Храм поезії (🖤)

Вірш, який пасує до першого снігу Якби Пітер Брейгель жив на Троєщині Прокидався би вранці, снідав би голубцями тещиними Закусював би маринованим огірком чи кислицею Виглядав у вікно. Бачив, як на сніг виходять мисливці Такі вони наїжачені, сонні, збентежені Ідуть крізь двори, оточені вавилонськими вежами Ідуть, ніби хресна хода, і впихаються до автобусів Пітер думає — «Це достойно живопису» У Пітера в кухні — негуляний пес і гори брудного посуду Пітер проводить ранкову розмову з господом, Каже щось типу: «Господи, глянь же на мене дурного і передчасно сивого Ти правда задумав цей світ із житловими масивами? Із цими бродячими псами і голосними сусідами? Ти правда задумав людей пустоокими, п'яними, ситими Ти правда придумав цю їжу, приправлену глутаматом натрію Господи, хіба не мав би я народитися десь у Фландрії?» Пітеру знову снився Антверпен і вітряки над болотами Пітер плакав у сні над нежитим життям і неписаними полотнами Але зараз п'є чай і не так вже й страшиться прийдешнього Зрештою, люди приблизно однакові — у Фландрії й на Троєщині І все ніби окей, лише на стіні, на шпалерах з рожевими айстрами Красується «Тріумф смерті» пензля невідомого майстра Марина Пономаренко

Нотами: соль, Мі, мі, фа. А далі знайома мелодія. Дотиком-виміром факт: Деталі вагомі відтоді як... Цукром і фруктами пунш В п'янкий лимонад замаскований. Сум запорук - Moulin Rouge, Смаки поєднає червоний млин. Осінь заграє «на біс», Калина в намисті мінорному. В росах зібравшись колись, Поринемо в листя вже скоро ми. Сипле подряпини дощ, У ковдрі все зайве приховане. Липень - у ставках на щось, Тож жовтень - у барвах з підковами. Мій пілігрим через мить В натхненні розчиниться подумки, Він переливом спʼянить Пекельні спочинок і контури. Потай бемолем завмре, Зі ста ми в палітру фарбовані. 3 нотами соль, мі, мі, ре Вустами наспівуй повторами. Оксана Мовчан @sarahwatsonrhymes

я живу в верховітті будинків і навіть не мрію ступати на землю брудну і велику, що замішана з пилу і теплого молока. ну хіба що лиш визирну з крони, як весна буде з поля іти і квітчати вам груди травою, у тій смужці маленькій, де сотні уже прапорів. що чекати, як рік високосний. тільки пам'ять про тебе болить так, що зорі серпневі покололи всю душу - буває, за нею сягну і під ніготь залазить холодне проміння. від ранесеньких літ я обожнюю давнє повір'я - на Явдохи лягати на землю і слухати як позіхає земля, пробудившись по той бік ріки. сподіваюсь ти крутиш гайки у колесах орбіт і замінюєш шпиці сузір'ям, бо підозрюю там вже давно все до біса зламалось й просило міцної руки. @howfrankydies

Дедлайн до 31 березня

весняні люди пахнуть сексом і секондом. особливо у ті миті, коли їх пронизують перетяги, чи коли видаються газетярями на великах з XIX століття, яких жене потреба якнайшвидше продати сенсацію. люди березня з підвищеною вологістю: шморгають носами, часто плачуть і часто пітніють, бо затепло або зазимно вдягаються, бо не вміють визначати на око температуру. полютневі люди літають з головами задертими, наче їх окрім птахів і хмар ніщо не цікавить. чи то зорі вишукують від ранку й до полудня, чи й справді землі під ногами не відчувають. люди втеплені всміхаються безпричинно, несвідомими усмішками дитячими або й божевільними, яким хочеться вірити. і лиш я себе питаю і того березня: чом бідний – бо м дурний? чом нещасливий – бо розумний? @snih_n_g

мої вітання.👼 колись я видала книжку (самвидавом, але ж). колись я багато писала. колись я стала Openheart. а сьогодні доросла до того, щоб почитати свої вірші вам в Одесі. у переддень свого 24-річчя.😏 покажу, що мрії можна втілювати. 📍приходьте послухати, випити смачної кави в Cuppybar на Катериненській 85, 30 березня о 16:30. буду рада вас бачити. ми зберемо кошти і я відправлю 80% на збір, який ми оберемо. єдине про що попрошу, щоб ви написали мені сюди (@darriashine), що прийдете, аби я орієнтувалася на кількість гостей.💋

Народження ночі Мамо, мамо, а правда, що ночі колись не було? І нічого я не слабкий! Розкажи! Розкажи! Коли Він помер, погасло Велике Сонце. Кажуть, то Його Мати сховала Сонце під ребра. Туди, де колись плекала Його. Сховала Сонце під ребра, щоб не різало променелезами реальності дорогоцінні спогади про Нього. Так у світі зникла магія Великого Сонця. І квітки аспанталу закрили пелюстки, а дракони перестали пурхати над ними. Не було чутно ні передзвону віт асперліту, ні співу сирен й аспергій. Гірські ріки стишили свій хід і перегомін. Тролі прокам'яніли аж до сердець. Тужливо принишкли і перестали грати в лови юні вітри, боячись потривожити її скорботу. Залишилося тільки Мале Сонце, якому Мати наказала час від часу ховатися для того, щоб увесь світ вбирався у вугільну жалобу. І так народилася ніч — час материнської журби за втраченим дитям. Мамо, обіцяй не ховати Мале Сонце, коли я помру... @lysychkazlisu

✨ Сойчина зоря ✨ Був коханий зорею небесною, Втомився, згас у пітьмі, Куди пішла душа його сяюча? Ой куди? Казали вітри сіроокі – Лети, птахо, у Вселіс, перелетиш – Побачиш прірву нескінченну, непрольотну, Скінчи її коренями дубів, гілками ясенів, Мостами шорсткими брунатними проплети, Серцем запали шлях До Зоресяя коханого, та й біжи, Поки не забув тебе – Так казали вітри легковажні, чуйні, забудькуваті. Ой зорі не забувають, Ой не ходять люди у Вселіс, Нема йому кінця та краю, Темний, страшний, товстовбурний ліс той, Між покручених грудей дубових білки скачуть, Під коренями ясенів олені танцюють, Ой не ходять люди у Вселіс. Дивилася у сині дзеркальця, Надягала пташині крила, Летіла, шукала коханого, Знайшла Вселіс зелений, світлий, Гуде-співає, гілками колисає, Перелітала між вічних візерунків Над стежинами заплутаними, Бачила прозоре неозоре, Брала дзьобом жолуді, кігтиками – ясеневі крильця, Носила на край, Та й садила, Та й літала, Та й шукала, Та й чекала… А як поросло-поросло в усі боки юним Вселісом, Та й доросло до села білостінного на краю Усього, Взяла крила в руки, стрімголов туди по мостах-коренях, За дуби-ясени чіплялася, плакала. А там, а там сади, луки, озера біля Нічого,  А в хатах та в злагоді живуть згаслі зорі, Співають-відпочивають, щоб спалахнути над світами. Привіт, мій Зоресяйний! Привіт, моя Вітровійна! Зустрілися птах та зоря, щастя настало. @worldscrossroads #alldoroga

Джессі Геллівел, поет із міста Дніпра. 29 років, вчитель історії. Засновник Храму поезії. Не одружений, люблю ключиці. Важливою частиною мого життя є любов до Ісуса Христа. Біблія є важливою частиною моєї творчості. Захопився поезією з часів юнацтва. Поезія є можливістю відрефлексувати все те, що відбувається навколо. Для розкриття цього існують базові поняття віршування, які надають форму змістові, того що ви написали. Маю канал з підбіркою віршів - Храм поезії @uapoets Наразі працюю над написанням власного роману. Від конкурсантів очікую розкриття своєї особистості, власного я. Але з урахуванням техніки. Власне пишіть свою історію, але вчіть теорію віршування.

та й тепер — тримайся мене осторонь, боронь боже віддаватися тіні, шкірності, перемовинам. я не Соля, але теж Сойка, дівчина з перехрестя чумацьких шляхів, твоя руда смерть, оцифрований відбиток сонця. пити мене заборонено, відійти — вже пізно тримай мене за крило — вистачить пір'їни. так лагідно так небезпечно як тобі мій світ, моє сумне потойбіччя? а хочеш, подарую тобі трохи сяйва полярної зірки, назбирала у кошик коли прибульці колумбили світ лише один поцілунок як гребінь найвищого цунамі як подих найтеплішого космічного вітру світ ще ніколи так не сходив з розуму пам'ять дерев циклічна — гойдають свої віти вгору-вниз я повернусь до тебе з першими ягодами трьох перезрілих сонць коли нарешті після хіміотерапії земним буттям відросте твоє власне пір'я @viknapoetry

Вона Вона з тих, хто чекатиме біля вікна до світанку, а ти Знов блукатимеш містом, змиваючи втому – дощем; Її голос – це шелест самотніх об’яв, коли стихне шум вулиць, а ніч наганятиме тугу і щем Вона любить походи, пригаслий вогонь і зірки Та ховається в хостелах, де сонце гасне ще вдень; Її дотик – це вітер і лоскіт трави: вона з тих, хто зламавшись – ламається вщент… Світло з часом тьмяніє і просто стає непомітним, А ти, все так само шукатимеш щастя у інших містах; Її запах – це літо, далека дорога і дим Вона з тих, хто чекатиме біля вікна. До світанку… …Ти прокинешся десь восени, зовсім сам І гортатимеш спомин - забутий, пожовклий альбом Але так і не знайдеш, де зникла вона І почалася дійсність замінена часом на сон… Її запах вестиме до пристані, де шторм ударить у груди холодним дощем ніби сотнею молотів Знаєш, а там, на піску, ти побачиш її між уламків і бруду самотню, холодну й чужу… Свою молодість Федір Рудий

Лишитись війною на сивих скронях Увійти грозою і бути як сонях Життя дає міцність і ніжність миті Не проґавити зрілість і впитись у житі Різні упадки нас не гартують - ранять По колу події, виклики долі манять Бо лише так ми стаємо сильнішими Для когось такі ж, для когось вже будемо іншими Молодість впивається ромом з колою Цигарки - (так заїжджено) голосно Кричати й кричати - безпрограшно Бо ти вільний від болю - моторошно Без поняття та ознак сутності Забагато все ж мудрості @poetry_museum

не слухайте '

Коли розквітає стара морель на забутій околиці твого міста, до неї приходять здалека, з-поза скель, з вулиць холодних, із теплих осель невиправні фаталісти — дивні творіння самотніх людей. Кимось придумані, Кимось забуті згустки таємного позасвідомого, втілення пошуків, втілення люті, втілення друга чи вищої суті більше не можуть вернутись додому. Цвітом присипані, йдуть по інерції, носять в кишенях маленькі трагедії богуси-карлсони, хто-як-назветься, чарльз (мізків вдвоє і тільки півсерця) і (не впізнаєш вже) сам тайлер дерден є. Янголи, шиви, забуті ісуси більше не мають нічого святого, тягнуть люльки в квіткові́й завірюсі. Знаєш, їм також потрібні друзі, віриш, їм часом бракує бога. *** Скажи мені, любий, а ти пам’ятаєш Тома, хлопчика-вовка із місяцем у голові? Ми його якось придумали в нашому домі і малювали на сторінках альбомних (потім, на диво, ти його в дім привів). Скільки було тобі? Десять чи одинадцять? Ми фарбували весь світ у свої кольори: без ярликів, без границь, без синдромів руйнації — це була наша найкраща галюцинація! Всесвіт прекрасний у формі дитячої гри. Шкода, посивіло море і виросли діти, якось надвечір закінчилася акварель, стало безмовно важко тебе розуміти, я разом з Томом покинула твоє літо, ми довго блукали туманним холодним світом… Сьогодні нас кличе стара побіліла морель. Герда Соняш

подаруй мені свою фейкову посмішку нагодуй мене своїм лестивим поглядом подивись в мої очі від сорому зношені я голодна на просто хороше відношення пʼяний бариста під кінець зміни побач в мені не гостя, а просто людину. ти підходиш красивий говориш повільно: до закриття рівно 3 хвилини. мені треба обійми добрі, не хтиві обійми батьків чи обійми дитини я стомилась від пристрасті покори мене щирістю я віддячу у банку тобі чайовими. покажи ще хоч раз між зубами щілину милий хлопчина ти забудеш мене через 3 хвилини. і я зникну. і я згину. гортаю нотатки, гортаю світлини нервово ковтаю слину. 3 хвилини і я більше тебе не зустріну. ти прийдеш додому, запариш мівіну. покуриш трави, загубишся в меседжах побажай мені гарного вечора прямо у спину я голодна на просто хороше відношення. «приходьте ще» - ти кидаєш. я приймаю твоє запрошення. @kishkina_vn

ми були немов перехожі котрі зустрілися поглядами й впізнали а впізнавши не озиралися це тому ти всміхалась сьогодні кассандро? ти ще не вмієш вістити правду коли вона добра тож уночі сидиш на постелі й розповідаєш що бачила: зрубаний кедр весною пускає паростки а восени плодоносить, повалений; шрами на тілі затягуються кассандро й сльози більше не будуть потрібні вчора твій власний сміх розбудив тебе сьогодні ми розминулись мов куля із тілом — кассандро ти знаєш що більше не буде вправних стрільців виходити проти нас колись ти простягнеш мені розкриту долоню кассандро на ній свіжа глиця лежатиме правда ж? @fen_met

Ця невчасна весна, мов холодна вода у ванні. Утекла би від світу (та світ мене не ловив) І сахалась би слів, бо ж римуються і згнивають (ніби риба  – із голови) І не знала б тебе (то ж найлегше було б – не знати, замість мантри співати: сім год не родив би мак...) А весна рве серця, наче стяги ворожі – натовп. І подовгу стоїть німа. Бо тримає в устах чорну квітку (тонкі колючки): тихо скрапують вина до срібних церковних чаш. Ти ж п'янка, та терпка. І не відаю, чи зіп'ю ще... То й повторюю: «Отче наш…» Аля Гулієва

пташки від Олі, можна замовити instagram.com/inspiration_style_ua

пам’ять буває струною, й, зачеплена пальцем тонким, загуде і дзвенітиме. пам’ять назавжди зі мною – і знову п’ятнадцять – роки перемелено митями. небо у хмарних заплатах безсовісно жалиться, бавлячись нашими душами… треба так довго мовчати, аби пригадалося слово «зворушливо». Ніколассон

Друзі, у нашому лайн-апі сталися невеличкі зміни через хворобу однієї з учасниць. Але усе ще вогонь буде завтра🔥 Чекаємо на вас, буде круто✨✨✨ Де: кафе "Маманя", проспект Свободи, 24, м. Кам'янське Коли: 16 березня, 17:00 Скільки: мінімальний донат за вхід — 150 грн Чекаємо на вас💚