Степан Гавриш

​Абсолютно більша частина «хороших росіян» в еміграції продовжують нести в собі імперців і бояться кинути виклик путінізму, персонально Владіміру Путіну, як глобальному агресору та воєнному злочинцю. Вони відкидають, не приймають колективної вини російського народу за масові вбивства українців, підтримують геноциду українського народу та вчинення масованих воєнних злочинів проти цивільного населення.  Більше, вони продовжують шукати історичні, культурні ознаки ідентичності, спільних джерел походження, відсутності етнічних відмінностей у способі життя. Проводячи таким чином мʼяку лінію Владіміра Путіна про єдиний, або триєдиний, народ, гойдаючи свідомість пострадянського люду у колисці єдиного православʼя.  Панславізм, як частина путінізму. До цієї частини «хороших росіян» можна віднести Юлію Латиніну.  Андрій Піонтковський: «Дівчина виконує відповідальну патріотичну місію, рятуючи залишки репутації режиму й особисто Путіна».  З нею провів бій симпатичний мені, журналіст-трудоголік і боєць за правду життя, Віталій Едуардович Портніков.  Народ в захваті. Повна технічна перемога через нокдауни рудої дами. Хоч арбітри не тільки не зупинили бій, але готують матч-реванш з колишнім другом київських небожителів, полковником Арестовичем.  Можливо, проблема в тому, що перед дискусією з Латиніною варто було б зрозуміти глибину її антиукраїнськості.  Ще в серпні 15-го року на радіо «Ехо Москви» у своїй програмі «Код доступу» вона назвала «українську мову мовою частини неосвіченого населення. Україну штучною державою не в поганому сенсі цього слова, а в тому якби ця держава була нарізана іншим чином при більшовиках, то ми розуміємо, що вона розпалася б іншим способом».  Натякаючи, очевидно, що анексія Криму й окупація Донбасу і є початком розпаду України. Для само ідентичних, патріотичних і україномовних журналістів.  Рівень культури Юлії Латиніної на дні Російської імперії: «Нехай пробачать мені мої українські друзі (?), але українська не так культурно розвинена мова, як мова російська».  Поки росіяни будуть відправляти на мʼясні штурми в Україні своїх рідних і близьких, а «хороші руські» будуть удавати, що вони в опозиції, Владімір Путін буде продовжувати війну до самої смерті, спираючись на генетично запрограмованих великодержавних імперців. 

У вересні 22-го року, коли потоки крові із Бучі, Ізюма та ще інших сотень поселень України не загусли, Юрій Андрухович на норвезькому фестивалі Bjørnsonfestivalen дебютував із російським письменником в екзилі Шишкіним. Це викликало вибух злого неприйняття у творчої української Мельпомени.  Розлючена Оксана Забужко написала у своєму Фейсбуці, що підтримувати Андруховича в цьому – «це прати йому брудні штани». Деякі невтомні українські само зрощені філософи закидали Забужко камінням, бо якщо «ми почнемо критикувати всіх, то виявиться, що Путін правий, і зумів таки допровадити нас до стану, свого з колегою Гітлером, озвіріння». Так пояснював літературний критик Олександр Бойченко.  Андрухович довго виправдовувався, говорячи про якихось «хороших росіян, які відповідають пʼяти критеріям, після встановлення яких він може погодитися з ними на діалог». Жодного не назвавши.  Щоправда, він оголосив свою бойову стратегію: «Ми все так і повинні, серед всіх на Заході, дуже активно присутніх діячів культури, письменників, якось їх диференціювати. Ми повинні, навіть цинічно кажучи, не обʼєднувати їх своїм кенслом, своїм несприйняттям і ненавистю, а навпаки, розколювати».  Німці, етнічні, і євреї, які у більшості емігрували  у США, і менше, комуністи, до Сталіна, були переконаними антифашистами й спільно з антигітлерівською коаліцією всіляко боролись проти нацизму, гітлеризму, фашизму. Закликаючи світ до повного знищення антилюдської ідеології.  Вони боролись за ліквідацію тоталітарної держави й політичної системи. Проти національної держави та ідеї німецької національної ідентичності, заснованої на концепції «особливого шляху».  Вони визнали й приєднались до гуманітарної стратегії антифашистських країн «проблеми вини всіх німців». За вчинене нацистами. Ніхто, ніхто не наважувався і не пробував вести діалог з «хорошими німцями» з питань історичної, культурної та етнічної спільності.  Ще до 39 року, коли нацизм тільки розгортав крила, німецькі інтелектуали мали широкий міжкультурний антифашистський діалог. У Франції в 30-му році відбувався міжнародний Конгрес із захисту культури обговорення фашистської загрози.  Навіть від України був Тичина, Петро Панч та Іван Микитенко. В 37 році в Мадриді, в Іспанії, де багато німецьких антифашистів боролись за свободу, відбувся ще один антифашистський конгрес літераторів.  В 42-43 роках у США пройшла низка різних конференцій, на яких обговорювалася основна тема про відповідальність всіх німців. Філософ Фрідріх Вільгельм Ферстер очолив рух за найрадикальнішу деконструкцію Німеччини у війні.  ➡️ https://t.me/stepangavrysh/2045

Джо Байден буде намагатись знайти компроміс із Зеленським. Найскоріше, у підтримці зброєю і розширенні її використання для превентивних ударів по чітко визначених і узгоджених з американськими радниками воєнних обʼєктах в Росії. Він затиснутий в кут не лише Києвом, але і Єрусалимом, який добиває ХАМАС в Рафаху.  Президент США волів би зменшити ескалацію на час рицарського турніру з Трампом, якого поволі визнали винним по всіх 54 пунктах звинувачення за витрати з виборчого фонду на секс із порнозіркою. Одночасно, йому важливо не допустити кризи у відносинах з Україною та Ізраїлем.  З іншого боку, у президента Байдена немає маневру для компромісу, який би вів до якогось перемирʼя у війні з Росією. Спроба примусити до мирних переговорів Ізраїль з ХАМАСом, як би це не називалось, у Штатів регулярно провалюється. Цим користуються американці, які запросили Нетаньяху для виступу перед обʼєднаним Конгресом з метою підтримки його політики.  Якщо Байден припуститься помилки, то партійці Трампа зроблять ставку і на Зеленського у боротьбі за Білий дім. Через війну в Україні та Ізраїлі, зовнішня політика ще до виборів стане вперше принципово важливою темою для більшості американців.  Головне для президента Зеленського не допустити зсування України у сіру зону геополітики, коли її будуть використовувати у своїх інтересах глобальні противники. І твердо стояти біля своїх союзників і боротися, битися за їх підтримку. Без нервів і психів.  Здається, він повернув собі енергію і впевненість. Визнавши Китай прямим союзником Росії, який, по суті, гарантує їй можливість підтримувати високий ескалаційний статус війни. Він знову повернувся до мобілізації західного альянсу. Після європейського рев’ю і підписання безпекових угод з основними союзниками, він став центральною фігурою «Діалог Шангрі-Ла» в Сінгапурі.  Рятуючи мирний саміт у швейцарському Бюргенштоці від атаки Росії, він прямо звинуватив її та Китай у намаганні зірвати участь в ньому третіх країн. Маючи на увазі Глобальний Південь. При тому, що поки що у порядку денному саміту питання про закінчення війни й план можливих мирних переговорів за участю Росії взагалі не стоїть. Росія, спираючись на Пекін, наполягає виключно на капітуляції Києва. Україна не готова до жодних втратних компромісів.  Після майже консенсусу між союзниками разом із НАТО щодо використання західної зброї для ударів по воєнних цілях на території Росії, стало зрозуміло, що колективний захід не бачить жодної можливості для мирних переговорів в горизонті 24 року. Ні одна зі сторін не готова і їх не хоче.  На швейцарському мирному саміті Путін неминуче, незалежно від форми, буде вкотре визнаний не лише агресором, який веде терористичну війну, але ще є вбивцею українських дітей, зґвалтованих дівчаток і жінок, катування цивільних.  У президента Зеленського буде глобальна аудиторія висунути прямі звинувачення правителю Владіміру Путіну за вчинення воєнних і злочинів проти людяності, геноцид і екоцид та використання держави для вчинення актів тероризму. Розуміючи, що навіть спільні рішення в царині ядерної й продовольчої безпеки, як і гуманітарного права, путінська Росія не сприйме і виконувати не буде. Навіть якщо 106 країн будуть на цьому на саміті наполягати.  В тому числі та через перехід на сторону Росії Китаю, який вже неприховано може підштовхувати її до розширення воєнного протистояння із західною цивілізацією. Виглядає так, що розрахунки на втримання США, ЄС і Китаю в «нейтральній позиції» не виправдалися. Поки що в ідеологічному сенсі.  Тепер головне завдання полягає у розробці «китайської стратегії», яка унеможливить, зведе до якогось мінімуму воєнну підтримку ним Росії. Не тільки летальної зброї, але її елементів, які прискорюють не лише виробництво нею снарядів, ракет, танків і авіаційних платформ, але й дозволяє її модернізувати, запускаючи цикл нового типу війни. Більш високотехнологічного і руйнівного. 

🔈 Доля мирного саміту у Швейцарії може бути вирішена в «день Д» у Франції, на відзначення 6 червня 80-ї річниці висадки 150-тисячного десанту союзних військ в Нормандії. Про це заявив Макрон після зустрічі із Шольцом. Туди ж збирались запросити й Лаврова без Путіна.  Але після різких протестів всередині союзників, Росія в знак помсти оголосила про проведення з 12 по 23 червня ігор БРІКС в Казані, куди подали заявки 97 країн з найбільшими командами Китаю та Болівії.  У Швейцарію, може, прибуде і президент Байден. По суті, мова йде про ефективну можливість мати прямі переговори із ключовими партнерами й найперше, Джо Байденом. На новому рівні взаємовідносин, коли союзники, практично всі, дозволили використовувати західну зброю для ударів по воєнних обʼєктах на території Росії.  Захід поволі, оглядаючись і переминаючись з ноги на ногу, переходить свій рубікон. Він рішуче ламає ним же встановлену червону лінію і демонструє готовність розширювати свою воєнну участь на стороні України.  Це ще не війна з Росією, а демонстрація готовності та сили. Владіміру Путіну посилається сигнал про неможливість виграти цю війну у західної коаліції.  Зеленський, попри заборону США бити ATACMS по воєнних російських обʼєктах і колонах біля кордонів Харківської й Сумської областей, добився головного – наносити ударами ракет з «Патріот» по російських бомбардувальниках, які запускають різними УПАБами й УПМК по Харкову і іншим мирним поселенням українців.  Очевидно, що у президента є серйозний намір переконати союзників збивати російські ракети й «Шахеди» своїми системами ППО та авіацією, рухаючись до введення безпілотної, безпекової зони на кордонах з ЄС, глибиною, наприклад, хоча б 150 км.  Не менш важливе питання – прискорення передачі Україні F-16, великокаліберних снарядів, всіх видів ракет і плануючих бомб та можливість надання великого обʼємного кредиту під заставу активів ЦБ Росії.  Скоріш за все, Франція оголосить про значний пакет воєнної допомоги, який може включати в себе ОТРК і плануючі бомби для атак по воєнних обʼєктах Росії на її території, проти чого Париж не заперечує.  13 червня Зеленський прибуде на Саміт лідерів G-7 в Італію, де він буде переконувати лідерів G-7 посилити санкційний і воєнний тиск на Росію. І за повідомленням FT, ще до мирного саміту, підпише з Байденом двосторонню угоду про безпеку.  Можна передбачити, що попри це, переговори між Зеленським і Байденом можуть бути досить напруженими й не лише через ще не очевидну відмову президента США від участі у мирному саміті.  Білий дім займає вкрай обережну позицію у підтримці України передовою зброєю і виділенні її у достатній кількості. Пакети з воєнною допомогою дозволяють лише мінімально забезпечувати оборону, але не можуть відновити повний паритет в оборонних можливостях ЗСУ.  Радники Байдена переконують Зеленського не бити по російських НПЗ і нафтобазах. Американці налякані ударами українськими безпілотниками по російських стратегічних загоризонтних РЛС, які є частиною ядерного стримування проти Сполучених Штатів. 

Захвилювались європейці. Той же Bloomberg передає із кулуарів Брюсселю про спішні дискусії щодо можливої «зустрічі за участі Росії» в Саудівській Аравії восени.  Перший висновок виглядає фатальним: поки у мирних переговорах за ідеєю президента Зеленського не буде лідерства США та Китаю, говорити про будь-яку теоретичну, віртуальну, перспективу примусу Росії до справедливих мирних переговорів, неможливо.  Ще гірше, що «поломка» цих гігантських дипломатичних зусиль команди нашого президента, може значно послабити рішучість союзників нести значні фінансово-економічні втрати й воєнні ризики, надаючи воєнну допомогу Україні.  Зрощення одразу двох стратегій для нанесення поразки Москві без підтримки сили двох імперій може виявитись футуристичною.  Другий висновок є надто прагматичний, аби продовжувати сидіти на шпагаті між миром і війною: Владімір Путін не збирається закінчувати війну. І не тільки на умовах, або якомусь компромісі з Україною, але й коли він говорить про готовність до миру на «реаліях землі».  Макрон прямо в інтервʼю CNBC заявив, що «саме Путін вирішив продовжувати війну в Україні. Він не готовий до миру, хоча досі заявляє, що він відкритий до миру».  Третій висновок – сама очевидність: з початку року Україна продовжує відступати та втрачати території, а Росія захопила 752 км кв. Це два Харкова і дві третини Києва. З іншого боку, Росія втратила у півтора рази більше своїх військ, ніж СРСР при штурмі Берліна (78 тисяч вбитими й 284 пораненим у Берлінській операції). Суто статистично багатьом здається, що в Росії є майже необмежені ресурси, людськійі технічні, нарощувати ескалацію.  Проте, модель простих цифр тут неприйнятна. Сукупно, Москва підійшла до «своєї стелі» мобілізації ресурсів для війни без вже чітко прогнозованого ризику запустити стрімку вертикальну кризу і вже не вийти з цієї «мертвої петлі».  При цьому наш глава МЗС Кулеба чесно поділився з Foreign Policy про досить слабку підтримку нашої держави Заходу, в той час, коли «росіяни більш ефективно використовують свої військові зусилля».  Дійсно, за даними Кільського інституту воєнної політики, на січень цього року допомога США в Україні, наприклад, не перевищувала 0,32% їх ВВП. На неформальній дводенній зустрічі 30 травня в Празі, міністри іноземних справ НАТО та найбільш занепокоєні союзники України говорили про необхідність перевести країни НАТО на воєнні рейки, збільшивши внески з 2% ВВП до 4%.  Генсек Столтенберг переосмислив свою ідею в 100 млрд на зброю для України протягом наступних 4-х років і тепер лобіює надання їй щорічної воєнної допомоги в 40 млрд євро.  Це ефект парадокса. Рассела, брехуна, цирюльника. Його суть, якщо не надто поринати в теорію множин, полягає в тому, що як тільки б ми не намагались закінчити війну миром, вона ще більш буде розпалюватися і розширюватися.  Як і Ейнштейну, який розвʼязав «парадокс близнюків» у 1918 році, президенту Зеленському вкрай важливо вирішити питання одночасної звʼязки миру і війни. Не варто довіряти вкидам, що американці ведуть сепаратні переговори з Росією і підштовхують Україну до невигідного миру з нею. Вони – головні інвестори війни й зовсім не готові втратити всі свої інвестиції. Навпаки, Росія мусить заплатити.  На цій позиції стоїть абсолютна більшість країн НАТО. Разом із Пентагоном і воєнним керівництвом альянсу.  Показовими є різкі антиросійські заяви нових його членів – Фінляндії та Швеції. До того ж всі розуміють критичну небезпеку будь-якої перемоги Росії. Прямої чи евентуальної. Воєнної чи дипломатичної.  Настане передбачувана епоха домінування російської імперії. Силою і корупцією. Настане ера процвітаючих авторитарних і популістичних режимів. Поки не розпочнеться цикл повстання колишніх демократій. Росія приречена програти. Ця думка постійно свердлить мозок Заходу, викликаючи в нього тяжку мігрень.  Він намалював забагато жирних червоних ліній, за якими ховається Владімір Путін, нарощуючи воєнну спроможність вторгнутися в будь-яку країну НАТО, погрожуючи при супротиві ядерною зброєю. Він ще не знає, де поставити кому: миритись неможливо воювати. 

Отже, президент Зеленський включив стратегію «глобального примусу Росії до миру» у воєнну стратегію перемоги над нею, як післявоєнної сили повноцінного відновлення державного суверенітету.  Поки що, йому не вдається контролювати ці дві, не такі вже й протилежні, стратегії, і управляти ними. Головна причина в неготовності в їх підтримки США і Китаю. Точніше – у цивілізаційному конфлікті між цими двома політичними й економічними гігантами.  Через воєнну підтримку України з метою максимального послаблення спроможності Кремля диктувати свої умови світу, зміни російського політичного режиму Китай все глибше втягується у протидію США.  Він майже неприховано конкурує за російський актив. На відміну від Вашингтона, Пекін не бентежить можливість розпаду Росії, яким він безсумнівно скористається. Америка розглядає вірогідність китайської експансії в Росію, як цілком реалістичну. Незалежно від форми її реалізації. Це може стратегічно посилити Піднебесну і дати їй поштовх для непередбачуваної боротьби за домінування.  Подібні тенденції вже спостерігаються у політиці лідера Сі. Тому, політика Джо Байдена одночасно направлена на послаблення не лише імперії Путіна, але й Китаю. Обидві сторони давно шукали місця для дуелі. Зійшлися на глобальному саміті у Швейцарії.  Путін переконав Сі Цзіньпіня не діяти на стороні миротворчих зусиль України та її союзників. Спочатку від участі в глобальному саміті відмовились Бразилія та південна Африка. Показово.  Щоб не було сумніву в китайському інтересі, закордонні міністри Бразилії та Китаю зробили спільну заяву про підтримку Росії – мирні переговори можливі тільки з нею. Зрозуміло, на її умовах. Більше того. Ван Вень Бінь, глава МЗС звинуватив Британію і Захід у провалі переговорів Києва з Москвою, через що «криза затягнулася».  Зеленський марно стукав у важку китайську браму. 31 травня Reuters з 4 джерел повідомив, що Китай не буде брати участі у саміті миру. Типа, його умови про участь Москви не були прийняті. В принципі, якби ідейне лідерство взяли б на себе США і завдяки цьому мобілізували б всіх своїх союзників і партнерів, то Китай міг би серйозно посковзнутися на банановій шкірці.  Його виправдано можна було б звинуватити у заохоченні воєнного агресора, мотивації його до ведення, як мінімум, континентальної війни в Європі й відмові від підтримки світового порядку миротворчими зусиллями.  Проте агентство Bloomberg повідомило, що президент Байден «пропустить саміт через заходи зі збору грошей на свою виборчу кампанію». Президент Зеленський боляче зреагував: «Якщо президент Байден не прибуде, то Путін буде аплодувати стоячи». 

Президент Зеленський під впливом невідомого оточення, поряд із блискучим воєнним лідерством зі створення потужної антипутінської коаліції, вирішив одночасно стати й блискучим миротворцем, примусивши Кремль до «мирної капітуляції». На глобальному саміті, який мав би підтримати його справедливість і ідентичні міжнародному праву 10 пунктів його «Формули миру».  В теорії ідея несподівана, історично несистемна, але цілком реалістична. Захід її повністю підтримує, а країни Глобального Півдня, захищаючи свій суверенітет, територіальну цілісність, за логікою мали б приєднатися до неї, отримавши безплатний оберіг від агресії більш сильних сусідів. Тим більше ядерних.  Крім того, ця ідея точно була направлена на формування нового договірного світопорядку. Без Росії. Вона могла лише зберегти себе, але заплатити за свою агресію серйозну ціну.  Іншими словами, глобальна конференція мала вирішити, як у свій час Тегеранська і Ялтинська конференції, питання закінчення російсько-української війни й виписати рамки, можливо, дорожню карту, формування нової системи глобальної безпеки. Головну роль мали зіграти США, Крим і Китай. Але щось зламалося в механізмах таємної човникової дипломатії, сірих переговорних куточках.  Скоріш за все, якщо дуже вже придивитися, ми побачимо там ще міцні та вправні руки Владіміра Путіна. Неперевершеного спеціаліста з таємних операцій, які стали основою зовнішньої й внутрішньої політики Москви.  Всі російські дипломати фактично діють і думають, як офіцери КДБ, ставлячи виконання завдання правителя і виживання Росії вище міжнародного права і будь-якого, навіть найсправедливішого, договору.  Президенту Зеленському вкрай потрібна світова трибуна для боротьби за Україну. Під тиском Глобального Півдня і можливо, окремих союзників він відступив: саміт розгляне три, в принципі, нейтральних питання, ядерної й продовольчої безпек, та гуманітарні проблеми обміну полоненими разом із поверненням викрадених українських дітей.   Тепер головне завдання української дипломатії, точніше, президента Зеленського і глави Офісу Єрмака, полягає в меті не допустити розвиток «Швейцарського глобального саміту» з «нульовою сумою». В ньому вже заявили участь, за словами нашого президента, 106 країн.  На ньому буде панувати проукраїнська та антивоєнна із засудженням російської агресії, атмосфера. Але жодного рішення, найскоріше, прийнято не буде, яке б могло продемонструвати Владіміру Путіну обʼєднаність глобальної коаліції проти його війни.  Головне, закріплення в будь-якому узгодженому документі вимог припинення війни, згідно з міжнародним правом, відновлення суверенітету України й виплату їй компенсацій. І таким чином, визначення, переговорних рамок для мирної конференції за участю Росії.  Президент Зеленський глобальним самітом реально розпочав масштабну дипломатичну війну з Владіміром Путіним, намагаючись використати залишки світового порядку і ще працюючі юридичні механізми для гуманітарної ізоляції Росії. На надзвичайно нестійкому, турбулентному полі бою, на якому неясно, де армія противника і яка її сила.  Де воєнні союзи не мають ясних конфігурацій, а віддані друзі, якщо і не ведуть прямі переговори з ворогом, то намагаються всіляко зберегти з ним стосунки й діють з надмірною обережністю у своїх егоїстичних інтересах. 

Для України принципово важливим і життєво необхідним є пряма участь її союзників на «землі». Не лише зброєю, але й воєнними інтелектуалами-спеціалістами, які передають досвід використання нових бойових технологій ЗСУ й одночасно впливають на їх модернізацію, тестують нові зразки та допомагають створювати нове поле бою.  Це єдиний шлях до енергійного воєнно-технічного прогресу країн альянсу. Це неминуче мусило привести й приведе його до необмеженого використання всіх видів західної зброї проти воєнних цілей на території Росії.  Заходу, як кораблю Одіссея, потрібно пройти між Сціллою і Харибдою. Поразкою Росії, яку неможливо досягнути без перенесення війни на її територію і загрозою ядерної соціопатії Владіміра Путіна.  Між молотом і ковадлом. Воєнна поразка Росії може запустити процес її розпаду, який прискориться, тим чи іншим, відходом Путіна від влади.  США та окремі їх союзники, близькі до панічного розладу. Через страх високої інтенсивності, яким користуються союзники Путіна, здійснюючи ритмічні панічні атаки й перетворюючи страх в екзистенційний.  При тому, що єдиний автор і архітектор війни із Заходом, Владімір Путін, ставить за головну мету скористатися воєнною перемогою для створення Росії майбутнього – світової воєнної імперії. Але точно не для її загибелі. Тому, він використовує фактор ядерної зброї, як унікальний і безпрограшний засіб силового тиску і стримування одночасно.  Можливо, він близький до використання тактичного ядерного удару. Якщо зрозуміє, що ніякої консолідованої відповіді Заходу, навіть високоточною неядерною зброєю, не буде, а гарячі лінії переговорів зі зниження градуса ядерної війни дадуть йому вирішальну можливість примусити Захід до капітуляції. Певною мірою, це підтверджує польський закордонний міністр Сікорський, із глибини таємних кімнат Вашингтона.  За його словами, «американці із союзниками, у відповідь навіть на залякуючий тактичний ядерний удар росіян, знищать високоточними ударами їх над захопленими РФ українськими територіями». Навіть якщо «Іскандер-М» з ядерною боєголовкою буде запущений з території Росії. Тобто, Захід вступить у війну з Росією, в Третю світову, яку всіляко, жертвою України намагається не допустити.  Якщо це включити у здатність Росії нанести удари у відповідь, в тому числі та по північних країнах НАТО, то подібний план запізнився на 30 років, коли такою стратегією США і багатонаціональна коаліція здійснили переможну «Бурю в пустелі» й перемогли відсталу армію Іраку на чолі із Саддамом Хусейном.  На підставі резолюції Радбезу ООН, готуючись до цього багато місяців і зібравши понад 2000 передових літаків, разом із двома десятками Б-52, 2000 гвинтокрилів і 170 бойових кораблів.  Війна серйозно змінила всю глобальну дипломатичну систему. Вона пішла у глибоку тінь і не користується Віденським регламентом та Аахенським протоколом початку 20 століття.  Таємна дипломатія і проксі дипломатія, переговори між впливовими, близькими до лідерів, різнокаліберними людьми, стали нормою і визначають конструкції наступних політичних треків. Дипломати працюють більше в сірих зонах, виконуючи роль в кращому випадку посередників, або почтових ящиків для геополітичних і регіональних гравців.  Павутини за його відносин швидко плетуться і ще бистріше розпадаються, не ловлячи жодної мухи. Україна бʼє по російських НПЗ і загоризонтних РЛС. Ізраїль увійшов в Рафах і захопив філадельфійський коридор в секторі Газа на кордоні з Єгиптом.  Китай, відмовляючись визнати постачання Росії зброю, забезпечує, за Блінкеном, ВПК Росії 70% машинного обладнання і 90% мікроелектроніки, яку вона використовує прямо для виробництва зброї проти українців. І так до безкінечності.