Храм поезії (🖤)

🌱🌸

Ми кохались на кухні під пасмами ночі, де сенси народжувались і не зникали. Місяць у небі зорі підточував. Перші рибалки ішли на причали. Ми кохалися палко, наче востаннє. Хапали повітря, мов вишні, устами. Лишали тілами таємні послання для тих, хто, як ми, проти ночі повстане. Здирали зі шкіри страхи та утому, ловились за митей піщані крила. У танці шаленому та п'янкому обіймами-дотиками говорили. Попереду хай зміяться дороги, й ікла підточують звістки про втрати. Але до повітряної тривоги я встигну тебе ще поцілувати. Пора розчинятися у містах військових, бо час невблаганний, як не проси. Я повернусь сюди ще обов'язково. Лиш бережи себе і приходь у сни.       @Bo_Kyrsta #теодот_кирста #полонини

Він стояв жорсткою брилою, Але вона його так любила, Обвивалася навколо, як та ліана. Від погляду його завжди була п'яною, Мліла від його ідеальної геометрії, Ростила для нього свій ендометрій. Під стать йому потім стала, Пройшла через всі портали. Тепер вона хазяйка й мати, Буде годити, свої шматки віддавати. Та чи є щось у неї для себе? Тільки серйозне, лиш для потреби! О, Боже! Є красиві п'яльця! Але не думай на них витріщаться, Вони єдина її дурничка, Все інше чітко по поличках, Все інше точно вже корисне, Немає ні сережок, ні намиста. Усе кипіло, все робилось, Нудна була, як Ремедіос, Купила усього достатньо, Усі круті приблуди хатні, Духовка, робот-пилосос і пралка, Щоб віддаватись на ній палко Йому. А ще купила круту швабру. Дихає вона холодними зябрами У воді свого дому. А інша... У цьому потоне. Вона втопиться у цій рутині, Хоч грести буде невпинно, Хоч від акул буде відбиватись списом. Плювати, що вона імператриця, Їй треба на берег вилізти, Розрізати те повітря млисте, Витягти ноги з того намУлу, Розбудити себе ту, що заснула, Очолити своє військо і пійти війною З тою брилою крижаною, Щоб зламати замки та правила, Своє божество на вівтар поставити, Бо свободи не було у тому, Щоб застигнуть у брилі льоду, Щоб стати мушкою в бурштині, Щоб поховати свою богиню, Щоб спати лягати під лінійку, Щоб тортури переносити стійко. Щоб бути до кісткового мозку залежною, Щоб стати холодною та пустою вежею, Щоб по лаві босоніж стрибати, Щоб лице ховати кирпате, Від осуду за свою несхожість, За яскраве квітчасте ложе, На якому любила лежати, Із улюбленцем ведмежатком, Розмальовувала все тіло фарбою, Заплющивши очі у танок йшла незграбно, Що була вона занадто гарячою. Тож прокинься красуня спляча! Не захотіла спати рибою на дні, Підтримувати власний апартеїд. Хоч любила очі фіолетово-чорні, Та згадала про свою гордість, Забула про шепіт, кричала криком За єством своїм первісно-диким, Що загубила в льодових палатах, Силу свою схотіла забрати. Допоможи їй, Велика Мати!

*** І Світло таке яскраве, що страшно було підійти. Ми знову боялись, а ти із нами. Світло яскраве, світися. Світися нам наприкінці. Країна немов плащаниця. А діти немов горобці. Ніколи ще бачити Світло, не було таким, як тепер, коли знову бої. Тож іди і хай знають твої: воно повернулося, вдерлось, розквітло. Злітаються діти, коліна обдерті. Злітаються діти. Нема смерті. Артур Дронь #Артур_Дронь

On the bottom* Звідси, брате, й тікати нікуди — вирви, вітер, й асфальту кліше, наче губи коханки — кликали/ не дочекалися. Спраглий шепіт дороги тисне туди, де тепліше, маршрутом без пункту, — не вгору, вглиб. І вчишся пити із кружок з тріщинами, й звикаєш бути для Вишнього глиною, згортаючи небо в серветку — журавликом, щоб взяти з собою чи в світ, чи до пекла. Чатились — вірили, бачили — плакали. Стоперший виклик, зміщені ребра, і тільки ти, пікап та набої до перших взятих в полон уламків. Крапля, впавши, стає тобою, ланкою світла у зламах склянки, щоб просочитися крізь бетон, десь залишитися хоча б чимось. Ліки більш вбивчі ніж симптоми, де страх — будинок з твоїми очима, де кожен кут, як годиться, п'ятий, а під п'ятою - то змій то зрив. Усе, що міг би з собою взяти — розбита пляшка, що так й не відкрив. Тоді і складаєш думки докупи, наче Європу після війни, Кидаєш себе в шляхи — спокутувати життя, немов дім, що нив, та згнив. Дозволь підошвам ввібрати Подолу бруд, щоб пити, як автор — повільно й гірко. І лаятись так, щоб навіть Курт Воннеґут змінив би межі своїх мовних ігор. Піднятий комір. Біг. Сіра тиша. Закуриш думки, що не мають дна... Єдиний шлях — любити ближнього, допоки вистачить слів та вина. @viknapoetry #єва_верле

"людині з минулого" найлегше із тим з ким так нічого й не сталося кому не лишився винен ні колись ні зараз ні спільної старості хто ніколи сюди не приїде – і авжеж не поселиться на русанівці з ким тільки тупі жарти поміж гітарою і пуером і моя (як мені тоді здавалося) найзворушливіша у світі невпевненість і навпаки певність що ми ніколи не попрощаємось а тепер ти блукаєш уздовж узбережжя поки море єхидно піниться не писатиму що самотньо – віритиму що ні найлегше із тим хто ніколи тебе не любив так як тобі хотілося (10 бер.-14 квіт. 2026)

Хлопчики не плачуть, а накопичують у невидимий резервуар потічки з хлоридом натрію, чи мінеральне джерело біля Ботсаду, чи навіть гирло Південного Бугу (і як їм це вдається?). Інколи можна побачити крізь рогівку, як розпач і біль коливаються, та не виходять за межі, адже: — Тато не плаче, і ти не плач! — Але ти плачеш, мамо, я бачив! — Наче не знаєш: жінки слабкіші, тому нам можна плакати. — Але я зараз слабкий, мамо, горло стискає, не можу не знаю, як стримати цунамі емоцій. — Терпи, сину. Терпіння — сила, сповита болем. Чоловіки не плачуть, а поступово замінюють справжній кавун емоцій на жувальні гумки з кавуновим штучним смаком. Якщо додати трохи уяви й ковтнути, то штучність затикає горлечко резервуара, аж поки він не трісне, вивільнивши гірку безодню, у якій живе чудовисько — незнищенний левіафан стереотипів. Він клацає пащею, слинить ікла щоразу, як хочеш бути собою — людиною з правом на емоції. Авторка Олена Галунець Замовити антологію https://forms.gle/s7v1LWRnA57VZWdc9 Всі прибутки з продажів на потреби ЗСУ.

Від ваги, що несеш, під ногами чорніє земля, як обпечена шкіра - раніше туга, золотава. Страх ночує у горлі. Коли ти його вимовляєш, він зривається з нерва й до ночі кудись відлітає. А не спиться глибоко. Покошені душі стеблин повертаються в серпні, під вікна приходять навшпиньки. Все мінливе довкіл, все примарне довкіл, наче лімб, і останній тролейбус повільно повзе до зупинки. Розколи цю вагу, наче глиняну чашу, навпіл. Смерть і спокій змішалися в пазусі сонного міста. І кути наші гострі, і болі глухі та сліпі. Я несу тобі довгу історію, щоби її розповісти в час безсоння, в годину, коли повертається страх, щоби голос його проганяв, не пускав на ночівлю. Затирати розколоте золотом - це мозолі на руках, заговорювати поламане - вклонятись вогневі, і чим його не годуй, але попіл потому позначить усі сліди. Попід небом голодним людське ремесло нікчемне. Та роби, як учили: намацай нитку і йди - я її всією собою сную живу, нескінченно. Катерина Калитко #марор

Щоденниковий запис у голові № 1158. Місце: станція “Академік Вернадський”. Дата: 26 квітня 2025 року. Час: 00:21 за Києвом. Заплющую очі й не сплю, тож приречено пливу крізь думки, розмовляю з овечками, якби я змогла, то злетіла би кречетом, туди, де вершини ростуть, та зламана тут і ось тут, ви ж не бачите, як я захопилася травмозаначками, які заховала між Кафкою, Пратчетом, аби лиш ніхто не знайшов, як шалик із шовку туристки на лайнері, яка з Аргентини пливла аж до айсбергів, в навушниках грали зомбічно The Cranberries, а шалик у танці тонув. Час: 07:37 за Києвом. Так сумно, та ну все (!) — синхронно із рибами він гнучко поплив поміж глибами сивими, холодні маневри — це шанс стати хвилями та вижити серед штормів. Розплющую очі — ось шалик пошарпаний! На мисі Марина в обіймах Антарктики він — нібито лист з колекційними марками, який адресата знайшов. На диво, зігрів мене шовк із посланнями від Всесвіту, що обліпив густо слаймами проблем і тривог; не така вже й поламана — себе я полагоджу знов. Нотатка: написати книжку “Неймовірна подорож до білого континенту, про яку вам ніхто не розповість”. © Олена Галунець 🧣 @virshoplitkarka #олена_галунець

в тебе все в порядку. я за тебе рада. сумно, що не поруч. але й так бува. в тебе наді мною надто сильна влада. я щось відчувала. я була жива. гірко, що розбіглись по містах країни. десь щодня стріляють. десь нема сирен. але все, що спільне — це було безцінно. без контролю, часу, статусів, імен. спогади гортаю, як фотоальбоми, коли сум під вечір трохи нагребе. і хоча сьогодні ми лише знайомі — будь в своєму щасті. бережи себе. Дарʼя Лісіч

фанера — ненадійне кровоспинне, особливо, якщо потрібно залатати діри в бетонному тілі, трішки б закрити і пустоти у лексиці діалектним нипанням — вилікувати парацетамолом фантомні болі від втрати того, що твоїм не було ніколи. хоч стисни зуби до скрипу від нестерпної байдужості світу, є тільки «Слово» — репресоване, слово — стерте. у харківській філармонії немає концертів, де можна почути скрип- никівку. її вивезли у чорних трунах на колесах. лишається йти слідами шин, пóхапцем збираючи, що випало, аби скласти до скрині з пóсагом, чи шукати його у чужих. бо, скажіть, кому потрібні безпридáнки? @poetkapilotka

Порода така, що не буде просто. І вигасли барви, і стерпли губи. І пахне в під’їзді рисовим оцтом, міщанським ляком, прокислим супом, і пахне в подвір'ї смертю близького, розмовами про звитягу і честь. І душі все переходять дорогу, і їм сигналять на перехресті. Пора безпритульна, пора врожаю – для кого він зиму перетриває? Блакитний овид іржа вражає. Криши голубам учорашні слова. І переповзає іржа на того, хто ближче до краю, хто ловить хвилі. Чогось бракує старому богу – чи милосердя, а чи всесилля. Криши голубам зачерствілий спогад, скоринки маршрутів і ономастик. Таке ремесло – любити живого, що ледь не до скону ходиш підмайстром, гризеш похоронні темні граніти і носиш невчасності вогку цеглу. І тчеш із чорної-чорної нитки червону корогву свойого цеху. Катерина Калитко

Вітаємо! Відкритий набір на щомісячну добірку віршів від OWL Hub. Щоб податися на рубрику, надішліть свою роботу в цю гілку нашого чату. Всього у допис потрапляє 7 віршів: перше місце отримує аудіодекламацію, а друге – публікацію у нашому Інстаграмі. Попередня добірка

[Віра] Вибач, мамо, що стали безсонними твої дні і ночі Що молитва стала компульсивно безвихідно терпкою Знаєш, мамо, коли я заплющую втомлені очі Бачу тих , хто залишився в лютому двадцять четвертого [Надія] Я себе поховав, і ховаю (як всі тут) - щоденно Після обстрілів начебто ближче здається до раю Знаєш, мамо, раніше б боліло у скронях нестерпно А тепер, що живий, кожен день (як і всі) забуваю [Любов] Теплий хліб, молоко - чи було то зі мною, чи снилося? Наш квітучий бузок коло хати в дитинстві нам був кораблем Як же хочеться знов, хоч на вісім хвилин опинитися В тому світі дитинства без війн і щоденних проблем [Сила трьох] Мамо, мамо,  повернемо кожен шматочок землі, бо незламні Попри все йдем вперед, метр за метром вперед, знов і знов Наші душі й тіла крок за кроком  міцніші за камені Бо як броннік, охоплює крилами: віра, надія, любов… instagram.com/katia_ryk

ЛИШИ лиши мене, моя печале, на цьому березі ріки, щоб я дивився з-під руки, як човен з мертвими відчалив. моя зажуро і любове, моя невтішена журбо, на тому березі, їй-бо, для них давно усе готове. по ліву руку – місяць повен, по праву руку – голоси співають: Господи, спаси оцей, окремо взятий, човен. і ані вітру, ні повіву, усе недвижне й неживе. а він пливе собі й пливе, на тлі тамуючого співу, – над повноводними ланами, у височіні глибини, де отакі ж, як цей, човни, поволі линуть над линами, над карасями й коропами, і над русалками на дні, які до мертвих у човні ворушать синіми губами – якусь поезію Целана, чи світський кант Сковороди. і кожна мріє з-під води про молодого капелана. Татчин

Іван Багряний «Ave Maria» Всім бунтарям і протестантам, Всім, хто родився рабом — і не хоче бути ним, Всім скривдженим, і зборканим, і своїй бідній матері Крик свого серця присвячую. Автор ДРУЖЕ МІЙ ЛЮБИЙ! Прошу — не називай мене поетом, бо це мене жорстоко ображає. Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині — це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати. Не іменуй мене поетом. Бо слово п о е т скорочено стало визначати — хамелеон, проститутка, спекулянт, авантурник, ледар… Не іменуй же мене поетом, друже мій. Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі, я хочу бути тільки нею. І сьогодні я цього найбільше хочу. Ударившись об мур вифарбленої в красивий колір підлости і відскочивши від нього, я покотився в протилежний бік. І тепер уже не знадить він мене і не вдарюся я об нього, бо це дуже боляче. Проте я не шкодую — так мусіло бути. Це наука. <…> ………….. І вся людськість хіба не єсть інфузорії (пожирай, пожирай себе в краплі води)? П. Тичина ("В космічному оркестрі") ПЕРЕСМАГЛИ, порепались губи, Цілував лише вітер та час… Я такий необтесаний, грубий, І мій біль не за вас, не про вас. Не про вас, що спокійні і певні… Не про вас, в кого сила — закон, Що прийшли і, мов велетні древні, Штурмом злота взяли рубікон, Узяли і усілись на троні (Щоб судить непокірних братів): "О віки! Наші скарби мільйонні! Наші ви!!! До незнаних часів!" — Не за їх, що з крицевих Нью-Йорків Заґнуздали, мов спрут, бігуни… Нарядили любов у опорки, А культуру — у панцир війни. Або тих он шляхетних, що мітять На героїв казковий шолом, Золотаві вінки Афродіти, А сестрі… Дні печаллю розбиті І ганебне тавро на чоло. Такі чисті, культурні і чисті: Непокірних пускають в "расход" І на брата, на братові діти Шлють наклепи й десятки угод Запродажних, за мілку монету, За блискучі дзвінкі копійки… Не про Вас я. О, що Вам поети? Такі мудрі, гуманні такі. Я всього лиш, всього про Марію, Я про тих, кого час заґнуздав, Димом смирни в леґендах овіяв І пожер Ваш голодний удав. О Ви, люди — брати по плянеті, О в’язниць і законів творці! Ідеал Ваш — новенькі штиблети І портфель в "худосочній" руці. Ви боги. Ви Владарі. Ви… Кретини! Хто сказав там, що радість — закон?! Мабуть, той, що єдину дитину Зґвалтував для рублів, для корон. А після у костьолі, у клюбі Розпинався за брата свого, Смертним боєм ламав свої груди: "Я за нього в петлю і в огонь!!" Так, я знаю, — я виріс між вами, Так, я знаю, — бодай би не знать: Ви за підлість ув’єте вінками, За любов — ведете умірать.

розкажи як ти помираєш вкотре в останній день серпня вперто чіпляєш пальцями землю аж важко дихати спека злиться вкриваючись зморшками бо більше нікому не страшно підставити щоки сонцю промінь так довго тягнувся аж поніжнішав до текстури китайського шовку шов розійшовся ляж у тінь підвечірʼя де зібралися трави й води щоб провести тебе додому ріж на скибки мою тривогу як дійдеш пригости нею бога вже кістки твої кавунові віддають себе ґрунту до наступного разу коли знов помиратимеш в останній день серпня @crescent_poetry #онофріюк

згортай свій стан у сріблясту омріяну кимось вуаль навпомацки лускай насіння життєвих епіграфів соло повільно і кволо повільно і кволо так біль відбирає мову жує причмокує роздягає тебе як насінину стелить чисту перину ковтає... @buremne #андрій_буремний