Храм поезії (🖤)

"Печаль" Печаль часто заплутується десь у волоссі, там снують її сліди в хаотичній розміреності подиху вітру, вона чіпляється залишками жовтого листя за підбори і не відпускає до самого дому... Печаль любить провокувати на довгі розмови tet-a-tet, що лишаються назавжди між вами, складає ще невідомими фігурками шматочки розрізнених, знесилених пазлів, як неозодчий твого майбутнього внутрішнього "Я"... Печаль можна пережити як зиму: в теплих капцях, під ковдрою, з гірським чаєм і гірко-солодким медом... Можна лишити її на морозі, завалити снігом вхід до будинку і чекати поки від неї залишиться крапля роси на розмерзлій землі... А можна дбати про цю тоненьку, тягучу струну, з ніжним фоновим звуком флейти, що починає звучати в перших осінніх дощах... Бо печаль, то наче маленька лялькова дівчинка в лівому кармані мого пальта... @ksu_n_lyrics #нестеренко

*** порівняймо сьогодні наші звичайні дні за лиманом пацани збили ворожий дрон у одному куточку країни немає тепла у іншому плюс десять і геть не дратує зима я у реальності наче розмазана фарба десь на палітрі сприснута ледь водою тобто жива ще дихаю правда ледь і потроху ледь і потроху кіт куйовдить мою заспану ковдру гріє ліжко нявчить та кличе до сну от би зараз згадати ту першу де ми з ним разом чекали і гріли це ліжко нашу осінь й весну що нам лишається часом питаєшся тихо зранку у каві шукаючи порятунок десь там та гуща наче знає порядок дій і подій кинутих в чашку малюнком та не горнятко відповідь дасть наостанок з останнім ковтком гарячої гострої миті десь відізветься в тобі палким жагучим завзяттям бажання дожити ще рік ще рік й додому зірватись дурбеликом і миготіти від щастя на деокупований острів в село чи місцину що зараз великим незагоєним жалем вночі не дає тобі жити наче от-от і удома та для того й тобі щось доведеться робити завжди і нічого пиши собі не вдається без плати без сил і без крові без грошей і без нервів засалених паклів підписаних актів тож у день коли щось здається звичайним сонцем опаленням чи водою завжди памʼятай врятувати світ можна лише йдучи один з одним тримаючись поряд тримаючись поряд лютий, 2026 р. #поезія_Роніки

Хто не спить – голосуйте 🍓🍒💃

Останнім часом явище рідкісне, як вірші, — новий пост в інстаграмі. Давайте обгоримо в коментарях "Емілі в Парижі":)

люди — квіти стоять рівно або вигнуті граційно в скляних офісах тролейбусах спортзалах spa-центрах ... як за вітринами квітнуть посмішки білосніжні думки випрасувані свіже волосся рівне кава без цукру слова без змісту очі без втоми незнайомі але у кожного губи-пензлі малюють слова на  тиші: «люби мене для тебе я квітну!» стираються межі між коханням і відчаєм лише вночі ховаючись вдома розчісують недосконалі корені мріють про теплі дотики не лише до  пелюсток а і до брудного коріння #маркітнийгербарій

Творче життя поетів непередбачуване, погодьтеся 😅 Можна отримати купу прикрих відмов чи програшів, щоразу зневірюватися у своїй писанині та гойдатися від "я нездара" до "я молодець, он як можу". Водночас несподівана перемога приносить віру й нове натхнення. Так сталося й зі мною, тож хочу поділитися своєю радістю: я здобула 1 місце в поетичному конкурсі "Аль Мор" 🥹🤗 Можливо, це знак, що час мені активніше працювати над новою книжкою 😏

Ти туди не ходи! Нехай пам'ять не буде зім'ята. Стережись обгорілих обійм. Жовтим квітам дано Прорости із кишень окупантів. Та гостріше клинок, Що готуєш думками собі. Павутиння гардин Зберігає секрети кімнати Та трояндовий жар на столі. Майже дюжина сонць Майоріє на ніжках цибатих. Ностальгічне ласо Восени знову настрій заплів. Там пашіли сади? А вони, як і стебла троянди, Раз у раз потребують ножа. Як би те, що пече, Теж зрізати прискіпливо-ладно, Щоб токсичний причеп На аварії не наражав. Хай невтішний вердикт, Що дала ворожба на суцвітті, Розділяю пелюстку на дві. Вистачає і так: Сто нещасть сумом-попелом мітять. І затихли міста Під новим покривалом із дір. Час іржаво-рудий Просипається далі безтямно. І веде неземний поводир. Хай років карабін Ще незримо єднає з місцями. Знову тверджу собі: "Ти і снами туди не ходи". P.S. Присвячено всім зруйнованим містам та місцям. Оксана Приходченко #оксана_приходченко

⚡️ Після перерви тривалістю в понад рік я повертаюсь до вас із 5м випуском “Декламацій за гривні! Сподіваюсь, ви теж чекали на повернення цього проєкту, бо я особисто не можу стримати свого захвату. 🔥 Повернення має бути феєричним, тому у мене 3 фантастичні авторки з дуже крутими віршами (натискайте на імена авторів та підписуйтесь на їх канали). ❄️ Цьогоріч зима була (і досі є!) по-особливому люта та нещадна, тому даний випуск присвячений зимовим рефлексіям та прозрінням. Для когось вона служить нагадуванням про минулі втрати та невдачі, для когось - відліком до майбутнього відродження та розквіту, для когось вона самодостатня сама в собі без додаткових сенсів та нашарувань. Заходьте переглянути добірку цього випуску і визначити свого фаворита. 🤌 До вашої уваги, трійка віршів 4го випуску: Вірш 1. Оксана Мовчан – тут Вірш 2. Ольга Ритик – тут Вірш 3. Оксана Приходченко – тут

*голосуєте гривнями і в коментарі до донату вказуєте номер вірша *донатити можна безліч разів і будь-які суми. Виграє вірш, що збере найбільше коштів *голосування гривнями триває до 18:00 23.02 (понеділок) *вірш-переможець буде продекламований мною *всі умови тут *зібрані кошти підуть на актуальні збори *рекламувати улюблений вірш можна будь-де. Чим більше активності та грошей, тим краще

👉 Голосувати тут: БАНКА КАРТА: 5375 4112 2182 5685 💪 Погнали!

Найдовший місяць в році Ніколи не любила лютий, який перекидається з дня на вечір, переливається з пустого в порожнє, так що виєш вовком, чекаючи весни. А цей - ще й приносить нові дари, які вбираєш шкірою, наче губкою: перша сирена стискається клубком літак птахом черкає сполохане місто град хвилями пестить потилицю гадаєш: що з цього привітає тебе передчасно завершенням місяця, що все ніяк не добіжить кінця.

Наодинці Щодня борюся із собою в путах зваби, Неначе вершник прагну перетнути річку див, Щораз стараюсь пропустити час розваги, Коли у душу стукає підступний злий порив. Щосил благаю в молитвах відчути щастя, Бо пронесе на крилах над пітьмою вічних снів, Щокрок прямую в кайданах у різних масках, В яких радію в дзеркало допоки дні сумні. Щодня тримаю оборону планом зради, Неначе прагну вдарити себе в підступну мить, Щораз придумую ідеї дивних правил, Коли слова безумства затискають волю крил.  Щосил прохаю попід небом кращу долю, Бо перейшов шляхом де перемога нищить дух, Щокрок спускаюсь у незримий світ мелодій, В яких страждаю з мріями як відчай давить слух. @Rocker_Roman_Lysenko #роман_лисенко

яке спить таке й сниться казала бабуся і карл ґустав юнґ коли сонце віддаляється усі комахи збираються в тебе під ковдрою внутрішньо переміщуються магістраллю хребта лишають важкі оотеки у мигдалеподібному тілі тіні забутих німф застують проєктору файл пошкоджено піксельні вирви барвисто розбризкуються екраном заплющених очей не відвести золотоносні сколії у розкришеній плоті пня ось що є ця держава наскрипують уві сні гачкуваті жувальця і що стає холодніше то тісніше до горла горнеться хутряний комір із джмелів та бджіл розпачливіше дзижчать комарі наведені на енергетичну інфраструктуру ще вікно не віджевріло з обвітрених щік вулиці безсило лущиться листя вуха її холодні почервонілі обтяжують перестиглі коралі конвалій щоб усе згадати коли прийде пора прокидатися і перший відважний метелик розпоре крильцями ковдру й поведе свій народ пустелею за мить як розчахнуться очі зашпортай лице у пагіння побачивши що від коріння спорошілої кукси пружний липкий від крові пнеться до сонця вишняк #сама Третій тур конкурсу у Храмі

Приходь, як завжди, в вечірній тиші вслухáтись в музику, Мені забракло твого відлуння між цих рядків, Ти оспіваєш любовну тугу, а я послухаю, А потім змовкнеш, щоб повторила я навпаки. На мить ми бережно і смиренно торкнемось вічності, Під дзвін мелодій, що в’їлись в тіло аж до кісток. Скінчиться вечір, коли їх ноти здадуться іншими, Коли затихне чужий замріяний камертон. @gnizdo_feniksa (Яся Сонячна) #Реінкарнація

волосся в хлопця дуже кучеряве. шептуха вже не вперше це краде. вона збирає в купу пряні трави і фото чоловіка з портмоне. вона кладе в мішечок трохи льону, шептуха з пісень наговір плете. хлопчина той щасливий, гоноровий і ще не відчуває, що помре. для іншого вона збирає вишні, їх довго і напружено товче, закручує мішечки цілі тижні і не співає, тільки все рече. волосся в пана грубе й сивувате в його очах багато темноти. шептуха додає ще трохи м'яти: цей теж помре, але від самоти. для мене відьма заплітає коси, зрізає нігті, щоб забули зло, вона збирає жмутки звіробою і щось співає про гірке добро. для мене в неї виключно троянди, для мене крики, відчай і плітки. вона навколо мене палить трави, такі, що не дають мені піти. @li_lizka1000

▪️до Алітеї▪️ Знаю, ти в пошуку казково цікавих історій. Я ж усе-таки відкрию тобі свою. Пробач, Алітеє. За людину, закуту в шаблони інстинктів у коридорі, немає гучнішого сторітелера. Тож я дописую. Я – посудина рівної форми, резервуар для бажань; ти б шукала походження, дійшла б до відбитків склодува. Та я не реліквія тисячі років, на жаль. Я чув легенди, старіші за мову, в яку їх людство втягнуло: кажуть, що потерти посудину досить, щоб істота з бездимного полум’я задовольнила жагу. У плоті народженим теж, буває, як припече-е-е!.. І хоча натираю в роботі руки до мозолей чи пухирів, але не з мечем – у вирі подій. Хоча зчесую чоботом шар землі або, ймовірно, і навпаки, це тертя позбавлене сенсу. У моїй пляшечці, Алітеє, накип стресу та осад сил. Тертя надає мені багато шуму, тертя мені мовить про рух. "Не наврочити б", – кажуть мої подорожні – "нехай Бог направляє" – і хрестять вагони. Бажання доїхати – що буде легше? Що може бути простіше? Тривоги за напрямком руху – і ніч починається з дикого гону. Якби я не знав, що від мене залежить, я б молився найвищим, найдавнішим богам. Та навіть їхні історії – застереження: боги йдуть, переживши призначення, вічність – це мить, безмежність – я сам. Між історій та ймень, що зникають, я – самозруйнований міф, я – аутофаг. Тертя надає мені нову форму, а до неї не годні старі шляхи. Скрегіт металу лякає ззовні, допоки не вчув за ним стукіт коліс, допоки не виявив, що у втечі від цілі отримуєш фору. І нехай помогли б мені ідоли й боги. У відповідь: глухо. Бо з найжахливіших монстрів виживають лише особисті страхи. Уява – людям за зброю, міра всьому – щит. Навіть долю вписали у нитки індивідуальної довжини. Ми хотіли часу надати форму, закрутити його у спіраль на браслеті, закути його на пальці в кільці. Ми його проминали кулькою на тканині, обрамляли у відлік від пуску ракет. Чи можна жадати знання про відрізок? З яких компонентів і якого року на заводі зберуть мій еглет? По електромагнітних рейках регресу, Алітеє, до хаосу несеться наш світ, як маґлев. Наразі не маю чого планувати, я – аскет серед мрій і бажань. Якщо трішечки добре, чи варто стрибати у кротови‌ну можливо ще більших страждань. Якщо мені зле, то навіщо в цілому жадати? Казки про бажання не знають щасливих кінців. Розтираю пальці, на морозі замерзлі, посічені флоггерами вітрів. Коли жага виживання впаде нижче нуля, про що я замрію тоді? хто б зігрів? 08.02.2026 Copyright: Чурков Максим #віршневий_сад (за фільмом "Три тисячі років бажань")

Звуки ти носиш у собі наймення і звуків когорту є плач та квиління десь там заповзла німота є звуки зі срібла а є почорнілі від горя і розпач триденний складаєш у вузлик ретельно як бабця складала найбільші скарби бо ж дітям у спадок бо що вже та радість скінченна ховаєш між кутиків губ сорому дрібку смієшся бо важко з тобою бо звуки війни як плащ королівни червоний від крові пасує до білого личка і розвівається шлейфом кричить життєствердно ненависть — цей звук що найдалі зайшов якнайглибше сидить одного дня відізветься @novakain_poetry #новакаїн

«Спокій» Сакральний спокій відчуваю у душі, Немає гонору, ні гніту, ні гармоній… Знайти б ще музу, що витає у траві, Та лілію, яка талант новий народить. Крізь шепіт дум у неосяжному теплі, Що бурно спокій у гротеску проявляє, Розквітне мрія – та, яка була в мольбі, І манить спогади незримий плач без крапель. Крізь спогади у водоспад впадають дні, Їх омивають ночі, що ховають мрію, На неозорім небі, згорнуті в брехні, Гуляють хмари понад прірвою й леліють. Колись розвіється та мрія поміж хмар, Які зібралися у голові покірній, Колись проллється дощ з повік немов обман, Та сліз не буде, поки думи тонуть в річці. Проте, мінливі мрії – вічна суєта, Що огорнула спокій крізь сумні спокуси… Позбудусь я, на жаль, романтики в містах: Де жив й любив, де мандрував і довго мучивсь. Роман Лисенко @Rocker_Roman_Lysenko

Розливала себе по келихах ніби безмежні запаси мала в діжках поки сама не відчула сухість у роті ... Сонце велике величне дай винограду набратися щедрим будь не шкодуй своїх променів як не жаліла своїх молитов я щоби ти сходило й шло на спочинок щодень ... Келих найважливіший маю наповнити келих з якого напитися має той хто під сонцем мене трима #румінації

Дари Рудани Де Інгулець блакитну стрічку простягнув, А та влягтися рівно не схотіла, Там Саксагань несеться у обійми, Легенди мов копалини лежать. Цей мис кривий леліяли боги В часи, як племена колись жили тут. Річки постійно рибами кишіли, Збирались завжди щедрі врожаї. Та якось шкереберть усе пішло. І паростки засухою скосились. "То гнів богів, — жерці усім сказали — Врятує жертва. Чи нові краї". Та люди врешті зважились піти, Бо смерті для родин не припустимі. Рудана ж раптом кинулась до схилу, За нею слідом ринув чоловік. Хоч плем'я відмовляло молодят, Але була дівчина невблаганна. Тоді богами в водах Саксагані Приймалися рятівники земель. Із того часу поклади руди Знаходилися у місцевих надрах. Розносять їх тепер по всьому світу, Щоб прославляти далі Кривий Ріг. @literospletinnia #приходченко #котолиси #легенда

якогось дня закінчиться війна і ми усі нарешті заживемо (о як ми всі нарешті заживемо!) затягнемось як рани, відростемо як культі ніг і рук, як та очна порожня яма, де навіки темно. покличемо загиблих. поіменно. і всі прийдуть. і будуть так дивиться, аж стигнутиме кров, немов живиця... а поки що тримайся за живе коріння глоду (глід лікує серце), бо тільки серце уміщає все це, а розум – відмовляється й не йме... Галина Крук #галина_крук