sNaked Diary #УкрТґ

Доречі-доречі! Скоро в нас липень починається, а це значить що прийшов час для анонімних питань. Я не гуру і не майстер, але якщо вам цікаво про щось дізнатися, то поставити питання можна тут.

Між вчорашнім і сьогоднішнім дописами - різниця в декілька годин і купу подій. Long story short, ми нарешті доїхали до лісу, я злізла з мотоцикла і одразу почала розстібати сорочку. Я почувалася такою легкою - всередині іскрилося передчуття і я, здавалося, можу все - навіть те, на що нещодавно не була готова. Я залишилася повністю голою в лічені хвилини і зняла окуляри. Останнім часом саме це відділяє мої сесії від повсякденного життя - я знімаю окуляри, залишаюся без чіткого зору і провалююсь у свій власний світ. А тут Дорм ще додав собачу маску і вказав на землю. Настав час прогулянки. Чесно скажу - це було важко. Руки і ноги кололи соснові голки, камінчики і шишки. За пару хвилин обережного пересування я спітніла як на тренуванні, але все одно подряпалася, покололася і наставила синців. І це було соромно. Дорм не дав мені сходити в туалет перед тим, як ми виїхали, щоб "собачка" змогла зробити всі свої "собачі справи". Маска звісно приховувала почервонілі щоки, але рум'янець спускався навіть на шию і груди - я знаю, я бачила фото. Ми зайшли трохи глибше, на маленьку галявинку, щоб Дорму було зручно кидати мені паличку. Це було мило, я практично відчула себе справжнім песиком - в якийсь момент я загубила ту паличку, що Дорм мені кидав і дуже кумедно розшукувала її в траві. І кожен раз, коли приносила її в зубах назад - Дорм щиро мене хвалив. Так, що хотілося лизати руки і виляти фантомним хвостом. А потім, коли ми вже йшли назад, Дорм перекинув мене через повалене дерево, зняв маску і добряче відходив шкіряним повідцем. До моїх спроб утекти кудись під стовбур і ниття "не можу-не можу-не можу". Дорм стверджував, що я могла і продовжував пороти. Я, звісно, могла. Коли він закінчив, мені навіть спало на думку вголос пошкодувати, що невеличкий шматок сідничок виявився недопоротим. Дорм хмикнув і взявся "вирівнювати колір". От тоді я вже зрозуміла, що пора тікати по-справжньому. Але з такого положення нікуди особливо не подінешся. Довелося хапатися руками за землю, дихати і стогнати. Потім ми сиділи на тому ж стовбурі, притулившись один до одного. І було до-о-бре. Тихо. Пекло сіднички. А мене саму практично розривало від кохання. Хороший був день.

Моя улюблена сторі зі вчора звісно про те, як я всрала телефон (сто зі ста, хоча й не рекомендую), але розкажу я про інше. Більш тематичне, так би мовити. Я давно хотіла навчитися їздити на коні. І якщо в підлітковому віці в мене була під це ціла філософія, то тепер справа лише в бажанні. Бо коли, як не зараз, правда? І от я на коні. Високо сиджу - далеко гляджу. Він іде, переходить в рись, інструктор рахує, а я намагаюся не звалитися і потрапити в такт з конем - щоб піднімались і опускалися ми одночасно. Не виходить. І не виходить. І не виходить. Поки в мою не дуже світлу голову не приходить думка, що це дуже схоже на "стрибки на члені". Пошлість неймовірна просто, аж самій соромно, що замість якогось витонченого порівняння, в мене вийшло... це. Але я слідую за цією думкою і починаю рухатися разом з твариною піді мною. Ну, не дарма ж "поза вершниці" так називається. Після цього, звісно, викинути з голови ідеї різного ступеня збоченості я вже не могла. Так ми і скакали по колу цілим натовпом: кінь, я і мої брудні думки. Навіть ноги не те, щоб дуже сильно втомилися (сьогодні я, правда, злегка передивилась це враження). — Я в тобі й не сумнівався, - прокоментував мої успіхи Дорм. — Тобі ж так рухатися звично.

Моє життя стає таким же цікавим як і мій секс. Сьогодні я каталась на коні, познайомилася з жінкою на яку впала кобила, мій телефон переїхала машина, я бігала голою по лісу і носила в зубах паличку, падала з мотоциклу і відтиралася від багнюки. І це все з 12 до 19.

#діалоги_про_кохання — О кур'єр приїхав. — Я піду відкривати так? — Ти хоч панцу вже вдягла? — Так. Можу зняти. — Знімай.

​​Давно хотіла написати про hanky code, а тут одночасно і місяць прайду, і ще Ксенія з магазину Satisfaction запропонувала долучитися, тож я не змогла пройти повз такі класні приводи. Hanky code (ханкі-код) — це носіння різнокольорових бандан на шиї, яке було поширене у середині та наприкінці дев'ятнадцятого століття серед ковбоїв, інженерів парової залізниці та шахтарів на заході Сполучених Штатів. Є версія, що через нестачу жінок в якості партнерш для фігурних танців, чоловіки вдягали різнокольорові бандани і так розподіляли ролі. Але на мій погляд, це все спекуляція. Що дійсно відомо, так це те, що приблизно в сімдесятих роках минулого століття цю систему з кольоровим кодуванням взяли до уваги гей та лесбі спільноти Америки і використовували її, щоб вказати на свої сексуальні вподобання та знайти партнера в умовах нелегальності гомосексуальних відносин. Версії, коли саме виник сучасний ханкі-код, дещо відрізняються. Деякі кажуть, що це почалося в Нью-Йорку наприкінці 1970 або на початку 1971 року, коли один з журналістів Village Voice пожартував, що замість того, щоб носити ключі, щоб вказати, чи хтось «верхній» чи «нижній» (серед гей спільноти було розповсюджене носіння ключів на поясі для того, щоб вказати свої сексуальні вподобання), більш витонченим та ефективним буде використання різнокольорових хусток або бандан. Інші кажуть, що це було приблизно в 1971 році біля універмагу еротичних товарів у Сан-Франциско The Trading Post. У "Gay Semiotics" Гел Фішер пише: "У Сан-Франциско вивіски почали з’являтися приблизно в 1971 році. Торговий пост, універмаг, що спеціалізується на еротичних товарах, почав рекламувати носові хустки в магазині та друкувати листівки з їх значенням. Червоні та сині хустки зі своїм значенням вже існували, тому значення надавали іншим кольорам." Алан Селбі, засновник компанії Mr. S Leather у Сан-Франциско, стверджував, що він створив перший ханкі-код разом зі своїми діловими партнерами з Leather 'n' Things у 1972 році, коли їхній постачальник бандан ненавмисно подвоїв своє замовлення, і розширений код допоміг їм продавати додаткові кольори, які вони отримали. Починаючи з 1964 року, бізнесмен на ім'я Боб Демрон видав книгу всіх гей-барів, які він знав під час своїх постійних подорожей Сполученими Штатами. «Ця книга зручно поміщається у вашій долоні», — йдеться в описі. «Незважаючи на свій невеликий розмір, ця книга стала вражаючим досягненням. Кожен бар із списку він відвідав сам. До останнього примірника книги він продав сам». Путівники під назвою «Адресна книга Боба Демрона» містять різноманітні бари, лазні та «круїзні зони» в містах усіх 50 штатів. Також у путівниках був приведений і ханкі-код. Використання ханкі-коду суттєво зменшилося у другій половині 80-х років через епідемію ВІЛ/СНІД і небажання чоловіків вступати у випадкові сексуальні контакти з неперевіреними партнерами. У 90-х роках ханкі-код перевідкрила для себе БДСМ-спільнота як елемент фетиш та мілітарі-естетики та додала нові кольори і значення. *увесь список кольорів і значень можна подивитися на фото до матеріалу. Як не дивно, але сьогодні ханкі-код все ще використовується (принаймні в США), і існує набагато більше кольорів та патернів, за допомогою яких можна виразити різні сексуальні бажання, кінки та фетиші. Саме кодування залежить від кольору хустки і її розміщення. Ліворуч (у правій кишені, на правому зап'ястку) хустку носять ті, хто дає практику, праворуч — ті, хто приймає. Але на сьогоднішній день це все ж таки більше данина традиції і символізму, ніж дійсна потреба — зараз інтернет дозволяє розкривати свої фетиші і шукати партнерів вже у безпечному просторі.» *текст написаний на основі статей з сайтів The Saint Foundation та The History Project. **а ще, щоб два рази не вставати, хотіла згадати, що в магазині Satisfaction до кінця місяця знижки 15% на всі іграшки. І ще, ці знижки сумуються з промокодом SNAKED. Тому при його активації ви можете отримати аж 25% знижки!

Ще забула розповісти про одну не те, щоб сесію... Я не знаю, що то було і як воно називається, я вам краще розкажу, а ви вже самі вирішуйте. Це був тихий, спокійний вечір. В нас були плани попити чай, пообійматися і розійтися спати. Але Дорм витяг ремінь з джинсів і попросив: "Поклади, будь ласка, куди-небудь". Я ремінь взяла, склала вдвічі і легенько ляснула себе по стегну. Дорм поставився до цього як до виклику. Ми трохи побісилися, він мене все ж таки скрутив і надавав ременем по дупці. Закінчив. Дочекався, поки я встану з дивана. Протягнув мені ремінь і попросив: "Поклади, будь ласка, куди-небудь". Розумієте, я не брет. От ніяк не брет. Але як можна пройти повз таке співпадіння? Тому звісно ж я забрала ремінь, склала його вдвічі і легенько ляснула себе по стегну. Коли Дорм скручував мене і затягував назад на диван, я сміялася так, що почала гикати. І поки Дорм поров ременем мої сідниці, я айкала, сміялась і гикала. А потім він закінчив. Я встала з дивану. Дорм протягнув мені ремінь і попросив... Здається ми спіймали потік і повторили ще двічі чи тричі, поки обидва не стомилися від сміху, а моя дупка від порки. В мене горіли сіднички, болів прес, я нарешті вішала ремінь у шафу і думала, як же мені пощастило. Що навіть через стільки років ми сміємося і дуркуємо, підтримуємо жарти і кохаємо один одного.

Я знаю, що останнім часом писала не дуже багато - між моїми походами по лікарнях і Дормовими виїздами на полігони і вишколи, часу і сил було хіба що обійнятися, або на якийсь швиденький (ха-ха) мінет. Але ми впоралися, вижили і виправилися. Або скоріше змусили себе знайти можливість побути разом і лише вдвох. Я, чесно кажучи, навіть не знаю з чого почати. З того, що Дорм запропонував поїхати погуляти? З того, як ми сперечалися стосовно мого одягу? Чи може того, як Дорм все ж таки вмовив мене на коротку сукню, щоб фоткати мене на сходах під спідницею? Ми лазили, дивилися, трималися за руки, робили селфі, розмовляли, сміялися і трусилися на латаній-перелатаній дорозі. Поки їхали, я робила вигляд, що не маю помічаю, що спідниця задерался і відкриває не тільки мереживо панчох(це все так і було задумано, я ж ексгібіціоністка). А потім Дорм привіз мене в закинуте містечко - полазити по пустих будівлях, пофоткати мене голою... "А я тут всякого для порки взяв. Хочеш попоротися?" - спитав він, дістаючи фотоапарат. Звісно, я хотіла! Боже, якби я знала, що ми будемо поротися, я б сама бігла поперед мотоциклу. Якщо потрахатися якось тихенько ми можемо, то усілякі СМ-ні штуки в будь-який момент нам недоступні. Тож я готова отримати по дупці практично завжди. А ще коли Дорм сам пропонує мене випороти - це особливо солодко. Не знаю чи це заслуга обіцяної порки, чи в цілому хорошого настрою, але й міні-фотосесія пройшла як по маслу (я зазвичай страшенно затискаюся, не знаю куди себе приткнути і яке обличчя зробити), і фоточки потім не захотілося спалити разом з фотоапаратом, і полазити по закинутій будівлі вийшло просто чудесно. А потім ми знайшли відносно чисту кімнату, Дорм поставив мене обличчям до стіни і нарешті, нарешті відходив мою дупку. Спочатку якимись девайсами - здається то був ремінь і тоуз, а потім, коли я вже стогнала, що "не можу" - додав руками. Я взагалі практично повисла на ньому, бо ноги вже ледь тримали, стискала плечі і верещала від особливо сильних ляпасів. Руками взагалі вийшло сильніше за все - я потім з подивом роздивлялася синці саме в тих місцях, куди прилітало долонею. Здається Дорм наказував рахувати, здається я рахувала. Навіть збилася один раз, і він задоволено почав з самого початку - я не впевнена, що правильно пам'ятаю - сіднички горіли, я сміялася, відчувая як пустішає в голові і хвилювалася, що ноги не втримають. Ноги не втримали - втримав Дорм. Я щасливо привалилася до нього і так і висіла, поки відходила. А потім захотіла фоточок з його членом наостанок. Там де фоточки - там і мінет. Ну серйозно, як можна втриматися, коли перед обличчям маячить смачний член?! Коротше, так. Є в мене і фоточки, і відео, і спогади. А потім ми в останню хвилину встигли забігти в кафе, і Дорм сидів навпроти з щокою, перемазаною блискітками від мого макіяжу. І посміхався. І я подумала, що це був просто ідеальний день

А ви теж пам'ятаєте ці всі дівчачі журнали типу Cool Girl в яких весь час друкували статті типу "Як утримати хлопця, якщо тобі тринадцять, а йому двадцять один?"

Розкажу прохолодну історію, бо вона нарешті скінчилася добре. Місяць тому я прийшла до лікаря з цілком прохідною скаргою, отримала цілком прохідне обстеження... на якому мене порадували, що в мене в печінці є новоутворення, тримай їхні фоточки, дай їм імена. Я не буду казати, що я перелякалася, так? Тиждень до постановки попереднього діагнозу, я м'яко кажучи, була трохи не в собі. Це було стрьомно, і як би я не хотіла себе накручувати, я встигла уявити всі варіанти розвитку подій, а найгірші звісно ж були на першому місці. Потім мене чекала купа інших обстежень, аналізів, таблеток і (не)цікавих пригод. Я то раділа, то знову хвилювалася, здавала кров і каталася в томографі. Тепер в мене є купа фоточок мене з середини! Не буду тягти кота за хвіст: все добре. Новоутворення доброякісне і, судячи з усього, вже зі мною купу років. Мені звісно треба дати цій пухлинці (одній!) ім'я, бо жити нам з нею разом тепер усе моє довге-довге життя. Але near death experience вийшов потужний. Я за цей час встигла обдумати своє життя, переглянути цінності і переосмислити буквально все. І це виявилося корисним. Я нарешті дозволила собі робити речі, які давно хотіла, але соромилася, відкладала, не вважала важливими, чекала якогось знаку. Я лежала однієї ночі в темряві, ніяк не могла заснути, крутила в голові всі варіанти і те, що я встигла та не встигла зробити, і просто подумала - коли, як не зараз?