тексти без назви

8 липня я просто хотіла почути, чи ти живий, почути про те, що уламки не впали десь поруч тебе. контрасти країн. тероризм і ракетний пил, який саме ми розгрібаємо біля себе. я просто хотіла дізнатись, чи гучно там, у місцях, де панує сталева і мертва тиша? телефонний дзвінок передбачить ракетний удар і попадання відбудеться значно швидше. я просто хотіла почути, чи ти живий, чи твоє добре серце не сховане під завалами? досі контрасти країн. геноцид і ракетний пил, який прибираємо разом буденними справами.

любов виникає з любові коли хочу, щоб мене любили – я сам люблю.

далекий в мене шлях, я мушу бігти в такт, щоб бути поруч тебе – шепіт нічного неба чи я тебе люблю? скажи, для чого я ще тут? для кого - я не знаю, повідай, де блукаєш.. - «шепіт нічного неба», typeled

індикатор нормальності справ був рівний нулю. чорно-біла межа протирала кордони його уяви. вільна людина, яка не плекає у серці страхý, безстрашна людина, яка захищає кордони держави. гармати-убивці летіли повз їхні теплі тіла. пунктирними шрифтами ручка писала про бій за кохання. я буду любити тебе, поки місто не вкриє воєнна імла, яка перекриє собою всі наші нестерпні страждання. пульс пробивався крізь всіяний пилом сірий підвал. ракети летіли і різали місто своєю журбою. «цілую. чекаю на тебе. скоро настане фінал, а далі – весна нас захопить і зцілить своєю красою.»

він сумував недочитанними книгами, сотнями недописаними до неї листами, густими жовтневими хмарами над Золотими, дощем на Русанівці, кав'ярнями з піснями, які вони вже давно завчили разом, несказаними у слухавку трьома словами, запізненнями на потяг Київ-Львів, останнім шансом і забутим усіма сенсом. він вдавав, що не сумує, але він сумував.

хороша чашка кави вартує того, щоб її очікувати – і це не тільки про каву. (Т. Шустов)

я тебе розумію. все це дійсно довго триває, бо ти вкотре береш відпочинок від усіх соціальних мереж, але серце – найбільш вразливий, тендітний та ніжний орган, який, при своїх же обмеженнях, зовсім не має меж. (особливий вірш, який прийшов до мене уві сні)

відчуваєш, як вікна здригаються від вогню, що крізь небо пронизує ниткою диму і граду? як тремтять наші руки та серце із кришталю, яке мріє побачити квіти із теплого саду? бачиш, як через зорі до міста говорить Бог, Який плаче так само гірко як зламані люди? як Він уміло і чесно веде діалог, та ніхто не почує Його крізь бетонні споруди.. чуєш, як грає на флейті самотня душа, як малює останню картину безсилий художник? (проте) віра ще не покинула місто. вона ще жива. її дав тобі трохи Великий Всесвітній Засновник.

моє багатоповерхове місто, як же інколи важко дихати, сидячи поруч із тобою і роздивляючись твої настінні картини у вигляді вікон. твоя тиша у поєднанні з шумом дають відчуття свободи і водночас замкненого простору без шансів на виживання. «може, все життя — тільки неспинний потяг, що ніякий машиніст не в силі змінити напрямку його руху по призначених рейках між відомими, сірими станціями?» – Підмогильний задавався цим риторичним питанням у своєму романі, проте так і не знайшов на нього відповіді. чесно кажучи, я теж. між станціями цього міста існує безліч цікавих виходів, про які я навіть не здогадуюсь, але знаю точно, що в них заховане щось незбагненне, неоціненне, особливе. та попри це мені так важко дихати. піднімаюсь сходами Вокзальної. спостерігаю за пасажирами Укрзалізниці, які спізнюються - і кожен на свій потяг. вони задихаються так само, як і я, але майже не визнають, бо «надто зайняті». тому для тебе і для мене важливо вчасно зупинитись, подумати, вслухатись у глибину, яку хоче донести місто.

[комендантська] 16 лютого, 2024 рік.

кожна весна нагадувала один і той самий момент, який памʼять ніяк не могла викреслити зі своїх дальніх, але існуючих полиць. дощ мʼяко стукотів по вікну автобусу номер 45, а хотілося б, аби він (хоча б на мить) став 521-м. p.s. до речі, це неможливо. кава ніби прибирала колір синців і перекреслювала додані війною роки. миттєвий, проте недовгий ефект. мене ніби прикрутило до сидіння. хотілось проїхати потрібну зупинку, спізнитись на власний же урок, поговорити з важливою людиною по душам, проте на цей раз «те, що треба» відрізнялось від «те, що я хочу». знаю, існує лише зараз, але важко перестати жити тим, що було і домальовувати те, що може статись. мої постійні «а якщо?», «якби/якби не?» піднімали шторм у серці, який зупиняла лише раціональність (принаймні я хотіла в це вірити). тому досі кожна весна нагадує одне і те саме - тебе.

ледь не попала в маленьку, але вагому аварію, розчинившись між поверхом номер чотири і пʼять. вона так воліла летіти до нього в теплу Італію, пожити спокійно, доки не розбомблять. комендантська година. заправка і чашка холодного чаю, яку руки стискали в надії зігріти серце. телефонний дзвінок. ллються сльози і нота печалі, що у серці тепер невідʼємно від ритму бʼється. вихором диким падали краплі мʼякого снігу. стукіт ставав голоснішим за всі гучномовні думки. на дорозі блищали мелодії ніжного сміху. абонент вслухався лише в нескінченні гудки. (вірш написаний після того, як я вчора ледь не зіштовхнулась із іншою машиною. малюнок давній)

привіт. я Настя, мені більше 20-ти і я досі не знаю, ким стану, коли виросту. часто ховаюсь у світі власних ілюзій, щоб менше бачити реальний, люблю маленький капучино і свої світлі кросівки скетчерс. в моєму світі багато збірок віршів від різних авторів, музика і вічний квітень, із якого виринати не дуже хочеться. настільки глибоко поринаючи в утопію, плутаю планети, майже ніколи не повертаючись назад. люди думають, що я надто мрійлива, проте не знають, через що довелось пройти, аби навчитись абстрагуватись і вчасно виринати з інших галактик. час від часу в моєму світі зʼявляються інші жителі цієї планети. хтось іде, хтось досі зі мною (дякую за це). коли мені було 10, я вперше заговорила з деревом. зі сторони здавалось, що воно мовчить, проте в нас із ним була своя мова і мені це подобалось. хтось називає мене дивачкою, хтось із захопленням читає мої тексти, хтось тихо (або ні) не розуміє і намагається (ви)штовхнути якомога сильніше. попри все це я досі тут. чесна, дивна, гучна, замріяна.

як перестати сприймати життя як стрічку (ще неіснуючого) кінофільму?

іноді мій внутрішній світ воліє вирватись і розчинитись у людях у вигляді текстів і малюнків. самотньо ходячи повз запалені вікна, я дійсно не знаходжу, хто міг би розділити його зі мною і зрозуміти кожну його вулицю, будинок, магазин і «випадкових перехожих», які безпосередньо вплинули на нього. чи моє вибудуване роками величезне заховане від усіх місто колись помітить хтось потрібний і чесний? і чи потрібно, щоб його взагалі помічали? велика кількість запитань навіть без найменшої відповіді. я правда не знаю, чи мій світ знайде собі подібного друга, чи стане важливим для когось настільки, щоб цей «хтось» залишився. не через силу, а просто так.

йому, мабуть, тієї суботи лише здалося. він стояв, приречений її поглядом на любов. вітер торкався її каштаново плутаного волосся, а він, захоплений силуетом, закохався у неї знов. йому, мабуть, тієї суботи лише здалося. до неї весну він не бачив аж цілу вічність. вітер став теплим, як колір її заплутаного волосся, до якого ніхто не зумів проявити ніжність. *** (усі персонажі та події - вигадані. автор і його збиральний образ не постраждали)

https://www.instagram.com/reel/DGRA6lCKgHO/?igsh=MXRyOWp1amJyaGZlOA== всі емоції тут. без зайвих слів.

а г а п е (безумовна любов) навчи мене любити безумовно – віддати серце, навіть якщо важко, підтримати того, кому самотньо, навіть коли самому дуже страшно. навчи мене любити хоча б трохи, бо я, на жаль, так сильно ще не вмію.. навчи мене ходити. крок за кроком, перетворивши всі слова на дію.

у мене тут реліз стався 🥹 «зі мною Ти» вже доступна на всіх платформах🤍 https://artists.landr.com/055905843870 - мультилінк на всі платформи https://youtu.be/DNaD0Wv2kAM?si=luepr4nMgsaQfdhe - lyric video🤞🏻