Клайв Стейплз Льюїс🇺🇦

...любов у християнському сенсі - це не почуття. Це стан не стільки почуттів, скільки волі; поведінка, яка від природи властива нам у стосунку до самих себе і яку ми маємо навчитися застосовувати і до інших. Просто християнство #lewisdaily #merechristianity

- На вашу думку, що нас чекає найближчими роками? - Звідки мені знати? Я займаюся минулим, сиджу спиною до паровоза. Світ може скінчитися за десять хвилин, але ми повинні залишатися там, де нас поставив Господь, жити щодня, як останній, а плани будувати так, ніби світ простоїть сотні років. Новий завіт ясно говорить нам, що нас колись чекає. Мені просто смішно, коли люди в розпачі від якоїсь майбутньої катастрофи. Хіба вони не знали, що рано чи пізно помруть? Напевно ні. Одна молода дівчина сказала нещодавно, коли розмова зайшла про смерть: "Ну, коли я зістарюся, вчені щось вигадають!" Із інтерв'ю #lewisdaily

...якщо християнство має рацію, то чому християни у своїй сукупності не вирізняються якимись особливими позитивними рисами на тлі нехристиян? Питання це почасти цілком обгрунтоване, а почасти - геть безпідставне. Обгрунтованість його - ось у чому: якщо навернення на християнство зовні ніяк не відображається на поведінці людини - себто якщо вона й надалі така сама марнославна, або недоброзичлива, або заздрісна, або гордовита, як раніше, - то, гадаю, є всі підстави запідозрити, що її "навернення" було великою мірою вдаваним. Якщо після навернення нам якоїсь миті починає здаватися, ніби ми вже здійснили певний поступ, то це, до речі, - найкращий спосіб себе перевірити. Піднесені почуття, нові проникливі відкриття, зростання зацікавлення "релігією" не значать абсолютно нічого, якщо не сприяють покрашенню нашої поведінки; десь так само нічого не означає, що хворому, за його словами, "полегшало", якщо температура в нього й далі підвищується. У цьому сенсі зовнішній, нехристиянський світ абсолютно слушно судить про християнство за результатами. Робити так велів нам і Христос. Дерево пізнаємо за його плодами; як у нас тут кажуть: "Щоб дізнатися, чи смачний пудинг, треба його з'їсти". Коли ми, християни, поводимося неналежно або зазнаємо невдачі, намагаючись поводитися як слід, то підважуємо вірогідність християнства в очах світу. На плакатах воєнного часу ми читали: "Легковажні балачки можуть коштувати життя". Одначе те, що "легковажне життя може коштувати балачок", - теж правда. Легковажна поведінка з нашого боку породжує у світі балачки; ми самі даємо підстави для пересудів, які ставлять під сумнів істинність християнства як такого. Утім довколишній світ у своїх вимогах до християнства теж буває іноді геть нелогічним. Інколи людям уже не досить, що життя кожного, хто стає християнином, змінилося на краще; перш ніж прийти до християнства й собі, вони хотіли б чітко розділити світ на два табори - християнський і нехристиянський, а тоді переконатися, що всі люди з першого табору будь-якої конкретної миті кращі за всіх людей з другого табору. Ця вимога - геть безпідставна, і на це є кілька причин. Просто християнство #merechristianity #простохристиянство #lewisdaily

Дурень звинувачує все і всіх навколо. Ціле життя його не полишає думка, що от якби він одружився з іншою жінкою, чи вклав у відпустку більше грошей, чи хай що там ще, то цього разу вже точно зумів би спіймати те таємниче щось, те, до чого змагає кожен із нас. Більшість знуджених, невдоволених заможних людей належить власне до цього різновиду. Всеньке життя вони знай змінюють жінок (розлучення стає звичною справою), континенти і захоплення, повсякчас сподіваючись, що нарешті таки здобудуть те, справжнє, і повсякчас стикаючись із розчаруванням. Люди розсудливі незабаром доходять висновку, що все це просто фантазії та й годі. "Звісно, - кажуть вони, - замолоду саме так і буває. Нічого, доживете до моїх літ, то вже за сонячними зайчиками не ганятиметесь". А тоді заспокоюються і вгамовуються, вчаться не очікувати від життя надто багато і притлумлюють ту частину свого єства, яка колись, за їхніми ж словами, "хотіла дістати зірку з неба". Цей спосіб, звичайно, набагато кращий за перший, адже завдяки йому такі люди і самі почуваються щасливішими, і своєму оточенню завдають менше прикрощів. Частенько вони стають дещо зарозумілими педантами і схильні дивитися на "молодняк" трохи зверхньо, та взагалі крокують з року в рік доволі непогано. То була б для нас найкраща лінія поведінки, аби тільки люди не народжувалися для вічного життя. Та якщо припустити, що безмежне щастя справді існує? І "дістати зірку з неба" - справа не така вже й безнадійна? Було б шкода, дуже шкода надто пізно (буквально через хвилину після смерти) дізнатися, що своєю розсудливістю, "здоровим глуздом" ми самі позбавили себе можливости насолоджуватися такою перспективою. Християнин каже: "Жодна істота не народжується з бажаннями, які неможливо задовольнити. Немовля відчуває голод - на те існує їжа. Каченя хоче плавати - на те існує вода. Люди відчувають статевий потяг - на те існують статеві стосунки. Тож якщо я відчуваю в собі бажання, яке не спроможний задовольнити жоден сьогосвітній досвід, то це, найімовірніше, можна пояснити тим, що мене було створено для якогось іншого світу. Якщо цього бажання не тамує по-справжньому жодна із земних насолод, то це ще не означає, що всесвіт навколо - суцільна омана. Можливо, земні насолоди й розраховані на те, щоб це бажання не тамувати, а власне розпалювати, вказуючи на справжню мету. Якщо це так, то треба, з одного боку, дбати про те, щоб не ставитися до згаданих земних благословень з погордою, виявляючи таким чином невдячність, а з іншого - ніколи не сприймати їх за щось інше, за те, копією, відлунням чи недосконалим відображенням чого вони, по суті, є. Отже, я мушу живити в собі тугу за своєю справжньою батьківщиною, яку спізнаю лише після смерти; не можна допустити, щоб ця туга припала порохом або опинилася десь на узбіччі. Прагнення дістатися до того краю самому і допомогти в цьому іншим має стати головною метою мого життя". Просто християнство #merechristianity #простохристиянство #lewisdaily

Не варто думати, що справді смиренна людина бодай чимось нагадувала б тих, кого зазвичай називають “смиренними” в наш час; то аж ніяк не був би якийсь облесливий індивід, який без кінця розпинається єлейним голосом про те, що сам він, звісно ж, просто ніхто та й годі. Найімовірніше, ви подумали б, що це – веселий, розумний хлопець, який щиро цікавився всім тим, що ви йому говорили. А якби він не припав вам до вподоби, то це свідчило б тільки про те, що ви трохи заздрите людям, здатним тішитися життям так просто. Про своє смирення він і не згадає, бо взагалі про себе не думає, у тім-то й річ. Просто Християнство #lewisdaily

Певною мірою, ми забагато думаємо про ядерну бомбу. “Як нам жити у ядерну добу?” Так і хочеться відповісти: “А як би ви жили в шістнадцятому столітті, коли чума відвідувала Лондон чи не щороку, або у добу вікінгів, коли скандинавські розбійники могли будь-якої ночі пристати до берега й перерізати вам горлянку, або, зрештою, як ви живете у добу раку, добу сифілісу, добу паралічу, добу авіаційних нальотів, добу залізничних аварій, добу автотрощ?” Іншими словами, не перебільшуймо новизну нашого становища. Повірте, любі пані та панове, ви та всі, кого ви любите, були приречені на смерть задовго до винайдення ядерної бомби, й чимало з нас – на зовсім неприємну смерть. Ми мали одну суттєву перевагу перед нашими предками – знеболюючі; ми досі її маємо. Абсолютно безглуздо скиглити і побиватися через те, що вчені на один шанс збільшили ймовірність померти болісною та передчасною смертю у світі, який і без того ряснів подібними шансами, у світі, де смерть – зовсім не випадковість, а закономірність. Ось перше, що мусимо зрозуміти. І передусім нам слід зібратися. Якщо нам судилося померти від ядерної бомби, то нехай ця бомба, коли вона прилетить, застане нас за розумними та людськими заняттями: молитвою, працею, викладанням, читанням, слуханням музики, купанням дітей, грою в теніс, спілкуванням з друзями за келихом пива чи грою в дартс, – а не як овець, що від переляку збилися докупи, не за думками про бомби. Бомби можуть знищити наші тіла (це може зробити і мікроб), та вони не сміють полонити наш розум. Про життя в ядерну добу #lewisdaily #МиВУкраїні

...те, що робить людина, коли її за­стають зненацька, – найкраще свідчення того, яка ця людина насправді, чи не так? Те, що зривається з язика, перш ніж його прикусиш, – переважно правда, хіба ні? Якщо у погребі заве­лися щурі, то найбільше шансів їх побачити, якщо ви зайдете туди дуже швидко й несподівано. Щурів, утім, породжує не не­сподіваність; вона лише не дає їм вчасно сховатися. Так само дратівливим мене робить аж ніяк не несподіваність приводу; вона лише показує, наскільки дратівливою людиною я є. Просто християнство #lewisdaily #merechristianity

...пригадую і слова християнських учителів, які колись давно говорили, що ненавидіти треба зло, а не того, хто його чинить; "Ненавидь гріх, а не грішника", - сказали б вони. Досить довго я вважав це розрізнення надуманим і пустим: як можна ненавидіти те, що хтось робить, і водночас не ненавидіти виконавця? Та минали роки, і врешті я збагнув, що ціле життя достеменно так до однієї людини і ставився - властиво, до себе самого. Хай як мені не подобалося моє боягузтво, марнославство чи захланність, я все одно любив себе й далі. Жоднісіньких труднощів із цим у мене ніколи не виникало. Насправді я й ненавидів певні прояви та вчинки власне тому, що любив людину, яка їх припускалася. Отож-бо й воно: я любив себе, а тому мені страшенно прикро було усвідомлювати, що я на щось таке здатний. Бачимо, отже, що християнство аж ніяк не спонукає нас ненавидіти жорстокість і віроломство бодай на дещицю менше. Все правильно: такі речі якраз і годиться ненавидіти. Жоднісінького слова з усього, що ми про них сказали, назад брати не треба. До чого християнство нас спонукає, то це ненавидіти їх так, як ми ненавидимо свої вчинки і прояви, тобто жалкувати, що хтось міг так учинити, і плекати надію, що - якщо це тільки можливо - якось, колись і десь у нього ще буде нагода зцілитися і знову стати людиною. Просто християнство #lewisdaily #merechristianity

Ти знаєш мою історію. Ти знаєш, чому мені не страшно, що мене заманили в християнство надією на вічне життя. Я повірив в Бога перше, ніж повірив в Небеса. І навіть тепер (припустімо неможливе), якщо б Його голос, безсумнівно його голос, сказав мені: «Вони ввели тебе в оману. Нічого подібного зробити для тебе Я не можу. Моя довга боротьба зі сліпими силами майже закінчилася. Я вмираю, діти. Історія добігає кінця». Тож чи не настав час перейти на бік противника? Хіба ж ми не відповімо, як вікінги: «Велетні та тролі перемагають. Тож помремо на правильному боці, разом з батьком Одіном». Та якщо це не так, якщо тамтой світ існує, як можемо ми, окрім як в похоті та суєті, про нього забувати? Як можна від нього відірвати «решту християнства»? Що від християнства залишиться? Як можемо відцуратися від нього, якщо так багато у нашому житті (навіть перш ніж ми увірували) принаймні нагадують «яскраві промені вічності»? Хоча… зрештою. Я знаю. Це - авантюра. Ми не знаємо точно. Тут - свобода, можливість проявити дрібку великодушності й завзяття. Листи до Малкольма #lewisdaily #letterstoMalcolm

Бог, який створив цих вартих похвали людей, справді має рацію, вважаючи, що їх скромний добробут та щастя дітей не достатні, щоб зробити їх благословенними: все це так чи інакше з них опаде, і якщо вони не навчаться пізнавати Його, то пропадуть. Ось чому Він завдає їм турбот, заздалегідь попереджуючи про цей недолік їхнього життя, який вони одного дня усвідомлять. Між ними і усвідомленням їх власної потреби стоїть життя для самих себе і для своїх сімей, тому Він робить життя менш солодким для них. Я називаю це Божою покорою, бо недостойно махати прапорцями Богові, коли наш корабель йде на дно; недостойно приходити до Нього, як до останнього притулку, пропонувати Йому “наше власне”, коли з нього вже нема жодної користі. Якщо би Бог був гордий, Він навряд чи примирився б з нами на таких умовах. Але Він не гордий, Він обнижується, щоб здобути; Він приймає нас, хоч ми показали, що надаємо перевагу будь-чому, лиш не Йому; а приходимо до Нього тільки тому, що на даний момент не маємо “нічого кращого”. Цю саму покору видно у всіх Божих закликах до наших страхів, які турбують достойних читачів Святого Письма. Навряд чи це великий комплімент Богові, що ми вибираємо Його, як альтернативу до Пекла: але Він приймає навіть це. Ілюзію самодостатності — сотворіння заради самого сотворіння — треба похитнути; і за допомогою турбот чи страху перед турботами на землі, за допомогою голого страху перед вічним полум’ям Бог руйнує її, “неуважний до Своєї слави зменшення”. Ті, що хотіли б, щоби Бог Святого Письма був більш етичний, не знають, чого вони просять. Якби Бог був кантіанцем, котрий не прийняв би нас, аж поки ми б не прийшли до Нього з найчистіших і найкращих мотивів, хто тоді був би спасенний? І ця ілюзія самодостатності найсильніша, можливо, саме у деяких чесних, добрих і поміркованих людей, а тому на таких людей мусить впасти нещастя. Проблема страждання #theproblemofpain #lewisdaily