Храм поезії (🖤)

втрачай мене помалу отак, як вмієш з кожним не сказаним словом із кожною не надісланою посмішкою і «доброго ранку» із кожним «не сьогодні» втрачай мене мовчки втрачай, як океан відпускає своїх мешканців розкидає їх своїми хвилями на розпечений пісок і вони тануть або довго і спустошено палають під пекельним сонцем за крок до своєї солоної мрії і зневірливо отак вмирають а він споглядає мовчки втрачай, як непотріб, як річ брендову, хоч і не нову але доступну і наче таку бажану яку взяв і носиш на тремпелі з собою по залу в секонді, а в підсумку повертаєш на місце і йдеш мовчки втрачай всі миті зі мною, від яких відмовляєшся від погляду… голосу… доторків від оголеного силуету на твоєму ліжку… балконі… в телефоні… втрачай свідомо і зараз як вмієш мовчки © ольга ритик #вірш #текст #думки

Друзі, ділимося із вами переліком учасників нашої річниці! Вже незабаром викладемо повні програму заходу, а поки що радимо вам придбати квитки вже зараз, бо буде нестися щось абсолютно неймовірне! Де: репетиційна база DFD Sound, м. Кам'янське, вул. Васильєвська, 80 Коли: 18.10, субота, відкриття дверей о 15:00, початок програми о 16:00 Вартість входу — 350 гривень за передпродажем, 450 гривень у день заходу Чекаємо на вас та вашу підтримку!

Клементина Джоелу "Вічне сяйво чистого розуму" Колись ми з тобою писали одне одному вперше. Сьогодні напишу востаннє – Не з позиції жертви, Не з позиції ката. Просто нарешті чесно. Мені боляче тебе лишати. Фізично, духовно, ментально. Приросла, мушу відірвати, наче пластир. Раніше чекала. Погляду, доторку, цілунку. Запаху, голосу, подиху, звуку ключів у замку. Смаку нічної відвертості та враннішньої кави в те саме ліжко. Питав дозволу, щоб порушити кордони: приватності, відстані, одягу. Потім стерлися межі до співзалежності... аж до нестачі повітря чи сну. Я тобі була цікава, ловив слова, наче гранули, ставав причиною щирої посмішки, читав між рядками та клітинами, вигинами тіла. Муркотіла і танула, розчиняючись на дисперсію у тобі чи у твоїх руках. Тепер, знаєш, проходить смуток. Нема депресії, відсутній страх. Стає порожньо, самотньо і все одно. Лишаються спогади, здавнюються, а нових нема, щоб складати їх далі до картотеки щастя. Хочу поряд, хочу уваги, хочу пристрасті. Знати, що твоя. Бути захищеною від світу, бо ти мене викрав і вкрив – огорнув собою, як туманом від гарячої води у спільному душі. Краплі води, сорому, дощу, поту і мрій лишились слідами на склі. Я нічого не винна тобі. Бо все віддала, що брав. Бо забрала й собі всі дотичні зримі чи уявні лінії спільноспорідненості. Лишилась буденність і дві одинокості: твоя і моя. 26.08.2025 @olesya13r

Будуть і ті, що скажуть: «А чого ви мене на презентацію не запросили?» То прошу дуже, запрошую, заманюю пальчиком. Сьогодні о 19:00 Львівська Копальня кави Площа Ринок 10

Поцілунок - лід, Я прилип до губ твоїх. Мій психічний стан В мене сон украв Я прожив мало літ Але ти зараз повір: В твоєму розумінні Відносини це міт. Зараз пишу мов я Шекспір, Дірок в стосунках ніби тир Ти подругам своїм Гомоніла що я рекетир. Я почав приймати ліки, Лікар психіатр мов друг на віки Ти ініціатор, прошу ніж з рук викинь Чому я так тебе кохаю? В спогади досі озираюсь Лід лиш вода яка зосталась Я ніби на хресті грав роль апостола Петра Та як можна стверджувати що життя - театр? Я з глини, ти з мого ребра І яблук у саду нема Холодно і лячно, за вікном зима Ніяких «ми» ніяких «нас», лише пітьма, пітьма, пітьма! @babynothingsay

Місяць кóтиться Кóтиться Кóтиться І коли йому набридає котѝться Він падає у зіницю глибокоокої кам'яниці Комендантська година Місяць лежить на столі господині Ніби велика жовта порічка Середмістя у середніччі Господиня варить варення з ожини Думає: "Cтільки ожини наворожили Хто ж то зробив, може, ченці чи черниці? Хоч би уже маленькі чорниці А не ожина, така безсоромна в своїй гордині Що скажуть люди? – Думає господиня. – Я ж добропорядна львівська пані Ночі мої повні ожини, тривог і неспання Ворог шле в моє місто ракети, начинені смертю Що робити? Ягоди з цукром хіба перетерти" Місто збудоване з ніжності, закутої в камінь Господиня з засмаглими руками Тримає місяць. Він висотує світло зі стін кам'яниці Місто спить. Господині не спиться Вона підкидає місяць – і він підстрибує вгору Вгору Вгору Чіпляється за хреста Вірменського собору Із цього собору зняли і сховали в підвал розп'яття Господиня долоні свої витирає об плаття Милується банками із варенням з ожини Думає: "Боже, хіба ж я ожину оцю заслужила Може, не треба було зривати, може, то надто зухвало" Вона засинає. Засинає Христос у підвалі В нього терновий вінок. На вінку – достигає ожина Тихо. Чути зрідка крики пташині Літо проходить. Ніби тікає через кордон на захід Слід його – як багряна пляма Пляма Пляма від ягід #марина_пономаренко

❤️‍🔥▸Опік Завжди мріяла записати декламацію чомусь саме на цей вірш. Хоча він дуже і дуже старий... Повний текст читайте 👉 за посиланням. А якщо сподобалося відео, буду вдячна за реакції, коментарі, поширення та донат на мою банку для тварин з притулку. А за зйомку дякую своїй подрузі Вероніці. Ваша, Lilium

🎉 Нам 1 рік! 29 вересня о 19:00 у Львівській копальні кави ми святкуємо день народження творчого об’єднання «Є що сказати» 💫 Це буде вечір зустрічей, теплих розмов, презентації нашої нової збірки та фотовиставки. Вхід вільний, але кількість місць обмежена. 📍 Львівська копальня кави 🕖 29.09 о 19:00 👉 Пиши у приватні повідомлення, щоб забронювати місце. Приходь святкувати разом із нами! 🥂✨

Розрізаючи водну гладь, Щоб ділилась на до і потім, До хмарких понад пруг полотен Човен стелить рибальську снасть. Чи утрапить до неї сон, Чи притомлене сонце-риба, З-під небесного плугу скиба, Що у море лягла китом? Чи у сіті, що в ніч лягли (в них грузилами – дні свинцеві), Запливуть зорі вересневі Та збиратимуть з дна скарби? Чи у невід на глибині Попадеться не галька – мрія, Чи пора дощова осіння Та хлипкі вітряні млини? Може в ятір спіймається, Що у яву не прийде завтра, Чи чиясь непотрібна правда, Чи солодка п'янка брехня? У тенетах затихне вмить І на палубу плюхне вдихом Глибиною приспане лихо, Вкрите осадом від журби? Чи хрестами важка кімля Стане десь на яснім світанку, Бо потрапив у темну пастку Хтось нізвідки і ні здаля? Човен плине по полотні Товщі синьої та густої. Захід сонця стрічає в морі, Щоб змережити день в пітьмі. 23.09.2025 @olesya13r

ЖК поетки й волонтерки Вероніки Мовчан після сьогоднішньої атаки. 🫣 Її чоловік військовий, і вона волонтерить попри всі перешкоди. Закиньте будь-яку суму на збір Вероніки, підтримайте, будь ласка. 🙌💛 🫙Монобанка: https://send.monobank.ua/jar/8w4zBKQE9A

– Гайда зі мною! Я Юпітер! Звісно ж, найбільший газовий гігант рухається проти годинникової стрілки. Проти… Проти його магнітного поля не встоїть жоден супутник, жодна планета. Римський цар богів…був колись…на землі…а тут лише назва… Ну великий, так. Більший, ніж усі планети Сонячної системи, разом взяті. Та є одна річ. Якби Юпітер став масивнішим, він, насправді, був би меншим. Ну все, як у людей. «Невдала зірка». Таку назву придумали астрономи. Зіркою йому ніколи не стати, бо лише газ – всередині й назовні… Як у деяких людей… Здається, хмари красиві. Насправді, це лише п'ятдесят кілометрів темряви. А ще вони змінюють колір, коли реагують на сонячне світло. Бачать, щось засвітилося – і одразу стають блідою зоною. Як у людей… Велика червона пляма – особливість чи вада? Кажуть, що то буря в стакані, яку мало хто помічає. Адже всі небесні тіла рухаються далі. Як люди… Астрономи не знають, чи пляма колись повністю зникне, але впевнені, що з'явиться інша. Бо завжди щось буде яскравіше, і буря в стакані посилюватиметься. Кільця Юпітера слабкі, хоча він має сильний гравітаційний вплив. Чвара притягує те, що майже не рухається. Як у людей… І всі планети, як одна, проти годинникової стрілки! Повторами! Бо там же велика кількість супутників… Окрім Венери. Вчені впевнені, що на ній також існує життя… Оксана Мовчан @sarahwatsonrhymes #мовчан

Закиньте грошей пліз, це дуже важливо https://send.monobank.ua/jar/8w4zBKQE9A

люди створюють себе через свій моральний вибір

© Деміен Кеун вірш: Марина Пономаренко локація: Андріївська церква 🍒

Мітла, змітай сніг з порога, за вікном весна заміняє зиму, а для когось завтра не настане і в очах іскра погасла, мамо, я не повстанець, за що помирати як не надихають гасла? Світ так хоче щоб я здався у полон, з ним так важко сперечатися, а можна назад в кокон? Я так хочу почуватися захищеним та я надто кволий. А я хочу бути головним героєм, щоб мовчала клята доля і не спонукала відчувати себе боляче. Я подивлюся тобі в глибокі очі і втоплюся в них, а що робити з головою і тілами мертвих? Я не готовий ще стати на стіні портретом, через війну став інтровертом, мій кращий друг тепер не тут, а в інтернеті, як ви не бачите люди, всім керує секта! Я сам в метрі від смерті, мій дім зруйнувала клята нечисть, я в моменті втратив глузд і познайомився з депресією, мій психологічний стан став краще після посиденьок в колі друзів під дією екстезі. @babynothingsay

Кліше «Поетам всіх віків була потрібна Муза. А жінці хто потрібен, якщо вона — поет?» Ліна Костенко На початку було слово — байдуже, яке, будь-яка заглушка, аби не починати розповідь зі слова «вона». Забагато написано про жінку, аби досі отак прямо, без реверансів, дисклеймерів і тригерворнінгів, зачинати «нею» поезію. Хіба може щось у мистецтві бути банальнішим, заяложенішим за жінку? Займенник — за йменням: відсунь його мереживне забрало й зазяє в кожнім лиці пра-«вона», прото-«вона»; лемівський океан, що викида на острівці віршів пластикові уламки історій — «вона любить», «вона курить», «вона танцює», «вона була» — відполіровані течіями, країв не складеш. Що на дні поростає родимками мушель, те не вмістить жоден віршований розмір, а перлина — всього лише шрам у домі молюска. Говорити про жінку правду — поезія оверсайз, коли між тілом і тканиною історії стає свободи, аби не згадувати про форму. «Вона» занадто легко римується — саме тут і варто замислитися, що щось не так. Глибоководні літературні течії повертають навспак, і «вона» каже «я» — бульбашка голосу обернеться на березі перлиною, мовчанням у мові самоцвітів. На початку було слово, значення якого нікому було зрозуміти й нікому сьогодні згадати. #сама На фінал конкурсу у Храмі

🍁 Осінні сни 🍁 Ще одна осінь. Час підбере хвости, Випестить крила, випустить всіх птахів, Думка дощем злетить на пусті дахи… Кажуть, колись у вікнах там хтось світив. Кажуть, колись та десь не було війни, Час був сріблястим, може, що золотим, Вулицями повільно брели коти – Очі котів жовтішали восени. Вуха котячі знали пташиний грай, Білі граки приносили стіс новин, Довгі вітри крутили блакитний млин, З нього чимало впало униз добра… Ще одна осінь. В полі табун тополь Інохіддю гарцює окрай шосе, Синя півсутінь згаяні сни пасе, Сивий трамвай лишає нічне депо. Вересень 2025 р. #збірка_Ієрогліфи_Сонця На осінній конкурс «Вогонь ватри» ***

Бітники з Янівського некрополя Коли о 03:44 між Сіріусом та Апостолами відкриваються старі двері моргу, і вітер перегортає сторінки в розкладеному «Четвергу» – тоді з тіні виходять вони: бітники з Янівського некрополя. В кашкетах з порохом, у пальтах із трави, із мікрофоном в тріщині гранітного хреста. Вони несуть тексти, які написали на тильній стороні некрологів. І читають їх у тишу, де навіть ворон не встигає каркнути. Їхній клуб – між 6-ю та 7-ю ділянкою. Там – кафешка без назви, з вином із вінків і сигаретами з запахом моху й нарцису. — Чув, Стефо, Бітлз не справжні, Їх вигадали в шістдесят п’ятому в Горішніх Плавнях. Стефо киває і мовчки занотовує: «Бог – це ранок на трамвайній зупинці. Коли ти ще не людина, а вже і не тінь.» Вони пишуть на надгробках мелодією ковтаючого космосу: «Коли помирає поет, він просто йде на читання, де в залі – самі янголи, але звук – як завжди – гімно.» Вони не вірять у вічність, але мають абонемент на Землю Поетів. Видають збірки в одному примірнику, і ховають їх під лавками разом із залишками горілки «Немирів». І щосвітанку, коли перші електрички прорізають холод, бітники зникають: розчиняються в об’яві про ритуальні послуги або в коментарях під старим віршем в Фейсбуці. А хтось із живих раптом скаже: «Мені наснилося, що ти втретє цього літа зацвітеш…» І це означає, що бітники з Янівського вже прочитали тобі наступний рядок. Кудлатий #остап_кудлатий #храм

у вересні довгі дороги — найкращі ліки, де небу немає кордонів, а крокам ліку, де вітер дрижить тятивою міцного лука і в ньому танцює остання бліда пилюка, яка ще зосталась із символів влади літа, нарівні із листям, яке шарудить, коли ти проходиш під ним і, завмерши на мить, підносиш до нього долоню, аби відчувати осінь. у вересні шлях не завжди має мати місце, в яке він веде, бо, направду, дев'ятий місяць — це час починати заносити до барлогу припаси і хмиз, а тому це така ж дорога, що просто веде не кудись, а із літа в холод. у вересні довгі дороги ведуть по колу і ти повертаєшся в місце, з якого вийшов, на цілу дорогу мудрішим, а отже — вищим. у вересні — час для народжень, смертей і хрещень, де люди шукають себе, упустивши те, що, аби відшукати себе, для початку слід би себе загубити, а це у своєму лігві зробити нелегко. це час, аби все забути, звільнитись від пам'яті, слів, почуттів і суті і стати, сховавши від світу свою подобу, простим перехожим, що йде з небуття додому. ///

Силянка для мавки🤩

Осінні алітерації — нова літературна подія від творчо-благодійної спільноти «Преримовані». Після палкого літа настає час для осінніх роздумів. Для поетів ця пора приходить із новими римами, образами та... алітераціями. Запрошуємо вас на зустріч, де слово у поєднанні з ритмом і звучанням, створить для слухачів натхненний простір та нові переживання. І це вже є традицією, бо з літературнику від Преримованих важко піти без нових емоцій. На вас чекає: ▪️ Поетичні читання. ▪️ Дискусія про силу літератури у часи змін та викликів. ▪️ Жива атмосфера натхнення, що поєднає нові голоси та тих, хто вже давно в літературній тусівці. Модераторка — засновниця спільноти Роніка Двигало. Коли: 28 вересня, 13:00 Де: Squat 17b (вул. Терещенківська, 17Б) Вхід вільний із можливістю донату. Усі зібрані кошти будуть передані на комплектуючі для дронів 2 ББАК 427 ОПБпС "Рарог". Зверніть увагу, що неповнолітні можуть перебувати на події тільки у супроводі батьків або офіційних опікунів