Храм поезії (🖤)

Пташка У твоєму серці проживає пташка, Полюбляє співи та гарячу каву, І коли буває тобі дуже страшно, Відпусти у небо, най у небі бавить. Най кружляє дзвінко у високій хмарі Та крильми малює візерунки білі. Небо дуже добре та її не сварить, Тож до дзьоба тягне зорі перестиглі Та несе на землю, щоб покласти в очі, Щоб віддати серцю золоте проміння. Чуєш, крила пташки вже тебе лоскочуть, Мерехтять і сяють білим ластовинням. @worldscrossroads #alldoroga

навколо - іржаві дахи. Ісуса знов розіп'яли за наші гріхи на китайській ефірній антені; Він невимовно страждав, люди ж ходили буденні, ба навіть якісь нудні. ⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀ Ісус провисів три дні, спокутуючи кожну провину, Йому судомило спину, а очі повні муки і сліз звертались до Неба. ⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀ "ну нахуя воно мені треба?" - не витримав врешті Господь, і зліз. ⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀ Він навчився плювати на рани, рани затягалися довго й погано, кров на асфальті починала диміти. Він торкався стін і лишав графіті, в них лаяв правоохоронну систему; прокурорів матюкав уголос, окремо. ⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀ Його пакували кілька разів, почепивши відбитки до образів, змусили з-під крану пустити текілу. ткнули під ребра списом, а тоді відпустили. ⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀ Ісус палив коноплі, і бився у барах, трощив машини, і на парканах вішав за ноги пепеесників та гопів, словом, боровся за правду, як вмів. ⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀ Він перший підводився на всі бунтИ, за що його і надалі шукали менти, коктейлі молотова власноруч метав, бо як ще домогтись власних прав, вже не знав. ⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀ Ісус усвідомив, що завжди існує Пилат, і коли той прийшов - взяв до рук автомат. Ісус плакав і хоронив своїх друзів. Потім підводився, збирався в потузі, концентруючи в чакрах прану. ⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀ наш Господь був хуліганом. ⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀ Микола Матвєєв

Народ, скиньте будь ласка мені в ПП свої ключиці

христос воскресе божеблядь як я ненавиджу проповіді як я ненавиджу жебраків у метро як я ненавиджу звукопідсилювальну апаратуру христос воскресе воїстину два три не надто упевнених голоси на увесь вагон треба відповідати воїстину а чому мало хто знає чому коли я був малим мене вчила бабуся сказати христос воскрес а хто це такий і як це воскрес питав я а бабуся казала от виростеш взнаєш ти лиш відповідай одразу воїстину мов воскрес я питав а нащо відповідати якщо я не знаю бо так прийнято поміж люди казала бабуся наступна станція арсенальна вчасно готуйтесь до виходу із вагонів коли я став бухати я ні у що не вірив я думав що головне це гроші випивка тачки шмари хати карьєра але я не мав любові а зараз маю зараз я всіх люблю зараз от прям за моїм плечем стоїть ангел от про це я і заспіваю пісню за його фізичним плечем був напис не притулятись можливо ангели дійсно не дуже тактильні персони пісня була сповнена туги й надії ймовірно ангел дивився як потяг іде над дніпром ймовірно ангели зовсім не мають слуху й смаку на хороше музло інакше б він точно врубив у навушниках muse а коли я вже сидів на героїні я став думати невже це все невже немає більше нічого крім блядського цього життя невже я так і подохну не взнавши нічого про світло хлопець і дівчина біля мене тут вже відверто заржали на гідропарку майже ніхто не вийшов і тільки коли я мотав другий строк я прочитав пророцтва я зрозумів що матиму істинну блядь свободу янголи охороняють мене я це тоді відчув далі все буде інакше я пізнаю небесну любов і вже не хотітиму благ земних у пакеті на його лікті щось дзвякнуло склом чи металом а коли я воскрес я згадав що слід відповідати я воскрес воїстину я воскрес він тицьнув мені розмоклу й масну роздруківку комплектом шрифтів ортодокс російською мовою схопив монету із рук бабульки дай то вам бог здоровля і вознесся з платформи станції лівобережна @zorina_yasno

склад просто мрія, за винятком декількох осіб

а місто...що таке місто? мікс провулків, сміття і місива людиноподібних цефалоподів, що тягнуть щупальця на роботу штучний симулятор втоплено у ванній шпалери кольору м'яти розписані нашими сподіваннями накивати п'ятами а поміж тим темп, скрапбукінг, теми про пусте летризм як форма мілітаризму в квадраті кімнати темної де всі кішки невиразно сірі, брудні стіни, заплямовані ризи. а людина... тінь від тіні, зимова форма часу, — застиглий куб. втрачати так само надійно, як тулити шпалери докупи, сподіваючись докупити колись ніжності на клаптик іще людина — шепіт та хронічний щем у підребер'ї, перетвореному на геосида. наша сила — в поєднанні площин з кривими, рим — із мірами тотожності особистості до фейсбуку, недоклеєної краси. на жаль, місце, де можна бути кращим упирається в стіни за відсутністю адреси хронічний стрес як форма буття, щедро змащеного брудом вулиць, калюж абсцесами, який вбирають підбори усі ми - діти терору, породження ярликів, штампів, життєвих драм — ні здеремо зі стін, ні дамо ради. небо вільне для зустрічей на жаль, про тебе цього не можна сказати життя наче жуйка липне до очей, з мене досить м'яти. @viknapoetry

🌩 Ґердановий шлях ⛈ Мій дідусь говорив – «Ти ніколи нічого не бійся, За рікою на тебе чекають вишневі сади, Там в обійстя березове сонцем наповнене війстя, Там є місце для книг і мелодій, для танців займистих, Солодкавими зорями сяють червоні плоди. Ти ніколи нічого не бійся, онуко, та йди. Прабабуся нас вчила – усі бісеринки до купи, Сила тасьми у пташці, трикутнику, колі й хресті, Візерунок той хитрий та шлях непомітно-підступний: Треба вийти з села, коли грім над верхівками гупнув І зірками дорогу під ноги тобі притрусив. Тільки геть не дивися за спину із тої краси» Мій дідусь говорив – «Там, де вітер опівночі мешкав Та мережки тінисті складали шляхи непрості, Наш ґердан поведе, візерунками викладе стежку, Я колись був маленький, нерідко стежинами вештав І ґердан цей тримав, ніби вервицю ніс на руці. Ти ж на шию врочисто вдягни собі наприкінці. Там чимало знайомих, знайди сивочолого Леся Чи Миколу, вони обіцяли прийняти моїх Та іще багатьох, хто туди через міст добереться. Може, цей березіль розквітатиме подихом серця, Та кажу тобі, крихітко, мій обривається сміх. Ти не бійся нічого, я теж буду там. Серед них»  Мідні шелести зір проводжали мене непомітно, Я збиралась творити – та бомби накоїли зла.  Сила тасьми була у надії моїй беззавітній, Мої пальці так звикли сплітати малюнки столітні, Що стежина за річку вела, і вела, і вела. Я почула веснянкові співи та дзвін джерела…  «Золотими мостами іди і не бійся, дитино» – Говорив мій дідусь, та він не казав про кота. А між тим за мостом я побачила дивну картину, Кіт рудий і хлопчина ішли від прозорого тину. Хлопець ніс олівець, котик – тінь від рудого хвоста. «Ще дотвориш, що треба, родина чекає отам…»  *** Війстя – двері, вхід.  Тасьма (діал) – не тільки вишита стрічка, але й доріжка, зроблена чи протоптана звірами або людьми. @worldscrossroads #alldoroga

З наступного понеділка жеребкування та публікації конкурсних робіт, тому дописуйте вірші.

🦊: пропоную всім поза конкурсом спробувати себе у віршах-жуках. Можна подати скільки завгодно, але треба опублікувати у себе на каналі, дати посилання на канал нашого конкурсу і додати тег #котолисожук. І зробити репост у чат Котолисів, щоб я могла його побачити. Заодно поділитеся своїми каналами один з одним😉 Це може бути один жук або декілька жуків, об'єднаних тематично. Тема: будь-яка робота Алли Горської. У примітках пишіть, яка саме або одразу публікуйте з фото. Оберу один жук, який сподобається особисто мені, чистий суб'єктивізм🧡 Переможець отримає від мене невеличкий сувенір з виставки Алли Горської 🔥

23го лютого 2022 року я відчувала себе, як в дитинстві. бо моє дитинство — це Крим, його водоспади й палаци. роздивлятися на перервах у школі, нічого в них не розуміючи, військові мапи і гадати, яким шляхом піде ворог. розуміти, що бачила наше море в останній раз. бо моє дитинство — Майдан, його палаючі шини і барикади, його люди. малювати на руках маркерами наш прапор, дивитись новини, новини, новини, знати усіх політиків в обличчя, тоді коли їхнім дітям для цього «ещё рано». 23го лютого я вірила, що війни не буде. принаймні, не сподівалася, що вона почнеться завтра. @anita_wirszi

🌱 Коли йдеш наверх 🌱 Найважче – ні, не підніматися знову і знову після падіння, поразки, втрати. Найскладніше – ні, не триматися на плаву, коли тиск обставин шалений. Найтяжче – пробачати себе за години, дні чи роки, коли плутав у пітьмі та думав – все, приплив, не виплутаю. Найболючіше – не падати униз, а боятися падіння, коли ти нагорі та гарантовано знаєш, що впадеш. І доведеться йти туди знову. І пробачати себе. І пробачити раз і назавжди. На все минуле назад. На все майбутнє вперед. @worldscrossroads #alldoroga

є тиждень для написання акровірша

скажи мені чесно відверто, безповоротно стисненим до безумства, крайнім за вбогістю словом – буде мені спасіння або прокляття станеться як фундамент тиша юродивості чи місцевий не за покликом серця сміх божевільного голуба хліб насущний дай сьогодні і повсякчас і прости мені гріхи мої втілені не на цьому рівні, стримані розумом від людей і до стиглого хворосту світу дай мені слово @xtercia

людина, яка нікому непотрібна тихо пише свої рядки тримається осторонь гомінких осередків де поети збирають підписників як дитинка кольорових жучків — дивись, а в мене жук-рогач — а в мене зелена оленка людина, яка нікому не потрібна має консоль окуляри дівчинку в реальності хель наав мріє про море, дивлячись у вікно та інколи годує качок у парку тихі люди не мають нічого окрім себе самих та безкрайніх полів самотності сильні дерева без коріння що так і не навчилися плакати вголос Єва Верле

пара 12, тур 1 🐳 учасник 2 спотворони ковзають шкірою ласими до м'яска цапками. безсилий лицар, з гнилим вже гербовим ябком, віддаючи себе матері-землі, в останню мить згадує обіти, покладені на грім. силиться сточити слова з пам'яті, як жаринки з вогкої деревини. та все, що пам'ятає: "пере..." і вигадує настанову недоспокутий недотруп. перед тим, як ковтнути переможну мандрагорову текстуру, переступити поріг сивого лісу на- передодні хижого місячного сяйва, перевірте організм на витривалість. перелік трав і чеснот, зібраних в єдине тіло, перегуком у крові та бажанні дикого танцю перетре самість у щось непідвладне. су- перечок із самим собою краще уникати... нав- перехрест поставте руки, щоб востаннє знайти себе. перетворення на монстра не змусить себе чекати, бо до вас завітав передоз. і лицар нарешті перестав існувати.

такий собі автор і людина, але все ж

​​Автопортрет Кожна клітина в мені народилась, жила і померла. Час розписує мою шкіру, все сильніше  вдавлюючи олівець - от вже видно його майстерність в кутиках очей і на чолі. Моє тіло помережане стріями, які тоненькими стрічечками в’ються й нагадують, що воно, обважніле, було тимчасовим прихистком для ще двох людей. Мої думки змінюються зі швидкістю автівок на магістралях, а погляди на цей світ народжувались, дехто з них чинив самогубство й розбивався, інші ж тримаються за життя і поки ще тут. (але чи буде так надалі?) Є й такі, що прийшли занадто пізно до мене і ми пізнаємо одне одного боязко, як молоді коханці. Чи щось залишилось в мені від десятирічної мрійливої дівчинки, яка в двадцять була повна сподівань, як земля насіння, що так і не проросло? Якщо теперішня я вже не я, то це я інша чи все ще залишаюсь собою минулою? @novakain_poetry

Приваблює людство незмінно незвіданий простір. Думки туди линуть, бо що заховала безмежність? Учені постійно можливості розуму гострять, Щоб відстані дальні наблизити врешті. Та досі Спокусливий космос нікому і всім нам належить.