Нотатки орієнталіста. Orientalist notes

Завтра відбудеться важлива зустріч, присвячена долі прифронтових та переміщених музеїв. Запрошую долучитись. Нещодавно мій колега згадував початок повномасштабної війни. Він сказав, що після досвіду участі в евакуації колекцій, наша спадщина йому тепер уявляється не інакше, як «скарби, винесені із вогню». Насправді, для багатьох людей музеї досі сприймаються як щось «вічне», «незмінне» - із давніми артефактами, що «припадають пилом». Але музеї є не лише місцем, де зберігаються історичні чи мистецькі цінності. Ці заклади є ще й «контактною зоною», продовженням людських відносин, місцем, що у часи війни стає додатковим осередком стійкості та згуртованості громади. А ще музеї - це колективи. Про усі ці ролі музеїв, особливо прифронтових та переміщених, ми завтра й поговоримо. #анонс #музей https://facebook.com/events/s/%D0%BF%D1%83%D0%B1%D0%BB%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%B8%D1%81%D0%BA%D1%83%D1%81%D1%96%D1%8F-%D0%BF%D1%80%D0%B8%D1%84%D1%80%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%B2%D1%96-/909940861692408/

Якось у 2022 році, під час відвідин Музею історії релігії у Львові, на виставці, присвяченій 130-й річниці від дня народження Йосифа Сліпого, я звернув увагу на невелику книжечку. Це були спогади Патріарха про його мандрівку до Святої Землі. Тоді ми з @orientalistnotes якраз десь більше року міркували про образ Сходу в україномовних джерелах і навіть задумалися над ідеєю спеціалізованої колективної монографії. Повномасштабна війна перекреслила ці плани, і задум так і завис у повітрі, залишившись радше наміром, ніж проєктом. Але думка про ту книжечку не зникла. Я пам’ятаю, як тоді промайнула проста й трохи наївна думка: от було б добре колись роздобути такий примірник для власної бібліотеки. І ось зовсім неочікувано це вдалося. Мені трапився оригінальний примірник у досить доброму стані — і, що особливо приємно, не за всі гроші світу.

Сподіваюсь у вас все добре Клятва на шаблі, яка "переконала" Іслама ІІІ Ґерая підтримати Богдана Хмельницького: У ці дні багато пишуть про ювілей – 430 років від дня народження Богдана Хмельницького. Із цього приводу згадався цікавий епізод про візит гетьмана до Бахчисарая навесні 1648 р., під час якого Хмельницький проявив обізнаність у палацових справах Криму. Епізод згодом детально опише козацький літописець Самійло Величко: У сюжеті йдеться про те, як після другого приїзду Богдана Хмельницького в Бахчисарай (весна 1648 р.), Іслам Ґерай все ще сумнівався, чи варто йому підтримувати козаків у війні проти Речі Посполитої. На його думку це могла бути пастка Владислава IV, з метою виманити ханське військо за межі Криму. Та й ханські піддані були не певні, чи вигідно вступати у військову «авантюру» проти могутнього сусіда на боці козаків. Коли Богдан Хмельницький дізнався про ці сумніви, він через одного із довірених мурз передав прохання про публічну аудієнцію в ханському палаці. Потім, у присутності двору й підданих хана оголосив, що готовий залишити свого старшого сина Тимоша при ханському дворі, як довірену особу й гарантію дотримання домовленостей. Подібна практика "закладників" була звиклою при укладанні дипломатичних угод по обидва боки Степового кордону. Згадайте хоча б те, що й сам Іслам Ґерай майже 7 років провів в статусі «почесного заручника» при дворі польського короля. Наступний крок, за висловом Самійла Величка, справив велике враження на оточення Іслама Ґерая та викликав їх «велику радість», адже гетьман при «…многіх мурзах та інних начальниках кримських» попросив дати йому ханську шаблю, яку взяв до рук, вийнявши її із піхов «…перед лицем ханським поціловал в голоє железо». Цей красивий жест вочевидь був спрямований на ханську знать, яка почала публічно висловлювати бажання прийняти участь у поході, а отже – розділили з правителем «відповідальність» за прийняття цього складного рішення. Далі стає відомо, що «…приказал ханъ значному і воєнному мурзе кримскому Тугай Бею, в чтиротисячном числе воєнной орди кримской, в походе за Хмелницким готоватися на Україну козацкую…». У такій емоційній манері здійснювалась тоді«публічна дипломатія» та приймались історичні рішення, які вплинуть у майбутньому на долі багатьох країна та народів. Перед походом, кримський хан влаштував великий бенкет, на якому Богдан Хмельницький з сином були обдаровані статусними й символічними подарунками: «…панциром черкеским з месюркою и карвашами, з сагайдаком модним, з луком, стрелами и шаблею под позолотою черкескими ж, двома конми барзо форменими подунайскими, в седлах и рондах легких… янчаркою вишменитою, наконец кафаном рожевим дорогого і богатого… і кунтушом найпреднейшего темнозеленого сукна французского…». Козаки, що супроводжували гетьмана, також не залишились обділені щедрістю хана. Їх обдарували «…сукнями, мусулбесами і сафянами…». Нагадую, що детальніше про ці події ви можете почитати у моїй статті «Іслам Ґерей на шляху до союзу з Богданом Хмельницьким», яка вийшла друком у журналі «Локальна історія» наприкінці цього року: #стаття #Крим #Україна #чтиво #Кримське_ханство https://publishing.localhistory.org.ua/pro duct/bogdan-hmelnyczkyj-6-2025/

Щось цікаве із книжкових новинок: 📚У видавництві Українського наукового інституту Гарвардського університету в лютому виходить книга українського історика Андрія Портнова "Omeljan Pritsak and the Intellectual Origins of the Ukrainian "Harvard Miracle" («Омелян Пріцак та інтелектуальні витоки українського “Гарвардського дива”»). В анонсі зазначається, що це перша інтелектуальна біографія Пріцака, яка підготовлена на основі раніше не публікованих німецьких архівних матеріалів, а також фото з особистої колекції Пріцака в Києво-Могилянській академії. Цікаво, коли чекати українську версію книги у нас?😊 #анонс #книга #чтиво https://books.huri.harvard.edu/books/omeljan-pritsak-ukrainian-harvard-miracle

Епатажний Алі Баба на обкладинці "1001 ніч", від Обрі Бердслі (1872-1898), відомого британського графіка й ілюстратора, якого на піку популярності називали генієм своєї епохи. Через спадковий туберкульоз Обрі Бердслі прожив лише 25 років. За такий короткий час він зміг створити більше 1000 графічних творів у стилі модерну – ілюстрацій до книг, плакатів, афіш, обкладинок до журналів, тощо. У його професійному портфоліо ілюстрації до біблійних сюжетів, «східних казок», лицарського циклу «Смерть Артура» (зібраних Томасом Мелорі) й «Саломеї» Оскара Уайльда. Відомо, що яскравий та розкутий авторський стиль Бердслі формувався значною мірою під впливом вивчення японської гравюри – зокрема Хокусая та Хірошіґе. Сама ідея «поєднати традиції Сходу і Заходу» була певним «трендом» серед митців епохи «fin de siecle», на що безперечно вплинули стрімка глобалізація, технологічний прогрес та колоніальна активність. #мистецтво

Для тих, хто останнім часом не висипається: 🖼«Ода сну», від Токухіро Каваї, сучасного японського художника, відомого своїми сюрреалістичними сюжетами на фантастичну чи історичну тематику. У інтерв’ю він підкреслює своє захоплення європейською міфологією, а також мистецтвом доби Ренесансу. Більше робіт є на інстаграмі художника: #мистецтво #Японія ttps://www.instagram.com/tokuhiro_kawai/

Колиу віці 28 років Елізабет Кейт отримала спадщину, вона скористалась нею для організації далекої морської подорожі до Японії. Прибувши туди у 1915 р., вона була так захоплена цією країною та її людьми, що залишилась там щонайменше на 9 років. За цей час вона регулярно відвідувала Корею, завершуючи кожну зі своїх подорожей серією акварелей з видами природи, пам’яток та місцевих жителів. Після виставки у Токіо 1919 р., знаменитий майстер деревориту Ватанабе Шозабуро переконав художницю виготовляти на основі акварелей гравюри. Наслідуючи традиційні японські техніки, Елізабет поєднувала їх із елементами «західного» живопису, що цілком вписувалось у тогочасні мистецькі тренди. Сьогодні ці гравюри є дуже рідкісними й дорогими, адже кожна з них друкувалась лише у кілька десятків одиниць. У1921 р. відбулась виставка її творів у Сеулі. Вірогідно, це була перша мистецька виставка «західної» художниці у Кореї, яка ще не так давно сприймалась «таємничою закритою країною». Саме початок 1920-х років був найбільш продуктивний у творчості Елізабет Кейт. В цей час вона підтримувала контакти із християнськими місіонерами у Східній Азії, що відкривало їй доступ до тих регіонів та місць, куди не могла ступити інша західна людина». Повернувшись на короткий час до Лондона, художниця випустила ілюстрований щоденник «Eastern Windows». Успіх видання спонукав її здійснити ще один великий морський круїз до Філіппін, Китаю, Кореї та Японії, який перетворився у навколосвітню подорож (до Лондона вона повернулась через США й Атлантику). Японська експансія в Азії 1930-х та Друга світова війна майже обірвали зв’язок із цією країною та її японськими друзями. Хоча після війни Елізабет продовжувала підтримували з ними листування, вона зосередилась на виданнях альбомів та книг про Корею. Видання традиційно були присвячені видам та типажам, але у них художниця не оминала важких тем – підкреслювала право народів і культур на самовираження, засуджувала колоніальний характер війни й військові злочини. Цю частину повоєнної творчості художниці іноді називають «деколоніальною». #текст #мистецтво #тревелог #Корея #Японія

🖼 Корея часів японського панування, у роботах Елізабет Кейт (1887-1956), шотландської мандрівниці та художниці. Цікавий приклад того, як глибока любов і зачарованість японською культурою не завадила художниці засуджувати її колоніалізм та злочини в Кореї. Продовження далі #мистецтво #Корея #Японія

До теми попереднього допису. Стаття мого друга Олександра Ковалькова (у співавторстві), про висвітлення радянського вторгнення до Афганістану на сторінках періодичних видань ОУН. #Афганістан #стаття https://historypages.kpi.ua/article/view/318887

«Москва напала на Афганістан. Новий сателіт Москви». Стаття в газеті «Шлях перемоги» (січень, 1980), про радянське вторгнення в Афганістан та вбивство Аміна в грудні 1979 р. Зазначається про антирадянські протести в Тегерані та глибоке занепокоєння у світі. У статті йдеться про те, як СРСР через аеропорти в Болгарії та Угорщині перекинув дивізії з Німеччини в аеропорт Кабулу: «Повітряна дивізія обсадила летовище в Кабулі 25 грудня… Кожних 30 секунд причалював на летовищі один «Антонов» та 300 вояків. Приблизно 28 тисяч вояків… з 500 танками… Щоб така інвазія відбулась, треба було перед цим зробити переворот. Це завдання виконав Папутін (заступник міністра внутрішніх справ – авт.). Попереднього диктатора Аміна, хоч і був московським сателітом, убили, а новим диктатором став Кармаль… Час «Більд» додає, що до цього Кремль планує створення "Соціялістичної республіки Белуджистан", шляхом захоплення частин Афганістану, Персії та Пакистану". В той час світові ЗМІ писали про блискавичну перемогу СРСР… #Афганістан

«Курдському братові» (1963), від Василя Симоненка. *** Волають гори, кровію политі, Підбиті зорі падають униз: В пахкі долини, зранені і зриті, Вдирається голодний шовінізм. О курде, бережи свої набої, Але життя убивців не щади. На байстрюків сваволі і розбою Кривавим смерчем, бурею впади. Веди із ними кулями розмову: Вони прийшли не тільки за добром, Прийшли забрати ім’я твоє, мову. Пустити твого сина байстрюком. З гнобителем не житимеш у згоді: Йому “панять”, тобі тягнути віз. Жиріє з крові змучених народів Наш ворог найлютіший — шовінізм. Він віроломство заручив з ганьбою, Він зробить все, щоби скорився ти. О курде! Бережи свої набої — Без них тобі свій рід не вберегти. Не заколисуй ненависті силу, Тоді привітність візьмеш за девіз, Як упаде в роззявлену могилу Останній на планеті шовініст *** В грудні була чергова річниця пам’яті Василя Симоненка (1935-1963), українського поета, журналіста та представника покоління "шестидесятників". Якщо в школі ми переважно знайомились із поетичним талантом Симоненка, то лише в університеті я відкрив для себе його громадську діяльність та твори у «самвидаві». Вірш «Курдському братові» був написаний у березні 1963 р., в розпал Першої іраксько-курдської війни (1961-1975), відомої ще як Курдське повстання на чолі з Мустафою Барзані. Коли вийшов вірш, СРСР ще підтримував лідерів курдського повстання, але з 1970-х рр. посилив співпрацю з Іраком, допомігши йому у «замиренні» курдів. Цей вірш закономірно порівнюють із «Кавказом» Шевченка. У ньому також йдеться про становище «далекого східного краю», в рисах якого упізнається тяжка доля та героїчна боротьба українського народу. Тож не дивно, що однією із центральних тем вірша «Курдському братові» є засудження шовінізму й спроб завойовників «забрати ім'я та мову» підкореного народу. Поетична форма й езопова мова тут є своєрідним «орієнтальним дзеркалом», через яке Симоненко намагався не лише оминути радянську цензуру, але й можливо нагадати, що український визвольний рух є частиною глобальної боротьби: за права людини, деколонізацію (хочабагато хто й не любить зараз цього слова) та права на самовизначення народів світу, яким українці вочевидь співчували та симпатизували. Згадайте у цьому контексті хоча б розмову про спільну долю Сирії та України, яка відбулась між Степаном Левинським та Саті аль-Ґусрі в 1920-х рр., під час подорожі Левинського на Близький Схід. #текст #деколонізація #курди #Україна

Побачив, що 9 грудня у Музеї війни буде лекція "Біженство - невідома депортація українців", яка присвячена 110-й річниці масштабного примусового переселення цивільних під час Першої світової війни. Хто буде в Києві - дуже рекомендую відвідати. Анонс за посиланням: https://ukrpohliad.org/news/anons-publichna-lekcziya-bizhenstvo-nevidoma-deportacziya-ukrayincziv.html Ця тема для мене довгий час була маловідомою, зокрема на фоні інших трагічних подій нашої історії ХХ ст. Але дізнався я про неї у 2015 році - як не дивно, в контексті дослідження історії громад польсько-литовських татар на польсько-білорусько-українському прикордонні. Якщо коротко, то влітку 1915 р., коли австрійсько-німецькі війська прорвали російський фронт, сотні тисяч жителів Холмської, Волинської та Гродненської губерній вимушені були покинути свої домівки під формальним приводом "примусової евакуації". Насправді, пізніше стало відомо, що це виселення було лише черговою спробою втілити російську тактику "випаленої землі" й згону населення. Хто слідкує за моїм каналом той знає, що цей прикордонний регіон століттями населяли польсько-литовські татари, нащадки служивих татар Речі Посполитої. Виселення торкнулось і їхнії громад в околицях Білостоку, Крушинян та інших населених пунктів. Польська дослідниця Анета Примака-Онішк, яка документувала свідчення очевидців цих подій, зафіксувала зокрема й спогади Стефана Мустафи Ясінського, колишнього імама польських татар в Малавічах Гурних. Він згадує, що на момент "Біженства" у 1915 р. йому було лише 4 роки. Тоді їх родину через білоруські землі відправили в товарному потязі у Сімферополь, де вони якийсь час жили у одного зі своїх родичів. В Криму він запам'ятав красиві сади, дівчат біля чешме, а також небачену ним раніше екзотику - верблюдів. З Криму їх невдовзі перевезли до Казані. Однією з притчин такого повороту було те, що клімат на півострові сильно відрізнявся від звиклого полісся - для його батька він був занадто теплий і шкодив здоров'ю. Після кількох років життя у Казані їм все із великими випробуваннями вдалось повернутись додому. Але чимало таких вимушених переселенців нажаль осіли на території Росії, розчинившись у місцевій людності. Це, загалом, і була одна з прични такого "згону" населення. Детальніше історії інших таких "Біженців" можна почитати тут. Хоча із польских татар ця історія, здається, єдина: #татари_липки #текст #чтиво #анонс #Крим https://biezenstwo.pl/co-nam-zostalo-z-biezenstwa/stefan-mustafa-jasinski-imam-z-malawicz-gornych-zmarl-4-wrzesnia-2015/

🖼"Велика родина". Декоративне панно роботи Едема Ганієва, сучасного кримськотатарського майстра кераміста. Колекція Есми Аджієвої. Фото з нашої виставки "Орьнек. В мереживі Криму", яка проходила в Національному музеї історії України у 2019 році. ✍Виставка була присвячена традиційному кримськотатарському орнаменту Орьнек, а також майстрам декоративно-ужиткового мистецтва, які не лише створюють неймовірні вироби високого художнього рівня, але й досліджують, зберігають і передають молодшому поколінню знання про спадщину кримських татар. Дуже люблю цю роботу та її глибокий символічний сенс, який розкривається лише у цілісній орнаментальній композиції. #Крим #кримські_татари #мистецтво #фото #музей

У продовження - кілька фото Тегерану у 1971 році, в об'єктиві вже згаданого Джея Мейзела. Переважно сцени міського життя, глядачі, що спостерігають за численною юрбою іноземних туристів, а також аномальна спека й посуха. #Фото #Іран

Останній місяць багато новин про спеку, посуху й кризу з постачанням води в Ірані. Ці новини зявляються на фоні повідомлень про помпезне відкриття пам'ятника царю Шапуру, перед яким на колінах стоїть полонений римський імператор Валеріан. Це нагадало, як у 1971 р. Мохаммед Реза Шах з розмахом святкував 2500-річний ювілей створення Перської імперії. Протягом 4-х днів в Персеполі проходив костюмований парад, що відтворював сюжети стародавніх барельєфів. Ці події супроводжувались безпрецедентними заходами безпеки, міжнародними делегаціями, шикарними банкетами (було заготовлено більше тонни осетрової ікри) та іншими урочистостями. За спогадами американського фотографа Джея Мейзела, який приїхав сфотографувати Реза Шаха на параді, увесь цей "пафос" сильно контрастува на фоні шаленої спеки та посухи, яка поставила цілі регіони країни на межі голоду. Дослідники вбачають у цих подіях одну з причин майбутньої "Іранської революції" (1978), якій не змогло запобігти відчуття величі давньої Персії. #Іран #новини #текст

У Бейруті скоро вийде переклад «Кобзаря» Тараса Шевченка, яке можна вважати першим ґрунтовним виданням цього українського поета арабською мовою. Ліванський письменник і перекладач Імадеддін Раеф розповідає про переклади творів Тараса Шевченка арабською мовою та історію знайомства арабського світу з творчістю українського "Кобзаря". #текст #інтервю #Ліван https://chytomo.com/pershe-gruntovne-vydannia-kobzaria-arabskoiu-chomu-lyshe-zaraz/

🖼️«Багдадські чалги» (1972), від Фаїка Хасана (1914-1992), впливового іракського художника й скульптора, який захоплювався європейським імпресіонізмом та кубізмом, а також цінував особисту свободу й традиційний спосіб життя бедуїнів. ✍️«Чалги», або ж «чалґа» (від тюркського та арабського слова «чалґа\шалга» - «інструмент») – це невеликі музичні ансамблі, які історично поєднували ритми традиційних мелодій з популярною музикою. Сьогодні вони грають повторювані танцювальні й музикальні ритми в кав’ярнях, концертах та весіллях, поєднуючи традиційні («східні») музичні інструменти з сучасними (зокрема електронними). Культурний феномен таких гуртів став дуже поширений у поп-культурі на Близькому Сході, Балканах та Центральній Азії особливо з другої половини ХХ ст., а його коріння дослідники намагаються віднайти одночасно в арабській, османській, суфійських, балканській та інших традиціях. #мистецтво #музика #вечірнє

«Острозькі татари. Експозиція»: ⚡️У Музеї книги та друкарства міста Острог відкрилась важлива виставка, присвячена маловідомій сторінці історії України – а саме спільноті «волинських татар». Дуже вдячний команді музею за можливість долучитись до втілення виставки та попрацювати цей тиждень у чудовій професійній атмосфері. В експозиції представлені музейні артефакти, інтерактивні компоненти, цінні сімейні фотографії нащадків волинських татар (Солтиків, Байрашевських, Ждановичів, Богдановичів, Лебедзів - переважно з Острога та с. Ювківців), а також унікальні рукописні пам’ятки - «Острозький Коран» (переписаний у 1804 р. Адамом Алі Мустафою Лебедзем), кілька хамаїлів (молитовників) ХІХ ст. та багато інших цікавих речей. ✍️«Острозькі (або ж волинські) татари» в ширшому контексті належать до польсько-литовських татар, або ж «татар-липків». Ця спільнота є тюркською за походженням, але не тюркомовною. Історично вони сформувались із числа «татарських осадників» із Золотої Орди та Кримського ханства (кримських татар і ногайців), які приходили на князівську й королівську службу ще з кінця XIV століття. Отримуючи землю на військовому праві в різних регіонах Великого князівства Литовського і Корони, вони осіли зокрема й на Волині, Поділлі, Київщині та Галичині, де в майбутньому проявили себе як вправні воїни, дипломати, перекладачі зі «східних» мов, купці та ремісники. Перші згади про «служивих татар» у м. Острог датуються ще XV ст., хоча найбільш активно їх розселяють в місті й навколишніх селах вже з початку XVI ст. Необхідність зміцнювати оборону краю та заселяти приватні володіння вплинула на залучення кримських татар і ногайців на службу до таких знатних родів, як Острозькі, Заславські, Корецькі, Вишневецькі, Синявські, Потоцькі та ін. В майбутньому, частина «волинських татар» змінила військове ремесло на цивільну службу, але все ж їхні нащадки довго зберігали власні звичаї, віру, культуру та пам’ять про своє походження, тісно пов’язане з Кримом. Спадщина «волинських татар» є надзвичайно цінною, але в той же час маловідомою для більшості українців. Однією з причин такої «несправедливості» є трагічне ХХ ст., яке стало справжнім випробуванням для цієї й так нечисельної спільноти. Радянські репресії 1930-х років та антирелігійна кампанія (останній муфтій волинських татар був засланий до Сибіру); нацистська окупація (під час якої в татарському селищі Ювківці намагались створити колонію «Сонячна долина»); післявоєнне виселення (т. з. «обмін населенням» з Польщею) – усе це тяжко вдарило по ідентичності спільноти, «розпорошивши» їх общини. Виставка нагадує і про сучасний контекст російського вторгнення, адже на ній звучить ім’я Андрія Солтика з позивним «Татар» - старшого солдата ЗСУ, який загинув у 2025 році на захисті України. Рід Солтиків походить із давньої «татарської шляхти», був чисельний і дуже знаний в середовищі волинських (і не лише) татар. Дуже важливо, що співробітники музею сьогодні документують спадщину волинських татар, фіксують серед їх нащадків сімейні історії, фотографії, звичаї, а також окремі реліквії – зокрема рукописи. Усе це допомагає зберігати ті «крихти» знань і пам’ять про нащадків знаменитих воїнів, купців і дипломатів, які століттями з’єднували Балтійське та Чорне море «татарським шляхом». Хто буде в Острозі, дуже рекомендую відвідати виставку. #татари_липки #музей #виставка #текст

Цей тиждень буду в Острозі у відрядженні. Скоро відкриття виставки про острозьких татар в Музеї книги та друкарства, тож тримайте поки кілька атмосферних фото з «татарською спадщиною» в місті: «Татарське джерело», вулиця «Татарська», мізарлик (цвинтар) та «Татарська вежа». #татари_липки #Острог