Human to human

Презентація "Випадкових оповідань" відбудеться у четвер о 19:00 у місці, яке я дуже люблю: книгарні-кав'ярні "Сенс". На презентації розкажу: - що я знаю про оповідання як жанр, чому писати коротше - довше, які мої улюблені автори. - чому оповідання випадкові, і чи можуть вони бути іншими. - поділюсь досвідом: як уникнути моїх помилок при написанні оповідань. - зачитаю історію, яка не ввійшла у збірку, а мусила б. - відповім на питання і підпишу всі книжки! Чекатиму в четвер о 19:00 (але недовго, тож не запізнюйтесь)!

Даша питала, як читати Платона. А тут подкаст у Сашка з Настею на схожу тему вийшов, бо Настя саме читає діалоги Платона. Рекомендую. Цей дует мені дуже подобається, інший випуск з ними двома про Сінклера мій улюблений в «Техніці читання».

Ім'я Сократа чули всі. Знаємо про нього переважно з творів Платона. Та є і в українській літературі твір про найвідомішого давньогрецького філософа, який не залишив по собі жодної праці. Юрій Мушкетик у 1971 році написав оповідання "Смерть Сократа", де не лише показав останні миті життя філософа, а й спробував зрозуміти мотиви його опонентів. Замінити "Діалоги" Платона це оповідання не спроможне, проте може стати, так би мовити, "вступом до теми". Говорили про Сократа, Платона, древніх греків, Юрія Мушкетика, філософію і літературу з Настею Ярошик - людиною, яка для самоосвіти прочитала добру половину Платонових "Діалогів". YouTube | Google podcasts | Apple podcasts | Spotify

🍉 Кавун, як палестинський мем. Зображення кавуна зараз часто використовують як [про]палестинський символ. По-перше, цей плід вирощують в Палестині й, очевидно, він рідний місцевим арабам. По-друге, він розфарбований у традиційні панарабські кольори та, відповідно, кольори палестинського прапора. В 1967 році Ізраїль окупував території Західного берега та Гази і заборонив там використання арабського прапора. Деякі джерела стверджують, що кавун, завдяки своїм кольорам, вже тоді став символом боротьби проти сіоністів. Але прикладів такого використання немає. В 1980 році ізраїльська армія закрила художню виставку в Рамаллі через те, що деякі картини були виконані в арабських кольорах. Як розповідають її організатори, солдати заборонили виставляти будь-які роботи у цій колірній гаммі: "Навіть якщо ви намалюєте кавун, ми його конфіскуємо". Тобто ідею використання кавуна подали саме ізраїльтяни, а до того митці не зустрічали кавун як політичне висловлювання. В 1993 році, після підписання Ослівських угод, заборону з прапора зняли. Того ж року, The New York Times згадувала, що в Газі колись заарештували арабських хлопців за те, що ті носили скибки кавуна. Проте потім газета повідомила, що не може підтвердити цей випадок. В січні цього року міністр державної безпеки Ізраїлю дозволив поліції конфісковувати палестинські прапори. Часто це робиться під приводом того, що прапор "порушує спокій". У відповідь на це ізраїльскі активісти розміщували на мікроавтобусах банери із зображенням кавуна та написом "Це не палестинський прапор" (фото 2). Кавун також використовують в соцмережах. Палестинці та їх прибічники скаржаться, що "проізраїльська" Мета песимізує палестинські пости, і намагаються обійти цифрову цензуру, замінюючи літери в словах або використовуючи емодзі із кавуном.

От і мене книжки втішають. А у Саші Демарьова вийшла нова — «Випадкові оповідання». Я ще не прочитала, лише декілька оповідань мені відомі. Та про його попередню книжку — «Нінок» — не так давно я вже писала, що вона сильна. «Ліс рук» — про школу, де ми працювали, — то взагалі була причина літературного гуртка з учнями. Про «Виховання шахами» Саші говорять батьки-читачі, що книжка допомагає дітям ставати шаховими чемпіонами. Тож вірю, що й ця збірка цікава. Якщо розчарує — вся відповідальність на Саші. Пропоную перевірити, чи вміє Демарьов писати коротко: https://www.odemarov.com.ua До речі, на обкладинці сам малий Сашко.

«Одні книжки оживляють ще мене…» «Царівна», Ольга Кобилянська

Про любов і смерть, про «Demolition» та «Лист засудженого вояка до своєї жінки» Розчулив мене нещодавно фільм про втрату, про самотність, про переживання складних, мабуть, найбільш болючих почуттів, про руйнування, знищення речей і себе як спосіб пізнання цього. З подібною історією є сильніший фільм — «Відданий садівник» (я його вже не раз рекламувала). Там чоловік також втрачає кохану, намагається пізнати її більше і продовжує її справу. В «Demolition» більше буденного і менше виходу за рамки звичайного життя (тут про життя людей, у яких є якісь можливості, щоб жити це життя, а не виживати, та все одно не дуже виходить). Але цим фільм трагічніший, самотність, безпорадність, відчувається сильніше, а якісь виходи із цих станів показані так, що доведеться багато що «робити» за героя, щоб зрозуміти, що може бути виходом. До речі, від автокатастроф досі гине (як і героїня «Демолішн») чи не найбільша кількість молодих людей кожного дня. Смертність від дорожніх інцидентів на восьмому місці в світі, при тому, що всі попередні пункти — це хвороби, які переважно забирають життя у не дуже молодих. Ще хочеться зробити акцент на тому, що велику частину смертності серед дітей до пʼяти років досі становлять смерті від ускладнення передчасних пологів та від родових травм. І хоча за останні двадцять років смертність новонароджених суттєво скоротилася (із 75 смертей на 1000 новонароджених до 38 на 2019 рік), це залишається проблемою, бо, за підрахунками спеціалістів, показник має виходити на рівень 25 смертей на 1000 новонароджених. Плюс смертність внаслідок ускладнень від передчасних пологів чи подій, повʼязаних із пологами, зараз є головною причиною дитячої смертності (до 5 років) у країнах із низьким рівнем дитячої смертності. Самогубства в рейтингу смертей займають також немале місце: 600 тисяч на рік. До чого це я? Поруч із такими життєствердними явищами, як любов та діти, йде смерть. Чим більше можливостей у смерті — причин, які можна і потрібно прибирати, — тим менше можливостей для щасливого життя тих, хто залишається. І та смерть, яка навмисно твориться руками людини, потребує не меншого вивчення як явища, яке викликається якимись причинами. Сухомлинський говорив, якщо знаєш причини, то знаєш і суть справи («Серце віддаю дітям»). Треба розбиратися в цій суті, бо трагедії від втрати найдорожчих приносять людині такий біль, який веде до ще більших смертей та катастроф, ще більшого горя і нещастя. Вчора я прочитала оповідання «Лист засудженого вояка до своєї жінки» Ольги Кобилянської. І ця історія мене не просто зворушила, а зачепила. Бо там про сильну любов і жагу до життя. І навіть коли життя як власне існування не може справдитися, воно тут справджується в любові. Це оповідання наче продовження тієї теми про втрату із «Demolition», наче продовження теми про вбивства одне одним, про війну, про самогубства (бо герой застерігає від цього свою дружину), про переживання за новонароджених, які є найбільш вразливими. Та головне — про любов до своєї найріднішої людини, з якою тільки й хочеш «побути» в свою останню мить: «Я маю ще не сповна дві години жити, і через оці дві години хочу з тобою на сім світі побути». Сильнішої короткої фрази про кохання, вплетеної в цілісність твору, треба ще пошукати.

​​У Саші Демарьова в останніх дописах на його каналі спостереження, присвячені дітям війни. Там і про «повернути дитинство», і про міни, і про весь світ, в якому немає безпечного місця. І у Сухомлинського про війну і дітей (даю короткий уривок). Неможливо читати без сліз, як і слідкувати за всім, що відбувається у світі, особливо з дітьми, бо вони точно не винні. https://telegra.ph/Іz-Serce-vіddayu-dіtyam-10-14 Та, як Сухомлинський зміг, незважаючи на власну трагічну історію (важке поранення на фронті, вбиті фашистами дружина та маленький син), плекати таку любов у серці, щоб допомагати всім іншим шукати та творити її в собі, то й ми зможемо. Правда, для цього треба серце віддавати дітям і обовʼязково вчитися це робити…

Це було б ідеально. Школярі робили б справжні діла. Але, як завжди, все залежить від того, як організувати. https://babel.ua/news/99520-malta-dozvolit-pidlitkam-stavati-merami-mist-i-golovami-sil

Подивилася фільм «Nowhere». Можливо, вся ця історія — метафора про те, як виживають біженці, поки не настає полегшення. Але як саме стається «легше», що допомагає, як відбувається боротьба за звільнення, якщо життя — це більше, ніж виживання, — цього у фільмі немає. В коментарях до посту про кіно писали, що мігрантам часто буває й гірше, не виживають взагалі (але й у стрічці таки майже ніхто не вижив). І мені пригадалась історія, як у Техасі задихнулися в контейнері вантажівки нелегальні мігранти. В тій же новині згадується про 71 тіло біженців, знайдених у вантажівці вже на території Австрії в 2015 році. Головне питання, яке залишається після перегляду, сама героїня поставила на початку історії: «а що як режим розповсюдиться на інші країни? На всі?» Тож чи вихід — втеча? Але тут кіно про виживання, вимагати нема чого. Це суміш «Вигнанця» («Cast Away»), «Легенды Г’ю Гласса» («The Revenant») та «Тихого місця» («A Quiet Place»). Для мене, мабуть, кращою картиною життя мігрантів поки залишається «Biutiful». Хоча мігранти там і на другому плані, можливо, саме цим він сильніший, бо мігранти — це не головне в усіх сенсах. Але актриса у «Nowhere» дуже гарна. А діти справді можуть надихати виживати, та хотілося б, щоб показали це якось більш життєво, правдиво-складно і суперечливо.