Палімпсест

Як сучасні технології нищать художню літературу В журналі Esquire вийшло есе письменника та журналіста Вілла Блайта в якому він розмірковує про те, як сучасні технології вбили оповідання як жанр та як вони загалом впливають на літературу. Автор починає з запитань: коли ви читаєте оповідання чи роман, чи залишаєтеся ви зануреними в розповідь, чи можете ви читати достатньо довго, щоб не відволікатися? Як якби ви займалися сексом протягом п'ятнадцяти, двадцяти хвилин, або й довше не бажаючи жодних перерв? Чи можете ви взагалі щось прочитати від початку до кінця, тобто есе чи оповідання, без того, щоб ваш розум не був розрізаний на частини цифровим ножем? Або ж це вже є нормою – звичайним життям в епоху Інтернету? Ви взагалі коли-небудь знали інший світ? Далі автор розповідає про свою молодість й про те, як все було влаштоване до цифрової епохи. Раніше оповідання були скрізь, наприклад, в авторитетних журналах. Люди читали ці журнали в метро, бо в них ще не було телефонів, щоб вони могли там лопати кульки чи вибирати джинси. Журнал був важливим медіумом, а художня література – ключове джерело послань. У 1920-і роки Френсіс Скотт Фіцджеральд заробляв собі на життя не як письменник, який опублікував "Великий Гетсбі", а як автор оповідань - у різних журналах він опублікував їх понад 160. Десятиліття тому оповідання були життєздатним бізнесом як для видавців, так і письменників. Зараз це не так. Інтернет вплинув не тільки на економіку творчості, а й на її характер. Відволікаються не тільки читачі, але й автори. Письменник Вілл Селф зауважив: «Якщо є письменники, які мають рішучість і концентрацію писати на підключеному до мережі комп'ютері, не відволікаючись на світи, які знаходяться на відстані натискання клавіші, то вони твердіші і зосередженіші за мене». Селф пророкує смерть роману у світі, де тексти читають на цифрових пристроях, підключених до мережі. Наступною проблемою на думку Блайта є сприйняття творчості. Він вважає, що літературна критика стала числовою. Успіх письменника тепер визначають лише читачі, а замість глибокого аналізу твору тепер показник - «подобається» або «не подобається» і результат, виражений у числах, наприклад, на Goodreads. Схоже на те, що Інтернет, перетворив всіх нас на маркетологів, а не читачів та рецензентів. З цього випливає й наступна проблема: через масове засудження в інтернеті, до художньої літератури тепер надто багато етичних вимог з боку наляканих редакторів та «чутливих читачів». Багато авторів побоюються, що вони можуть написати «неправильні» тексти. І це зрозуміло. В наш час «Чутливі читачі» легко можуть звинуватити автора в діях та поглядах його персонажів. Я періодично читаю коментарі до літературних новин і там стабільно поливають брудом Юрія Винничука, або ж Андрія Любку через окремі епізоди в їх творах. Забуваючи, що добра література досліджує мораль. Професор англійської мови Джеймс Шапіро купив смартфон лише торік. За рік його літературне життя радикально змінилося. «Я читав по п'ять романів на місяць до нульових. Якщо я зараз читаю по одному на місяць, то це вже багато. Це не тому, що я втратив інтерес до художньої літератури. Це тому, що я читаю сотні веб-сайтів. Я слухаю подкасти». Якщо це відбувається з людьми які віддали все життя літературі, то що й говорити про пересічних людей. Звичайно є люди, які продовжують активно читати й навіть писати твори. Та чи не доведеться їм стати літературними еквівалентами амішів, які живуть поза технологічним світом? Чи може читання та написання літератури стати нашою версією їзди в кінних колясках, які мирно мандрують забитою автомагістраллю? Чи нам просто потрібно прийняти нові форми мистецтва, якими б вони не були?

Тиша на каналі затягнулася. Настав час повертатися, і кращої дати чим день письменника не знайти. А оскільки після тривалої перерви у спілкуванні приходити з пустими руками невиховано, то я оформив для вас список книг. На жаль, не мій власний (маю надію колись створити якісний топ з книжок української літератури), а Ростислава Семківа, який взяв за основу список найважливіших книг Гарольда Блума (професор Єльського університету та автор праці «Західний канон») й доповнив його. Список поділений на декілька частин. До «Абсолютного канону» увійшли класичні твори, які варто, якщо не прочитати, то бодай знати про що вони. "Книги першої психологічної потреби" — це книги, що суттєво впливають на наш світогляд, а також здатні слугувати потужними психологічними громовідводами у найскладніші моменти життя. "Книги специфічного досвіду" — ті книги, які дозволяють нам проникнути в інший час та свідомість, що, як правило, всуціль не схожі на наші. "Книжки зразкової інтриги" можуть виглядати наївними, порівняно із високочолою класикою, проте, насправді, саме ці книги, захопивши своїми історіями, здатні подіяти сильно та запам’ятатися надовго. "Інші приємні книжки" — це ті, які можна читати виключно для розваги. Як правило, гумористичні або манірно-сентиментальні, еротичні та дрібку готичні фантазії — для пляжного чи легкого післяобіднього читання.

Відомий професор драматургії Колумбійського університету Брандер Метьюз писав: «Справжня детективна історія, як її задумав По, полягає не в самій таємниці, а радше в послідовних кроках, за допомогою яких аналітичний спостерігач має змогу вирішити проблему, яка здається невирішальною». Здатність Дюпена читати надзвичайне значення в підказках робить його радше першим семіотиком, який з’ясував зв’язок між знаками, сігніфікаторами та «означуваними» більш ніж за століття до того, як Фердинанд де Соссюр опублікував свою роботу на цю тему в 1966 році. Дюпен знаходить свої підказки. через лінгвістику, а не через фізичні об’єкти. Наприклад, у «Вбивствах на вулиці Морг», він знаходить розгадку через два слова, нібито сказаних під час злочину. Неможливо переоцінити вплив Дюпена на аннали детективної літератури, включаючи створення архетипу джентльмена-детектива, який став дуже популярним у першій половині двадцятого століття. Роками пізніше Артур Конан Дойл писав: «Кожна [детективна історія По] — це корінь, з якого розвинулася ціла література… Де була детективна історія, поки По не вдихнув у неї подих життя?» Дійсно, Дойл інтерпретував свого детектива Шерлока Холмса як інтелектуального нащадка Дюпена. Ватсон навіть згадує Дюпена, коли вперше стає свідком дедуктивного генія Холмса. «Ти нагадуєш мені «Дюпена» Едгара Аллена По», — каже Ватсон Шерлоку Холмсу в їхній першій новелі у 1887 році. «Я й гадки не мав, що такі люди існують поза історіями». Холмс зневажливо ставиться до цієї похвали: «Ви, безперечно, думаєте, що робите мені комплімент, порівнюючи мене з Дюпеном. Але, на мою думку, Дюпен був дуже неповноцінним хлопцем. Той його трюк, коли після чверті години мовчання, він вривається в думки друзів доречним зауваженням, справді дуже показовий і поверховий. Безсумнівно, у нього був аналітичний геній; але він аж ніяк не був таким феноменом, як, здається, уявляв По». За винятком, звичайно, того, що він був. Холмс цього не знає, але його б не існувало без Дюпена.

Сьогодні на Netflix вийшла чергова екранізація роману Девіда Лоуренса «Коханець леді Чаттерлей». Роман вийшов у 1928 році і спричинив величезний скандал. Видавців книги було притягнуто до відповідальності за Законом про непристойні публікації, а готовий наклад книжки був повністю знищений. Тільки в 1960-му році Penguin змогли випустити повну версію роману, хоча і це викликало обурення деякої частини суспільства. Те, що роман Луоренса гідний того, щоб бути випущеним у світ, видавці доводили у суді. Судова справа привернула увагу до роману і вже у перші тижні після релізу британці скупили 2 мільйони примірників. https://youtu.be/n3tZx6WMpN8

#Читаємо В минулому дописі ми говорили про працю Майка Йогансена, в якій він оцінював оповідання інших письменників. Тепер же я пропоную вам оцінити твір самого Йогансена під назвою «Гнилизна». https://telegra.ph/Gnilizna-11-30

​​Майк Йогансен «Як будуються оповідання». Майк Йогансен — український поет та прозаїк доби «Розстріляного відродження». Один із засновників літературного об'єднання ВАПЛІТЕ. В 1937 році був репресований та розстріляний в тюрмі НКВС у Києві. Останнім часом про митців "Розстріляного відродження" згадують часто. Так, наприклад, "Віхола" почала видавати серію "неканонічний канон" і вже встигла випустити книги Підмогильного та Хвильового. Найближчим часом можна чекати й видання експериментального роману Йогансена "Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію". Логічно було б прочитати саме цей роман, але я послухав лекцію про цю книгу і склалося враження, що книга аж надто експериментальна для мене. Тому я почав з малої прози автора, після чого перейшов до книги «Як будуються оповідання», про яку сьогодні й поговоримо. Попри свою назву твір Йогансена не є посібником з порадами для письменників (хоч деякі поради там і є, але про це пізніше), це скоріше розбір автором оповідань відомих письменників. Де він намагається пояснити, які прийоми вони використовують і чому це працює, або не працює. А між тим ділиться своїми поглядами на літературу. Так, наприклад, Йогансен захищає читачів, що полюбляють діалоги, а описи природи оминають. Він вважає, що між автором і читачем ніби складається контракт: автор береться розповідати цікаві речі, а читач зобов'язується приймати ці речі на віру. Коли ж автор цей мовчазний контракт порушує й починає розводити пейзажі, філософію та цитати, то читач може сміливо пропускати ці місця (я погоджуюся лише з пейзажами). Йогансен був переконаний, що література має розважати, а за філософією й ландшафтами треба йти до філософів та художників. В книзі автор аналізує три оповідання: «Червоний вартовий на рифі» Дж. Ар. Баррі, «Недосвідчений дух» Герберта Велза та «Касьян с красивой Мечи» Тургеньєва. Перші два оповідання автор нахвалює, бо вони відповідають «фабульній архітектурі», а Тургеньєва критикує, через те, що його оповідання більше нагадує щоденник, а не літературний твір. Стверджує, що в Європі такого б ніколи не читали, а в росії читали, бо саме в той час розплодився читач російської прози, який був вдяний, що хоч щось пишуть його мовою. На цьому можна було б і завершити, але далі Йогансен переходить до критики вже українських письменників. Звинувачує в «сирості матеріалу» Нечуя-Левицького та Грінченка, вважає, що вони були корисні й потрібні раніше, а зараз слід скинути їх з п'єдисталу та замінити на Коцюбинського, Стефаника та Винниченка. Цікаво, що приблизно так і сталося. Що ж стосується порад, то я виділив для себе три головні: 1⃣ Зображуйте звичні речі незвично, хай трохи наївно, але вони краще запам'ятаються. 2⃣ Описуйте не красу (героїні, місця, предмету), а те враження, яке вона справляє на оточення. 3⃣ В оповіданнях непотрібні детальні описи природи. Письменники вважають, що ландшафти тісно пов'язані з історією та мають доповнювати її, але на ділі вони читачу байдужі. Тому тільки лаконічність і «максимум корисного ефекту».

Актуальність Тут дамо слово автору, ось що він писав про свій роман: "Він про невеличке містечко на сході України, про українсько-російський кордон і про людей, котрі на цьому помежів'ї намагаються якось облаштуватися, дати раду собі, своєму минулому й своєму майбутньому. Роман про те, що потрібно захищати себе, своїх близьких, свої принципи, свою територію, своє минуле, своє майбутнє. Це роман про опір, роман про протистояння, про захист своїх принципів від зовнішнього тиску.” За мотивами роману вийшов комікс – українською, англійською та польською мовами. У межах проєкту «Аудіокниги для людей із вадами зору» було створено аудіокнигу «Ворошиловград», тривалістю 17 годин.   Також роман екранізували. Фільм під назвою «Дике поле» вийшов у прокат у 2018-му. Його можна безкоштовно подивитися на Megogo.

Сергій Жадан «Ворошиловград» «Ворошиловград» — третій роман українського письменника Сергія Жадана. Роман переміг у конкурсі Книга року BBC за 2010 рік, а 2014 року на честь десятої річниці премії BBC Україна спільно з культурною програмою ЄБРР оголосили роман Книгою десятиліття Бі-Бі-Сі. До «Ворошиловграду» я вже читав книгу Жадана «Anarchy in the UKR» (зовсім не сподобалася) та слухав два його твори, що увійшли до збірки «30 найкращих українських оповідань». Автор сам їх озвучив і вийшло непогано. Але в мій топ 5 із тієї збірки вони не увійшли (якщо раптом не чули про цей проєкт, то залишу посилання на свій пост, а там вже є посилання на збірку). Та все одно це вже було значно краще за «Anarchy in the UKR» і я вирішив почитати ще щось (ну добре, чутки про те, що він може отримати Нобелівську премію також свою роль зіграли). Головний герой «Ворошиловграду», він же й оповідач, – Герман Корольов (Гера), має 33 роки й нікому не потрібну вищу освіту (закінчив Харківський істфак). Працює він «незалежним експертом» на якогось харківського політика. Його все влаштовувало в житті, аж поки одного ранку йому не зателефонував знайомий з дитинства Коча. Який повідомив, що Германів брат Юра, що тримає заправку в маленькому містечку Луганської області, поїхав, і Коча просить нашого героя повернутися і зайнятися заправкою, адже вона зареєстрована на Германа. Герой їде, плануючи швидко впоратись, і повернутися наступного дня до Харкова, але змушений лишитися через проблеми з місцевими рекетирами. Протягом читання я постійно намагався зрозуміти, що мені нагадує цей твір. Спочатку він здався мені схожим на американські нуарні детективи. Тут вам і зав’язка зі зникненням близької людини, і типові для американських фільмів бандити. Є навіть своєрідна фатальна жінка, що по вуха погрузла у місцевих схемах. Ближче ж до середини книги, з’явилася вже інша асоціація. Тепер книга нагадувала вже не нуарний фільм, а комп’ютерну гру в жанрі графічної новели.Чому? Бо в сюжеті стали з’являтися зовсім необов’язкові відгалуження: футбольний матч, поїздка до «археолога», ворожка Кароліна чи зустріч з сільськими гангстерами. Всі вона наче додаткові квести в грі - філерні й необов’язкові. А те з якою цікавістю всі персонажі ставляться до Германа (тут я переважно про жінок, які кидаються йому в обійми), знову ж таки нагадує гру, де весь світ крутиться лише навколо головного героя. Але як і з додатковими завданнями в іграх, тут все залежить від гравця (читача) - він може як і насолоджуватись ними, так і нудьгувати. Я ж в залежності від епізоду був як в ролі першого, так і другого. Та все ж плюсів у книги значно більше ніж мінусів. Персонажі Головний герой типовий жаданівський протагоніст, його альтер-его, але цього разу з вигаданою біографією. А от найближче оточення Германа вийшло досить цікавим. Це старий Коча, що живе й працює на заправці; Травмований – колишня зірка місцевого футболу, який тепер працює механіком і дуже ласий до жінок; Ольга – рудоволоса бухгалтерка, що веде їх документацію; школярка Катю з собакою Пахмутовою; І пресвітер, вустами якого Жадан і доносить головні ідеї твору. Атмосфера Жадану гарно вдалося передати атмосферу провінційного містечка в Луганській області та його типових жителів. Так само як свого часу американське кіно створило колоритний образ маленького містечка де всі один одного знають, а головною подією для міста є гра місцевої шкільної команди в футбол, так і Жадан створює не менш цікавий образ подібного міста тільки в реаліях українського сходу. З притаманними йому персонажами в пальоному адідасі та бидлуватістю. Це місто ніби існує в іншій реальності, але водночас ти розумієш, що його опис цілком правдивий. Попри тему з рекетирами та похмурий регіон, роман не перетворюється в якусь чорнуху — навпаки він сприймається як щось світле й ностальгійне.