Храм поезії (🖤)

Запустилися, трошки чекаємо і починаємо суддівство https://m.twitch.tv/kildun4ik

Говорять, що жінка - найкраще Господнє створіння, На тебе дивлюсь і завжди розумію чого. Ти - квітка тендітна. Мадонна в своїм поколінні, До рук твоїх прагну припасти губами й чолом. У дні, коли тучі крадуть собі сонце в кишеню, І сірим туманом спадає на голови пил. То наші усмішки. Яскраві й такі навіжені, Врятують любого. І навіть, якщо не просив. Коли наше місто відкриє обійми вітрам, Холодні цілунки збентежать і душу, і тіло.  Збери із уламків комфорту новенький вітраж, Ти будеш натхненням моїм. Таємничо-вцілілим. Танцюй, ніби вперше. Так ніби весь світ - то мара, Принось наше літо у днину холодну і сіру. На стомлено-ніжних. Маленьких, тендітних крилах, Коли буде важко, згадай, що в тебе завжди вірю. @dmYmast #дим

Навіть з розбитими стінами. Лю-би-ти? Голови — розкриті гранати, червоні зернини. люби-ти? Як тебе, місто, досі мені лю... Сонце грається з циферблатом, стрілки назад — весна. П'яні любов'ю, повені алеями, вулицями. Ховаємось в картонному затишку автобусної зупинки. Пліч-о-пліч Спина-до-спини Краплі збудили цукерковий запах бузку, млосно. Соромно — в білому під дощем. Навіть калюжі залились сміхом, Вдихаю на повні груди: щ  а  с  л  и  в  а Л ю ... Люстра розгублена на підлозі шукає своїх серед пилу, бетону і гострих трикутників  скла. Розбився годинник. Зима. Черга по воду прямо посеред дороги, вікна обмахують спраглих шторами. Тільки б не знепритомніти Спина-до-спини Пліч-о-пліч Чекаю сусідку з третього поверху, у густому її волоссі — парфуми з цвіту акації і бузку. Носить в колисці локонів спогади про весну В обморожених пальцях вулиць спокійно й тепло. Обережно торкаюсь тріщини у стіні, шепочу їй на вухо: "...і серед розрухи  з усіма ранами Тебе Любитиму" І місто стиха всміхається у відповідь. @snigpoetry #мері

У Всесвіті великому, в Волоссі Вероніки, Щоб стати повнолітніми, був певний ритуал. Потрібно було кущ знайти, який різноманітні, Прості або зі смужками, суцвіття випускав. Із кольорових квіточок робили потім зілля, Щоби волосся підлітка отримало тих барв. Я розповім вам про сестер, що виросли й зустріли На двох один важливий день, коли їх час настав. Хоч схожа була зовнішність як в росяних краплинок, Та норов - як у кожної сніжинки вигляд свій. Одна весела й запальна, хоч іноді кваплива, Здавалось часом, що змогла б здійняти буревій. А інша більше мовчазна та витримку залізну Постійно мала й як вода у повний штиль була. В дорогу вони рушили не рано і не пізно, Та щось були напружені як ні одна струна. В думках перебирали все, якими ж кольорами Вже стануть відрізнятися, у світі ж стільки фарб. Та ниті долі сплетені, напевно, що не нами, Бо квітку фіолетову магічний кущ лиш мав. І що ж поробиш? Чарівний напій цей вдвох зварили, І по ковточку випили, а далі диво лиш, Бо полум'яні локони та сині пасма-хвилі, Вже обрамляли контури двох вражених облич. Бо що б не улаштоване було для нас спочатку, Все буде відфільтроване крізь дії та думки, І написати власну ми картину щастя здатні, Під настрій підбираючи відтінки залюбки. Оксана Приходченко instagram.com/oksana.prykhodchenko #приходченко

на річищах губ осілий попіл хижею істотою стікає до підніжжя, як Ґолум, що забув своє ім'я, впивається прогнилими зубами в незаймане гілля. і вже тече живиця з краплями отрути – скоріше б затвердіти не проронити жодної зернини не вимовити жодної хвали безпам’ятство... мерщій-но огорни / прогірклі пластівці оголені вогнем – наш хліб на язиках, псалом розкреслений – знамено ХХІ сторіччя, як зупинити все? як напоїти всіх із чаші забуття? і вирвати, і вирватись... причастям сиплються із дзьобів побічні сповіді у пащі ненажерливих потвор // підхоплені вітрами смолисті крила ллються проливним дощем у човен із потрісканим правилом по óсі вверх на протилежний полюс – хтось вимовить "як цього літа стелиться жасмин". 24.07.2026 , ЮІ

«Літо в серці» Летять роки, як листя на вітрі, А наше літо в серці не згасає. Достатньо одного твого погляду, Щоб душа знову дихати почала. Руки в землі, сонце на обличчі, Прості слова, що дорожчі за золото. Хай світ біжить — ми тут залишимося, Де пахне травами і справжньою любов’ю. Бо найцінніше — не в грошах і славах, А в тихих вечорах і теплих долонях. Поки в серці літо — ми вічно молоді, Навіть коли сивина прийде в скроні. @Fenikks

Що, якщо найважливіші у світі слова потребують лише кількох хвилин? Запрошуємо на Творчий вечір «67» — простір, де кожен охочий може вийти та поділитися тим, що давно хотілося сказати. На вас чекають: 📌 авторська поезія; 📌 проза; 📌 музика; 📌 щирі розмови; 📌 знайомства та тепла атмосфера. Учаснии: 🔥 Андрій Буремний (ведучий) 🔥 Олег Карачевський (вірші/музика) 🔥 Катерина Барановська (вірші) 🔥 Олександра Хопта (вірші) 🔥 Оксана Медвідь (вірші) 🔥 Дарій Стабрин (вірші) 🔥 Вадим Жалюк (вірші) 🔥 Дана Дзюба (вірші) 🔥 Ольга Ритик (вірші) 🔥 Футорський (вірші) 🔥 Дар'я Латко (пісні) 🔥 Mictor T. (музика) 🔥 ✍️ НАБІР ТРИВАЄ ✍️ ⚠️ Кожен учасник матиме 6-7 хвилин, щоб висловити найважливіше. Коли? 🗓 26.07 ☹️ 17:00–21:00 Де? 📍Stories Cafe вул. Костянтинівська, 20/14 Вхід – від 167 грн 📣 Відкритий мікрофон! Без оцінок і змагань. Лише люди, історії та слова, що звучать голосніше за шум. Запис артистів та слухачів: Андрій Буремний ✍️

У Тисячолітньому Царстві Ауріка живе за правилами, яких ніколи не обирала. Тут жінок вчать, що їхнє щастя у служінні чоловікові. Їм визначають майбутнє, готують до шлюбу, контролюють їхні тіла, одяг, освіту, слова й навіть думки. Їм пояснюють, що свобода небезпечна, сумнів гріх, а покора робить людину доброю. Ауріку мають видати за Асмодея - хлопця з впливової родини, якого вона майже не знає. Але замість нього вона закохується в його старшого брата Адама. Адамові скоро двадцять один. Це означає, що його заберуть до симультанеуму - служити Богові, Великій Дванадцятці й системі, у яку він сам давно не здатен вірити. Їхня близькість стає небезпечною не тому, що це просто «заборонене кохання». А тому, що в світі Ауріки любов означає право обрати людину самостійно. А такого права в жінки бути не може. Чим більше Ауріка дізнається про Царство, тим очевидніше стає: порядок, у якому вона виросла, тримається не на вірі, а на страхові, насильстві та дуже добре продуманій брехні. А за Стіною існує інший світ. Там живе Максвелл - жінка, народжена після ядерної осені. Вона не знає релігійних правил Царства, не вірить у милосердя й давно звикла виживати в реальності, де люди можуть бути не менш жорстокими, ніж системи. Для неї релігія - не святиня, а сила, яка вміє підкорювати, ламати й переконувати людей у тому, що насильство чинять їм на благо. Коли світи Ауріки, Адама й Максвелл починають перетинатися, стає зрозуміло: втекти з Царства - ще не означає знайти свободу. І жодна зі сторін не має монополії на правду. «Правда в словах того, хто говорить» темна феміністична антиутопія про заборонене кохання, релігію, владу, жіночий голос і світ, у якому найнебезпечніше, що може зробити людина, почати ставити запитання. Ілюстрації та дизайн: Вік Файфер За підтримки журналу KANVA Книжку можна замовити тут: https://readeat.com/product/624867-pravda-v-slovah-togo-hto-govoryt

втрачай мене помалу отак, як вмієш з кожним не сказаним словом із кожною не надісланою посмішкою і «доброго ранку» із кожним «не сьогодні» втрачай мене мовчки втрачай, як океан відпускає своїх мешканців розкидає їх своїми хвилями на розпечений пісок і вони тануть або довго і спустошено палають під пекельним сонцем за крок до своєї солоної мрії і зневірливо отак вмирають а він споглядає мовчки втрачай, як непотріб, як річ брендову, хоч і не нову але доступну і наче таку бажану яку взяв і носиш на тремпелі з собою по залу в секонді, а в підсумку повертаєш на місце і йдеш мовчки втрачай всі миті зі мною, від яких відмовляєшся від погляду… голосу… доторків від оголеного силуету на твоєму ліжку… балконі… в телефоні… втрачай свідомо і зараз як вмієш мовчки © ольга ритик #вірш #текст #думки

вона говорила а він до землі мовчав вбраний у піну бурчав прибій у причал мартини клекотіли літо здощило запінилось тай пішло з вітром із моря солоним гірким несло верталися побілілі стомлені рибаки із промислу на сухе сіль що роками сохла на іклах скель мушлі та різне всяке хвилі несли на берег і били в граніт так ніби море вчилось казати “ні” кілька мільярдів з гаком секунд чи років вже неважливо вона говорить до нього знічена і сумна тримає його за руку каже про тих що пішли тих хто досі є що море завжди повертається по своє шліфуючи каменюки а він мовчить про човни що невпинно йдуть у цю осінню прозору холодну ртуть провалюючись в невідоме і як ти кермуєш до обрію а під ребром важкими гронами стигне прадавнє зло стирає стежки до дому а потім зорі танцюють купальскі танки він мовчки тримає пальці її руки гріючи у долоні і наступає розкішна осіння ніч після коротких та сонячних перших днів гірко-солоних так і стоять ці двоє поки нічна чорнота поволі з’їдає будинки порти міста та розмиває лінії чути як жінка говорить як слухає чоловік а море облизує сіль наче перший сніг і захлинається слиною Томаш Деяк #томаш_деяк

Послухай хвилі повітря та дихай за ритмом тихо, тук-тук, обирай закляття і грайся зі світлотінню. Звільняйся, бо ти — не тіло. Он привид крутого Гудіні стрибає з трамвая вісім на острів туманів — Сихів. Ти кажеш, що смерть звільняє, а ти за життя звільнися. Тумани когось з’їдають, а хтось з них збирає згустки енергії для мистецтва, що зводить фортеці в пустках. Фортеці, а не в’язниці. Над ними вже сяють зіниці. Під ними — підземні води, що живлять тебе чудесами, що прагнуть піднятись над нами. Цей імпульс хіба не вабить? Страхи — це ілюзії втрат, що давні, як рід баобабів. Не бійся: я ще з тобою і привид із нами (той самий). Стрибай із трамвая вісім на острів веселки — Сихів, Зі звивин сплети павутиння у замку в країні Оз, тук-тук, загадай бажання. От бачиш, воно вже збулось. Жени вже того Гудіні. Це тільки між нами… Тихо. Дихай. Тс-с-с. © Олена Галунець @virshoplitkarka 🚃 #олена_галунець

Місяць кóтиться Кóтиться Кóтиться І коли йому набридає котѝться Він падає у зіницю глибокоокої кам'яниці Комендантська година Місяць лежить на столі господині Ніби велика жовта порічка Середмістя у середніччі Господиня варить варення з ожини Думає: "Cтільки ожини наворожили Хто ж то зробив, може, ченці чи черниці? Хоч би уже маленькі чорниці А не ожина, така безсоромна в своїй гордині Що скажуть люди? – Думає господиня. – Я ж добропорядна львівська пані Ночі мої повні ожини, тривог і неспання Ворог шле в моє місто ракети, начинені смертю Що робити? Ягоди з цукром хіба перетерти" Місто збудоване з ніжності, закутої в камінь Господиня з засмаглими руками Тримає місяць. Він висотує світло зі стін кам'яниці Місто спить. Господині не спиться Вона підкидає місяць – і він підстрибує вгору Вгору Вгору Чіпляється за хреста Вірменського собору Із цього собору зняли і сховали в підвал розп'яття Господиня долоні свої витирає об плаття Милується банками із варенням з ожини Думає: "Боже, хіба ж я ожину оцю заслужила Може, не треба було зривати, може, то надто зухвало" Вона засинає. Засинає Христос у підвалі В нього терновий вінок. На вінку – достигає ожина Тихо. Чути зрідка крики пташині Літо проходить. Ніби тікає через кордон на захід Слід його – як багряна пляма Пляма Пляма від ягід Марина Пономаренко #поезія #маринапономаренко

Я, облита дощем, у твоїй заховалась кімнаті, Де гірчинки робусти змішались з повітрям гірким. Ми чужі поки ще, та приречені спільне пізнати. Не розтиснувши вуст, ти так вабиш здриганням руки. Я течу і мовчу, а за спиною падає злива. Дико прагну й боюсь Провалитись в пітьму насолод. Доторкнись і відчуй Мою звільнену вперше сміливість, Мій розпечений плюск Крізь цнотливо потріскане скло. Я - облита дощем. Обсуши мої крила тремтячі І вдихни в мене, влий подарунок надії на все. Знявши маски нікчем, Ми народимось вдруге неначе: Для оголених мрій, Що купаються в каві глясе. Наталка Меленишин #інтимнірядки

– Гайда зі мною! Я Юпітер! Звісно ж, найбільший газовий гігант рухається проти годинникової стрілки. Проти… Проти його магнітного поля не встоїть жоден супутник, жодна планета. Римський цар богів…був колись…на землі…а тут лише назва… Ну великий, так. Більший, ніж усі планети Сонячної системи, разом взяті. Та є одна річ. Якби Юпітер став масивнішим, він, насправді, був би меншим. Ну все, як у людей. «Невдала зірка». Таку назву придумали астрономи. Зіркою йому ніколи не стати, бо лише газ – всередині й назовні… Як у деяких людей… Здається, хмари красиві. Насправді, це лише п'ятдесят кілометрів темряви. А ще вони змінюють колір, коли реагують на сонячне світло. Бачать, щось засвітилося – і одразу стають блідою зоною. Як у людей… Велика червона пляма – особливість чи вада? Кажуть, що то буря в стакані, яку мало хто помічає. Адже всі небесні тіла рухаються далі. Як люди… Астрономи не знають, чи пляма колись повністю зникне, але впевнені, що з'явиться інша. Бо завжди щось буде яскравіше, і буря в стакані посилюватиметься. Кільця Юпітера слабкі, хоча він має сильний гравітаційний вплив. Чвара притягує те, що майже не рухається. Як у людей… І всі планети, як одна, проти годинникової стрілки! Повторами! Бо там же велика кількість супутників… Окрім Венери. Вчені впевнені, що на ній також існує життя… Оксана Мовчан @sarahwatsonrhymes #мовчан

Певно первісні сили звили виштовхнули із лігва хижого звіра пилом в розкриті очі. Розгублене тіло на вили холодних рук впустила. Дихаю, наче? Наповнений келих, гострі тернові вінця, губи гарячі. Повня стікає з отвору між грудей. Бачиш? Пий, підставляй долоні до дна, до сказу, Сковтуй перестороги судомним спазмом. Нині і прісно, Отче, хай той, хто безгрішний, першим докине хмизу під босі ноги. @snigpoetry #мері

Я нелогічна, я знову крізь себе пропускаю зайве Знову думаю про не свої втрати, вбивства, поранення Про щось реальне для когось, а для мене уявне І це суперечить суспільному психологічному вченню. Я нелогічна, я знову переживаю про все на світі Я знову не знаю, що тут, бляха, таке ось коїться І ви лиш просто собі весь цей біль уявіте Та скажіть коли серце та розум мої заспокояться. Я нелогічна, я ламаюся без кінця на безліч уламків Та не знаю як склеїти їх в одне ціле, зібрати до купи Як поставити моральних сотні, тисячі замків І про біль нарешті навіки безпечно забути. Я нелогічна, я знову крізь себе пропускаю зайве А краще б малювала в уяві квітучі мальви. Я нелогічна, я знову переживаю про все на світі А краще б себе навчилася щиро любити. Я нелогічна, я ламаюся без кінця на безліч уламків А краще б рахувала кількість прожитих до нині світанків. @ternavka_tatka #татка_вірші