Дайджест срачів

Срач "Книгоблогери vs КСД" Історія така: є 10 (чи 30?) тікток-блогерів і блогерок, які створили спільний чат і говорили там за життє. І про книжки теж говорили, і про видавництва, і про інших блогерів. Один з них поскрінив то всьо і надіслав представниці видавництва. Скріни ті ніхто не бачив, їх у публічному просторі немає. Срач власне починається в момент, коли представниця видавництва, почитавши скріни, йде в приват до блогерів з'ясовувати стосунки.  Самі блогери написали про цю ситуацію дуже обтічно, мовляв, "зараз я вам розкажу казочку, не називаючи нікого і нічого". З іншого боку, написала пост крадійка книжок, і в коментах там прозвучали і деякі імена, і назви.  Виявилось, що знов замішане "Четверте крило", про яке вже були срачі. Попередні срачі були через те, що комусь з блогерів надіслали "крило" за 5 днів до початку офіційного продажу, а комусь ні (представниця видавництва пояснила, що "ця розсилка була без умов відгуку чи публікацій. Це просто подарунки нашим партнерам, з якими вже була співпраця та запланована на наступний рік"), а також щодо власне контенту під обкладинкою (дракони з прутнями і все таке). Коротше, те, що по крилу проїхались вже з усіх боків, не новина. Що конкретно збурило представницю видавництва – складно сказати без скрінів в наявності. Звучало припущення, що її обурила невідповідність між публічними висловлюваннями в блогах і закулісними висловлюваннями у чатіку на 10-30 осіб (типу публічно хвалять, поза очі... чи то критикують, чи то обсирають – без скрінів неясно). Скінчилось тим, що видавництво не надсилатиме цим блогерам книжки на огляд (закономірно). Деякі з них тут же написали, що і раніше книжки не отримували, тож нічого не змінюється. А якщо нічого не змінюється, то про що був весь срач, не дуже ясно. Про те, що в інтернеті хтось може зробити скріни? Буває, це інтернет. Про те, що представниці видавництва не треба було йти в приватні повідомлення з'ясовувати стосунки? Ну можливо, я хз, навіщо це було робити. Про те, що така поведінка не вписується у корпоративну етику, причому з обох боків – і блогерську, і видавничу? Ну от хіба що це.  Додатково почитати можна тут: Канал Проліт Канал Діми Персика Канал thedudewhoreads

Продовження епопеї з Readeat. Срач знову ініціював Дмитро Феліксов, і знову за посередництвом Forbes. Попередній раз це було інтерв’ю для Forbes (наслідки описані тут), ще раніше – діалог з Федорівим для Forbes (про це у пості Федоріва, а опис того, як пішла хвиля, тут), цього разу – колонка для Forbes. За майже півроку спостережень за цією історією думаю, що це таки стратегія розігріву аудиторії – насамперед аудиторії Forbes, тобто людей з баблішком. Суть колонки не дуже важлива (головне – там шось про баблішко), якщо ціль – не випадати надовго з поля зору певної ЦА. Алгоритм максимально простий – вкиди через більш-менш рівні проміжки часу (інтервал близько двох місяців). Люди бігають, суїтяться (с) Головне – зробити вкид голосним і з чіткою орієнтацією на ЦА. Представники книжкової галузі почали писати, що це кумедно, що це дивні претензії тощо тощо. Але камон, Феліксов і не приховував, що ми не ЦА, що люди, які читають книжки, його не цікавлять, та й ті, які видають книжки, як бачимо, не цікавлять теж. Його цікавить виключно баблішко, це його головна цінність, і він адресує свої слова насамперед тим, для кого баблішко – теж головна цінність, а не якийсь там розвиток галузі, спільнот, читання, іншої маячні. Нам збоку може бути смішно. Але добре сміється той, хто сміється останній. Припущення щодо того, куди може завести цинічна стратегія Феліксова, висловили у коментарях до цього допису та цього допису. Суть в тому, що ці на позір дурні заяви та поведінка – ще не привід розслаблятися і списувати Феліксова з рахунків. Людина, яка так цинічно любить гроші, може завдати неприємностей усій галузі, якщо у моменті це принесе достатньо великий прибуток. Коротше, це виглядає дурнувато, але також це небезпечно. Обговорення цієї колонки були серйозні, напівсерйозні і був чистий стьоб. Пальму першості з пародіювання декоративної «турботи про галузь» утримує Сергій Кошман (почитати можна тут). Далі підбірка фб-постів, під якими переважно ржуть, і постів, під якими переважно всерйоз обговорюють колонку Феліксова. 📪 Щоб поржати, йдіть під ці пости: 1. Галина Герасим 2. Радміла Корж 3. Ілля Стронґовський 4. Сергій Громенко 5. Віктор Янкаускас 6. Остап Українець 📪 Щоб почитати коментарі, у яких є спроби подискутувати, йдіть під ці пости: 1. Олександр Равчев (+ під репост його допису у Враження.юа)  2. Андрій Боборикін 3. Ольга Погинайко 4. Тетяна Пушнова 5. Мальва Зненацька 6. Максим Саваневський 7. Галина Островерхова 8. Лєна Чиченіна 9. Остап Українець 10. Антон Мартинов 11. Дмитро Феліксов 📪 Пости, під якими практично немає обговорень: 1. Пост Форбс 2. Олександр Красовицький 3. Ігор Степурін 4. Вероніка Конончук 📪 Підбірка по срачу від Детектора медіа та mc.today. В телеграмі: тут, тут, тут, тут, тут, тут, тут, тут.

[Знайшла для ілюстрації зображення, яке виглядає дуже мило і реалістично] Срач навколо ШІ-обкладинки «Бородатого Тамарина». Частина 2   Щодо «ШІ – це просто інструмент». Звісно, новий інструмент – це ніколи не «просто». Художня практика є опосередкованою діяльністю, посередницьку функцію виконують інструменти та матеріали, коротше – медіуми. Поява нового медіума в певній галузі практики завжди є складною подією. Отут є прекрасна стаття про це, навіть не вчитуючись в приклади, проглянувши лише загальну частину і висновки, можна скласти уявлення, як це працює (з антропологічної точки зору).     Катерина Кошелева, ілюстраторка, яка співпрацює з Кідруком, також написала, що це не «просто» інструмент, але з іншого ракурсу. Коротко вона виклала свої аргументи під дописом Кідрука, і там же дала посилання на свій ще весняний, трохи апокаліптичний текст про те, що низькоякісні генерації завалять ринок, художники втратять роботу тощо. Гарно написаний текст, але він не зміг вивести мене зі стану дзену. Єдине, що мене здивувало – це те, що вона проводить паралель з появою соцмереж. А чому не з появою інтернету, якщо ми вже про «Difference in degree, NOT in kind»? От де були справді гарячі баталії, випускати цього монстра з лабораторій, чи «емейли для науковців, а не для плебсу». Всі наступні проблеми мають цю точку відліку, але щось не бачу від художників заяв «інтернет нас всіх погубить, бо унікальний якісний контент губиться в ПОТОЦІ». А до інтернету були подібні баталії про телебачення, а до того – про кіно, а до того – про фотографію (навіщо взагалі потрібні художники, якщо є фотографія? Точно мали вимерти, натомість кількість художників до ХХІ століття збільшилась безпрецедентно). Аргумент «буде менше принципово нового контенту, більше – згенерованого на базі того, що вже було» теж трохи дивний, бо це всю історію мистецтва так, нічого нового, пробачте.  

Срач навколо ШІ-обкладинки «Бородатого Тамарина. Частина 1 Обкладинка та перше обговорення у тг тут, друге тут. Пояснення Кідрука у фб тут, під дописом він додав: «У твітері охоплення 100 тисяч, часом "політичні" твіти не мають такого», тож я пішла почитала, що пишуть у коментах та репостах твіту. Переважно пишуть «докотилися». Маю враження, що за оцінкою «докотилися» стоїть упередження, яке сформувалося стараннями «Фоліо» ect., які друкували тупо сирі генерації ШІ. За рік-півтора вже випрацювалась стійка асоціація «згенеровано = дешево і неякісно», відповідно «ШІ – зло, бо збільшує кількість неякісного візуального контенту». Коротше «ШІ = дешовка», матеріалізоване вираження «бажання знизити видатки». Особисто у мене до наріжної думки допису Кідрука «ШІ – це інструмент» претензій немає. Я би сказала, що Midjourney, з одного боку, більш просунутий скрипт, з іншого боку – менш керований, ніж звичайний скрипт. Але суть його та сама. Поясню на прикладі. Якщо мені в Ілюстраторі потрібно створити низку безшовних паттернів, я малюю елементи, завантажую їх у скрипт, який розташовує ці елементи відповідно до математичних схем, потім дивлюсь на результат і або відкидаю його, або правлю. Правки можуть віднімати дуже багато часу, але все одно це значно скоріше, аніж малювати весь паттерн вручну. Тобто основний профіт – це прискорення процесу + можливість продивитись багато варіацій, які згенерує скрипт за короткий проміжок часу. Плюс за допомогою скрипту можна швидко робити значно складніші речі, ніж вручну. Те саме з 3D моделюванням. Можно зробити модель руками і зафільмувати, але 3D варіант буде швидше і дає додаткові можливості. Те саме з пензлями у фотошопі, зрештою, з самим фотошопом, малюванням на графічному планшеті тощо. Я прекрасно пам'ятаю, як малюнки, зроблені у фотошопі, зневажали, бо барви ненатуральні, все "неживе" і так далі. А потім, навпаки, викатували вимогу "підходять лише малюнки, зроблені у фотошопі" (бо чисті барви і модні ефекти). Зараз всі вже звикли, і фотошоп став просто одним з можливих інструментів/ технік виконання. Щодо Midjourney, то я витратила на ознайомлення з ним пару днів і десь стільки ж на ChatGPT. З Midjourney я за два дні так і не витягнула чогось, що мене б хоч якось влаштувало. З чатом GPT було теж нудно, дві цікаві відповіді за два дні питань. З такими результатами немає сенсу витрачати свій час на нього, бо без чату я приблизно у сто разів ефективніша у пошуку, обробці та генеруванні інфи)) Як інструменти MJ и GPT поки що низькоефективні (Кідрук написав "жахливо недосконалі"). Midjourney нагадує якісь вправи починаючого чарівника, де у відповідь на заклинання з’являється шось рандомне)) Чому Кідрук купив картинку з мурахою, а не згенерував сам? Бо можна місяць на це вбити і не отримати таку мураху, яка тебе задовільнить. Основна проблема з Midjourney як робочим інструментом – його результати дуже складно синхронізувати з завданнями. Просто позалипати на генерації може бути прикольно (якщо не потрібно досягти якихось конкретних цілей), але особисто я цей запал неофіта пройшла ще з фотошопом, у якому свого часу залипала тупо місяцями. ЗD це було вау. Скрипти в Ілюстраторі – вау! Але зараз я досягла дзену, і спокійно ставлюся до будь-яких технік та інструментів, і дивлюся безпосередньо на те, що створено, а не за допомогою якого медіума створено. Просто є певні правила гри для певного візуального продукту, наприклад, для обкладинки книги. Ця обкладинка виглядає сумнівно не через те, що на певному етапі її створення було використано генерацію, а через те, що її елементи погано узгоджені між собою, ну і один з головних елементів – мураха – недопрацьований. Тобто не ок, що допоміжний матеріал використовують як готовий продукт. І на реакцію «це виглядає не ок» дають відповідь типу «ми можемо використовувати цей інструмент». Та можете, просто видайте не полуфабрикат (створений за допомогою цього інструменту), а завершений продукт (створений на його основі).

В твіттері розійшовся тредік (початок тут, докладніше думка розкрита тут) про те, що українські автори видають фентезі під псевдонімами, час це припинити (чи хоча б вказувати на обкладинці національність автор_ки у разі наявності псевдоніму). Я на такі пропозиції покращення зазвичай не зважаю, бо різні фантазії у людей бувають, зокрема і такі. Але тут прям в коментах мене запитали, що я про це думаю. Ок, я думаю, що це дойоб на порожньому місці. Автор_ка художньої прози не повинен_а повідомляти читачам свою біографію, ім'я, інші паспортні дані. Автор_ка пропонує читачам художній текст. Все інше – можливі (але необов'язкові) важелі впливу на вибір читачів. Є деякі ситуації, коли з точки зору етики читачі мусять дізнатися дещо про автора чи авторку: це стосується, зокрема, ситуацій правдивої передачі досвіду соціальної нерівності. Тобто, етично повідомити читачам, представник якої групи описує певний досвід у книзі. Якщо це книга про жіночий досвід, то чи жінка його описала; так само читачі мають право знати деякі відомості про авторів у випадку, коли йдеться про інші специфічні досвіди (наприклад, біженці, військові, окупація тощо – чи людина пережила це чи просто уявляє, як воно могло би бути). Але все це можна повідомити і без вказання імені за паспортом (навіть у репортажі, не кажучи вже про художку). Загалом, це тред зі спробою зарегулювати те, що прекрасно живе без зовнішнього регулювання. Хто хоче – той повідомляє справжнє ім'я, вік тощо, хто не хоче – не повідомляє нічого або навіть може створити повністю вигадану особистість – літературні містифікації ще ніхто не відміняв. Звісно, тут теж є межа, бо не може вигадана особистість собі привласнювати важелі реальних впливів на гострі теми та ситуації (всі згадали Доржа Бату, ага). Але у треді мова про фентезі, де нічого подібного на підхід Бату. Більше того, саме у жанрі фентезі примхливий псевдонім може стати органічною частиною літературної гри та створених автором чи авторкою світів. Так само сумнівними для мене є пояснення щодо псевдоніму як прояву меншовартості. Існує сто п'ятдесят мільйонів причин, з яких у людини саме такі, а не інші стосунки зі своїм ім'ям (та ім'ям, яке презентує його/її особистість). Ви не вгадаєте. А накидувати шаблон бачення на чужу історію (яка проявляється, зокрема, й у виборі імені) – просто непродуктивно. Ви так нічого не досягнете, окрім розладу. До речі, вже недоступний канал «80 псевдонімів і 2 письменника» про Фернанду Пессоа і Жузе Сарамаґу (його вела авторка цього каналу), а шкода, можна було б на цьому прикладі обговорити, яка жахлива меншовартість довела цих авторів до створення такої кількості псевдонімів. І щодо візуального сприйняття. Як на мене, дещо неоковирно виглядає, коли весь текст книги кирилічний, а псевдонім – латинкою (як у одному з наведених прикладів). Ну але це вже справа смаків, а не етики. Як і звучання імені загалом. Зрештою, я вважаю, немає причин, щоб "боляче, незвично, незручно" відмовлятися від іноземного псевдо, окрім того, що так захотілося авторці треду. Єдиний вартісний аргумент – це підвищення видимості українських авторів, але з цим можуть чудово впоратися соцмережі / фестивалі / презентації, і наявність псевдоніму тут не перепона.

Якою, виявляється, небезпечною темою є кулінарія 😁 Скрін звідси. Як я зрозуміла з коментів, це пов'язано з оцією книгою. Пішла з-під тих коментарів на сторінку авторки, а там рецензії польською мовою, і про просування книги в Польщі дуже цікаво. А наші банять, бо борщ не трипільський 🍛

Зафіксую постколоніальні питання / симптоми / камені спотикання у книжкових срачах дискусіях (вересень-жовтень): 📖 Стівен Фрай приїхав в Київ, його запитали про ставлення до рос.культури: лінк. У коментах понеслося обговорення поетики Достоєвського 🤦‍♀ 📖 Про рос.вплив на нашу книжкову галузь: лінк. 📖 Книжка Нори Круґ про те, як українці та росіяни однаково страждають від війни: лінк. 📖 Рос.письменник Биков та його стабільна колоніальна апропріація, а в коментах срач про споживання рос.контенту після 2014-го року vs після 2022-го року: лінк. 📖 Про те, як представлена історія України у складі совка в книзі Шейли Фіцпатрік "Найкоротша історія радянського союзу": лінк. 📖 Про любов країн-колонізаторів до оповідання історій про "хороших злочинців"; порівняння "хороших німців" (у книгах про Другу світову) з "хорошими рускімі". Все це в коментах під цим дописом. Є також подібні порівняння з китайцями. 📖 Бентежне очікування Нобелівки (чи не дадуть русні): лінк 1, лінк 2. 📖 Lviv Book Forum і спільна дискусійна панель Славенки Дракуліч та Енн Епплбом. Запис дискусії тут. Обговорення: про обох тут, про Епплбом тут, про Дракуліч тут. Минулого разу подібне обговорення книг Дракуліч було під цим дописом. Інтерв'ю з Епплбом, зроблене напередодні цієї дискусії, вийшло на LB, а інтерв'ю з Дракуліч – на Читомо. 📖 І знову (не)розуміння російської імперскості навіть тими з вестернів, хто на цьому спеціалізується. Див. коменти про роботу наукових редакторів над перевиданням книги Еви Томпсон в коментах тут, потім винесено окремим дописом + пост Михайла Назаренка про це на фб. Запис дискусії з Lviv Book Forum за участі Еви Томпсон тут. Ще деякі дискусії з Форуму тут і конспект тут.

Щось давно нічого не було про Readeat)) А сьогодні прям бадьоренько пішло, мабуть, розігрів перед 4 жовтня 👆 Понеділкові гілкі срачу тут і тут, а п'ятнична тут.

Срач між Танею Стус та Наталею Моспан. Частина 2. Чому раптом цей срач відродився у вересні вже 2023-го року (півтора року минуло від першої серії, це багатенько), достеменно невідомо. Для нас цьогорічна серія починається з винесеного з-під замка фб-поста Тані Стус, у якому вона пише, що не хоче співпрацювати з тими, хто співпрацює з «МКП», бо у «МКП» «неприйнятні способи взаємодії в професійному середовищі». Після цього дієвцям галузі довелося робити вибір між «МКП» та Стус, і деякі вибрали не «МКП», тобто відмовились від подальшої співпраці. Наталю Моспан це обурило, вона написала допис про перервану співпрацю з партнерами через тиск на них з боку Тані Стус (дослівно навіть «пресинг»), а ультиматум («обирайте, або я, або вона») для спільних колег потрактувала як шкоду власній діловій репутації і повідомила, що готує відповідний позов. Колеги в цей час трохи в ахєрєнії, бо, по-перше, не можуть зрозуміти, з чого заваруха, а по-друге, чому це вони мають когось обирати у професійному полі. Про це поговорили в коментах під дописом Остапа Українця і більш розлого під дописом Христини Лукащук. Ще було трохи обговорення під другим дописом Моспан і тут у телеграмі. Наостанок висловлю припущення, чому срач реінкарнувався саме зараз. «The Kyiv Independent» за кілька днів до цього презентував фільм-розслідування про вбивства українських дітей росіянами. Назва фільму «Діти, які вже ніколи» частково співпадає з назвою книги МКП «Діти, які ніколи не читатимуть книжок», тому, можливо, дехто тригернувся. Повторюсь, це припущення, на яке наштовхнули близькі дати, теми, назви. Якщо спрацював особистий тригер, то дія «поговорити про це відкрито з колегами» на цьому етапі не особливо надається до реалізації (бо спочатку про це говорять не з колегами), а поведінка стає більш зрозумілою, порівняно з відверто непереконливо прописаним мотивом «помсти за потривожене его». Можливо, поштовхом слугувало щось інше, але, як на мене, у підзамочному пості Стус чітко прописана мотивація – очистити особистий простір по максимуму від можливих тригерів. І начебто людина має на це право, проблема тільки в тому, що особистий простір бульбашки – одночасно і професійний. Тобто це настільки ж колективний (спільний) простір, наскільки і особистий. Неможливо тут вирішити питання особистого психологічного убезпечення (не ризикнула написати «комфорту», бо який тут вже комфорт) так, щоби при цьому не посипались навколо професійні зв’язки і не завалився шматок галузі в срачі, щонайменше.

Срач між Танею Стус («Барабука») та Наталею Моспан (видавництво «Моя Книжкова Полиця», далі «МКП»). Частина 1. Цей срач почався ще у березні 2022 року (!) навколо дитячої (?) книжки видавництва «МКП». Тоді він пройшов повз мою увагу, бо у мене немає дітей і тому я не слідкую за цим сегментом літератури, до того ж конкретно у березні 2022-го я думала аж ніяк не про книжкову галузь (а насамперед про те, як би мені вижити, бо особисто для мене повномасштабне вторгнення почалося не зі звістки у дзвінках чи новинах, а з вибухів за вікнами). Після прикметника «дитяча» я поставила знак питання у дужках, оскільки саме навколо цього визначення і ламалися списи на початку срачу. «МКП» позиціонує свою книжку «Війна. Діти, які ніколи не читатимуть книжок» (про вбитих дітей) як літературу для віку 10+ років (скрін покладу в коментарі). Натомість Тетяна Стус написала розлогий пост про те, що дітей така книга (з ілюстраціями вбивств, власне) може травмувати або ретравмувати. Авторка цієї книги, Маша Сердюк, тоді ж відповіла (під своїм постом), що книга насамперед для європейців. З точки зору Тетяни Стус, задум такої книги для аудиторії «дорослих європейців» це ок. Але ж «МКП» позиціонує книгу як дитячу. В свою чергу, «МКП» в особі Наталі Моспан тоді ж озвучила позицію, що Таню експертом вони не вважають, натомість дослухаються до думки найвпливовіших світових видавців в сегменті дитячої літератури. Саме цю ситуацію Моспан пригадала у нещодавньому пості, написавши, що Тетяна Стус вирішила публічно звинуватити її «в непрофесіоналізмі, паразитуванні на біді, і багато всього іншого», і це було наче ніж у спину, оскільки вони «добрі знайомі», тож Стус треба було просто «вказати на помилку у приватній розмові». З одного боку, так. З іншого боку, якщо вони аж так добре знайомі, Стус могла вже наперед знати відповідь, про що і написала публічно: «Я знаю, ти раніше це пробувала робити, але коли тобі казали не те, що ти хотіла б чути, ти їх [поради фахівців] ігнорувала».   По суті, ключових зауваг від Стус щодо книги було дві: 🗒 Перша – вододіл між внутрішнім ринком та зовнішнім. Іншими словами, спираючись на авторитет європейських видавців, можна робити книжку для європейського ринку. Це власне що інформаційна книга для іноземців, які перебувають у безпеці. Для українського ринку потрібно вносити деякі корективи. Вийшла трохи абсурдна ситуація, коли українські виробники мають локалізувати свою книгу для української аудиторії. 🗒 Друга заувага – маркетинг, але під цим дописом Моспан натякає, що цей проєкт не був комерційним. Втім, навіть якщо шляхи розповсюдження були не через продаж, питання щодо аудиторії, до якої мала потрапити книжка (будь-яким шляхом, комерційним чи некомерційним), все одно залишається актуальним.