадати загадку містичного вбивства, що сталося на сходах музею, а також інших дивних смертей. Атмосфера декадансу тут неймовірна. Мені дуже сподобалося, що детектив по-перше дуже історичний, а по-друге нерозривно пов'язаний із мистецтвом. У центрі загадки — картина Рубенса, символи, міфи, літературні алюзії. Наприклад, міт про богиню Кібелу, яка походить із Фригії (територія сучасної Туреччини), але згодом її культ поширився по всій Римській імперії. Вона була Великою Матір'ю богів. Її зазвичай зображували на троні між левами. Найстрашніша легенда пов'язана з юнаком Аттісом. Кібела покохала прекрасного Аттіса і за однією версією, коли він захотів одружитися з іншою жінкою, богиня наслала на нього безумство. У нападі шаленства Аттіс оскопив (кастрував) себе під сосною і помер. Після цього Кібела домоглася від богів, щоб він не зникав остаточно зі світу. Його тіло нібито не розкладалося, а волосся продовжувало рости. Через цю легенду жерці Кібели під час свят входили в екстатичний стан, били себе, проливали кров і навіть наслідували долю Аттіса. Для римлян культ Кібели був одночасно привабливим і моторошним. Це добра книжка, щиро раджу! А про листок гінкго на початку відгуку я написала не просто так, на мене цей символ спрацював сильно, я сприйняла це, як спробу Євгенії Кужавської зберегти пам'ять про кілька років українського культурного дива, яке було прекрасним, але таким коротким і трагічним. Вероніку Черняхівську розстріляли у 1938 році. Її батька, видатного лікаря Олександра Черняхівського, знищили радянські репресії. Її мати, письменниця Людмила Старицька-Черняхівська, пережила чоловіка і доньку лише на кілька років та померла під час етапування в заслання, її просто викинули з потяги, тому навіть могили немає. Вероніка була єдиною дитиною в родині й не залишила нащадків, а отже разом із нею обірвалася ціла гілка великої української культурної династії Старицьких, Лисенків і Черняхівських💔. #прочитане #начитала

#прочитане 💔❤️💔

Мене завжди дивувало, як легко ми самі відмовляємося від власної історії. Коли чуємо імена Ягайла чи Стефана Баторія, то автоматично кажемо: «це польська історія», «це королі Речі Посполитої». Але чому ми так вперто забуваємо, що значна частина Речі Посполитої — це українські землі, українська шляхта, українські міста, українська культура й люди, які творили цю державу не менше за інших? Так, Ягайло був великим князем литовським і королем Польщі. Так, Стефан Баторій правив Річчю Посполитою, але Річ Посполита — це не лише Варшава чи Краків. Це також Львів, Кам’янець, Луцьк, Київ, Остріг, це простір, у якому жили наші предки, де формувалася наша еліта, освіта, політика й культура. Ми часто дивимося на свою історію занадто вузько, чомусь лише через призму «етнічної України», але ж почекайте, історія Центрально-Східної Європи значно складніша і якщо ми самі будемо відмовлятися від цих постатей, то їх повністю заберуть інші. А наша історія знову стане «селянською» й бездержавною, ніби українці існували лише десь на узбіччі великих процесів. Насправді ж ми були частиною великої політичної та культурної історії Європи. І не варто відмежовуватися від цього! Тому дуже раджу книжку «Наші королі» від Видавництво Темпора. Це якраз хороша спроба подивитися на історію ширше й повернути собі тих постатей, від яких нас довго привчали відмовлятися. А також розмову історика Віталія Михайловського, де він представляє свою книгу, я прослухала на одному диханні. #LibriTetiрадить https://youtu.be/0u98z_ag1nk?si=Fl6bdG-YEjGnDbSg

Я належу до тих людей, які мають звичку повертатися до сторінок, які вже затерті до дір, і передивлятися кінострічки, де кожен кадр став рідним. Мені подобається це відчуття впізнаваності, коли ти не просто дивишся екранізацію, а проживаєш її знову і знову, знаєш діалоги напам’ять, знаєш яка музика зараз прозвучить. Драматична стрічка «Елегія» (2008) Ізабель Койшет і є саме таким кіно для мене. Я пам’ятаю кожну інтонацію, рух плеча чи погляд героїв, і люблю цей фільм усім серцем. Дивовижно, як йому вдається не старіти разом із тим, як змінюємося ми самі. Коли переглядаєш «Елегію» крізь роки, вона щоразу відсвічує новими гранями. Спочатку ти бачиш у ній лише красиву й трагічну історію пристрасті (це коли мені було 20 років), але з кожним новим переглядом вона все більше відкривається як глибока, майже терапевтична притча про прийняття власної вразливості! В основі стрічки лежить роман «Тварина, що помирає» (The Dying Animal) визначного майстра американської прози Філіпа Рота. Самоіронія та інтелектуальний цинізм Рота у фільмі зазнають дивовижної метаморфози. Там, де у книзі домінує жорсткий, майже анатомічний чоловічий погляд на старіння, сексуальність та страх смерті, Ізабель Койшет додає жіночої чуттєвості, емпатії. Головний герой, професор Девід Кепеш (блискуче зіграний Бен Кінґслі), усе життя тікав від емоційної прив'язаності, ховаючись за маскою естета й циніка. Але зустрівши юну кубинку Консуелу Кастільйо (заворожуюча Пенелопа Крус), він опиняється віч-на-віч із тією самою «твариною, що помирає» всередині себе — зі своїм смертним, вразливим тілом, яке вперше по-справжньому і безпорадно закохалося. Чи можна зцілити свою душу через біль? Риторичне запитання, але ви знайдете відповідь,якщо подивитеся Елегію. Музичний супровід — це окремий персонаж. Фортепіанні та віолончельні партії (зокрема твори Баха та Бетховена) підкреслюють академічний, затишний і водночас холодний світ Девіда Кепеша. Звуки фортепіано в поєднанні з приглушеною, осінньою палітрою кольорів (глибокі коричневі, бордові та стримані сірі відтінки) створюють атмосферу візуальної елегії — вірша про кохання, написаного на згасаючому схилі віку. А що залишається, коли час забирає молодість, красу та здоров'я? #КіноІДумки #LibriTetiрадить

#КіноІДумки

Назва в українському перекладі “Рецидивіст”, англійською ж роман називається "Jailbird". Однозначно 10/10❤️ З одного боку це велика сатира, але я б ще підмітила, що Воннеґут проілюстрував нам цілу анатомію американської влади XX століття. Головний герой, Вальтер Старбак, існує як «позначка» в системі: людина, яка працює всередині державних і корпоративних структур, але, що цікаво, постійно потрапляє у фінансові скандали, політичні інтриги й адміністративні кризи абсолютно не з власної волі. Він фактично не має жодного реального права голосу. А ще у нього дуже скучне особисте життя, ну є дружина, але щось так вже все у них прісно з роками, ну є син, але і тут не вдалося, стосунки після певної події взагалі зійшли на нуль. А потім нашого Вальтера посадили у в'язницю. І тут текст "оживає"). Хто вже читав хоч щось у Воннеґута, то знає, що це дуже інтелектуальний чоловік, тому кожен поворот у тексті щось точно означає. Цей світ "рецедивіста" неможливо зрозуміти без історичного контексту Сполучених Штатів 60–70-х років і постаті президента Річарда Ніксона. Скандал «Watergate», що розгорнувся у 1972–1974 роках, став однією з найважливіших політичних подій у сучасній американській історії: незаконне прослуховування політичних опонентів, використання державних інституцій для приховування слідів, журналістське розслідування і, зрештою, відставка президента — перша в історії США. Мені здається, що Ніксон у романі навіть мав більшу роль, ніж просто президент, Воннеґут використав його просто, як приклад, а може навіть, як символ цілої американської системи. Знаєте,що от сильно дивувало, протягом цілого роману, герої, як навіжені змагалися над контролем за інформацією. Пам'ятаю фразу свого декана:" Хто володіє інформацією, той володіє світом", і так з лекції в лекцію нам довбав, можна подумати, що готував нас до ролі таємного агента. Хехе) Якщо перегорунути останню сторінку і сісти подумати,то того Старбака навіть шкода, він же ж навіть толкової біографії собі не зробив, а у яких кабінетах сидів, так...просто функція. Хоча, а чого я дивуюся, зараз таких "людей-функцій" у політиці багато. Висновок у мене такий: історія рухається не вперед, а по колу через відтворення одних і тих самих структур. Читайте дядька Курта, бо він дуже крутий чолов'яга! #начитала #прочитане

Перше,що треба сказати — я обожнюю Курта Воннеґута!🩷 А по-друге, величезне спасибі моїй сільській бібліотеці, яка активно скуповує українські новинки і таким чином береже мій сімейний бюджет). Село "Озеро на пагорбі", вулиця Ожинова. Я не жартую, якщо що, це моя адреса🤭. #прочитане

Покупки тепер стали набагато скромніші, бо пересилка з України стала космічна, але зате є стимул обирати лише найнайбажаніше і таке,що точно буду читати. Наприклад талмуд "Завіт води" поки не купуватиму,бо тема Індії не в пріорітеті, а ще інтуїція підказує,що лежатиме,як і Брилька🤣 #новеньке_на_полиці

У книжці Бессона згадано фільм із Софі Марсо «La Boum». У дитинстві я з своєю кузиною переглядали його десять разів точно. Довгими зимовими вечорами у 90-ті робити особливо не було чого, тому ми грали лото, складали пазли з нашими бабусями і дивилися Бум та Бум-2. Для нас це було дуже екзотично: Париж, підліткове кохання, перші вечірки, поцілунки, сварки з батьками і відчуття, ніби життя у них таке кольорове і солодке,як баблґам. Софі Марсо, звісно ж була нашою кумиркою, абсолютно магнетична, ще зовсім юна у цьому фільмі, яке і стало її візитівкою у світ кіно. Тому я на спогадах взялася сьогодні переглянути Бум і знаєте, то було фантастично, а знаменитий хіт Стівена Річардсона "Reality" тепер відлунює у моїх вухах. Гарно так! #LibriTetiрадить

Не так давно я радила ютюб канал українського видавництва Жорж, а тепер надибала ще одного видавництва — Stretovych. Дуже цікаво було послухати про ситуацію на книжковому ринку. Сумна тенденція, як і в усьому світі, але як сказала Юлія Орлова, ген-директорка в-ва Vivat:" Ми просто мусимо встояти і пережити ці важкі часи". 🩵💛 Підтримуйте українське, читайте, дивіться, слухайте українське, їжте, пийте, смакуйте, носіть українські бренди! І як можете так популяризуйте. 🤝 https://youtu.be/c-GnYrdffl0?si=YAuB6-kDGb0pll_D #LibriTetiрадить

Філіпп Бессон «Припини свої вигадки» 8/10 ☆ Бессон народився у 1967 році в Барбезьє — маленькому провінційному містечку на заході Франції. Його юність припала на 1980-ті, то був час, коли «бути інакшим» було небезпечно і виходом із ситуації було просто мовчати і приховувати свою гомосексуальність. Цей коротенький роман є автобіографічною історією першого кохання між юним Філіппом і Томасом. У численних інтерв’ю Бессон зізнавався, що ця історія довго не давала йому спокою. Він говорив, що писав її як борг перед тим хлопцем, яким був, і перед Томасом, який ніколи не мав права на голос. Третя частина була для мене найбільш щемка, коли Філіпп зустрічається із сином Томаса. Загалом ця історія нагадує щось між щоденником і сповіддю, деколи здається, що він і досі боїться сказати забагато. Бессона часто порівнюють із Анні Ерно, я читала лише один її роман, тому важко сказати щось з цього приводу, але от в автобіографічній оголеності вони таки подібні. Після прочитання у мене дивні відчуття: ніби я підглянула за чиїмось життям, завжди так почуваюся,коли читаю чи то листи чи автобіографії письменників. Рідко коли читаю подібну літературу, але у своєму жанрі це добре написано, мабуть одним реченням я б сказала, що це історія про кохання, яке не дозволили прожити. #прочитане #начитала

#прочитане

Це щось несамовите ❤️‍🔥 Я лише на сотій сторінці, але важко відірватися. Причорнобильський ліс, поліський діалект, дивні люди на хуторі, де живе чи то сім чи то вісім людей( на сторінці 23 перша рушниця якраз вистрелить). Чи треба говорити про художнє оформлення Ольги Узун, це так моторошно і красиво водночас, ну як і фільмах Лінча🔥. Перше речення: "Першими її знайшли мухи". #заразчитаю