Літо читає

"Tyrion felt drunk. The battle fever. He had never thought to experience it himself, though Jaime had told him of it often enough. How time seemed to blur and slow and even stop, how the past and the future vanished until there was nothing but the instant, how fear fled, and thought fled, and even your body. "You don't feel your wounds then, or the ache in your back from the weight of the armor, or the sweat running down into your eyes. You stop feeling, you stop thinking, you stop being you, there is only the fight, the foe, this man and then the next and the next and the next, and you know they are afraid and tired but you're not, you're alive, and death is all around you but their swords move so slowly, you can dance through them laughing." George R.R. Martin "A Clash of Kings"

​Ніколи в житті я не проживав нічого трансцендентного, окрім закоханостей.  Не бачив привидів, не чув крику банші, не помічав самовільних переміщень предметів, не зустрічав чупакабру, не снив віщими снами, не розмовляв з мертвими (хіба з поетами та письменниками, коли читав їхні книги), не літав на драконі, не користувався магічними закляттями (крім вакцин, 4g та wi-fi), не бухав з ґномами, не дивився на світло в кінці безконечного тонелю, не бігав через Калиновий міст, не спілкувався з мавками та дріадами (а шкода), не мав сексу з сукубами (хоч це і не точно), не проходив крізь стіни і тому, либонь, не навчався у Гоґвортсі, не міг відчути ефіру та роздивитися аури, навіть якщо всі інші, хто був поруч в ті миті - і відчували, і бачили, не досягав Просвітлення і, звісно, не вірив у жодних богів. І "Пан малодобрий" Володимира Арєнєва теж розпочинається наче художній репортаж на історичну тему, де всі події відбуваються у середньовічному містечку Тарнавські Штольні на теренах Великого князівства Литовського, Руського та Жемантійсткого, але — в альтернативній (чи то пак паралельній, бо я хз) реальності. І доки читав, попри деякі очевидні надприродні та потойбічні обставини та події, описані в книзі, мав стійке відчуття, наче це все десь насправді було і, може навіть, було зі мною. Особливо яскраво це проявлялося щоразу, коли я зустрічав на полях книги крихітні котячі лапки і шукав пояснення неочевидних предметів, персоналій та явищ у словничку в кінці книги, поборюючи химерне відчуття когнітивного дисонансу на кшталт — так це історичний роман чи фентезі?  Звісно, це фентезі, позаяк у світі "Пана малодоброго" душі померлих зберігаються в спеціальних душоміхах і дехто особливо обдарований навіть може чути, про що вони з тамтого світу продовжують говорити та звинувачувати. В той же самий час це, звісно також історичний роман, адже, перш ніж вигадати цю пригодницьку історію з детективним сюжетом, автор опрацював дебелу монографію про щоденну працю, побут та звичаї катів в середньовічній Польщі і якісно скористався здобутими знаннями. Отже, молодий хлопець, спудей-медик Адам та його батько — професійний кат, приїздять в невеличке шахтарське місто на замовлення місцевої влади. Роботу, звісно, має виконати кат, а його син опиняється там швидше принагідно і змушений грати роль підмайстра. Далі про сюжет розповідати не варто і я не буду, позаяк це виглядатиме так, наче ви почали читати детектив, а я вам одразу повідомив, що убивця — дворецький. Ніхто при своєму розумі не розпатякує сюжетних ходів історії, в котрій зазвичай весь цимес і полягає в таких сюжетних ходах.  Попри наявність на сторінках книги професійного ката, розмов про те, як якісно виконати його роботу, а відтак — шибениць та обезголовлень, відрубаних кінцівок і достатньо цинічної поведінки міських чиновників, ця книга навряд чи може претендувати на місце в ряду темного фентезі — надто вона добра і по-своєму затишна. І нехай я, звісно, ніколи б не засвідчив нічого трансцендентного, та залюбки спробував пожити життям середньовічного "пана малодоброго", "походив у його взутті", звалив на свої плечі його відповідальність та клопоти, і мимоволі навіть взяв участь в кількох сутичках з історко-фентезійниии тітуханами... Принаймні, доки не закінчилася книжка.

​Оце якби я писав свої твори в школі таковою мовою, як це робить Сашко Столовий в своєму дебютному романі "Оринин", то мені би нікагда в жизні не дали "золоту медаль". Поклавши руцю на серце мушу визнати, що було трошки складно увійти в ритм читання такою (безсумнівно прекрасною) говіркою. І зовсім не через банальне незнання слів, позаяк тут все-все було якраз дуже зрозуміло з контексту. Просто це незвично. Мої закостенілі мислиннєві механізми були змушені прокидатися від п'янкого сну розуму літературної мови і реагувати на мову природну і народну. Нехай у мене вдома ніколи не говорили аж таким чарівним "суржиком", але всілякі сталі вирази, словосполучення, прислів'я, приказки та порівняння, якими користувалися в Козіївці на Харківщині - не надто відрізняються від тих, які я чув в дитинстві (і досі впізнаю в розмовах з ріднею) на північному Поділлі. Ставки і глибокі яри (наче той славнозвісний з "Кульбабового вина" Рея Бредбері) Козіївки мені теж було дуже легко уявити, адже не лише надивився свого часу на них під час трейлового забігу десь там зовсім неподалік — в Опішні, але у селі на Вінниччині, де живуть мої батьки такого добра вистачає. А одного осіннього вечора, після колективного "підзбирування" буряків (якщо хтось розуміє, про що я, хоча б кліпніть), я вирішив добиратися домів через сосновий лісок, навпростець, і раптом опинився на дні глибокого темного яру, де пахло позаторішньою хвоєю, вогкою землею та кладовищами домашніх тварин... "Оринин" — це весела і водночас сумна, відтак гіркосолодка історія звичайного українського роду Козиків, члени та членкині якого жиють посеред найбуремніших подій ХХ ст., проходять крізь світові війни та Голодомор, народжують і виховують дітей, намагаються не віддавати своїх темряві, але з всеньких сил тягнуться до світла. І розповідають історії, або ж вперто мовчать, особливо коли хтось просить розказати про війну. Це книжка про життя в селі, атмосферна та світла, в хорошому сенсі ностальгійна та чесна. Бо я все у ній впізнаю і можу засвідчити власним досвідом — від смаженої картоплі з кислим молоком на вечерю до списків необхідної до виконання роботи, які готувала мені на ранок мама, від безконечних рядів колгоспного цукрового буряка до масових пошукових операцій еукаріотів в лісі, від скирдування сіна (і подавання його на воза або вантажівку, а згодом — пізно ввечері — на горище або в сіновал) до справжньої ініціації, яку мусив пройти кожен сільський хлопчик, щоб отримати право називатися чоловіком (і ні, мова не про пиття горівки, походеньки вечорницями або поцілунки на лавці під кущем жасмину). Мені подобається зараз жити у місті, пити фільтр-каву, бігати Оболонською набережною на світанку, зустрічати Сашу Кольцову на "Країні Мрій" або Васю Байдака на Ярвалу, але пам'ять про життя в селі у дитинстві — це фундамент моєї ідентичності, територія тепла та світла, де всі ще живі, де ще можуть співати "В саду осіннім айсти білі" під час святкування Днів народжень, де досі вміють щиро сміятися.

​Цю книгу варто було б видати українською мовою значно раніше — якраз напередодні 2019 року, перед тим вікопомним але цілковито всратим електоральним подвигом українців, який і став неминуче буквальним втіленням четвертого закону дурості — "Недурні завжди недооцінюють руйнівну силу дурнів. Зокрема, недурні схильні забувати, що будь-який зв'язок з дурнем — незалежно від місця, часу та обставин — у підсумку дорого їм обійдеться". Те, що цей вибір коштуватиме нам дуже і дуже дорого — недурним людям було очевидно і перед виборами, і через сто днів шапітолію, а через п'ять років практично не залишилося шансів на порятунок — утім чимало ніби непоганих, але дурних людей, навіть сьогодні, вже на початку шостого року цієї "шкоди іншим не лише без вигоди для себе, але й собі на шкоду", залишаються сліпими і глухими. Невже цей Хрестовий похід дітей XXІ ст. міг закінчитися якось краще за той, котрий починався на початку літа 1212 року? Книга Карло Чіполли "Закони дурості людської" зроблена красивою, тактильною і схожою на артефакт. Читається вона менш ніж за годину і впродовж цієї години здається таким собі нескінченним шестидесятихвилинним жартом, аж доки не помічаєш, як ілюстрації з книги екстраполюються на довколишній світ і розумієш, що вже ніколи не зможеш цього розбачити. Вже після того, як я прочитав цю книгу... ба ні — це книженя, всенький світ, складений з простаків, розумних, злодіїв і дурнів, затамувавши подих слідкував за дебатами теперішнього і колишнього, а також, на жаль і шкоду для цілої нашої планети, найімовірнішого майбутнього Президента США, можна було почути, як всі п'ять законів людської дурості карбуються на тверді небесного склепіння і навіть сама Земля, з кожним нестримним зрушенням важелів електоральних симпатій у бік злодія та дурня — неминуче пласкішає, а кожен, хто ступатиме в густі та непевні тіні нашого спільного майбутнього, нехай лишає надію перед порогом — в новому чудесному світі їй не буде місця.

"Бувають випадки, коли від дій людини виграють обидві сторони: так діє розумний. Усе це буває. Та, якщо подумати, ви неодмінно дійдете висновку, що найчастіше ситуації повсякденного життя складаються інакше: ми втрачаємо гроші та/або час, та/або сили, та/або настрій, та/або апетит, та/ або здоров'я через несподіваний учинок якого-небудь прикрого створіння, яке нічого не отримує і не може отримати від того, що нам нашкодило. Ніхто не знає, не розуміє і не зможе пояснити, чому воно робить те, що робить. Власне, пояснення й не існує, точніше, існує одне пояснення — ця людина дурна." Карло Чіполла "Закони дурості людської"

​Позаяк у дитинстві я читав все, що мені потрапляло в руки, то в якомусь вигляді познайомився і з Біблією. Пригадую принаймні, що прочитав перші її розділи - про створення світу, про Каїна та Авеля, про Всесвітній потоп, звісно, про те, як Авраам мало не вбив для Бога свого сина, Пісню пісень, Екклезіяст, а також мало не всі Євангелія - але Євангеліє від Івана читав точно. Я не можу стверджувати, що маю релігійну родину, але ще у дошкільному дитинстві бабуся навчила мене проговорювати "Отче наш" зранку та перед сном. Впродовж певного часу я це робив, утім, здається, чим більше я читав книг, тим частіше сумнівався у можливості існування Бога. У віці сорока років я переконаний, що Бога немає. Книга "Кантика для Лейбовіца" Волтера М. Міллера-молодшого виявилася найближчою до Євангелія від Івана, бо розповідає про життя на Землі після ядерного Апокаліпсису. Те, яким автор змальовує світ після Кінця Світу – занепад, тривалі "темні віки", зрештою відродження і поступ, але такі собі, з гірчинкою, бо з передчуттям неминучого повторного Апокаліпсису – заворожує. Головними персонажами книги є ченці ордену Лейбовіца – вченого та інженера з часів перед катастрофою. Члени ордену зберігають зібрані по крупинках наукові знання, переписують їх щоб передати наступним поколінням, хоч часто не розуміють змісту. Чи не вперше в житті я прочитав науково-фантастичний роман, де світ так глибоко пронизаний християнським (а саме католицьким) вченням, де люди спираються на власну віру, як на опору та твердь, доки все навколо потопає у передчутті вакханалії ядерного самознищення. Кожен з трьох розділів роману розповідає про один з етапів розвитку світу. Перший – постапокаліптичну пустелю, населену мутантами та варварами, єдиним проблиском надії на майбутнє якої є ченці, котрі ховаються за стінами монастиря-фортеці. Другий – про поступовий розвиток, повернення до науки обличчям, різноманітні винаходи, цікаві досліди та боротьбу за владу та вплив. Вже в другому розділі стає очевидним, що історія завжди рухається по колу, відтак і те, що відбувається з світом роману у третьому розділі – нікого не дивує. Залишається хіба надія на те, що якщо не на Землі, то бодай на інших планетах – може, колись – людство зможе створити не таку сліпу до уроків історії спільноту. А втім, знаєте, навряд чи.

"Sansa knew most of the hymns, and followed along on those she did not know as best she could. She sang along with grizzled old serving men and anxious young wives, with serving girls and soldiers, cooks and falconers, knights and knaves, squires and spit boys and nursing mothers. She sang with those inside the castle walls and those without, sang with all the city. She sang for mercy, for the living and the dead alike, for Bran and Rickon and Robb, for her sister Arya and her bastard brother Jon Snow, away off on the Wall. She sang for her mother and her father, for her grandfather Lord Hoster and her uncle Edmure Tully, for her friend Jeyne Poole, for old drunken King Robert, for Septa Mordane and Ser Dontos and Jory Cassel and Maester Luwin, for all the brave knights and soldiers who would die today, and for the children and the wives, who would mourn them, and finally, toward the end, she even sang for Tyrion the Imp and for the Hound. He is no true knight but he saved me all the same, she told the Mother. Save him if you can, and gentle the rage inside him." George R.R. Martin "A Clash of Kings"

“How can you still count yourself a knight, when you have forsaken every vow you ever swore?" Jaime reached for the flagon to refill his cup.  "So many vows they make you swear ... and swear. Defend the king. Obey the king. Keep his secrets. Do his bidding. Your life for his. But obey your father. Love your sister. Protect the innocent. Defend the weak. Respect the gods. Obey the laws. It's too much. No matter what you do, you're forsaking one vow or the other." George R.R. Martin "A Clash of Kings"

​Є у мене один улюблений, але занадто олдівський вислів, який звучить приблизно так: "я знаю його/її ще з жж". Утім, щодо Романа Голубовського я його використати не можу, бо не годен пригадати, чи зустрічав в жж автора збірки оповідань "З нами житиме еласмотерій". Натомість його UaRewiev я читаю давно і не раз бачив, як новини звідти поширюються мережею — від інформаційних помийок до поважних видань. Набутий впродовж багатьох років потенціал вигадування пародійних новин, невпинне перетворення дійсності на сатиру та виробництво іронії в промислових масштабах рано або пізно мусили завести Романа Голубовського на вихилясту й слизьку стежку письменницької праці. Прочитавши всі 21 оповідання, які увійшли в збірку, я змушений (повинен і зобов'язаний) без краплі іронії проголосити — Автор народився! Славімо його! Кожне з оповідань має особливу атмосферу та вайб: гойдаючись на хвилях цих прекрасних історій — від самоіронії до театру абсурду — читачам доведеться лізти крізь прорубану автором у розповіді про картонного персонажа дірку в четвертій стіні, через паркани метафор та перелази евфемізмів, крізь тексти і підтексти пройти разом з автором весь шлях — від забацаного вагону Укрзалізниці до того дзеркала, в якому одночасно будуть відображатися Роман Голубовський і кожен та кожна, хто прочитає цю книжку. "Начитаються всякого! І що з нього потім виросте?" Одна широко поширена у вузьких колах легенда про мене стверджує, що я давно мав би теж написати якусь книгу, але доки такі автори, як Роман Голубовський — дай Боже їм міцного здоровля і гострого пера — писатимуть всі ці класні тексти, котрі я просто зобов'язаний прочитати, то на власну писанину в мене просто не залишиться часу. Я міг би пройтися по кожному з оповідань, поділитися своїми знахідками та читацькою радістю, але — як казав мій дід, тобто дід Романа Голубовського, тобто дід персонажа Романа Голубовського з оповідання "Як казав мій дід": хто я такий, щоби забирати у вас час, який ви могли б використати для читання оригінальних текстів? Тож не зволікайте!

"У цьому місті навіть зараз, попри те, що кількість населення суттєво зменшилась від колоніальних часів, а особливо після окупації, більшість все ж працює на цих великих підприємствах, які забезпечують нашу державу мистецьким продуктом. І завод імені Стефаника — найбільше таке підприємство міста, містоутворююче підприємство й одне з найбільших у регіоні. Тут у часи розквіту працювало аж до вісімдесяти тисяч працівників, вони забезпечували всю імперію віршами, поемами, оповіданнями, романами, п'єсами, кіносценаріями, казками, притчами, фейлетонами, піснями, есеями, мемуарами й хайку. А з настанням незалежності в заводу почались проблеми. Країні не потрібно було стільки літератури. Працівникам почали затримувати виплати зарплати, потім її вида вали продукцією заводу у день зарплати літератори несли додому багатоповерхові стоси написаних власноруч книжок." Роман Голубовський "З нами житиме еласмотерій"