Храм поезії (🖤)

Ненависть виховується поволі, вимолюється на колінах, коли поза спиною дихають і говорять, що ти не людина і навіть їй не подоба І смерть твоя важить менше аніж повітря, аніж вода що перетворюється на пар, ненависть виховується поволі, стискається тканиною у зубах зростає в кістках і проростає судинами, як проростає цвіль на старих посивілих хлібах і богарадить тебе прожити більше, аніж дозволено Богородиця молиться за упокій та за зцілення Твоєї душі і плаче, бо ненависть вимолюється не з канонів чи літургій а із крові й сухих очей, ні сліз ні прощення ні помилування ні сліз хто ти хлопчику, і чому не залишив крихт, щоб знайти тебе і молитися, вимолити людей виблагати роки ненависть нагадує павутиння і плететься, ти знаєш, виплітається з сухожиль та могил виплітається з прапорів понад марсовим і щораз як знову копають ґрунти і труни несуть на плечах, замість усіх хрестів, я торкаюсь шкіри поміж грудей і здригаюсь, не слухаю тексту, але вслухаюся у відгомін голосів у дихання матерів та дітей жінок чи братів чоловіків чи сестер усіх, хто зійшовся аби ненависть поволі вирощувала себе у тілі, вимолювалась на колінах і зростала до болю у крижах та у грудині, до болю в усіх клітинах, які лишаються жити, ненависть росте з Аїду і досягає Олімпа, і кожен хто їй причина зрештою тільки тінь, але всередині залишилось стільки місця аби ненависті стало більше, стільки місця що вона не піде навіть допоки спиш @in_gal_night #софія_волкодав

Шабаш сіє співи! __ Калаш гріє спину! Травичка чарівна відправляє у Лімбо! Це звичка нестримна, заварюю "Ліптон"! Угашений, сину! __ Дожити - мій стимул! Марічка кудлата! Барвиста палітра! Вкраду твого брата! Не вистачить літра! "Хоч завтра загину!" ___ Козак жив годину... https://t.me/kildun4ikchanel

Бо люди є люди, падають на бруківку, коліна у кров. Скільки болю та розпачу. Скільки всього зринає у голові. Тут ми плекали вишневий садок, щастя та дім, а від нього пісок та вічність втікають крізь пальці. Мереживо шрамів душею. Муляє: запалиш цигарку, вийдеш в ніч у пошуках шляху під зорями. Хтось тут плететься в болоті турбот, а дехто торує свій шлях до звитяги. Все, що я хочу, — щоб падала ніч та тиша на плечі, як ковдра в п'ять років, руки на плечі бабусі, як в сім, як траком летіли колеса в п'ятнадцять, як стрічка в сімнадцять на плечі. Все, що було вартує, все, що я хочу, — це забуття у кронах правічного дерева, де, юні дзвінкі голоси відлунюють, гомоном літа — осіннім паводком прокурених під'їздів. Де ціле місто, як дім та безпечна фортеця, де загубитись його лабіринтом, де немає ниток Аріадни. Спалені всі мости, присипані рови й немає більше куди повертатись. Місто як хвилі Тихого океану, де пам'яті взагалі не існує. Подалі від долі Лахесіс від сірих очей, що під ранкове гоління відшукують себе у камерах спогадів, Де ти, світлоокий, рум'яний; без помилок, на початку стежки, що зітреться в тисячі доріг до власного розпачу у тенетах мороку. Джессі Галлівелл #поезія #ДжессіГаллівелл задонатити на розвиток проєкту

аватар мені 25, та моїм кісткам і м'язам 65, а мозку 80. маю часткову втрату пам'яті - стареча деменція, - окрім тих годин просвітлення, коли я літаю. о, тоді мій мозок в тонусі і вимальовує такі піруети, що Ейнштейну й не снилось. цифри у голові танцюють лінді-хоп, кольори граються і жонглюють Ворголами, Малевичами, Матісами, але наступного пробудження я вже не пам'ятатиму, як це. бо я старезний, як закопаний дідом на городі у часи війни трилітровий слоїк зі самогоном. я теж закопаний у часи війни. іншої. мене кілька разів почергово закопували й викопували. доки випадково / зумисне не посікли лопатою. кажуть, я остаточно злився. чи то мене злили. я бракований брухт, що його не приймуть у пункті збору вторсировини. я розбитий слоїк, що втратив свій вміст. я порожній аватар, який забув, як літати по-справжньому. червень, 2023

​Акваріум пам’яті Поверхня водосховища – наче відполіроване алібі. Хмари в ньому – мов сліди від пальців на старій фотографії. Тиша давить, мов анекдот, розказаний після похорону. Повітря – з присмаком вологи і чогось недоговореного. Там, де колись був кущ калини, край обійстя і старе русло річки – тепер табличка: «Вода – це життя!» – бездонна рамка абсурду. На краю пагорба, що хилиться над бездоганно чистою гладдю – дід. Сидить. Під ним – ослінчик з дерева, із тої самої хати що тричі горіла, і враз затонула. Дід тримає в жмені три горішки. Він тепер наче попелюшка… – Це все, що лишилось від батька, криниці, і першого поцілунку. Там, під водою – криниця, що ховалася в рисах старого горіха, наче щеня у маминій шерсті. Шелест весняний у раз зупинився у відлунні дерев’яного зрубу. Зіниця кринична забула вже, як в посірілому небі вчаться літати малі журавлі. Тепер – тільки тінь, що іноді приходить в тумані, пахне бабиним повидлом і димом із печі. В снах діда хрести кладовища танцюють. Не від радості – від болю, що їм не лишили навіть гідного спочинку. Виринають втоплені голоси, споглядають той пейзаж – спокійний, чистий, рівний – наче білилом стерті усі, хай і не завжди вдалі, спроби жити життя. Це безкрає дзеркало – то алібі, що залишили по собі адепти Дикого Гону Прогресу. А під ним – зморщена, складчаста, жива пам’ять. Що шепоче крізь каміння: «Для смерті достатньо простого мовчання.» © Кудлатий

​Акваріум пам’яті Поверхня водосховища – наче відполіроване алібі. Хмари в ньому – мов сліди від пальців на старій фотографії. Тиша давить, мов анекдот, розказаний після похорону. Повітря – з присмаком вологи і чогось недоговореного. Там, де колись був кущ калини, край обійстя і старе русло річки – тепер табличка: «Вода – це життя!» – бездонна рамка абсурду. На краю пагорба, що хилиться над бездоганно чистою гладдю – дід. Сидить. Під ним – ослінчик з дерева, із тої самої хати що тричі горіла, і враз затонула. Дід тримає в жмені три горішки. Він тепер наче попелюшка… – Це все, що лишилось від батька, криниці, і першого поцілунку. Там, під водою – криниця, що ховалася в рисах старого горіха, наче щеня у маминій шерсті. Шелест весняний у раз зупинився у відлунні дерев’яного зрубу. Зіниця кринична забула вже, як в посірілому небі вчаться літати малі журавлі. Тепер – тільки тінь, що іноді приходить в тумані, пахне бабиним повидлом і димом із печі. В снах діда хрести кладовища танцюють. Не від радості – від болю, що їм не лишили навіть гідного спочинку. Виринають втоплені голоси, споглядають той пейзаж – спокійний, чистий, рівний – наче білилом стерті усі, хай і не завжди вдалі, спроби жити життя. Це безкрає дзеркало – то алібі, що залишили по собі адепти Дикого Гону Прогресу. А під ним – зморщена, складчаста, жива пам’ять. Що шепоче крізь каміння: «Для смерті достатньо простого мовчання.» © Кудлатий

Останній вірш я мушу замовкнути колись, зужитий своїми словами, я мушу перестати повторяти одне слово, яке звучить банально є багато слів, які тремтять приємно, уложені в барву веселки, якими можна наповняти себе, забувати про тіло через них, але вони надто непотрібні, надто легко їх позбутися, але пощо викидати їх, коли вони непомітні і не важать я можу замовкнути колись, і коли прийде цей день закінчення, я відійду із спокійним тілом і очима, задоволений до найвищого піднесення. (с) Юрій Тарнавський (1934-2025)

закиньте останні 500 грн

Образи твої недаремні, Не злитись немає причин. Очі твої кришталеві, Я тону в них лиш один? Дивитись на тебе щоночі, Мрія моя незгаса. Пристрасти цілунки творчі, Вірю що все не зпроста. Зараз б з тобою по місту, Вечірніх яскравих вогнів. Розмови без чіткого змісту, Хоч лексикон і не побіднів. Я вибачень тисячу мовлю, Лиш не відвертайся прошу. Я зірку з неба зловлю, Щоб усмішку побачить твою. Ідіот я з ідіотів, Гнилий та не вартий жалю. Думав що буду самотній, Поки не побачив красу. Відмови твоєї чекаю, Вернусь тоді я в пітьму. А як впустиш до раю, З собою тебе я візьму. Тебе я дійсно кохаю, Хочу я того чи ні. Майбутнє наше не знаю, Та в душі палають вогні. Авторство - #Контра (література @k_pen)

о, мері, люба нумо розділимо келих за всі мілілітри в кубі, за долю малого генрі. о, мері, полярна зоре, хутчіше, розділимо чарку, я хочу пірнути в сором, а хай навіть в чайну чашку. я не наполягаю. якщо загірко – покашляй. я певен, ти знаєш, де – зайве, і хто з нас тримає шаблю. о, генрі, сердешна вавка, багряним туманом поросла, слова виходять у вакуум, пробач, не діставшись мозку. я справді не був героєм, навіть найнижчого чину. ми кидаєм в тебе тіні, ти лиєш на них червоне: як ми тебе навчили. їдке і кисле. шот за шотом, шепоче відчай, питає: «що там?» а там нова, висока й зблідла, де слово «синій» межує з «бидлом», та ти в пунцовому вогні як і ми не треба душити гнів – краще випий його наче теплий кагор чи криваву мері наші сходи ведуть долі, а внизу вічна повінь на них немає перил – пляшку в руки бери, і в терен. щойно мине моя варта – разом будемо п'ястись, аби на люстерці впізнати щось крім відбитків пальців. щоби лишити пляму томатним напівсвідомо о, мері, мамо, будь ласка, не йди додому. #вірші

залишки по мерчу з річниці Саду Деформацій @DefIrton_Unleashed

Моя прапра, з дому Анастасія Вовк, у шлюбі – Чайковська, в тамті роки десь у лісах середніх широт Росії якось втекла з етапу на Соловки. Ні, я не знаю, чим вона охоронця взяла і до яких вдалася афер. Бабця на щось натякає, соромиться. Може, убивство? Радше там адюльтер. Так чи інакше, доньок знайшла. Сутужно в Києві разом мешкали. Попервах шили, крутились. Голод, війна, медслужба. Ну а прапрадід... досі на островах. Я маю сукню. Сукню із крепдешину синього. Грубі квіти. І ще дрібні. Хтозна, коли прапрабабця її пошила. Десь в п’ятдесяті. Потім. Не знаю, ні. І я вдягаю не сукню, вдягаю тяглість болю, характер кепський, а заодно я ще вдягаю ніжну недосконалість і передсмертну фразу: “це все – гівно”. Посаг від зайчика, пам’ять віків дірява. Я ще вдягаю погляд цей непростий, коли доконче маю дивитись прямо і неминуче мушу сяк-так іти. Йти проти вітру, коли не зігне долу, йти доки вийду, поки пульсує час і завелика малозбагненна доля добре сидить на схудлих моїх плечах. Ірина Цілик

Оголошую 1 тур конкурсу верлібрів, у якому учасники повинні дотриматися таких критеріїв: - цікаво та креативно обіграти назви альбомів, обов'язково вказуючи і обділивши жирним шрифтом чи курсивом. - ліміт твору має бути 1000 знаків і не більше без пробілів!!! - наявність художніх засобів та їхня гармонійність. Назву альбому обираєте на свій смак. Якщо виходитиме ситуація, що ви написали три назви альбому в одному тексті, то за це будуть додаткові бали 🎉 Верліброва подорож РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ Через 3..... 2..... 1! Крайдата - до 15 листопада

навіщо її показувати? кому? останній хто її бачив ніц не збагнув про мене тільки помацав десь під грудьми спустився нижче а потім закляк і повернув руку собі під голову каже йди я сьогодні не в настрої що не бачиш? я в стресі через війну збирайся я тебе виведу спущу на ліфті на перший спущу на дно дякую що не в унітаз господи де ви беретеся такі турботливі і завзяті? з безладом у квартирі і в голові з переляком який яйцем у бабки викачувати з вавками з котрими ще не кожен душевний лікар управиться але гаразд вчергове це сталося а то ти не знала добре що тобі байдуже добре що насправді тобі аж до бетонного холоду байдуже ще хвилину тому ти буквально в нього виклянчувала ти горнулася і ти лащилася хотіла вогню ти готова була віддатися і ти б палала уся до кінчиків пальців зізнайся собі ти хотіла із ним кохатися! але поміж спалахом і огидою зовсім тонка межа – перемикайся – ця відстань від поцілунку і до ножа коротшає і десь тобі хочеться вибрати друге раніше першого бо знаєш що він злажає всі вони хочуть менше аніж бояться хоч кимось для тебе стати вангую як прибіжать дурнуватими песиками гляди коли ти вже і хрестик із себе зняла й образи поховала з полиці – короткометражна канонізація це колись я знімала драми довші титаніка наразі не маю ні часу ні сил ні навіть бажання якби ви знали як мені боляче байдуже не вертайтеся! самотність – червона важка завіса життя мого опускається жодних надій жодних ілюзій у цьому уже не лишилось вимикайте – гасіть ненависне світло перезнімемо все з початку

- я кота купив - навіщо? - жінка мишей боїться - а миші звідки? - вчора приніс - навіщо!? - кота хтів

Архаїчною вохрою змазані нариси осені, Вогнесяйні посібники жовтня притрушені пилом. Перебіжками листя - рескрипти зшиваються в просторі Із клейнодами крапель рясних зі скарбниць небосхилу. Збайдужіли охриплі вітри – хіроманти - безхатники, У рельєфах на шкірі долонь віднаходять керунки. У горбинках наступних подій та імен нерозгаданих Завмирають на схилі віків і тримаються струнко. Подивись на розкриті відвертими шаржами посмішки, Пригадай, що тягнуло навзаєм у прірву магнітом. Неможливо сховати таке в металевому голосі. Колір осені в злитках імли неможливо змінити. Не зім‘яті полотна озер буревісними залпами, Що завгодно малюй, на довільну тематику зливи. А у спадні лише про одне величинами сталими: Як позбутися спільних дощів, як унеможливити. Оксана Мовчан

Вірш №12 Ластівки-літаки знов пронизують обрій. Тихо тягнуть нитки білосніжного диму. Лежимо ми удвох при солоній водоймі. І неначе хвилини спливали години... Твоя світла сорочка намокла. І льон вимальовує контури тіла вагою. Щирі, хтиві слова, свіжий бриз в унісон. Соковите кохання здіймає нагору. У волоссі гуляють твої ніжні пальці. Стискаєш пристрастно стегнами скроні. Забуваєм що сталось о 8:15, татуйовані нафтою води солоні, сміттєве акне на блакитних обличчях, що мігрує туди куди тéчія носить, полум'яні діброви вогнем, а не листям, як зростають рапіри — шпилі хмарочосів. Якщо раптом негода — без оторопіння ми підéмо у бункер. Не дóнесуть ноги — Сподіваюся станемо злитою тінню на стіні після вибуху боєголовки. Їм властиво з'являтися в серпні, назло Дипломатії, людству, заявам пустим. А під нами пісок перетвориться в скло І омиється лихом — дощем із чорнил. 29.06.2025 © Анатолій Касперський t.me/kasperskyipoet

Одна квартира за муром і стінами Одна сім'я під могильними плитами Не наділена щастям й крилами Навіки бетоном до землі прибита Хоча їх діти були наділені мріями Побачити пляжі золоті з моря приливами Нарешті викинути зі стін старезні килими Здобути щастя власними силами Але Ви захотіли втопити землю в крові Маруном прикрасити небо й хмари Покласти нове покоління гнити в траві Опорочити те, про що казали мольфари Подивіться На світ очима дитини Подивіться Вона має в магію віру Подивіться І розпочинайте беззупинно війни Відчуйте, Як сонце розглядає панельки Відчуйте, Як пахнуть пироги й карамельки Відчуйте, Як хочеться просто побути в моменті Відчуйте і розкрийте очі, які вже давно заліплені правдою й клеєм @poetychnyi_chuvachok

Пливи, рибо, пливи – ось твої острови, ось твоя трава, ось твоя стернова: править твій маршрут, шиє тобі парашут, пасе тебе в глибині при своєму стерні. Коли зелені зірки падають в гирло ріки, тоді твоя стернова промовляє слова: це ось – мої сни, це – рибальські човни, це – ніч, це – течія, це – смерть, певно, моя. Життя – це тиша й сміх. Його стане на всіх. Його вистачить всім – всім коханням моїм. Тому лети, рибо, лети – я знаю всі мости, знаю всі маяки, роблю все навпаки. Лише твої слова, лише таємниці й дива, лише сповідь і піст в одному з портових міст. Кохай, рибо, кохай, хай безнадійно, хай, хай без жодних надій – радій, рибо, радій. Любов варта всього – варта болю твого, варта твоїх розлук, варта відрази й мук, псячого злого виття, шаленства та милосердь. Варта навіть життя. Не кажучи вже про смерть. Сергій Жадан

несумісна із нормами ГОСТу, незамінна за внутрішнім змістом – ти займаєш без дозволу простір переливами, дзвоном та свистом. хтось говорить «з тобою непросто» і зникає у натовпах міста… я би став би для тебе форпостом, якби, звісно, зустрів особисто. Дар'я Лісіч #лісіч