Вірші Сергія Жадана✨

+ + + Цілий місяць вони стояли при цій ріці. Цілий місяць ріка була нерухома й близька. Не можна було палити вогонь, і мовчали курці. І з цього боку стояли війська. І з того боку теж – стояли війська. Чорна ріка, тече собі чорна ріка. Важко бути з нею так довго разом. Яка вона в серпні глибока, яка в’язка. Якою вона буде, коли впаде в Азов? Чути було, як у темряві працюють серця. Ніхто не знав, що буде наприкінці. І течією з півночі їм принесло мерця – непоквапливого, як усі мерці. Ніби його сюди принесла давня біда, і тепер ось розвертала в різні боки. В пробитих легенях його стояла вода – чорна солодка вода степової ріки. Йди, чоловіче, звідси, проминай береги, забирай із собою свою смерть і страх, тут і нам, живим, не вистачає снаги, а що вже мертвому робити на цих берегах? Забирай свою смерть із собою, забирай її, забирай її подалі від цієї ріки, забирай її з темної течії, забирай звідси мертві свої кулаки. Течія прорізалася в теплій руді. Місяць відбивався в лисичих очах. А він лежав, розкинувши руки, на серпневій воді, важкий, мов хрест на чоловічих плечах. І тягнувся річищем кудись на Схід, тягнувся цим безкінечним дінцем, і чоловіки при березі дивились йому услід, і плакали за цим мерцем, ще за одним мерцем. Земля сполоханих риб і степових птахів. Земля золотих пшениць і палених трав – хтось напише колись історію цих берегів, історію цих русел і цих переправ. Хтось впише в цю історію всі імена, імена гострих акацій і зелених кропив. Правий берег, об який б’ється луна. Лівий берег, з якого ніхто не відступив. Це ніби вчитися говорити заново. Підбирати слова, аби назвати речі, предмети і стани, з якими живеш усе своє життя, але які втратили своє попереднє значення, втратили свою впізнаваність, перестали самі себе пояснювати. Це дивне відчуття, коли відчуваєш слабкість мови, вичерпність її можливостей, межі її дії, її вразливість, порушеність. Потрібно починати все спочатку, від найпростішого, від найближчого. Що це? Це квартали, взимку, по обіді, ближче до вечора. Тоді в чому тут річ, що тут не так? Річ у тім, що це квартали після обстрілу. Є в поезії слова на означення цього? Як їх читати, як їх добирати, де їх знаходити? Я знаю, як писати про газогін, що працює. Проте, як описувати мертві захололі труби, що поєднують мертві захололі будинки сірої зони – не знаю, ніколи про це не писав. Де це? Це в бібліотеці. Стара шкільна бібліотека, де більшість книжок не знімалися з полиць десятки років. Книжки пахнуть часом, пахнуть розпадом. Звичайна бібліотека без читачів, скільки їх таких траплялося бачити. Ось лише днями сюди прилетіло, книжки лежать на підлозі, крізь діру в стелі сиплеться сірий грудневий сніг, вихолоджуючи жар поетів і візіонерів. Книжки лежать, втоптані в пил і розмоклий грунт, гниючи і розкладаючись, стаючи поживою історії, часовим компостом, тлом, із якого щось має вирости. Зелень, щорічна зелень, що б’ється навесні крізь щебінь і палену техніку; річище, наповнене мертвим металом, ліс, начинений смертю, будинок, залишений мешканцями – можна назвати це літературою війни, віршами про війну, можна завжди мати при собі це слово, на пояснення всього, що нині відбувається. Воно багато чого зможе пояснити, можливо навіть багато чого виправдати. Воно містке і важке, як камінь, яким накривають недочитаний рукопис, залишений на березі. Проте, як будь-яке інше слово, слово війна теж пояснює далеко не все. Ось ця історія, історія про ріку і мерця, що, повільно пропливає на південь, розділяючи своєю смертю два береги – вона ж не про війну насправді. Вона про відчуття грунту. Грунту, чітко окресленого руслом, повільним і густим водяним потоком. Про закоріненість, про межу, за яку не можеш заступити, але й відступитися від якої теж не можеш. Про відданість, про розгубленість. Про пов’язаність. У всьому цьому, звісно, присутня війна. Проте її можна вийняти перегодом, просто прибрати, як суху гілку, що лежить на твоїй межі. Що потому залишиться? Чітко промальована лінія твоєї присутності, лінія твоєї мови, лінія твоєї любові. Те, з чого все і починалося.

Кого ти потім згадаєш Голоси в них хрипкі, ніби вони всі перестуджені. Або просто довго стояли на вітрі. Топчуться, перекрикують одне одного. Всі свої, всі знайомі, всі з одного підрозділу. Збилися до купи серед великої зали, залитої весняним сонцем, намагаються поводитись природно, а втім, час від часу, кидають оком на важкі причинені двері, ніби чекають звідти якоїсь несподіванки. Тримаються гуртом, як школярі, на чужих уваги не звертають, ховають руки за спини, бояться натоптати – килим у залі дорогий і некрасивий, такі килими дарують людям, від яких нічого не треба. Хочеться курити, але старший сказав не відходити: установа державна, люди працюють на ентузіазмі, себто про пунктуальність тут можна не згадувати, краще просто почекати. - Це ж сімейне свято, - сказав старший, - похорони, хрестини, ось це все. Не можна нічого планувати наперед. Стій і чекай, коли покличуть. Ми запізнилися, хвилин на двадцять, купували квіти, довго вибирали, довго запаковували, гнали містом, поспішали, запізнились. Думали, вже немає сенсу йти, все скінчилося, але приїхали, не повертатися ж. Головні двері були зачинені, потрібно було обійти, коло службового входу стояв гурт літніх, намучених клопотами людей – чоловіки в застарих парадних піджаках, жінки в строкатих незручних сукнях – чекали своєї черги, мовби сподіваючись, що про них забудуть. Зайшли досередини, далі кілька сходинок угору, потрапили до великої світлої кімнати з державною символікою на стінах – не так урочистою, як печальною. Куди нам? – запитали в жінки, яка щось ліпила до стенду з оголошеннями. Та махнула ножицями в бік великих масивних дверей. Ми прочинили і опинилися в залі, де були всі. Теж почали вітатись, перекрикувати всіх, соромитись важкого взуття, не помічати чужих, боязко озиратись на зачинені двері. Коли з усіма привіталися, відійшли вбік, стали під стінкою. Оператор почав копатися в камері, я дивився у вікно. Час від часу хтось підходив, заговорював. За вікном була рання весна, сонячна, суха, з пилом і птахами, що не знаходили собі місця. На стоянку поруч під’їжджали автівки, зганяючи зграї, ніби це пси ганялися за безтурботним весняним птаством. З автівок виштовхувалися цілі родини – напружено урочисті, галасливі. Чоловіки мружилися на сонце, жінки щось вирішували, дітям хотілося від цього всього втекти. Діти ще не розуміли, куди потрапили. Відчинилися двері, всі враз завмерли, повертаючись і розглядаючи, що ж там, за дверима, чого чекати, чому тішитись. Зайшов наш старший, за ним жінка з дивною зачіскою. Жінка була в зеленому, була тут за головну, хоча поруч із старшим почувалась не зовсім упевнено. Старший це відчував і користався ситуацією. - Значить так, - спитав, - всі тут? Ніхто не курить? Всі були на місці, чому старший неабияк потішився. Ніби це було головним – щоби ніхто не курив, доки його не було, щоби ніхто не курив без нього. Думаю, просто звик усіх перераховувати, за всіх відповідати. - Заходимо в сусідню кімнату, стаємо під стіночку. Слухаємо Тетяну, - він озирнувся на жінку в зеленому. - Володимирівну, - довірливим, але неприємним голосом нагадала та. - Володимирівну, - погодився старший. – Спочатку йде оператор, за ним молоді, потім увесь натовп. Ясно? Будемо женитись. Всі засміялись, заштовхалися і посунули вперед. Наречений зайшов першим. Ішов упевнено, хоча збоку здавалося, ніби його підштовхують. Наречена йшла позаду і всім сміялася. Була невисока, струнка, з коротким русявим волоссям. Сукня на ній сиділа добре, чого з нареченими майже не буває. Тримала в руках букет, обмахувалась ним як віялом, загалом було помітно, що до всього цього ставиться іронічно і погодилась на це все виключно з поваги до нареченого. Наречений це відчував і нервував. Був помітний, великий, прийшов у військовому, дозволив начепити на себе медаль, яку зазвичай ховав удома, поміж своїх спортивних кубків. Начепити медаль захотіла наречена, сказала – цирк так цирк. Тому він соромився водночас і медалі, і своїх великих рук, обпалених бензином, і маму з татом, які плакали так, ніби їм його було шкода.

До нареченої батьки приглядалися сторожко й недовірливо, так мовби не мали часу розгледіти її раніше. Але щойно поруч із ними виринав оператор, починали автоматично посміхатися – безнадійно, відчайдушно, крізь сльози. Тетяна Володимирівна говорила коротко і сумбурно. Говорила б довше, проте в коридорі стояла черга. Говорила нещиро, а бути щирою щось їй заважало – чи то набута на роботі сухість, чи то не до кінця втрачена совість. Але сказала кілька слів про нову родину, про загальну радість, торкнулася міжнародної ситуації, окреслила головні теми внутрішньої політики, питань соціального забезпечення, розвитку регіонів, реформи системи освіти та захисту здоров’я, питань культури, спорту та погоди на літній сезон, через кому побажала молодим щастя і порадила привітати батьків – мовляв, вигрібати доведеться їм. А вже коли закінчила, і старший доволі незграбно поцілував їй руку, то зникла за дверима, лишивши всіх сам на сам із новою родиною. Старший задоволено підійняв долоню, всі замовкли. Лише мама не могла зупинитися, плакала помалу. - Давайте, - сказав старший, - перекуріть, фотографуємось, і додому. Всі радісно кинулись до молодих. Вітали, лишали оберемки ядучих квітів, ішли на вулицю. Ми з оператором вистояли чергу, теж привітали обох, віддали квіти, побажали удачі, пішли на вулицю. Підійшли до своїх, ті жваво обговорювали побачене. - Єгор, - говорив хтось про нареченого, - так готувався. Пісню вивчив. Про маму. А Натка, - сказав про наречену, - попросила не співати. - Чому? – не зрозумів я. - Ну, вона сказала: будеш одружуватись із мамою – тоді і заспіваєш. - Логічно. - Логічно, - погодились усі. Людей було багато. Сонце гріло асфальт, було спокійно, як два роки тому. Чим займалася вся ця ватага два роки тому? Заробляла гроші. Нормальні, чесні, хороші гроші, які дозволяли нормально жити і не відчувати докорів сумління. Навчалися, моталися світом, жили життя. Зараз стояли тут, під палацом одруження, на асфальті, побитому осколками, тішилися за друга, який так добре одружився, думали про своє. А своє залишилося, за великим рахунком, там – за тією зимою, що закінчилась два роки тому, і тут свого нічого не лишилося, зі свого тут була хіба що оця ватага – галаслива, нестерпна. Тому й триматися лишалося лише своїх, більше тут зачепитися не було за що. - Знаєш його батьків? – ми вже якийсь час чекали, коли покличуть назад, на загальне фото. Стояли з Сашею, заступником старшого, який тут усім і керував насправді. Високий, чорний, злий. Стояв, посміхався, курив, якось по-дитячому, не затягуючись. - Знаю. Він же до нас ще до цієї війни прийшов, у вісімнадцятому. Пацаном. - Хто вони? - Викладачі. - Викладачі? Що викладають? - Нічого. Двадцять років на базарі. - Не люблять її? - Його люблять. Переживають. Він же у війську. - Вона ж теж. - Ну, це ж не їхня проблема. - А її, - спитав, - батьки де? Не змогли приїхати? - Не змогли, - відповів Саша. – В окупації вони. - Не встигли виїхати? - Не захотіли. - І що роблять? - Працюють. - На кого? - На пенсію. Саша докурив, кинув недопалком у бік смітника. - У неї брат є, - сказав. – Молодший. Теж залишився. Зранку їй фото надіслав. Відрізану свинячу голову. Привітав, так би мовити. Повернувся, пішов. Інші потяглися за ним. Цивільні, що товклися коло дверей, розступились, пропустили. Жінки дивилися розпачливо, чоловіки мовчали. Трішки збоку стояли пацани, двоє – спортивні костюми з якимись написами, білі, нові, дешеві кросівки. - Теж женитись? – запитав їх. Вони напружились, але вирішили не стартувати. - Брата женимо, - сказав ближчий. - Скільки йому? - Двадцять. - Що він так рано? - Любов, - сказав пацан, подумавши. - Батьки не проти? – я вирішив далі поговорити. - Мамка не проти, папки немає. - Воює? - Сидить. - Ладно, - не знайшовся я з відповіддю, - піду я. Здоров’я молодим. - Ага. Всі чомусь знову вишикувались у довгу чергу, підходили, ще раз вітали молодих. Бійці, які давно знали нареченого, підходили до батьків, теж вітали.

Мама всіх обіймала, вже не плакала, заспокоїлась, а тато натомість якось розгубився, не звик, що йому дякують, що на нього взагалі не кричать. Черга була безкінечною, говорили всі багато, бажали щедро, наречену обіймали обережно. Сонце билося у вікна крізь важкі запилені штори, було відчуття літа, відчуття безкінечності, коли літо лише починається, коли його так багато, що ти не можеш дати собі з ним раду, просто топишся в ньому, як у прогрітій наскрізь ріці, відчуваючи, як вона протікає повз тебе, минає тебе, лишає тебе самого, посеред теплого густого плину, посеред часової в’язкості, поміж минулим і майбутнім. Оператор довго всіх вишиковував, старший ходив і прикрикував, усі товклись, заважали одне одному, мінялись місцями. Все одно в кадрі всі не вміщались, хтось когось затуляв, хтось не знаходив собі місця. Старший, зрештою, не витримав. - Значить так, - сказав, - давайте як футбольна команда. Передні сідають, задні стоять. Ясно? Всім було ясно. В кадр помістились усі. Ми з Сашою сиділи поруч, почувались футболістами, ловили команди оператора. - Хотів би я подивитись на це фото років так через двадцять, - сказав Саша. - Подивишся, - запевнив я його. - Якщо живий буду, - погодився він. – У нас удома, в сімейному альбомі, є фото старого з армії. Теж ось так сидять, десь у лісі. Старий любив розглядати і згадувати всіх. - Ну, ось і ти будеш згадувати, - засміявся я. – Згадаєш? - Не факт, - засміявся він у відповідь, - я й тепер половини з них не знаю. - Увага! – крикнув оператор і всі замовкли. Двері відчинились, з вулиці зайшли пацани. Побачили нашу команду, завмерли. - Проходьте давайте! – підбадьорливо крикнув старший, не відриваючи очей від камери. Пацани пройшли до своїх, наші мовчки провели їх поглядами. Компанія їхня стояла з іншого боку зали, чекала своєї черги. Стояли тихо, розглядали військових, не коментували, не перегукувались. Навіть у телефони не втикали – були людьми переважно старшими, телефони мали кнопочні. Двадцятирічний наречений ніяк не міг звикнути до заширокого і задовгого смугастого піджака. Був довгий, худющий, не надто впевнений у собі. Можливо, через піджак. Наречена мала смоляне волосся, темні глибокі очі і гарячу яскраву косметику. Нареченого тримала за руку так, як тримають парасольку – достатньо недбало, аби не подумали, що їй ця парасолька аж так потрібна, і достатньо уважно, аби не забути. На військових наречена дивилася відкрито, з певним інтересом, стримано усміхалась. А ось наречений на бійців намагався не дивитися, очі відводив, нервував. Окинув усіх поглядом, опустив голову. Але потім обережно торкнувся її живота, і ще раз на всіх подивися. Цього разу з гордістю.

+ + + Біла грудка овечого сиру. Пастухи чекають месію. Ніч над ними хрипка й чорнорота. Пастухів чекає робота, чекає ранок, чекають вівці. Продовження на наступній сторінці. Який, - питають, - він нам потрібен? Місяць над ними повен і срібен. Печальні в них цього року справи. Всі чекають його появи. Щоби його боявся убивця, й було невідомо, як він родився. Щоби дитинство було безтурботне. Щоби сонце світило скорботне і місто грілось нічними димами. Щоб він умів дивувати дивами, міг ходити морською водою, лякаючи риб своєю ходою. Щоби колись повернувся додому, і повільно, щоденно потому росло усвідомлення очевидне: доброго з цього нічого не вийде, а вийдуть зради і переділи – те, чого ми, власне, й хотіли. Місто буде легке і гостинне. Гірко буде, коли він загине. Жінки залишаться говіркими, стануть плачі наші гіркими, зійде над нами світло небесне. Ми ж знаємо точно, що він воскресне. Непоступливі. Безпорадні. Ніхто ж не знає, як буде насправді. Місяць дихає, мов легеня. Сходить мовчання, наче знамення. Точиться поночі сутінь овеча. Світ – це повня. І порожнеча.

Доки мине ще один місяць Навіть пес пахнув чужими. Мама сказала, що напередодні викупала його, що він був незадоволений, виривався, щось розбив. Ходи ванною обережно, вважай на скло, - попередила мама. Вона ходила обережно, не лише у ванній. Звикла за цей час постійно дивитися під ноги, аби залишитися з ногами. Особливо, коли поверталася додому від метро. Це дратувало – розуміла, що їй тут нічого не загрожує, що можна не боятись, а все одно – боялась, постійно ловила себе на думці, проходячи парком до під’їзду, що намагається не сходити зі стежки, що роками натоптувалася сусідами. Але у ванній справді було багато скалок і пахло шампунем. Зрештою, а чим там мало пахнути? Пес за ці місяці від неї зовсім відвик, на руки не йшов, ліз на канапу, ховався за подушками. Що ти ховаєшся? – думала вона, не злостячись, - я ж за запахом відчуваю, де ти. Чужий запах, чужий пес, чужа мама. Ніщо не викликало емоцій, ніби потрібно було додивитись кіно, яке не подобалося. Емоції викликали хіба що скалки, коли вганялися в стопи. Тоді ставало боляче, ставало шкода себе саму, хотілося, зрештою, плакати. Але стримувалась і не плакала – не хотіла, аби співчували. Сиділа на кухні, на канапі, поруч із помитим і пахучим псом, який просто бісив, дивилася серіал, відповідала на мамині питання. Мама пробувала бути тактовною, це було нестерпно. Нічого не питала, розповідала сама, несмішно жартувала, постійно пропонувала відпочити і полежати. Вона зачинялась у ванній, пускала воду, сиділа на стільчику, вибирала з підлоги скалки. Коли мама щось кричала з-поза дверей – відповідала: чітко, рівно, без істерики. Лишалося два дні відпустки. Вона раптом усвідомила, що рахує дні. …………. Прокинулась раніше, ніж планувала. Звечора налаштовувала себе – це останній день удома, тобі немає куди поспішати, у тебе немає справ, поспи. Ти не брала слухавку, не писала друзям, не домовлялася ні з ким про зустріч. Ти молодець, ти зробила так, що завтра в тебе вільний день. Хай поганий настрій, хай собака – твій собака, якого ти принесла з притулку і довго лікувала, наче власну дитину – ховається від тебе і смердить якоюсь хімією, хай мама дістає новинами про померлих сусідів, яких ви разом із нею ненавиділи все життя, все одно – тобі не потрібно вставати рано, ти можеш лишатися в ліжку стільки, скільки хочеш. У тебе немає чоловіка, у тебе немає дітей, у тебе немає роботи. Про дітей думати було неприємно. Але вона думала, спала погано, прокинулась рано. Мама ходила кухнею, готувала щось смачне і непотрібне, чого ніхто ніколи не з’їсть, намагалася її не розбудити, тому гриміла посудом підкреслено обережно. Довго лежала в ліжку, вдавала, що спить, аби мама не почула і не почала кликати до столу. Мама натомість печально вдавала, що нічого не чує, готувала, мила, прибирала на столі, зрештою, не дочекалась, переодяглась, підхопила торбу, пішла на роботу. Вже виходячи, привідчинила двері, завмерла на порозі, затамувала подих, вслухаючись у тишу. Проте вона відразу ж вирахувала цю пастку, теж затамувала подих і застигла. Мама розчаровано зітхнула, причинила за собою двері, зачовгала сходами вниз. Аж після цього вона виповзла з-під ковдри, намацала пораненими ногами нагріту літнім сонцем підлогу, сіла на ліжку, підставивши спину навскісним сонячним променям, що пробивалися крізь старі легкі штори. Ранній ранок, довгий день. Встала, не одягаючись побрела у ванну. Довго й неохоче чистила зуби, запекло зачісувала свіжофарбоване волосся, що раптом відросло, личило їй, робило її юною і несерйозною. Точно – несерйозною, - подумала вона роздратовано, і вже хотіла вийти, але ще раз кинула оком на себе і подумала, що навіть подобається собі – висока, яскрава, незадоволена собою. Подумала, що не дратує себе, навіть шрам не дратує – симпатичний шрам, тягнеться понад ключицею, мов малюнок, привертає увагу, хочеться до нього торкнутись, хочеться загалом торкнутися її шкіри – теплої, світлої. Подумала, що давно так не почувалась – ніби хтось поруч увімкнув світло і раптом усе стало видимим, зрозумілим, аж вона здивувалась – як я могла цього не бачити.

Ага, як я могла цього не бачити – подумала вона роздратовано, вимкнула світло і пішла на кухню. Пес чекав її біля столу. Щойно вона увійшла, демонстративно розвернувся і сховався в подушках. - Засранець, - подумала вона і почала розбиратися в тому, що наготувала зранку мама. Мама наготувала щедро і хаотично. Тож вона сиділа, жувала щось, відчувала як це смачно, і сама себе сварила: забагато їм, не слідкую за собою, рознесе, самій противно буде. Вже противно, - подумала. Було ліниво, спекотно і дуже смачно. Хотілося сидіти на кухні, далі топтати мамин сніданок і ображатися на цілий світ. А ще подумала, що добре було б вигадати щось на цей день, чимось зайнятися. Може, комусь зателефонувати, зустрітися з кимось, у магазин сходити хоча б. Але уявила вулицю, залиту сонцем, уявила, як вона буде стояти посеред цього сонця – висока, помітна, в чомусь не своєму, цивільному – себто яскравому, красивому. Вирішила нікуди не йти, сидіти вдома, дивитись серіал і чекати на повідомлення. В понеділок, зазвичай, писали всі. Писали про все. Писали про автівку, яку слід було забрати з ремонту, писали про Малого, який намагався втекти з лікування, просто з палати, і вона мусила йому дзвонити, а він не брав слухавки, і вона телефонувала в підрозділ, кричала, сварилася, брала телефони рідних Малого, комусь погрожувала, потім вибачалася, потім довго не відповідала на дзвінки, образившись, потім віддзвонювалась сама і щось пояснювала, і коли вже здавалося, що все владналось – і з машиною, і з Малим – відклала телефон і раптом розплакалась. Було шкода себе, потім подумала, що і маму теж шкода – сама тижнями, ніхто не прийде, не допоможе, ще й собака цей, якого теж, по-своєму, шкода – нормальний пес, хоч і противний. Було всіх шкода, а ще було нав’язливе відчуття, що всі її теж жаліють, що до неї ставляться тепер як до безпорадної та беззахисної, що на неї більше ніхто не дивиться серйозно, особливо жінки, які телефонують цілий день і щось вимагають. Так, особливо жінки. А вже коли виплакалась і заспокоїлась, мама прийшла з роботи. Розповіла, що бачила сусіда. Той був зник на початку, в березні, ніхто не знав, де він і що з ним, а вона, мама, загалом підозрювала, що він утік на той бік, що він не повернеться. - І ось, - каже мама, - з’явився, розповідає, що сидів у брата, за Дніпром, у селі. Але не витримав, повернувся. В аптеку, говорить, ходив, купив ліки. І так, знаєш, ці ліки показує, з такою ніжністю, ніби це щось хороше – ці ліки, ніби це якесь щастя. А я подивилася на ці ліки – і не зрозуміла, як він взагалі ще живий – у нього ж хворе все. Ти розумієш? - Розумію. - А ти ліки якісь приймаєш? – строго запитала мама. - Ні, - відповіла вона. – Раніше приймала. Заспокійливе. - А зараз? - А зараз не приймаю. - Чому? - Заспокоїлась. Мама показово гірко похитала головою – мовляв, що ти мені розповідаєш. Але нічого не сказала і знову взялася готувати, час від часу коментуючи турецький серіал і відганяючи ногою пса, який прокинувся і виявляв вечірню недоречну активність. Вона слухала маму, дивилась упівока телевізор, а вже коли там за сюжетом турки почали ділити спадщину якогось свого померлого родича, якого всі шанували за життя, і пішов брат на брата, ділячи чесно нажите, вона не витримала. - Послухай, - сказала, - а чому ви з татом більше дітей не хотіли? Мама відклала сковороду, подивилась на неї, думала сказати щось веселе, але передумала. - Тому що з твоїм татом, - сказала, - я хотіла хіба що повіситись. - Не злись. - Не злюсь. - Він що – не любив дітей? - Дітей люблять усі, - відповіла мама. – Тільки не всі хочуть ними займатись. Ти ось навіть собакою своїм не займаєшся, скинула його на мене. - Ну, все-все, - занервувала вона. - Ну, а що – не так? – мама повернулась до плити і заспокоїлась. – А ти кажеш – діти. Вона не витримала, демонстративно підвелась, ухопила чашку з чаєм, пішла до себе. Хотіла хряснути дверима, але подумала, що доведеться потім сваритися, миритись, заспокоюватись, тому просто тихенько їх за собою зачинила і полізла під ковдру – в одязі, з чаєм, нещасна, заведена.

Лежала, дивилася перед собою, відкинувши телефон убік, час від часу кидаючи на нього відчайдушний погляд – хто напише, хто ще напише, хто напише ось просто тепер? Висвітлився незнайомий номер. Зазвичай вона не брала з незнайомих, і тут собі сказала – не бери. Сказала і взяла. Голос був жіночий, утомлений, незадоволений. Такими голосами зазвичай говорять про проблеми. Вона сама постійно говорила таким голосом. - Це ви про Андрюшу щось знаєте? – запитали її. - Про Андрюшу? – раніше вона б розізлилась, а тут стало цікаво – що там із Андрюшею. - Мені сказали, ви з лікарем говорили. - Про що? - Про Андрюшу. - І що Андрюша? - Лікуватись не хоче. Як так сталося? – подумала вона. - Як сталося так, що вона лежить тут третю добу, замотавшись у ковдру, лежить і страждає, і ображається на цілий світ, ніби цілий світ хоче створити їй проблеми. І в чому її проблеми? У неї є мама, є собака, собака навіть викупаний, вони її люблять. Є дім, є своя кімната. Вона всім потрібна, вона вирішує купу питань, без її участі світ зупиниться і завмре, їй телефонують, але телефонують, - вона почала нервувати, - не ті, а ось ті, хто мав би телефонувати – не телефонують! І хто такий цей Андрюша? Андрюша, Андрюша, - вона все не могла зрозуміти. - Послухайте, - сказала в слухавку, перебивши втомлений голос, який далі розповідав про Андрюшу, - а ви хто? - Я? – розгубився голос. – Я його сестра. - Це ви, мабуть, про Малого говорите? - Про якого малого? - Про того, який лікуватись не хоче. Він же вам менший брат? - Менший. - Значить, малий. - Ми його Андрюшею називаємо. - А йому це подобається? - Не знаю, - втомлено признався голос. - Ладно, - вона зібралась, - я наберу його, поговорю. Буде лікуватись. - Дякую, - сказав голос, - я вам скину номер картки. - Якої картки? – не зрозуміла вона. - Банківської. - Андрюші? Чорт – Малого? - Ні, моєї. - Для чого мені ваша картка? - Ну, як, - голос розгубився. - Ладно, - сказала вона, - до побачення. Не дзвоніть більше. Якого чорта? – подумала вона. – Може мені її ще всиновити? Вдочерити, - поправилась подумки. - Треба набрати Малого й дати по голові. Всіх на ноги поставив. Треба прибратись тут, а то як у норі. І збиратися вже треба. Нічого тут робити. Нікого тут немає, нічого не утримує, закину зранку речі в рюкзак і поїду. Зовсім розклеїлась, не відчуваю себе, ніби це не я – просто заховалась під ковдру, заплющила очі і подумала, що ось минає ще одне літо, а влітку все видається таким великим і нереальним, і розумієш, що все є таким реальним, таким близьким, і про все можна забути, просто заплющила очі і забула, що все це просто може зникнути – і ця довга безкінечна весна, яка так виснажила, в якій усе змінилося, і цей вечір, коли вона так і не дочекалася дзвінка, хоча це ж так просто – взяти і подзвонити, що ж тут складного. Все може зникнути, якщо просто заплющити очі, лежати в темряві і не думати про ці кілька місяців, про ці кілька зустрічей, про чужі помешкання, про холодні готельні кімнати, про жорсткість, довіру, про спробу пов’язати між собою речі неможливі та болючі, про той незахищений секс, і загалом – про всю ту незахищеність, вразливість, які з’явилися в її житті з його появою. Буде тривати літо, все буде як раніше, все стане на свої місця, вона буде поміж своїми, вона буде робити те, до чого звикла, вона нарешті заспокоїться, допоможе Малому, забере машину. І завтра нарешті почнуться ці чортові місячні. Піднялася, прочинила двері, аби чути маму, вимкнула світло, аби мама не лізла зі своїми розмовами, повернулася в ліжко й почала засинати. Прибіг пес, покрутився кімнатою, діловито застрибнув до неї, скрутився їй у ногах, безтурботно заснув. А місячні так і не почались.

💙НА ПОТРЕБІ ЗСУ💛 101 бригада ТРО 212 батальйон потреба: екофлоу, ремонт авто, РЕБ. https://send.monobank.ua/jar/6nphesusm8 номер картки : 5375411213175495 Разом до перемоги! Допомагаючи нам, Ви інвестуєте у свою свободу! Слава Україні!

+ + + - Можеш забрати в мене трохи страху? Бачиш, скільки його в моїх кишенях? - Звісно, я ж відчуваю його вагу, я ж завжди забираю його у вас – упертих, скажених. - І забери цей надмір терпіння, візьми, забери. Надто воно обтяжливе, як речі в дорозі. - Давай, заберу, я ж бачу, як воно тисне згори, як ви ним обтяжуєтеся – похмурі, дорослі. - І ще забери мою втому, візьми її чорну межу, її річкові вирви, її судоми. - Звісно, візьму, звісно, допоможу, хоча і не маю стосунку до твоєї втоми.