Ейдос

Частина I. Завантаження. Відтепер я не ходжу своєю квартирою рівно і прямо, як це було раніше. Мій рух є непередбачуваним. Першочергове завдання: оминати іграшки мого сина, що хаотично розкидані квартирою. Друге: диван і холодильник. Вони накидаються на мене чимраз частіше й з особливою злістю. Диван здатен перервати мою ходу так, що через хвилину я й не пам’ятаю куди прямував і навіщо. А холодильник, який ніколи до цього не був наповненим такою кількістю усіляких радощів для мого внутрішнього світу, наче вправний ковбой, кидає невидиме ласо і тягне мене до себе. Карантинна подорож стала раптовою й непідготовленою. Але саме такі мандри, що виходять спонтанно, без ретельного планування заздалегідь, а лише з молитвою Великому Рандому, виявляються найцікавішими. Починати щось завжди важко. Але як каже мій добрий друг (привіт Дункане!): «Тільки-но сеттінг заданий, то далі ти вже в матриці». Підключатися до неї — болісно. Це потребує великих зусиль. Пам’ятаєте обличчя Нео, коли йому в потилицю встромляли ту величезну голку? Отож бо й воно. Але потім, коли ти вже всередині, то все стає набагато цікавіше і динамічніше. Час починає бігти, наче крапля гарячого воску свічкою. Будь-які мандри — це завантаження в матрицю, у нову локацію зі своїми особливостями. Але до того — планування. І мені це дається так само важко: це ж треба забронювати готелі, автівку чи інший транспорт, розробити маршрут… Пхе. Буває навіть так, що я просто пропускаю цю частину. Як чудово, що для мандрів моєю квартирою мені не треба ані віз, ані бронювань, ані жодних погоджень із кимось. Не треба навіть переживати в літаку. Ах, ці літаки! Могутні машини, підкорювачі неба та найбезпечніші для людини місця у світі. Уявіть собі, мандрівник, який трішки боїться літати. А все через те, що декілька років тому, повертаючись зі Сполучених Штатів, літак, що доставляв моє сповнене втомою тіло і враженнями душу, облітав грозу. Це була найстрашніша турбулентність за всю мою льотну кар’єру. Це була така бовтанка, що людей підкидало до гори. Аж раптом відчуття падіння. Воно тривало не більш ніж дві секунди, але за ці миттєвості я встиг запустити механізм прощання з життям. Люди навколо волали, а екіпаж натомість мовчав. Дивно, але навіть у такі моменти, коли здається, що смерть дуже близько й вона дивиться прямо в очі, я однаково відмовлявся в неї повірити. Від мене вже нічого не залежало, але я переконував себе, що все якось буде добре. Ну, переламає на частини, може полежу в комі місяць-інший, але якось-то воно буде. З урахуванням моєї любові до подорожей та необхідності часто літати у відрядження, наявність аерофобії стала справжньою «прикрасою» мого життя. Як добре, що для карантинної подорожі нічого не треба планувати. Треба лише вчасно відхилятися від невидимого ласо мого холодильника. Отже, валізи не зібрані, квитки не придбані, а піжама вдягнута — подорож квартирою на карантині розпочинається!

Сьогодні я отримав імейл про скасування рейсу Берлін — Львів, що був запланований на 27 квітня. Після декількох днів насолоди улюбленим містом, я мав би вирушити в пішу прогулянку до Словаччини. А в березні на мене чекала Мальта. Я давно мріяв подивитися на Мдіну, на лицарські форти та на скелясті береги острова, що колись став одним із непрохідних рубежів оборони західної цивілізації для Османської Імперії. Звісно, хотів погуляти столицею Валлеттою, насолодитися заходами сонця на пляжі. Але зась. Натомість повний локдаун. І вже другий тиждень вдома. Карантин. Я не буду брехати про власні страждання без соціалізації, сумом за браком милих бесід зі співробітниками біля кавомашини в офісі. Це все не про мене. Я легко можу просидіти вдома скільки завгодно часу. І взагалі для мене це щастя, що нікуди не треба йти та ні з ким не треба вести пустих балачок. «Ті, хто страждає від сидіння вдома просто не вміють цього правильно робити». Але світ переживає одне з найстрашніших випробувань із часів Другої світової (за словами світових лідерів) й разом із ним переживаю і я. Я вже хворий. Хворий на вірус страху. Можливо, це навіть гірше, ніж хворіти на коронавірус, хто зна. Подорожі — ліки проти стресу для мене. Свого часу я пережив панічний розлад, депресію, дістав щасливий квиток до світу веселих та винахідливих невротиків. Тоді все навкруги втратило барви та сенси. Аж потім подорож із коханою дружиною тривалістю майже в рік. Після неї я повернувся до життя, трансформувався в бойовий режим, знов перейшов у готовність до нових звершень і випробувань. І зараз я би дуже хотів знов прийняти свої ліки. Але мені їх поки не можуть продати. Скінчилися. Коли підвезуть — невідомо. Минулого року я натрапив на книгу сучасного британського філософа Алена де Боттона «Мистецтво подорожі», яку залюбки лигнув за пару вечорів. У ній автор згадує французького мандрівника Ксав’є де Местра, який став одним із перших пасажирів повітряної кулі братів Монгольф’є, мандрував Італією та Російською Імперією. Проте запам’яталася ця людина двома книгами з нотатками подорожей… власною спальнею. Цей французький тревел-блогер XVIII сторіччя відкрив для себе навичку помічати те, на що раніше не зважав. І я відчув, що саме зараз гарний час для читання книги де Местра. «Будь як де Местр!», — раптом пролунало подумки. І я запитав себе: «А чи зможу я податися у мандри власною квартирою?». Я озирнувся навколо. Поглянув на кожну річ у моєму кабінеті, відчув флешбеки в минуле передивляючись свою бібліотеку. Я рушив до кухні. Там на мене завжди чекають шалені емоційні потоки, що йдуть від витворів кулінарного мистецтва моєї дружини і які, наче вихором закручують у насолоді та роздумах про культурну спадщину народів світу: pasta de nata одразу несе в Португалію, курка в жовтому карі з рисом та кокосовому молоці дарує черговий візит до Таїланду, здавалося б прості салати, а як хвацько вони кидають до Греції, а що вже казати про солодкі мандрівки додому… Я вирушаю в подорож моєю квартирою. Своїми нотатками і тревел-враженнями буду ділитися тут і на своїй FB сторінці https://www.facebook.com/grynchenko під хештегом #карантиннаподорож.