Walking B.

​​Як руйнувалася вежа зі слонової кістки Цієї осені я почала навчатися на річній сценарній програмі в Ukrainian Film School. В моїй групі 18 людей. І це так лячно і незвично, коли на запитання викладача ти не знаєш відповіді або твоя відповідь неправильна. А от хтось, хто сидить навпроти, з легкістю відповідає. Скоро ми будемо ділитися своїми творами. Мабуть, тоді у моєї вежі усамітнення просяде фундамент. Усамітнення це круто, але не для творчості. Треба виходити зі своєї келії, треба читати вголос, обмінюватися думкою, ставити запитання і шукати істину. Легко бути найкрутішим і найрозумнішим, коли ти сидиш один в кімнаті. Коли твій єдиний критик — власна свідомість, коли єдиний глядач — камера телефону. Але потім ти опиняєшся в группі. І ти відчуваєш, як стіни вежі вкриваються тріщинами.

​​Я постаріла Записую Тані відео, де показую лінії під очима і зморщую лоба. Ще тиждень тому помітила, як з мене почала злітати каблучка — пальці стали більш кістлявими, під шкірою видно капіляри.   Таня записує голосове: "Ти не повіриш, я помітила те саме".   А потім у наступному: "Я пам'ятаю, коли почали бомбити Донецьк, ми так само помічали, як швидко постарішали наші батьки".   Тож, я дивлюсь на своє нове, трошки втомлене обличчя. І я приймаю його.   Мені вже ніколи не стати сімнадцятирічною киянкою, що колись почала вести цей канал. І ок)

​​Була на фільмі "Я, Ніна". Не сподобався. Мені було некомфортно його дивитися . В залі була режисерка і актори. Коли їм ставили питання, кожен, хто піднімався зі свого місця, казав слова вдячності і похвали. Я ж зі своєю думкою відчувала себе білою вороною. Що ж, перш за все, для кого це кіно? Якщо воно для широкої авдиторії і має на меті підняти серед українців awareness про рак, то чому ми не переживаємо за протагоніста, чому протагоніст настільки далекий від глядача, чому протагоніст такий плаский? Чому персонажі виглядають не як дорослі люди, а як герої фанфіку про рак, який написала чотирнадцятирічна дівчинка? Мені не було шкода протагоністку, я не розуміла, що вона переживає. Зате кіно сказало "я хочу буть артхаусом" і почало насипати на нас "мєтафорами". Ну звісно, середня оцінка фільму одразу піднялася на 10 пунктів після сцени з поїданням яйця в шкарлупі (табличка "сарказм"). Страждання заради страждань. Як на мене, краще вже передивитися по десятому колу "Пуститися берега". Там хоча б цікавий головний герой. А от в "Я, Ніна" я б хотіла, аби та стерво головна героїня вже швидше здохла і не травила життя своїм близьким. Яка різниця, вона ж все одно іх ненавидить) Так не має бути. Якщо ти робиш історію для великої кількості глядачів, то зроби протагоніста хоч трошки привабливим. Так, він може бути холодним і нікого не любити, але він має закохувати в себе глядача. І коли режисерці за це сказали, вона драматично схилила голову і сказала: "Ну то, мабуть, в мене не вийшла робота". А я така сиджу в своєму ряду з думками "Ну то, мабуть шо да". Цікаве спостереження. На початку фільму показували кадри з початкової версії фільму. Тоді він більше спирався на історію хвороби телеведучої Яніни Соколової. І наскільки ці кадри були сильніші. Ми бачимо, як героїню на гінекологічній кушетці везуть на якісь процедури, бачимо лікарню. І від тих кадрів дійсно страшно, героїню дійсно шкода. Але потім нам показують заставку, аби представити вже сам фільм зі стервозним чудовиськом замість протагоніста. Я не виключаю, що чогось не зрозуміла. Можливо, неуважно дивилася, можливо, ще не маю достатнього досвіду перегляду і оцінки кіно. Але. Висновок: що це була за хуйня?

Коли стане легше   Навчаючись в уніку, я мала фул тайм роботу. Було важко, але я старалася встигнути і там, і там. Мене тішила лише одна думка.   Потім все зміниться. Потім я не працюватиму/не навчатимусь, а поки можна забити на сон/корисне харчування, а от коли момент полегшення настане, я наздожену втрачене.   Тільки легше не стало. І ніколи не стане. Життя — не спринт, не марафон, це полоса перешкод: фігня трапляється, але тобі все одно треба бігти далі.   І замість того, щоб виснажувати себе ще на початкових кілометрах, треба думати про те, як протриматися якнайдовше.

Ранок. Даша вже чекає на тебе. Ти з останніх сил намагаєшся привести перещипані брови до ладу. Потім все таки здаєшся, хапаєш зі столу квіти, одягаєш нові (два дні тому купили на базарі) туфлі і біжиш. Повз вас проходять діти у вишиванках і білих сорочках. Барвисті квіти, пісня про «перший дзвоник», а ви тим часом вже плануєте, як і де святкуватимете. Твій клас стоїть на лінійці. Тобі вже обридли ці засмаглі невдоволені обличчя. Але ти навіть не здогадуєшся, як сильно за цим сумуватимеш.

Раніше я любив День Незалежності, як велике всеукраїнське свято. Зараз прийшло повне усвідомлення значення цього дня, наскільки він важливий та того, чим справді є незалежність. Незалежність можна втратити. Незалежність можуть відібрати. Українці, як нація, виборювали незалежність століттями і, навіть сьогодні, продовжують боротися за неї. Її ціна — наша кров та наші життя. Я б хотів, щоб кожен це зрозумів та усвідомив, що зараз ми можемо називатися українцями та жити в Україні лише тому, що сотні тисяч українців присвятили й поклали свої життя за цю можливість. Ми маємо бути за це вдячні, та памʼятати якою ціною. Поки ти будеш боротися — Україна далі буде незалежною. З днем незалежності!

З Днем Незалежності!!!

Життя бентежне Воно дало мені і вам багато випробувань. Іноді я відчуваю себе немічною, виснаженою, на межі того, щоб здатися. Але потім ти зупиняєшся. Ти дивишся на подругу, що плаче під музику. Ви спостерігаєте гори. Їм тисячі років. Вони застали створення світу. Застануть його руйнування. І в цьому вони прекрасні. Так, нам зараз важко. Так, щойно мене відволікло від цього тексту повідомлення про відбій тривоги. Але темні часи — це лише епізод. Таня каже подивитися на небо. Каже, що темні хмари находять час від часу. Але потім вони сходять з обрію. Потім приходить спокій. І безмежна блакить. Гори стоять тисячоліттями. Ми будемо стояти десятки років. І все буде добре. Ми все витримаємо.

Пропустити тренування Тренування зі стретчингу. Я не була на заняттях більше тижня, але мене це не хвилює. Я дивуюсь, чому. Тренерка підходить до мене ззаду та натискає на спину. Я відчуваю, як тягнеться мій хребет і мʼязи під колінами. Мені приємний цей біль. Кілька років тому я змушувала себе ходити в зал тричі на тиждень, і щоразу знаходила відмовки. В мене просто не виходило подолати цей психологічний бар'єр. Я ненавиділа спорт. Але ще більше я ненавиділа себе, коли пропускала тренування. В грудні 2022 щось трапилось. Я досі не можу пояснити це явище. Навіть для цього поста я зараз намагалася копнути в свою голову глибше, аби поділитися нереальним секретом. Але секрету немає. Ти просто маєш знайти те, що тобі подобається. Мабуть моя фішка в тому, що я дуже люблю людей, і мені набагато простіше, коли заняття це не катування себе гирею і велотренажером, а комунікація і наставництво крутих тренерів. А маркер того, що ти на правильному шляху, простий — ти не боїшся пропустити тренування.