Храм поезії (🖤)

Якщо головні проспекти — артерії міста, тоді кам'янські постраждали від ішемії: неспішні в подачі свіжої крові та змісту закону про мову на вивісках. В них щемливо запрошують нас на каву десь поруч із баром, який через Час відгукнувся ім'ям старого, котрий уособив місто — був власником дару не бачити сталого розвитку всіх, крім нього. Виходиш опісля заходу, бачиш у парку на рампах продовження безладу: там безжально волають балади підлітки. Звуки гітари: Єремія, як чує вокал, то реве кришталем. А небо ридає пилом, графітом та коксом. Холодний IPA для детоксу, бо в центрі сірість зжирає сітківку ока, висмоктує мозок, а далі планує на Площі з бажанням звідси тікати зустрітись, потім зганяти на лівий, де навіть будинки не тиснуть, де місця більше. По набережній до дамби пройтися ліниво, побачити міст, Дніпробуд, зрозуміти: тиші не буде, Димар дістане усюди пекельним відлунням металу. Нехай мій каскад іроній не стане лякати вас приїздити до міста, бо текст мій — не більше, ніж прояв моєї до нього любові. ____ Прим.: Час відгукнувся ім'ям старого — відсилка до пабу Time, який приймав наші з Мартою івенти вже 5 разів і більшість з цих івентів були важливими для нас (перший івент у 22-му році у закладі, який став передумовою періоду піку SJ Poetry; літературний слем, який неіронічно став навіть міжнародним і який ще донедавна пригадували; перший івент Саду Деформацій). Раніше у цьому приміщенні був рок-паб "Брєжнєв". @defirtonpoetry #федько

Якщо головні проспекти — артерії міста, тоді кам'янські постраждали від ішемії: неспішні в подачі свіжої крові та змісту закону про мову на вивісках. В них щемливо запрошують нас на каву десь поруч із баром, який через Час відгукнувся ім'ям старого, котрий уособив місто — був власником дару не бачити сталого розвитку всіх, крім нього. Виходиш опісля заходу, бачиш у парку на рампах продовження безладу: там безжально волають балади підлітки. Звуки гітари: Єремія, як чує вокал, то реве кришталем. А небо ридає пилом, графітом та коксом. Холодний IPA для детоксу, бо в центрі сірість зжирає сітківку ока, висмоктує мозок, а далі планує на Площі з бажанням звідси тікати зустрітись, потім зганяти на лівий, де навіть будинки не тиснуть, де місця більше. По набережній до дамби пройтися ліниво, побачити міст, Дніпробуд, зрозуміти: тиші не буде, Димар дістане усюди пекельним відлунням металу. Нехай мій каскад іроній не стане лякати вас приїздити до міста, бо текст мій — не більше, ніж прояв моєї до нього любові. ____ Прим.: Час відгукнувся ім'ям старого — відсилка до пабу Time, який приймав наші з Мартою івенти вже 5 разів і більшість з цих івентів були важливими для нас (перший івент у 22-му році у закладі, який став передумовою періоду піку SJ Poetry; літературний слем, який неіронічно став навіть міжнародним і який ще донедавна пригадували; перший івент Саду Деформацій). Раніше у цьому приміщенні був рок-паб "Брєжнєв". @defirtonpoetry #федько

Конкурс "Плейлист" повертається з новими правилами!👋 Набір віршів для осіннього альбому декламацій триватиме до 25 жовтня включно! 📍Підпишіться на канал, залиште в коментарях до цього допису 1 свій раніше неопублікований вірш за завданням: клік сюди 📍Голосуйте реакціями на вірші інших учасників, які вас зачепили. Поезії, які наберуть 10 і більше реакцій підписників каналу, потраплять на оцінювання до суддів (з ними скоро познайомлю). Отже, переможців допоможуть обрати і читачі, і судді. 🍁Читайте всі відповіді на запитання щодо конкурсу за посиланням 👉 тиць сюди Коли залишаєте вірш у коментарях до цього допису, вказуйте його назву, пісню, якою надихнулися, а також ваше авторське ім'я. Успіхів, ваша Віршопліткарка 💅 #плейлиствіршопліткарки @virshoplitkarka

[надто червона пляма] пітьма п’янка і кожна з нас у пітьмі йде сама навіть якщо поруч нема де продихнути —  одні плечі, одні тіла, кожна з нас у пітьмі йде сама поки кожна з нас не збагне що опори шукати не було ніколи  підстав — всі плечі надто слабкі для серця що б’ється в тобі для голосу що говорить в тобі про любов яку вже забули шукати для любові яка стала знаком любов до свого і любов за своє в неї не вірять хоч на цьому світі вона схожа на сонце більше за будь що і світ говорить своїм чоловічим голосом ти занадто червона пляма на надто сіро-білому полотні що робить композицію неохайною вимоченою так недоречно в червоне коли усе навкруг прагне звичної чорноти долаючи гидку слабість жіночого тіла переступаючи через упалі дерева замотавши шкіру в кордуру в кілька накатів відчуваючи захист мовчазного заліза в руках кожна з нас відчуває дві речі: пітьма п’янка кожна з нас у пітьмі йде сама опори не треба опора б’ється всередині і має голос всі плечі надто слабкі щоб витримати одне серце сильні слова завжди занадто слабкі сильне тіло смертне голос не гасне якщо вміє бути у кожній жінці живе солдатка якій доведеться пройти пітьму наодинці і вся поміч непотрібна і всі плечі — зайві і все важке — тільки двома руками і всі кохання — прожиті й полишені і вся самота — твоя і вся ніч світу — як одне сонце одного життя Ярина Чорногуз

ВІРШ ІЗ ІНІЦІАЛАМИ Ніжність не знатиме інших, у неї твоє ім'я. Де вона заночує, якщо я ніде не вдома? Бачиш – столітні липи край дороги стоять, спекою втомлені. Сонця таріль щербатий. Яструб – як вартовий. Реггі цикад вечірніх: паузи та синкопи. Не донесеш до подушки світлої голови – сон вже підхопить. Є любові – й Любові. Сходять над обрій так, ніби хвостаті комети: рідко, і жаль їх згаяти. Ніжність у шию дише, торкається живота, зойками достигає. Ніжність – гарячий звір, якого ніхто не вб'є. Бігти б за нею під повнею, хижою, голубою, хащами, бездоріжжям. У неї ім'я твоє. Навіть без мене – лишиться із тобою. Катерина Калитко #калитко

“Вільна” "Ви самотня?" Ні. Я НЕ самотня. Я — ВІЛЬНА.  Вільна від чужої брехні Та "сама винна". Вільна від порожніх надій і витрати часу дарма. Вільна від ризику, що той кому віддав цілісіньке серце Мовчки кине його об підлогу — Власне, так було завжди.  Вільна від зобов'язання бути зручною і Не чути, що я забагато говорю. І що сміюся занадто голосно, а ще часто драматизую.  І взагалі така недоречна! Вільна бути щоденним пріоритетом У себе. А не тимчасовим варіантом для когось.  Вільна від того, щоб замість уваги  (хоч то подарунок на свято чи подивитися фільм разом): Чути "Ой, не до тебе зараз. Якось потім У мене раптово (Певно, так само раптово, як і всі минулі рази) такий завал. Розумієш?". "Розумію! Давай я допоможу чи підтримаю!" — казала я.  Тепер розумію. Розумію, яка я була наївна. "Тебе ніхто не зустрічає вдома." Я вільна від того, щоб там чекали НЕ на мене. А ще від того: "Чому не попередила, що повернешся раніше!?  Чекай! Ти не так зрозуміла!" Ах, точно! Я ж ледь не забула, що: як там? Цитата: Ти сама собі все придумала. "Будь мудрішою. Ти ж любиш — повинна пробачити/зрозуміти" Я вільна від цього "повинна".  І знаєте, я зрозуміла: Що замість того, щоб любити себе Заради інших йшла на всякі жертви, Нищила свої нерви, ресурси, любов і час, Усі образи терпіла. Була "мудріша". Все це дарма. Тепер головна місія: Пробачити це СОБІ. "Ну, і залишишся з 40 котами" Затямте, якщо за моїм столиком є порожній стілець, Це не значить, що немає кому сісти, А я не дозволю сидіти поряд кому попало. Його й без того безліч разів ламали. В моєму чеку лишали самі лиш травми. Смітили й зі столу забирали найкращі частунки, часом підливали отрути і нічого не давали мені. Ну, а тепер — не вірю. Селяві. Берегти себе — мені важливіше. Я із задоволенням їстиму тут сама. Вважайте, що стілець зайнятий мною. Я вільна робити вибір і бути (+з) собою.  "То ти, виходить, одна" Так, я у себе єдина.  У мене є я. Лише я. І це не "лише", а "все". Мій власний ЦІЛИЙ ВСЕсвіт! Половинок не треба, щоб бути досконалим, цілим, цікавим,  А головне щасливим. Я не потребую "подачок" і "позик", Щоб потім почути: "Та хто ти без мене" Я — Особистість! Яскрава, цілеспрямована і жива, Можу дати собі тепла. І всього досягну сама. "Ти нікому не потрібна". Я завжди потрібна собі. Я — головний герой у своєму житті. “Я” не остання, а перша літера в алфавіті. І знаєте, про що шкодую найбільше? Що не зрозуміла цього набагато раніше.  (Закохана в Одесу♡ Тарасова Ярослава Канал: https://t.me/+xuRAjSj99E0xMjRi ) #тарасова

#Repost @svit_more [Дім] . Усі дороги ведуть до фінішу пізнього чи раптового, поки сріблом зима посипає для осені цвілу голову, поки дрімають потяги в тиші чужих та стомлених, поки я в пошуках свого місця, яке називатиму Домом. . Знаю, можна переставляти стільці чи купувати новий посуд, можна чіпляти на стіни гірлянди і робити ножі гострими, можна пити багато чаю і малювати ручкою гордих оленів, та все ще не мати місця, яке серце захоче назвати Домом. . Я часто тримаю когось за руку, щоб відчувати колючий спокій, мене загортають у теплу, поцуплену в мами ворсисту ковдру, вимикають в кімнаті світло - там пахне соромом і малиною, от тільки ніхто з них не стане для мене Домом - скоріше чимось миттєвим та дивним. . Мені часто казали, що треба стати кимось із вчених чи політиків, шукати по світу, куди себе можна, нарешті, діти. Із мене хотіли зліпити копію, приклад швидкого відліку, та я не знаходила не знаходила свого Дому, тому постійно і звідусюди бігла. . Я слухала на Хрещатику музику бідних на невблаганних вулицях, вдихала корицю у Львові, дивилась, як сонце нудиться, у Харкові та Чернівцях нерідко шукала собі прихистку, але ніщо не стало моїм Домом, скоріше сліпою видимістю. . ... Я лягаю на землю, вбираю шкірою гострі чужі погляди, до щік торкається перший сніг і замерзає від болю й холоду. Дивлюся на небо, що тріснуло, на мене валиться вниз частинами, і уявляю, що світ - несправжній, а я - невидима. . Я тримаю в руках зошит, проколотий наскрізь віршами, чекаю, коли всі дороги рано чи пізно залишать мене на фініші. Стискаю папір пальцями, питаю у свого німого Бога, чи не забув створити Він шлях, людину і місце, яких я зможу назвати своїм Домом. . Світлана Моренець #моренець

місяць кривавий опадає долонями ранкової кави сухість літеральна і зрозуміла вибили війська з Вознесенську після закриття вахти два тижні без алко випадково знайшли нову наливайку Вегетус працює, магазин, але не завод нові тижні несуть нові тривоги і спокій південне життя розжовує, повітря жадає, Миколаїв стоїть я в новому вольному українському ютубі створю програму "время" буду вітатися з усіма молодими і старими суржиком по всіх вєсях Зємфірі мабуть вигідніше буде заграти в Києві хто мого язика троне — тому звинувачення в зґвалтуванні (не дивлячись на міжнародне визнання) а хто мову? пом'яніть прокидатись о шостій ранку від вибухів бачити спалахи неба за вікном один за одним дим і відблиск полум'я в ньому чути сигналізацію авто це не художня замальовка — це реальність третього квітня війна в Одесі почалась в другий раз @cat_in_water

Стала лавреаткою IV ступеня премії Смолоскип🥹 https://chytomo.com/premiia-smoloskyp-2024-oholosyla-lavreativ/

якщо я вже на колінах, то наврядчи молюся хоча, молитися це взагалі як? присягатись у вірності ідеалізованому образу і подобі? тоді я досить часто займаюсь цим, так стирати ті самі коліна в кров від любові? це відбувається зі всіма, хто буває у мене вдома і якби сам господь до мене навідався, це також відбулось би, а може таке вже ставалось просто що він забув в той момент подати знак тому я пригубила вина, з’їла з чужих рук скибку святого хлібу, запалила церковні свічки і навіть запросила когось їх притримати а на ранок забула події вечора і от знову розповідаю всім, що атеїстка хоча якоїсь ночі мого життя я все-таки увірувала і відчула господа досить глибоко в серці, в серці звісно так от, якщо я вже на колінах (навіть, якщо в церкві) то скоріше всього я там з кимось і наврядчи молюся просто заробляю нові гріхи і знаєте, якщо мене за цей вірш посадять хтось візьме ще один гріх на душу але це вже на їхній совісті думаю зможемо відмолити його разом, щоб це не значило  амінь Валерія Домрачова #домрачова

смерть приходить і каже: я - бог, тільки ти нічого про це не знаєш. я - пташка, що у польоті закам'яніла, я - жолудь, що падає в теплий мох. я приходжу, щоб заспокоїти тіло. я - пуста колиска в твоїх руках, я - небо, коли ти звик жити під дахом. для мене нічого не важить страх, і я приходжу звільнити тебе від страху. від болю щастя, від суму, від бою. я приходжу не для того, щоб забрати тебе на небо. я приходжу, щоб звільнити тебе від тебе. І якби ти знав дійсно хто я, то падав би на коліна і просив благословіння тишею. радіють ті, що пішли за мною, плачуть лиш ті, що залишились. Юлія Шинкарук #шинкарук

Ще скину пару казочок про поезію. Чому про поезію, бо я люблю поезію й інколи пишу поезію, а інколи чую, що то не поезія. Збірка таких непоезій виграла конкурс "Fucking Genius Poetry '24" (тішуся) від Антивидавництво, не за баром, а за пару місяців її видадуть. Передзамовити збірку ще місяць можна по 180, потім буде 230, мені буде приємно і памʼятно, а видавець зрозуміє приблизний наклад. Форма для: https://forms.gle/72aYHjPzrxxA6vpd9 «Це так нудно», – думав Заєць, – «От би піти кави випити під каштанами і попереписуватись із нею, потім замовити пива, запросити до парку, пройтися-поговорити там, вина взяти, розпити на густій траві, дочекатись темряві, дивитись як перехожі сновигають у світлі ліхтарів й розуміти, що нас ніхто не бачить, щоб насолоджуватись поцілунками з загостреним відчуттям…». Та заєць мав виконати власний план написання есею, після якого чекало суддівство конкурсних віршів. Він так зрадів, коли його запросили до комісії, а тепер місяцями обтяжувався буденною необхідністю. Він все не міг почати, думки розліталися і не хотіли концентруватись на допрацюванні колись вигаданого сюжету. Заєць вже й поїв, і погортав стрічку новин в інсті, телезі, і фесбуці, декілька разів подрочив, попив соку, сів за стіл, написав це все і почав думати, як він може використати розповіді Кота й Собаки про їх бувших-ускользнувших, що вони були божевільні, відьми або все й одразу і це на серйозних, а не просто лайтово з єбанцею, чи косивші під відьму, а ті, які рознесли життя в (мораліст закреслено) хлам. «Може це тому, що вони були для них умовно непереможними», – думав він, – «тому Кіт і Собака наділили їх якостями некерованих стихій, які можуть бути деструктивними або магічними, бо все що неможливо опанувати чи підкорити, те відноситься до згуби і вищих сил. Ну так, ну так…». За вікном був сонячний літній вечір, лунали голоси дітей, світло мерехтіло в листі дерев й відбивались у вікнах: «Привіт, мила! Так скучив за твоїми вушками. Ти моє сонечко, моя радість, нічого не можу робити без тебе. Дуже хочу тебе побачити», – відклавши все написав він. Невдовзі прийшло: «Я на роботі. І, знаєш, було б непогано аби й ти відчув як це». *** Якось Кіт, Собака і Заєць після першої кави пішли пікнікувати на київські пагорби. Всі хотіли видатись за кошт видавництва, вступити в спілку письменників і отримати Шевченківську премію, але говорили вголос лише про перше. – От професор Середняк ніколи не очолить спілку письменників, – не втримався свій чувак Собака. – Очолить, він цього хоче і багато для цього робить, – відповів трудяга Заєць – Не очолить, – поставив крапку бувалий Кіт. – Чого це? – запитали менш упевнені в собі інші. – Тому що він лох, – пояснив бувалий Кіт. – Що значить лох? – не вгавали потєряшки. – А те значить, що він не вміє в себе закохувати. Кожен повинен вміти в себе закохувати. От я дивлюся на нього і мені хочеться якось його обігріти, нагодувати, зробити солодкий мінет, а потім довго слухати його розповіді на актуальні для нього теми, але то все з жалю. Аби ми жили в західному світі, який накрила хвиля інфантилізму і кольорового комунізму, тоді б його ненавмисна андрогінність зайшла б на ура, а в нас він сильно на любітєля. А так щоб це був той, хто мене своєю аурою буквально зцілить і з ким я неминуче кінчу, то це не він. Мені ізврати як раз подобаються, але цей віщує швидке закінчення. – Мені теж, – відповів одностайний собака. – А мені він подобається, – несміливо ризикнув виснажений Заєць. #ЗаКіС

та й загалом мовчки спостерігати, як надвечір з-над ставу долинають одна за одною дощові хмари. птаство, що не забуло місії носіння звісток попід будинки — хай то будуть ґанки, мансарди чи курликання між лоджіями — літає рідше й рідше. а яка пізня птаха літає під хмарами, ризикуючи змоклою повернутись з роботи, нанісши лиш мокрого пір'я в гніздо? я в останні роки рідко вірив, що він може існувати там, засідаючи на одній із хмар, навіть отій, найбільшій з-поміж інших. терпкість засушеного полину після робочого тижня — романтичний наркотик холодних літніх вечорів, нюхаєш його, ледь не понадміру. ластівки підлітають вгоститись ягодами на віконну раму. буде дощ. Юрій Ліщук (@stavozero) #ліщук

Сьогодні ти виглядаєш… Ну, непогано, Як на ту, хто всю ніч замість того щоб міцно спати, Просила о смерті свого янгола. А потім встала О шостій ранку. Живою. Подумала, що, може бути, він в тебе просто погано чує - І що ж тепер через це, вмирати? Нафарбувалася І з чистою головою, З червоною помадою Пішла в новий день - Роздавати посмішки і поцілунки, Кататись трамваями, Тримати в кишенях руки, У вухах - навушники. Стара куртка, Страшні кеди. Дорогенька, давай відверто: Сьогодні янгола на посту не буде. Розповіси мені, як ти хочеш померти, І я щось придумаю. @anita_wirszi #вронська

Для них я назавжди залишусь інакшим. Вдягнути би чорне подалі від дому. Мій шлях пророкує і в темені хащі. Струмками, розломами доля свідомо Барвінком прямує по стінах до цілі. Пішов до людей у часи я Прав-давні. Родинні мотузки тоді уже тліли. Та що ж так фантомні вузли досі давлять? Налий-но, корчмаре, цю чарку по вінця, Хай вогнище більше для нас розгориться, Бо й дітям небес треба час відігрітись Від грізного холоду божої висі. Ще там, на зорі, був я свідком початку Народження ери людської. З престолу Не в силах було мені просто чекати І бачити чад ритуалів жертовних. Від батька й небесних братів свою втечу Не довго обдумував. Іскрою сварка Остання здійнялася – і в той же вечір Спустився донизу, у світ, яким марив. Дорога була помережена трунком, Холера і війни збирали поживу. Та сім водоспадів то тихо, то лунко Стрічали піснями. Там мрії кружили І билися гучно серця на світанках. Хай спершу вдавалося все ледве-ледве, Я тішився справами, інколи танув У спеці бенкетів із чашами меду. Шинкарю, не спи-но, вже кухоль неповний, Налий, не скупися, слова я домовлю. Та батько змиритись не зміг, що я зникнув З його поля влади, пізнав самостійність, І кинулись вої за мною із риком. Та нащо мені волезгубні обійми? Я знаю, тримається світ на крихкому Фундаменті віри. Чотири частини — Чотири світи є. Полюють? Натомість Шукаю ходи. Хай свобода не гине! Почув, за таверною є перехрестя Шляхів до світів. Крізь ліси, де вервольфи, Добратись до гір би, що хмарища пестять. Там двері заховані, магія творить. Ще кухоль неси мені, майстре, Я вип’ю за тих, що погасли Від тиску опіки завчасно. Життя лиш одне, не здавайтесь! Ну що ж, не знайшов я себе у прасвіті. Та в горах є двері... Про них я ж балакав? І там перелаз, у траві непомітний, Його стережуть виноград і гілляки. Крізь нього піду у той світ, що сповитий Морфеєм ретельно. Сховаюсь навічно. Бо з батьком не зможу своє я прожити. За власні бажання борюсь, мандрівниче. Джессі Галлівел #джессі

Він так гарно співав про Тернопіль і курив постійно LM, Була завжди розстелена постіль для складання віршів та поем, Він так палко бив пальцями струни, розриваючи звуками простір, А коли через край били ревнощі, він ставав безжалісним монстром. Вона часто читала книги, закривалася в свою мушлю, Сторінками тікаючи в світ, де ніхто ні до чого не змушував, Вона мріяла жити у фентезі, без оцих прозаїчних проблем, Він це бачив, та все ж відпускав і курив синій LM. Так і жили вони пліч-о-пліч, та думками кожен далеко, Росли гори з пісень і книжок, й не кінчалися сині LMки. @lysychkazlisu #мамалис

і ось вона пише, мовляв, відростила знову волосся, а ти будеш в ігнорі, до першої з ліній метро і щось там ще, про "було" і "після", каже, немов цідить по краплям ром жорстокий неофрейдизм не любить жінок. ввечері причепить цінник на космічно великий живіт гостріше, ніж гострі речі й несподіваний метч, простіше, ніж Павловський собачий звіт рефлексів на рівні чорного паперу друзі, хто з вас ворог нових порад? велком, як кажуть, в обидва боки двері — пострадянський синдром нанесення добра білий халат, милосердя з блідим обличчям голка проникливо-амніотично граючи а ми ж знаємо, як особистість вичленити з тіл засуджених ми знаємо... знаємо. героїзм знищених біла смерть вдихай же порох з долонь народжених в концтаборах шмат людини ахрєнєнний персонаж, якщо так, літературно, брате. @viknapoetry #верле

Я люблю цих трьох - хоча і дивні вони - Не відчувають запахів й ходять на задніх лапах... Двоє - дивних великих, один - дивний малий. Хай і дивні, зате - мої. І я буду їх захищати. У мене є миска - і у неї тричі на день Велика дивна насипає хрусткі смаколики. Великий дивний - щоранку кудись іде, Щовечора повертається - іноді трохи втомлений. А дивний малий - із ним найвеселіше. Він пахне, чомусь, молоком і солодким печивом. Він мені дозволяє спати в своєму ліжку. Ми граємось - з ранку - і до самого вечора. Ці троє дивних разом живуть у будинку, Поруч - маленький садок і дорога з калюжами. У садку є ящірки, їжаки та невловимі білки... Ще приходить сусідський кіт (впіймаю - точно придушу!) Аж раптом сьогодні - їжак знахабнів остаточно - Прийшов до моєї миски - й хрумтить моє. Ще й сопе задоволено... Що ж, як ти хочеш - Зараз я тобі продемонструю - хто тут хазяїном є! Загнав його в кут паркану - негідного крадія - А він не хоче битися чесно - згорнувся кулею голок. Я до крові сколов собі ніс і лапи - та все ніяк Не можу його дістати - цю хитру колючу потвору... Аж тут - спалах у небі нічному... І грім... Наче ж зовсім не пахне дощем? Що за диво? А потім позаду мене - туди, де стояв мій дім - Щось впало - огорнуте полум'ям й димом... Гарячим ударом вибиває з легень повітря... Жаром - у очі... Щось болем впивається в бік... Ще раз. І ще. І ще... Злі та пекучі вістря Рвуть мої ребра та легко збивають з ніг... Падаю. Підіймаюся. Боляче. Верещу... На місці будинку - чадно горить та димиться... А де ж мої троє дивних? Біжу та кричу: Скоріше! Виходьте! Та де ж ви?! Ну, відгукніться! Потім - сталеві коробки - зі спалахами та виттям... Багато двоногих дивних - ні, не моїх - інших - Бігають, заливать водою, щось тягнуть, кричать... Відійду вбік. Ляжу. Боляче ворушитись... Аж тут - цей запах - молока і солодкого печива! Мій дивний малий - він тут, він десь поруч! Біжу стрімголов... І нехай - з боку рясно тече - Я біжу - і мені вже майже не боляче! Зубами та кігтями - місиво грунту та каменю - Рвати та дерти. Я чую маленьке серце - Воно - налякане та невпинне - на мене чекає, Воно мене кличе, воно пташиною б'ється... Рию. Немає болю... Та й сил - вже майже немає... Мій дивний малий - вже близько - я впевнений. Ще трохи. Ще трохи. Не можу. Не можу. Падаю.... Запах молока і солодкого печива... Темрява... Рожевий світанок уперто встає понад згарищем. Рятувальник до лікаря - стомлено, гірко та важко: "Шахед"... Добре, малого дістали - живого ще... Пес показав. Поранений, рив - там і здох, бідолашний..." Літо виштовхує сонце в бездонну небесну гладь - Промені по руїнах - сотнями жовтих лез... Поруч із тим, що було їхнім домом, лежать Два чорних мішки. І мертвий скривавлений пес... Напевно, найвище мірило вірності та любові - Віддавати усе, що маєш - заради життя своїх, Без сумнівів, без вагань - жертвувати собою... Та навчитися цьому, на жаль, можна тільки у псів. Василь Мулік