bubblegum zine

Неясно, чи то за збігом обставин і випадковостей, чи за ефемерними законами музичної індустрії, але весною 2024 незалежна українська сцена оголосила час жнив: засіяне у 2022 й те, що визрівало у 2023, зараз народжується в повноформатних альбомах. Лонґплей в діджитал еру є уявленим форматом: у ньому ми радше покладаємось на традицію, звичку й пам’ять попередніх, “аналогових” поколінь. Музикант_ки роблять обкладинки цифрових релізів квадратної форми, хоча жодної необхідності в цьому немає. Хай там що, повноформатний…

Фанати Няньо плекають свій культ, розкуповують перевидання фізичних носіїв і нагадують затятих букіністів. «Смаки», «ніші» та знов стара пісня про «музику на любителя», еге ж?

Стану української музики в березні пасуватиме будь-яка весняна метафора — відлига, цвітіння, зливи, буревії, вітер з африканським піском, пізній захід сонця. Весна мені завжди відчувалася як миттєве, й через те навіть загрозливе, розширення світу — просторового, тактильного, ольфакторного. І якщо кожного березня ми стикаємося з новими ідеями та саундами, цього року виниклий простір доповнюється й заповнюється новими вигонами й складками та оприявнює нові лакуни. Коли ділюся спогадами, часто ловлю себе на тому…

Коли трек Waves of Transition (live) починається, здається, що він ніколи не припиняв грати. Непомітним є його химерний “антиалгоритмовий” хронометраж у 10 хвилин, що схоплює всі плівкові звії та скрутлі. У тріо Rudnic Ore немає солістів, усі грають “на підтримку”, розганяють й стишують мірні хвилі так, що й плівка, з її артефактами й непевностями, перетворюється на ще один інструмент у загальній рівності.  Rudnic Ore вже не перший рік грають і записують південноукраїнську інструментальну психоделію, стабільно…