Психологія горя з Ларисою Рибик

Друзі й коллеги 💛 🙏 Ми щиро вдячні кожному й кожній з вас, хто був з нами тут. Цей канал створювався з великою любов’ю й наміром бути корисними. Ми помітили, що наразі активність на каналі знизилася. Тому поки вирішили призупинити публікації та оновлення. Але ми залишаємося на зв’язку ✉️ Якщо ви хочете і надалі отримувати добірки корисної інформації, а також анонси наших навчальних програм – будемо раді бачити вас серед підписників нашої емейл-розсилки. ‼️ Заповнити коротку форму для підписки можна тут: https://forms.gle/sDDnWghiaE37iUDj9 Дякуємо вам за вашу увагу, довіру й присутність. Це дуже цінно для нас 💙 До зустрічі – у листах 💌

🔵 Щоденники самодопомоги при переживанні втрати. Шлях крізь горе 🔵 Не кожен, хто пережив втрату, може про неї говорити. Не кожен знаходить слова – навіть наодинці з собою, не говорячи вже про психолога. Біль втрати часто ізолює. Людина може закриватися в собі – не тому, що не хоче допомоги, а тому, що не має на неї сил, а часом – навіть доступу. Це особливо відчутно зараз, коли триває війна, коли ресурси на нулі, а професійна підтримка для багатьох є недосяжною. Щоденники самодопомоги при переживанні втрати від Лариси Рибик -- це тиха, обережна допомога для тих, хто переживає втрату й не може говорити. Не може дати слово своєму горю або не має кому про це розповісти. 🌿 Вони — як розмова, яка не лякає. Як підтримка, яка не тисне. Як супровід, який поруч, коли ваш світ зруйновано. Для тих, хто шукає спосіб пройти свій шлях болю з максимальною делікатністю. Для тих, хто готовий висловити свій біль на папері. Для тих, хто готовий слухати себе — поступово й обережно. А для психологів — це незамінний ресурс: 📌 Щоденники можуть підтримати клієнта між сесіями. 📌 Вони містять вправи, які допомагають торкнутися втрати — з повагою до ритму людини. 📌 Їх можна використовувати тоді, коли людина ще не готова відкритися. 📌 Вони стають містком — особливо в перші місяці після втрати, коли терапевтичні втручання ще не рекомендовані, але потрібна присутність і опора. 📘 Детальніше про Щоденники самодопомоги – за посиланням: https://larysarybyk.com.ua/shhodennyky-samodopomogy/ Нехай цей інструмент стане тією підтримкою, яку так важко знайти у часи численних втрат 💙

🔵 Щоденники самодопомоги при переживанні втрати. Шлях крізь горе 🔵 Не кожен, хто пережив втрату, може про неї говорити. Не кожен знаходить слова – навіть наодинці з собою, не говорячи вже про психолога. Біль втрати часто ізолює. Людина може закриватися в собі – не тому, що не хоче допомоги, а тому, що не має на неї сил, а часом – навіть доступу. Це особливо відчутно зараз, коли триває війна, коли ресурси на нулі, а професійна підтримка для багатьох є недосяжною. Щоденники самодопомоги при переживанні втрати від Лариси Рибик -- це тиха, обережна допомога для тих, хто переживає втрату й не може говорити. Не може дати слово своєму горю або не має кому про це розповісти. 🌿 Вони — як розмова, яка не лякає. Як підтримка, яка не тисне. Як супровід, який поруч, коли ваш світ зруйновано. - Для тих, хто шукає спосіб пройти свій шлях болю з максимальною делікатністю. - Для тих, хто готовий висловити свій біль на папері. - Для тих, хто готовий слухати себе — поступово й обережно. А для психологів — це незамінний ресурс: 📌 Щоденники можуть підтримати клієнта між сесіями. 📌 Вони містять вправи, які допомагають торкнутися втрати — з повагою до ритму людини. 📌 Їх можна використовувати тоді, коли людина ще не готова відкритися. 📌 Вони стають містком — особливо в перші місяці після втрати, коли терапевтичні втручання ще не рекомендовані, але потрібна присутність і опора. 📘 Детальніше про Щоденники самодопомоги – за посиланням: https://larysarybyk.com.ua/shhodennyky-samodopomogy/ Нехай цей інструмент стане тією підтримкою, яку так важко знайти у часи численних втрат 💙

Коли допомога рідних не рятує. #пости_від_лариси_рибик Коли в житті стається втрата, нам природно тягнутися до тих, хто завжди був найближче. Хочеться обіймів, теплих слів, хочеться, щоби хтось тримав за руку й витягнув з цього болю. Ми сподіваємось, що саме рідні зможуть зрозуміти та підтримати найкраще. Але реальність часто виявляється інакшою. Рідні можуть мовчати, уникати розмов про втрату, ніби нічого й не відбулося. Або квапливо змінювати тему, коли вам хочеться говорити про своє горе та свій біль. Коли вам просто необхідно виговоритися. Вони можуть залишити вас наодинці, адже переконані, що так краще, що «потрібно дати простір». І ви раптом опиняєтесь у дивній самотності — серед рідних та близьких. Але будьмо справедливими. За кожною мовчанкою, за кожним незручним поглядом – чужий досвід болю. Те, як вони самі колись справлялись або не впорались. Рідні не завжди знають, як бути поруч з вашим горем, бо й самі ледь тримаються. Їх не вчили говорити про смерть, їм також страшно. І це не зрада – це межа їхнього ресурсу. Можливо, ви вже помічали, що іноді вам доводиться «триматися» заради інших. Усміхатися для мами, аби не розплакалась. Говорити татові, що «все буде добре», коли нічого доброго зараз немає. Ви змушені удавати стійкість, коли самі задихаєтесь від болю. Тому що вони теж у втраті. Тому що болить не лише вам. Ми часто очікуємо від родини більше, ніж вони можуть дати. Ми хочемо, щоб вони стали опорою – автоматично, без слів, без запрошень. Але рідні не завжди є тими, хто витримає ваш біль, хто зможе залишатися поруч із вашими сльозами, мовчанням, безсиллям. Просто тому, що їм теж болить. Або вони не знають, як бути з чужим горем, не маючи досвіду чи внутрішнього ресурсу. І це не привід відмовлятися від підтримки. Це привід шукати її там, де вона буде справжньою. Де вас не вчитимуть тому, як горювати «правильно», а просто будуть з вами — без порад, без оцінок, без страху. Горе – це шлях. І пройти його з кимось, хто вміє бути поруч, – не слабкість. Це турбота про себе, коли світ перестає бути зрозумілим. Коли вам потрібен хтось, хто не злякається вашого горя. Наприклад психологи з сайту https://psyhelp.com.ua

На межі надії й безнадійності. Як зрозуміти тих, хто живе очікуванням? Існує горе, яке не має завершення. Воно триває місяцями, роками. Без ритуалу прощання, без тіла, без остаточних відповідей. Це – невизначена втрата, коли близька людина зникає безвісти. Сьогодні окрема і дуже численна група скорботних – це родини зниклих безвісти під час війни. Мами, дружини, діти, які не мають змоги ані попрощатися, ані рухатись далі, бо живуть ніби одночасно у двох світах – там, де ще сподіваються побачити близьку людину живою й знову обійняти, і там, де незримо вже панує втрата. Саме тому цей досвід є настільки глибоким, болючим і унікальним. Для психологів робота з близькими тих, хто вважається зниклим безвісти, – справжній виклик. Бо неможливо «завершити» те, що не закінчилося. Тут потрібна інша присутність. Інше розуміння горя. Практичний посібник «Життя в надії. Особливості психологічного супроводу родин зниклих безвісти» — це результат глибокої роботи й безлічі діалогів з тими, хто щодня живе в стані тривоги, очікування і болю. Це книга про те, як бути поруч, не забираючи надію і не знецінюючи біль. Про те, як зрозуміти тишу, невизначеність, страшні картини, що малює уява, спалахи надії й моменти зламу й безпорадності. Ця книга про очікування і про підтримку, яка є можливою навіть за таких обставин. Посібник стане опорою для тих, хто вже працює або планує працювати з родинами зниклих безвісти. З тими, для кого кожен новий день — ще одне коло емоційного випробування. Придбати книгу можна за посиланням: https://larysarybyk.com.ua/shhodennyky-samodopomogy/ Нехай ця книга стане вашим помічником у складних, тонких і надзвичайно важливих процесах психологічного супроводу родин зниклих безвісти.

Почуття провини при втраті: роль самозвинувачення та жалю у подоланні втрати. #огляддослідження Люди, що переживають втрату, часто шкодують після смерті близької людини про те, що в певний момент не вчинили по-іншому. Приміром, вони можуть бути переконані, що мали зробити більше, щоб запобігти смерті близької людини, або виправдати свої власні очікування у своїх попередніх відносинах з померлим. Провина зазвичай вказується не тільки серед реакцій на втрату коханої людини. Вона також є невід'ємною частиною депресії. Провина в контексті втрати визначається як емоційна реакція каяття при втраті, з визнанням того, що не вдалося відповідати власним внутрішнім стандартам та очікуванням по відношенню до покійного або його смерті. Хоча є певні докази того, що вона провинамає пагубний вплив на адаптацію до втрати близької людини, емпіричні дослідження були обмеженими, а їхні результати досі не є остаточними. Приміром, хоча й був ідентифікований зв'язок між почуттям провини і горем, її точна роль в розвитку тяжких ускладнень при втраті залишається не до кінця з'ясовано. Ціллю даного дослідження було вивчення взаємозв'язку між двома проявами почуття провини, а саме самозвинуваченням та жалем з горем та депресією. Дослідження проводилося за 4–7 місяців, 14 місяців та 2 роки після втрати. Учасниками дослідження стали особи, що втратили партнера – 30 вдів та 30 удовців, середній вік яких склав 53 роки. Результати дослідження продемонстрували, що самозвинувачення було пов'язане з горем в початковий період переживання втрати, а також його зниження з часом. При цьому, такого зв'язку не було виявлено по відношенню до депресії. Також початкові рівні жалю, що щось можна було зробити по-іншому, не були пов'язані з початковими рівнями горя та депресії. Ці результати демонструють важливість вивчення проявів, пов'язаних з почуттям провини. Головний висновок дослідження полягає в тому, що самозвинувачення є потужним фактором, що впливає на труднощі, пов'язані з горем після втрати коханої людини. Stroebe M, Stroebe W, van de Schoot R, Schut H, Abakoumkin G, Li J. Guilt in bereavement: the role of self-blame and regret in coping with loss. PLoS One. 2014 May 12;9(5):e96606. doi: 10.1371/journal.pone.0096606. PMID: 24819238; PMCID: PMC4018291.

Якщо здається, що ваша допомога не потрібна. #пости_від_лариси_рибик Нам хочеться співчувати та підтримувати. Особливо, коли хтось поряд переживає глибоку втрату рідної людини. Ми відчуваємо безпорадність, коли знаходимося поруч, шукаємо слова, правильні дії — аби хоч якось полегшити чужий біль. Але іноді наші намагання натикаються на глуху стіну. Людина не приймає допомоги, відштовхує турботу. І нам болить, адже ми так хотіли зробити для неї хоч щось. Ми підходимо до горя іншої людини зі своїм рівнем енергії, з власними уявленнями про підтримку. Ми діємо, виходячи з того ресурсу, який маємо самі. Але людина в скорботі — виснажена. Вона не має сил, а іноді навіть найменшого бажання щось змінювати чи кудись іти. Горе витягує сили зсередини, і тому наші щирі «ходімо, давай зробимо, давай поговоримо» часто не знаходять відповіді. Бо в людини, яка горює поруч з нами, всередині глибока порожнеча. Ця порожнеча майже завжди йде поруч із самотністю. Емоційною, соціальною, тілесною. У тих, хто втратив близьку людину, з’являється відчуття, що їх не чують. Що поруч немає тих, хто міг би зрозуміти. Що слова співчуття — лише формальність, що всі вже живуть далі, поки вони залишаються на дні власного болю. Хтось дійсно не має людей поряд. А в когось вони є, але здаються далекими, ніби за сотні кілометрів. І все ж, допомогти можна. Іноді найкращою підтримкою стає мовчазна присутність. Просто бути поруч, без очікувань, без вимог. Ненав’язливо, делікатно, з глибокою повагою до меж іншої людини. Не говорити «треба зібратися» чи «життя триває». Не підштовхувати до дій, коли людині боляче навіть просто вставати з ліжка. Можна просто посидіти поруч. Заварити чай. Запитати: «Чого тобі зараз хочеться?». І прийняти відповідь – навіть якщо це буде: «Нічого». Звісно, можна запропонувати щось зробити разом, але не як «ліки», а як можливість побути в одному просторі. Не для того, щоб «розвіяти» людину, а щоб дати їй опору: «Я тут, я з тобою». Підтримка — це не про активність, це про чутливість. Вона не має виглядати так, як хочемо ми. Вона має звучати в унісон з тим, чого потребує людина у скорботі. Іноді це тиша. Іноді присутність. Іноді – слова «Я готовий слухати, коли ти зможеш говорити». Бо справжня допомога – це не втручання. Це дозвіл людині пройти свій шлях болю, знаючи, що в неї є хтось, хто не боїться бути поруч, навіть коли не можна нічим зарадити. Допомогти Вам допоможуть кваліфіковані психологи. Їх Ви зможете обрати на нашому сайті: https://psyhelp.com.ua

🟠 Коли світ змінюється назавжди після втрати… Втрата близької людини – це удар, після якого важко дихати. Горе знесилює, розгублює, позбавляє сенсів і підтримки. У такі моменти особливо важливо мати поруч когось, хто допоможе не потонути у хвилях болю. Але що робити, коли навколо – нескінченний потік втрат, а власний ресурс – на межі? Коли звернутися до психолога здається недосяжним, а самостійно впоратися вже немає сил? Можливо, зараз ви відчуваєте щось подібне: 🔶 Відчуття, що ви залишились наодинці зі своєю втратою, і ніхто не розуміє, як вам болить. 🔶 Постійний внутрішній тиск від думок і почуттів, з якими нема куди подітись. 🔶 Самотність, що стискає серце ще сильніше за саму втрату. 🔶 Невідомість і порожнеча попереду, яка здається непроглядною. Саме тому ми створили Telegram-бот «Поруч у скорботі». Це підтримка, яка завжди поряд — коли не вистачає сил говорити з людьми, коли потрібно просто пройти крізь черговий новий день, коли хочеться бути почутим і зрозумілим. 🔥 У чат-боті ви отримаєте: психологічну підтримку від Лариси Рибик та фахівців, що проходили навчання в темі горя та втрати вправи, техніки й ресурс для переживання горя підтримку в форматі, до якого можна звернутись у будь-який момент Доступні варіанти участі: ☑️ Безкоштовний тестовий доступ на 7 днів ☑️ Повний доступ на 1 місяць або 3 місяці з можливістю продовження Посилання на чат бот: https://t.me/Poruch_v_skorboti_bot Чат-бот «Поруч у скорботі» — це простір, де ваше горе не залишиться непоміченим 💙

💔 Група підтримки для жінок, що мають досвід перинатальної втрати. Є присутність, яка не вимагає слів. Є мовчання, у якому вас чують. Новий простір, де вас почують та підтримають – наша закрита Telegram-група підтримки для жінок, які пережили перинатальну втрату. Тут немає порад, як «взяти себе в руки». Тут немає поспіху, немає правильного чи неправильного способу горювати. Є тільки підтримуючі повідомлення від Лариси Рибик – теплі й підтримуючі, як рука, що лагідно торкається твого серця. Є м'які практики, які допомагають повільно й обережно проживати, відчувати, зцілюватися. Якщо ви хочете бути в цьому колі підтримки – пишіть в дірект. Ми поруч. Ви не самі 💙

Хто винен у втраті? Чому це питання не дає спокою. #пости_від_лариси_рибик Коли ми втрачаємо когось, кого любимо, біль часто обертається питаннями, на які немає відповіді: Чому це сталося? Хто винен? Кого слід покарати? Ці думки переслідують нас, повторюються знову й знову, ніби застрягають у замкненому колі. Пошук винуватців – це природна реакція, це частина емоційного процесу, який переживає кожен, хто опинився перед обличчям втрати. Без цих внутрішніх пошуків горювання ніби зависає, зупиняється на півшляху. Бо поки ми не зрозуміємо як і чому, ми не здатні прийняти те, що сталося. Особливо сильно ця потреба проявляється, коли смерть була раптовою або мала насильницький характер. Якщо близька людина померла через хворобу, ми схильні перекладати відповідальність на лікарів – вони «не помітили», «запізнились», «не доклали зусиль». Якщо причина – злочин, тоді під наш гнів потрапляє не лише винний, а й ціла система, яка «не знайшла», «не покарала», «не захистила». У такому стані важко думати про щось інше. Вся внутрішня енергія йде на аналіз, обвинувачення, розкопування подробиць. Але як тільки ми намагаємося припинити звинувачувати інших, наш фокус миттєво зміщується на себе: Це я не догледів. Це я не врятувала. Це я мала передбачити… Варто зупинитися. Ми – не всемогутні. Людське життя не завжди підконтрольне, і трагічні події не завжди можна відвернути. В кожному з нас – лише звичайна сила людини, а не надздібності. І майже завжди ми робимо максимум з того, що нам доступно в конкретний момент. Не тікайте від своїх почуттів, прикриваючи їх пошуками винних. Бо відмовляючись від прямого проживання болю, ми несвідомо затягуємо свій шлях горювання зцілення. Горе не зникає, якщо його замовчувати – воно просто вкорінюється глибше. Ніхто з нас не здатен змінити минуле. Але ми можемо змінити себе – свою здатність жити далі, приймати, адаптуватись і знову відкривати своє серце. Навчитися жити з втратою – не означає забути. Це означає – не дозволити болю зруйнувати себе повністю. Це Вам допоможуть зробити кваліфіковані психологи. Їх Ви зможете обрати на нашому сайті: https://psyhelp.com.ua

❗️Нові медитації на нашому YouTube-каналі ❗️ Переживання втрати – глибокий та часто виснажливий процес, у якому важливо мати безпечний простір для зустрічі з власним болем. 🔥 Медитації можуть стати для вас таким простором. Вони допомагають бути поруч із собою Заспокоюють нервову систему Відновлюють внутрішній спокій та рівновагу Підтримують контакт з тілом Знижують відчуття самотності Через усвідомлене дихання та м'яку присутність ми поступово знаходимо опору всередині себе, навіть коли світ навколо змінюється назавжди. 🔴 Щоп'ятниці на нашому YouTube-каналі @larysarybyk на вас чекає нова медитація! І сьогодні ми запрошуємо вас на зустріч з самими собою через медитацію «Порожнеча самотності після втрати», яка створена для того, щоб подивитися в очі глибокій внутрішній порожнечі, що утворилася всередині після втрати рідної людини. https://youtu.be/RGfpnygDfQQ

Духовні переконання, що можуть впливати на переживання втрати. #огляддослідження Смерть близької людини – надзвичайно болісний досвід, і скорбота може тривати досить довгий час. Проте наявних нині досліджень недостатньо, щоб зрозуміти, чи впливають релігійні та духовні переконання на процес скорботи. Тож, дане дослідження мало на меті встановити зв'язок між духовними переконаннями та подоланням горя через втрату близької людини. Було проведено інтерв'ювання 135 осіб – родичів та близьких друзів невиліковно хворих пацієнтів, що померли в середньому протягом наступного місяця після початкового опитування, с подальшим спостереженням протягом 14 місяців після втрати. 16 % респондентів не повідомляли про відсутність релігійних та духовних переконань; 41 % повідомили про духовні переконання низької інтенсивності; 43 % повідомили про сильні релігійні й духовні переконання. Головний результат даного дослідження полягає в тому, що учасники з сильними духовними переконаннями відновлювалися після втрати лінійно, тоді як ті, хто мав низьку силу духовних переконань, продемонстрували незначні зміни через 9 місяців після втрати, але швидко відновилися після цього. Учасники дослідження, що не мали духовних переконань, продемонстрували лише тимчасове покращення через 9 місяців після втрати, але їхні симптоми горя знову посилилися до моменту фінальної оцінки. Дане дослідження наочно продемонструвало, що сила духовної віри є важливим предиктором переживання втрати. Люди з низькою силою віри справлялися зі своїм горем повільніше протягом перших 9 місяців, але через 14 місяців після втрати вони наздоганяли тих, хто мав сильні духовні переконання. Учасники, що не мали релігійних та духовних переконань, продемонстрували більш високі бали при оцінці скорботи через 1 та 14 місяців після смерті близької людини. При цьому, хоча ступінь близькості з померлою людиною та рівень емоційного стресу, що передували втраті, посилювали почуття скорботи, жоден з цих факторів не вплинув на швидкість подолання психологічних наслідків втрати. Walsh K, King M, Jones L, Tookman A, Blizard R. Spiritual beliefs may affect outcome of bereavement: prospective study. BMJ. 2002 Jun 29;324(7353):1551. doi: 10.1136/bmj.324.7353.1551. PMID: 12089091; PMCID: PMC116607.

«Я не уявляю свого майбутнього…» #пости_від_лариси_рибик Якщо, переживаючи втрату близької людини, ви вже пройшли частину шляху скорботи, коли весь світ обертається лише навколо спогадів, – це ще не означає, що ви готові крокувати в нове, зовсім інше життя після втрати. Горе через втрату найріднішої людини руйнує не лише наше теперішнє – воно вщент знищує уявлення про те, яким мало б бути наше майбутнє. Нам боляче навіть думати про те, що чекає на нас попереду, тому що у кожній картині власного майбутнього була присутня та сама людина, якої більше немає з нами. Згадайте, як зазвичай ми плануємо чи мріємо про щось важливе. Нове житло – це не просто квадратні метри, це простір для сімейного тепла і затишку. Рішення про народження дитини – про спільну радість, про велику родину, гомін голосів за сімейним столом. У кожному з цих образів завжди були ті, кого ми любимо. Саме тому, коли помирає рідна людина, бачення власного майбутнього, попередні плани та мрії стають недосяжними. Те, що колись здавалося очевидним, тепер видається нереальним й нестерпно болить нездійсненістю. Коли ви втрачаєте близьку людину, яка завжди мала бути поруч в омріяному майбутньому, уява перестає працювати. Горювання забирає всі сили, і на тлі болю важко дозволити собі навіть подумки уявити своє «завтра», не кажучи вже про створення нового вектора життя. До того ж тепер ми вже знаємо, що втрати – це не щось абстрактне, це реальність, яка сталася з нами. І це породжує страх, що майбутнє може приховувати нові удари. Ми боїмося навіть сьогодення, адже те, що раніше було звичним і зрозумілим, більше не працює. Разом з близькою людиною зникає і частина нашої ідентичності. Ми втрачаємо ті ролі, які мали раніше: дружини, матері, доньки або сестри. А з втратою певної ролі зникає стабільність, структура життя, зрозумілість й передбачуваність буднів. Тому, якщо зараз ви не бачите свого майбутнього, не уявляєте, як воно має виглядати – це не слабкість і не проблема, яку потрібно вирішувати. Це нормальна реакція на горе та глибоку втрату. Уявлення майбутнього не повернеться саме по собі. Потрібно поступово дозволити собі створювати його заново – крок за кроком вчитися мріяти, планувати, будувати інше, нове життя після втрати. Це Вам допоможуть зробити кваліфіковані психологи. Їх Ви зможете обрати на нашому сайті: https://psyhelp.com.ua

Бажаний догляд при перинатальній втраті: задоволення потреб матерів після виписки з лікарні. #огляддослідження Втрата плоду – це подія, яка може зруйнувати усі надії та мрії батьків. Втрата плоду в перинатальному періоді може означати викидень (до 20 тижнів вагітності), мертвонародження (після 20 тижнів вагітності) або неонатальну смерть (протягом перших 28 днів життя). В той час коли більшість жінок відчувають природну реакцію горя на втрату плоду, близько 25–30% з них можуть зіткнутися з пролонгованими, складними реакціями на втрату, які негативно впливають на їхнє психічне здоров'я. Ця подія викликає почуття провини, самозвинувачення, і ці почуття можуть супроводжувати жінку навіть у наступних вагітностях. Скорботні матері стикаються з великою кількістю проблем після виписки з лікарні. Вони потребують догляду для покращення їхнього психологічного та фізичного благополуччя. Перинатальна допомога при втраті має містити фізичну, психологічну, емоційну та духовну підтримку після втрати плоду. Емоційна підтримка є невід'ємною частиною комплексної допомоги. Дослідження виявили різноманітні психологічні та підтримуючі потреби скорботних матерів, такі як подолання горя, боротьба з самозвинуваченням та почуттям провини, пошук допомоги для подолання емоційного стресу, потреба у розумінні природи та тривалості горя, керування змінами настрою та емоційними коливаннями. Ціллю даного дослідження було вивчення та розуміння досвіду матерів, що пережили перинатальну втрату, щодо їх потреб після виписки з лікарні. В ході дослідження було виявлено 2 основні категорії потреб матерів: безперервна підтримка здоров'я: комплексна система стеження за матір'ю; надання психологічної допомоги; забезпечення потреби в інформації; надання мережі підтримки: підтримка партнера і родини; підтримка з боку людей зі схожим досвідом. Результати дослідження доводять, що матері, які пережили перинатальну втрату, потребують безперервного догляду після виписки з медичної установи. При цьому, психологічний скринінг і консультаційна підтримка потрібні обом батькам. Враховуючи значний вплив подружньої, сімейної та суспільної підтримки, вкрай важливо також підвищувати обізнаність суспільства в частині розуміння та прийняття скорботних батьків. Atashsokhan G, Farjamfar M, Khosravi A, Taher M, Keramat A. Desired Care for Perinatal Bereavement: Meeting the Needs of Mothers After Discharge From the Hospital-a Qualitative Study. Inquiry. 2024 Jan-Dec;61:469580231223763. doi: 10.1177/00469580231223763. PMID: 38339829; PMCID: PMC10859064.