Шалений Кіт

Якщо можна про поїздку з вантажем у 35 000 000 гривень сказати "звичайна", то гаразд — у нас чергова звичайна поїздка. І справді, адже прально-душових комплексів вже передано майже дві сотні, понад півсотні пересувних ремонтних майстерень, під сотню квадроциклів, багато тисяч Мавіків, десятки тисяч ФПВ, багато сотень вантажівок DAF Leyland 45.150 різних модифікацій. А, ще кілька десятків екскаваторів, мало не забув. І ось серед усього цього "звичайного" стоїть паливозаправник Renault, а в чаті наших підопічних йде масова демонстрація любові до нас з метою його отримати. А тепер скажіть мені, мої улюблені читачі – а ви знали, що Фонд Порошенка ВЖЕ передав до ЗСУ півтори сотні таких машин? Не знали? Так, адже ми просто раніше їх не показували. І виходить, що якщо слухати мавпочок, які шкребуть у коментарях "добро треба робити тихо", то й про все інше ніхто ніколи не дізнається. Буде один суцільний ванільний та зефірний марафон. А єдинороги будуть срати веселкою з екранів телевізорів у черепну коробку довірливих громадян. 34 973 214 гривень допомоги буде передано у найближчі дві доби. І спробуємо про це добро сказати голосно? 💳 ПРИВАТ24 5169330520686400 💳 ІНШІ БАНКИ 5375411501778331 🌐 USDT (TRC20) THXQSYA2s1bKRBgqQaPjgHqW77834GmuDX 🌎 Всі реквізити: https://spgr.org.ua/uk/donate/

Він, сержант з матеріального забезпечення роти. Тобто наш умовний зампотил. Одразу видно, що людина на своєму місці. Дається в знаки досвід роботи в невеличкому, але своєму бізнесі. Домовиться із ким завгодно. А якщо не вийде, то домовиться завтра… Ах да. Ледве не забув. Він з тих, кого ТЦК «прийняли» на вулиці. Ось нарешті доїхали і до нашого підрозділу такі мобілізовані. І мені було дуже цікаво поспілкуватися із ними. Що і зробив учора. - Як опинився у війську? - Дуже просто. Вийшов до автівки, а вони тут як тут. - Хотіли повістку вручити? - Та нііі… Одразу запропонували їхати до ТЦК. Я ж не місцевий. - І? - Що і? Ну ок, кажу, поїхали. - До дому дали хоч зайти? - Пізніше. Через добу. Я ж приватний підприємець, треба було дещо владнати. - Надовго відпустили? - (Сміється) Ага. На дві доби. І то з особистого дозволу воєнкома. - А потім навчальний центр дешеве? - Ну да, а звідтіля вже до вас. - Друже, скажи… Не відчував, або може зараз відчуваєш якусь несправедливість до себе? - В сенсі? - Ну в сенсі, що ось так, без попередження. На вулиці спіймали. Вторглись в твоє життя, скажімо так. - Та ні. Я морально був готовий, що не сьогодні так завтра. Не завтра так післязавтра принесуть повістку. Сашко сидить навпроти мене, тримаючи на колінах папку із купою паперів. Накладні на зброю та радіостанції. Якісь акти і ще щось, паперове. Для мене це суцільний жах. Дайте завдання додзвонитись до Папи Римського, додзвонюсь, але не показуйте мені більше одного документу. - До речі, не було бажання стати на лижі? Зараз же це відносно просто. І наче ніхто не шукатиме. Принаймі доки. - Ну ще у військкоматі знайомий пропонував вийти через інший вхід. (Сміється). Як в анекдоті, «Німці перекрили усі виходи. Штирлиць вийшов через вхід». - І чого не скористувався пропозицією? - Ну і як потім жити? Сидіти цілодобово вдома і втрачати свідомість від кожного шороху за дверима? Та ну нах… - До речі. Кажуть, що у тих, кого ось так спіймали на вулиці і одразу відправили до ТЦК, немає жодної мотивації. Що скажеш? - Яка моя мотивація? - Угумс… - Хз… Не знаю. Я просто виконую свою роботу. І намагаюсь робити це якомога краще, аби ніхто не нервував, себто ніхто мозок не любив. В першу чергу офіцери. (Знов сміється). Є ще декілька тих, хто потрапив до десанту, скажімо так, примусово. Обов’язково поспілкуюсь і з ними, бо мені, (і впевнений що і вам друзі), цікаво буде іх послухати. Але пізніше, вони зараз на навчаннях. Опановують військову професію «зовнішній пілот БПЛА». І що цікаво, ніхто не сдриснув з навчального центру. Не знаєте, чого це вони?)))

(Дійсно… Треба порахувати). Багіра… в Києві. Чуча, Моторола, Вольт… в Києві. Бася… в Ірпіні. Ельза… в Бортничах. Фішка, Лалі… в Бучі. Ейка, Зефір… в Києві. Джері… в Києві. Отже, одинадцять. На фото - Моторола, кішка, яка народилась в маааааааленькому селі на півдні України.

Люди… шановні українці. Скажіть мені будь ласка, коли ви вже почнете думати головою, а не… «Чому ракети прилетіли в Київ? Чому ракети прилітають в Одесу, Запоріжжя, Дніпро, Кривий Ріг? Де наші ППО? Чому, чому, чому»? На третьому році повномасштабного вторгнення ви так і не навчились думати? Окей, спробую пояснити, мені неважко… 1. Що нам в першу чергу захищати? Міста? Добре! Які саме? Давайте усі одразу? Давайте! Але тоді будуть дірки в питаннях захисту обʼєктів критичної інфраструктури. Все ж таки перетягуємо системи ППО ближче до електростанцій?! Слушна думка. Але тоді зʼявляться дірки в захисті міст. Не існує країни, небо якої на сто відсотків закрите системами ППО. Чому так? Дивіться наступний пункт. 2. В одній пусковій установці «Петріот» (М901) чотири ракети. Не сорок, сто сорок, сімдесят сім чи девʼяносто дві, а чотири. (В інших модифікаціях більше, але я не знаю, які саме комплекси поставили нам). Так ось. Аби прорвати, тобто перевантажити певну установку, скільки треба запустити ракет? Правильно. Пʼять. Це якщо установка не працює по цілі двома ракетами. Це якщо дуже просто. Без хибних цілей і таке інше. Так ось… Позавчора декілька російських ракет знов прорвали наш протиракетний щит і принесли біду в десятки українських родин. Але чомусь усі мовчать про те, що тридцять ракет були збиті нашими силами ППО. 1 - Кінджал, 3 - Іскандери, 12 - Калібрів і так далі… А питання «Де наші ППО», у мене окрім матюків, більше нічого не викликає. Вам мусять із точними координатами відповідь надати, чи супутникових знімків буде достатньо? Якщо ще пʼять, або сім установок стануть на чергування, всеодно будуть прориви. На жаль. Бо це протистояння списа та щита. І там, на болотах сидять далеко не дураки, які чудово розуміють, що тут, в Україні, зараз в прямому бойовому протистоянні чи не вперше стикнулись американські системи ПРО та російські ракети…

Ні, коняку в Київ не передам. Навіть не просить. Тим паче вона не моя)))… Але ж профілактичні бесіди із власниками Яни мали успіх! І тінь для неї знайшовся і воду вдень приносять. Виявляється це не важко…

Мале смугасте торнадо, кошеня на імʼя Джері, вже в Києві. В люблячій родині. Я трохи сумую за нею, але в той же час на серці тепло від думки, що у неї тепер є свій дім, вірніше квартира і своя родина, для якої вона цілий всесвіт. Скільки би Джері прожила біля Нової пошти? Може день. Може тиждень, доки би не потрапила під колеса автівки. А так у неї звʼязався шанс на довге і щасливе життя… Зараз носиться по квартирі в столиці і радує собою усіх. Щастя тобі, моя дівчинко…

Ви уто регочете, а може то дійсно були прибульці. На допомогу нам прилетіли, забрати к херам Марʼяну. В їх поліклініку, для досліджень. Ось тільки Андрій Борісич заборонив забирати його артефакт і прибульці полетіли назад до себе, на планету Кхерам! Хтозна… ))

Боже, Андрюша, Андрюша! Ти завжди був такий тупий, чи це страх тебе так попаяв врешті решт? Хоча можливо все набагато простіше, такий жаданий легалайз до якого ти нарешті дорвався, ретельно перетворює твій мозок на кисіль. Опудало ти обісране та накурене, ще раз тобі кажу… з України ВІЛЬНО, тобто спокійно, тобто у будь-який час можуть виїхати: діти, жінки, літні люди. Виїхати і не повертатись доки. Або виїхати, а потім повернутись. І якщо буде треба, знову можуть виїхати. Навіть дві двоногих істоти, ти та твій полупокерний кент Олешко теж спокійно виїхали. Але ти напевне не в курсі, що існує ще одна категорія людей. Величезна кількість. Мільйони тих, хто не хоче нікуди їхати з України. Жінки не хочуть їхати. Діти. Літні люди. Навіть якщо вони покинули країни напочатку повномасштабного вторгнення, то вже багато хто з них повернувся. Бо тут їх рідні, які зараз у війську. Тут їх країна. Їх земля. Київські жінки, які, (коли ти драпав з Києва із першою світовою швидкістю в бік Тернопіля), приходили на Лаврську допомагати чим можуть, якщо зброю не дають. І майже усі ті жінки, кого ти колись бачив на Лаврський залишились в Києві. Залишились, та залишались навіть коли було дуже страшно. Залишились, бо тут їх дім. Їх місто. Їх країна… Але тобі, істоті яка зрадила тричі, (доки тричі): своє місто, родину, країни, цього ніколи не зрозуміти! НІ-КО-ЛИ…

На «prozorro» зʼявився чудовий тендер із ще більше чудовою назвою… «Проведення стандартного опитування щодо корупції в Україні». І на це опитування планується витратити трохи більше ніж 1,7 млн. гривень. Цирк на дроті. Та вам будь-який українець скаже, що рівень корупції в Україні просто шалений. Бачите як швидко провели стандартне опитування?! А за ті гроші придбайте нічний ударний комплекс БПЛА і передайте хлопцям на фронт.

Я намагаюсь знайти хоч якись сенс в ракетній атаці росії на дитячу лікарню. Ну хоч якись… Там не було і бути не могло складу з боєприпасами, бо лікарня. Дитяча лікарня. Також там не було і бути не могло «абрамсів» із «леопардами», з тієї ж причини. А ще тому, що це густонаселений район Києва де танк, хоча би один, викликав би купу уваги. Винищувачів «ф-16» там також… ну ви зрозуміли, да? Тоді навіщо було бити ракетою по «Охматдиту»? Налякати українців? Але в цьому немає жодного сенсу. Бо усі потуги визивають не страх, а зовсім протилежну емоцію… лють. І з кожним разом вона все сильніше. Скоротити військо? Теж дурня. Діти не воюють. А якщо колись і візьмуть до рук зброю, то не завтра і навіть не через десять років. Тоді в чому сенс, бити ракетою по дитячої лікарні? Мені на думку приходить лише одне… Росія намагається вб@ти наше майбутнє. Коли вони приходять на окуповану теріторію, то в першу, другу і третю чергу починають «працювати» із молоддю. Вдягають їх в кумачове та зомбують мозок вигаданими історіями про Зою Космодемʼянську і таварища Матросова. А коли росія не може дотягнутись до дітей своїми, так званими підручниками з написаною ними же історією, вона дістає їх ракетами. Знищуючи майбутнє України. Точно так же діяли і нацисти під час Другої Світової війни, відправляючи в камери Майданека, Треблінки, Аушвіца дітей разом із дорослими. Вбив@ючи сьогодення єврейської нації, вони вбив@ли і їх майбутнє… Часи змінились. Методи, ні!