Храм поезії (🖤)

#Поезія Занепогодження Поміж засклілим середохрестям і зручним сидінням нового авто падаю з вікна цнотливим недопалком, тьмянію в лабетах лапатих снігів. Зима — запаскуджена зайда — затулює місто у зашморг затвора і знову зухвало врізається в мене заюрмленим пухом. Буденність в’язка. І доторком затхлим із млявим зусиллям ступає затиллям, затемна стелиться — вулицями міста-приблуди, зростає завією, задухою, застиглістю. Впаду… Таменьки мене піднесуть із брудом, зігріють плюванням і хижим теплом, а потім тихенько зоставлять лежати терниною жаху — аби не своєю, і кинуть погірдно: «Вставай — одягнись». Бо фари навмисно провадять у темінь мою мертву цноту й таврують ганьбою, виводять покволом на плаху й звелять: «Побачиш там нехіть — не плюй анітрохи!» Іду. Занепогоджуюсь кроком: себешеньки брудом лелію-плекаю, а тіло ламає — хурделить імлою: минутись би врешті — лягти під копита і слухати тихо, як топиться сніг. 16.09.26 – 19.09.26 © Славко Баляндрасник, 2026

*** 🤩 Вчора світанок зачарував кольорами - Літні, яскраві, полумʼяні мазки. Дитинство знову прокинулось вдома, І я згадала, що за казка в мені. І знову квіти плетуться у коси І я зачаровано дивлюсь на них. І знову в той запах, що був так далеко, Я поринаю, забувши про всіх. За мною дім, І долина безмежна, І знову прокладена стежка. Тільки я мушу вертатись додому, Забувши назавжди, що сталось зі мною. І, дивлячись на дні суворі за вікном Я думаю, що це вже кінець, Хоча я почала відчувати свободу, А значить, світанок зійде ще раз. 🤩💐 😀😀😀

у аптеці на розі згасає світло разом зі світлом побитого ліхтаря хтось спересердя кОпає стіни обличчя й чиїсь тіла переховує за мішками, збирає монети, викладає рядками смердючі й подерті гривні, вболіває за шахтаря, переховуючи горілку в дірявих джинсах зі звички мішає габану та налбуфін аби дізнатись куди іти за кольоровим маршрутом наче у грі ЗНАЙДИ ДОРОГУ ДОДОМУ колони храмів страхітливо утримують привидів на кордоні уяви саморозпач і самостійність перетворюють усі ями на помиральні і пропонують лягати парами наче усе це безглуздя - чергове танго під стару електрогітару марно вмикати камери викликати допомогу з кульпаркова чи хапати себе руками за потріпані часом плечі не доречно чекати ранку аби спланувати втечу на болтівському самокаті хтось записує реченням на зап'ясті "усе в порядку" і загортається в тіні розглядаючи на кінчиках пальців блискавки та створіння із чарів називаючи їх іменами які вигадав вітер разом із ліхтарями @in_gal_night #софія_волкодав

залежність ∥ реальність "врятуй мене. дістань моє жалюгідне тіло. допоможи. я застряг у мерзенних дірах пітьми. маю шанс. шанс-це ти. благаю." діри пітьми? та ну, не сміши. знаєш, я поведу тебе істинним шляхом. шляхом спасіння. довгоочікувана станція з любовтішною назвою: "п е к л о". плювати хотіла на спокій слабкої душі. у гидосвітних гризотах помреш. ступатимеш вулканічною стежкою болю. твоя сутність чекатиме головної вистави "с п о п е л і н н я з а л е ж н о г о". життя-репетиція. навіть прості смертні знають, що паралелі не перетинаються. #поетичнийклуб #конкурс

🎤 ПОЕТИЧНЕ КАРАОКЕ в Закапелку на Подолі! Гм, а що, як читати поезію так, ніби це твоя улюблена пісня? Або чужий вірш так, як відчуваєш саме ти? 27.09 вересня в книгарні «Zakapelok» ми організовуємо Поетичне караоке — це вечір, де вірші можна не просто слухати, а приміряти на себе. На вас чекає формат, у якому: 🔖 вірші звучатимуть у несподіваних інтерпретаціях; 🔖 читати зможуть не лише автори, і відвідувачі теж; 🔖 один і той самий вірш в одну мить може бути зовсім різним; 🔖 І так, між усім цим будe Закапелок, кава й люди, яким теж хочеться трохи поезії. 🗓 27.09 | 18:00 📍 книгарня «Zakapelok», вул. Костянтинівська, 16 Вартість участі: 150 грн — учасники 250 грн — глядачі Запис на вечір: @andybur ✍️ Приходь читати, слухати і впізнавати себе в чужих рядках. Мікрофон чекає. Вірші теж.

Вчора. Всього лиш учора. Чи може вже вічність У чорну безодню скотилась, пронеслась... Жахлива потвора хапає, викручує руки, ламаючи Волю, Зникає безслідно, Без муки, без болю ковтає години за місяцем місяць... Летить, Перемелює долі. Життя. Твоє чи моє, Та хіба є різниця Для Всесвіту Всі ми кістки рахівниці. Кістлявими пальцями Облік складає, Надію розділить, Скорботи помножить, Тривоги додасть І у ступінь зведе. А щастя і радість Лише віднімає. І наче насмішка, Із цього буття відчинений вихід, але вороття немає... Тікає В турботах щоденних стираються грані між нав'ю та яв'ю. І пам'ять вкриває, Висмоктує спогади, Марить свідомість, Спливає, Стікає Липка пелена. Не бачу, не чую, Не вірю, не знаю, Минуле, майбутнє, Безмежність чи мить, Вогник мій мерехтить, Ще горить, ще не згас, Світить через роки, Хоч здається лиш вчора, Так, всього лиш учора Почалася вона. Війна. 2025-07-08/16 м. Вінниця © Ігор Ілляшов @GarrySnowmanThoughts #IhorIlliashovPoetry

«То що нам хотів сказати автор?» - Питає Марія Іванівна і дивиться на портрет Шевченка Учні мовчать. Тиша дзвенить у повітрі над партами А Марії Іванівні стає сумно і щемко Усі у дитинстві мріяли буть космонавтами чи принцесами Чи ганяти м'яча, чи зніматися у кіно, чи сидіти на касі І тільки Марія Іванівна мріяла бути частиною літпроцесу І щоб вірші про неї читали десь так у дев'ятому класі І щоб ті вірші були напхані синекдохами і гіперболами І були неодмінно силабо-тонічними І щоб там її зуби порівнювали із перлами І її душу - з гарячою південною ніччю Щоб там ішлося про очі, що світять, мов неонові вивіски Про тонесенький стан, наче в ікон героїнового шику Щоб ті вірші хотілось у чорні блокнотики виписать І читати їх пошепки, і вчителі б за це шикали Марія Іванівна довго шукала собі поета Хотіла бути йому літредакторкою і музою Вона ходила на літвечори, знайомилась в інтернеті Але їй траплялися нездари і лузери Вони римували кров із любов'ю, плечі з вечором І метафори їхні були важкими й потворними І ще їхні вірші збивалися з ритму, завжди недоречно І неясно було - що автор хотів сказать своїм твором? А зараз Марія Іванівна сидить в учительській, перевіряє диктанти І від її погляду літери в зошитах стають стрункішими А вона хотіла б сидіть у барі типу «Бармен-диктату» І слухати вірші. Спеціально для неї написані вірші І Марія Іванівна думає - «Боже, я бачу цей світ з морями і горами І в ньому себе, і все, що я не зробила, і все, чого я не варта Боже, що ти мав на увазі, коли мене створював? Що ти хотів мною сказати? Що ти хотів сказати - як автор?» Марина Пономаренко

Знову тотал блек 🖤⚔️ 20.09.2026

Все як завжди. Вибрикує кавомолка. Двір гуркоче «Ляпісом». Пахнуть груші. Дзумчать оси. На шнурку поважно сушиться футболка з написом «We support Ukrainian army forces». І пістрявою стрічкою слизько повзуть новини — десь далеко надцять поранено, надцять вбито... стріляють «Градами»... в Донецьку бій... Серпень плавить мізки спекою і почуттям провини. Українська правда несамовито експортує біль. Все як вчора. Натирають в’єтнамки, і роботи, роботи завал. Тече піт. Де подівся skype в моїм макінтоші, щось не збагну... Духота чорна нами плямкає, а приватівський термінал тупить, не хоче перераховувати гроші на війну. Все як завтра. У звичнім замкненім колі. Дитьо в селі прилаштоване. Я втомилася. Нова цяцька глючить. Треба поставити бойлер, полити квіти вже! Вони живі... Але раптом зустрінеш десь на Подолі гарного хлопця з ногою ампутованою, на милицях, і зненацька скрючить від безтямного болю, й мовчки витимеш собі в живіт. Ірина Цілик

У болю завжди є вихід – поезія – рвана, жива, роз'ятрена... І непозбувна... З пальців стікає в слова, карбується в строфах і залишається з нами, допоки не виболить – в нас, в наших дітях, і у дітях дітей й навіть, як вщухне, й навіть тоді залишається з нами... Вірші, виткані з болю нетлінні – даремно розводити ватру... Й навіть, якби горіли, має ж-бо бути місце для гіркоти, як плакати недоречно ... А в нас так багато зболених віршів – безоднезатягуючих і похмурих, що стало б на цілу планету... Але залишаються з нами, болять лише в нас

у місті де провулок кожний вичах удвох одним стремлінням і обличчям ми пливемо без прихистку вгорі усі вогні всі зойки залізничні щось попід нами зморено музичать лиш нам одним на цьому пустирі ми молоді ми з косами як змії і наші спрагло вивільнені шиї собак чарують і вокзальних шльох а поза нами дужий і безсилий іржавий сон розбуджений Вергілій зайшов по груди в мармуровий мох усе непевне як не вираховуй бо місто переколоте на дрова бо листя перемліло на пісні та тільки досі живляться любов'ю усі слова при стрічах випадкових журба на дні душа на чужині ми зблиски у фіранковій обслоні ми човники у грубому картоні а поза нами студінь світова і все довкіл просторе і стороннє і замість сонця сходить на балконі Медузина осіння голова Сергій Осока

забагато тексту я чула твої треки десь поміж зливою і поворотом наліво біля станції переливання крові потоки нелітературної свідомості так сонце поводить себе як звично а ти прокидаєшся щоб знову мені розповісти історію про те як забув текст на репіті і гнався за тінню кита в череві тіні кита всередині якого твоя тінь так само як і колись читає віршик цифри дві з яких два-нуль апероль інший алкоголь /будь який/ був одним з п'яти провідних доведених до північної частини мозаїк партії відіграні на двох видумані міста /подалі/ тільки для того щоб не зустрічатися я знаю про все спочатку хтось із нас надто добре грає в шахи надто критично розумний для довгих слів я пам'ятаю як горів ескалатор сповзаючи панчохами з її ніг пам'ятаю нервові тики твоїх музикальних пальців коли ти намагався змусити голос звучати твердо і те, що ти не сказав ті самі партії та конспекти сонце програне назад сорочка на голе тіло питання, що летить униз по кривій туди де слова нарешті торкаються землі, юноу #вірш #портрети

підлижи декламатору у душі недостатньо попелу нам терміново потрібно іще під ніжно-строкатим постером в коментарях декламує поет і прикол, що не власну поезію, а якоїсь коханням повитої пані про буття та почату пачку честеру та поцілуночки десь в Гімалаях і всі складатимуть хвалебні оди на честь тонкої душоньки автора якщо ти декламувать не готовий то нарешті підлижи декламатору ребристим язичком пройдися по бравадах ментальних околиць і місцях, де навіть сам Гінзберг не міг літературно оздобить проковтни ти нарешті катрени шо помірно стікають по твоїх губах мальви цвістимуть над тонічним портретом у казковій країні богемних невдах декламатору підлижи, врешті-решт і видай ти свій поетичний продукт у якому читатимеш римований треш від якого залишиться вазеліновий брухт @carpathian_ninja

Вчора була не в тотал блек 🧡🍁🧡🍁🧡

будинок   залитий     вечірнім       бурштином – блищить   на сонці, жадібно   вбирає     останнє       тепло         літа. відгомін   яскравих днів     сповзає       вицвілими         стінами. аромат   солодкого серпня     проникає       крізь         тонку           фіранку. терпкий   налив     білої осені       заглядає         променями           у вікна. пряний дотик     кориці   ніжно     танцює       крізь шпарини         затишку. ось так   стоïш     дивишся       на будинок, де   тепло     зсередини – хочеться     розчинитися       в небі з метеоритами,   впасти     яскравою       зіркою, щоб ти     забажав       бажання         знову           бути             разом. а потім –   повільно проходити   повз цей будинок,     тримаючись       за руки, споглядати,   як вечір     заливає його       бурштином, і   виблискує     на сонці. 26.09.2025 світлина моя

стояти на сторожовому балконі, чекати сигналу лиха і не знати, що за мить сам летітимеш додолу разом із затертими кросами, водніком у кутку і такими рідними рисами серед диму падатимеш низько аж до непроглядних надр, до підземних рік з віскаря та невиплаканих сліз глухо стукатимешся в стіни блукатимеш без маршруту, адже реб вже не вимкнуть ця частота витіснить старі думки, звички і звісно ж мрії стане тобою улюблений місяць чорніє в календарі трави обплітають ноги і ти знову падаєш довго, в стилі Аліси час розтікається травень повертається знову і знову точніше один довжелезний mayday чи хтось відгукнеться? @virshok #карич

Плекає осінь просині човни, У стиглі нетрі відпустивши весла, Зурочивши прихильність не воскреслу У дивогляді звичної ходи, Востаннє заколише береги, Замайорівши ніжністю у персах. Плекає осінь просині човни, У стиглі нетрі відпустивши весла. Зіб’є до купи вистиглі вітри, Щоб до світання прихисток накреслив У неводі рибацькому небесний Чумацький Шлях. Замилувавши сни, Плекає осінь просині човни.

маленьке ранкове нагадування

«Червневий сніг» Твоїми руками – терновими путами – Закутана! Твоїми словами – полино‌вим трунком – Затравлена! Твоєю брехнею – солодкою вишнею – Зморена! Під червневим снігом знайду твоє обличчя – восково-біле. І пам'ять, мов дзвін по загиблому літу, мене повертає назад. Мої думи летять у той милий червень, де я була майже дружина. Твої рідні волали: «Нащо ж тобі Здалась відьма, серпнево-скажена?!» Пізно.... Пізно оплакувати примари кохання, що таїли гниль зради. Пізно ховати, обіцяти: «Востаннє...» – твої скиглі і йоти не варті. У білій сукенці, вітер вельон розгойдав,– я стояла прикута. «Обіцяєш?» Мовчиш... І мовчи, любий линдар, – тебе вже ніхто не розбудить. Дощовою водою, наче миром блаженим, твоє тіло на вічність окроплю. Вкрию плечі вуаллю – снігом червневим, – а тебе прокляну німотою. Міцно спи, мій коханий, мій любий линдар, під червневим снігом нектарним. Хай домом для тебе стане лиш цвинтар, твоя відьма в світанку розтане. І мов по‌дзвін над згаслим коханням, Що разом зі снігом зійшов, Я востаннє тебе відпускаю. Твої руки – лиш спомин, Розсипався. Твої бре‌хні – лиш гомін, Розвіявся. Полином і грозами згадаюсь тобі, – Не забудь, милий линдар, свій серпень. M.Leit marlena leit