...and Action!

Скасовую депресію, тому що вийшов перший трейлер TRON: Ares. І він мені сподобався! Ось яка штука: довіри до сучасного Disney у мене практично немає, Джаред Лето мені подобається тільки в Panic Room Фінчера і все, а практично вся рекламна компанія з акторами така обережна, що її вважай і немає. Ось, наприклад, нещодавня презентація на CinemaCon. І актори та режесер на всіх інших матеріалах теж такі — майже не знають що сказати 😭 Ну і червоний колір — це справді чудовий вибір для нового фільму, але режисер Come True знявши свою фан-бойську короткометражку ще у 2011 році випередив Disney з головним рішенням по кольору на цілих 14 років. Тож і тут здається, що на емоційному рівні, це не їхня ідея для арту. Однак! Мені все одно сподобався трейлер та його агресивний настрій. Бо я всупереч усьому хочу розглянути тут автора. Або принаймні людей, хто справді горів проєктом! Порівнювати з першим трейлером для Legacy було б злочином, там просто cinema до якої ніхто не був готовий. І я теж. Тому як річ у собі трейлер до Ares працює — сетпіс із поліцейською машиною чудово задає тон. Та і від кадру з Рекогнайзером на 00:36 я прям ахнув уголос! Плюс, естетично цей абсолютно цифровий, прорахований і в міру стилізований лук прям теж моє. Дякую оператору того ж Фінчера — Джеффу Кроненвету, батя якого, до речі, був оператором на оригінальному Blade Runner ☝️ І я дуже сподіваюся, що в ролику вже грає музика NIИ, бо за звуком трейлер влучає в мене повністю! Насправді на музику зараз чекаю найбільше всього. Намагатимусь трейлерів більше не дивитися, бо я хочу щоб цей фільм здивував мене в залі кінотеатру. Саме там я призначаю йому наше перше побачення 😌 Як би там не було, мені приємно думати про те, як все ж таки здорово повертатися до світу TRON-а через 15 років після Legacy!

Yup, that's me!

Багато думаю про ці слова. І зараз не можу повірити. Ні в них, ні в новини про смерть цього абсолютно магічного і неймовірного діда. Sweet dreams, David Lynch 💔

Змонтував музичне відео для японської виконавиці ✨ Серйозно, вчитайтеся в цей текст ще раз, бо я в захваті! Продакшен був у Токіо з невеликою командою, яка дуже вірила в те, що буде класно, навіть без великого бюджету (бо його не було, хех). Зате були талановиті люди, яким я дуже вдячний за можливість попрацювати на такому проєкті! Про що кліп? Мені подобається інтерпретація, де головна героїня намагається вирватися з монотонних буднів і знайти справжню себе. Звичайно, іноді для цього потрібно пробігтися нічними вулицями Токіо, куди ж без цього. Але ще важливіше зробити той самий перший крок назустріч собі. А може, це все демони, хто знає... Не думав, що кінець 2024 року дасть мені можливість змонтувати кліп для японської діви. Ще й музика повністю попадає в мене. Мрія Саші з 2012 року нарешті здійснена! Mora Mothaus - Eye.Seek: https://youtu.be/MZNehpmN3io?si=JiRBAOmUixqv6zkk

Один зі способів розібрати візуальний стиль Arcane на складові, це почати шукати щось схоже у стімпанку і міському фентезі. Але набагато краще дивитися в бік плакатів та Ар-нуво/Ар-деко. Це роботи чеського художника, ілюстратора та ювелірного дизайнера Альфонса Мухи, який особливо прославився наприкінці 1800 років. М'які пастельні кольори, вишуканий декоративний стиль, німби, квіти, орнаменти та особливий акцент на позі і фігурі — все це зробило роботи Мухи такими прекрасними! У центрі цих плакатів практично завжди образ міфологічної загадкової жінки — Муха надихався середньовічними та кельтськими міфами, що допомагало йому робити великий акцент на романтизованому образі у своїх роботах. Мені дуже подобається ця м'якість і водночас монументальність у його плакатах. Завдяки романтизації виникає відчуття, що це образи з якогось не нашого, але все ж таки чимось близького до нас світу. У персонажах Arcane я відчуваю щось схоже. Особливо те, як Fortiche теж робить акценти на позах. Характери та зовнішність героїв багато в чому побудовані на контрастах — вони часто помиляються, приймають рішення на основі емоцій... загалом усе як у людей. І це класно приземляє героїв. Але візуально вони все одно десь не з нами та все ж таки ближчі до ідеального міфу. Особливо жінки — мені дуже подобається, як вони написані в серіалі, і класно, що візуально цей міфічний стиль підкреслює їхні характери і арки. До речі, з містами у Arcane теж є цікаве розділення та контраст: Пілтовер ближче до Ар-деко, де більше суворої закономірності та геометрії. Тобто більше контролю. У той час як Заун ближче до Ар-нуво, більше природних, м'яких і хаотичних ліній.

Ну все, скасовуйте фінал серіалу — ось справжній канон. Навіть ці ваші мультивсесвіти на місці 😈 Кому цікаво, звідки це — тут посилання на оригінал.

Моя найулюбленіша паралель у всьому серіалі — це танець між Екко і Джинкс/Паудер. Ба більше, обидві версії цього "танцю" відбуваються в сьомій серії, що в першому, що в другому сезоні. Але як же сильно відрізняється контекст. Далі спойлери до другого сезону! Якщо в першому це битва, яка спочатку відчувається як гра з дитинства, але потім перетікає в реальний бій (цей троп усе ще неймовірно недооцінений), то в другому сезоні це ніжний танець двох закоханих людей. Плюс самі стилі анімації абсолютно чудово відображають основне відчуття. У першому сезоні графічний малюнок, у ньому багато неохайності, негативного простору і неограненої емоції. А в другому це вже ближче до реальної оптики та цінності моменту. Але що об'єднує ці моменти? Час. І те, як шоу його показує. Обидві такі сцени зроблені з низькою частотою кадрів, щоб кожен окремий фрейм був цінний сам по собі. Час ніби заморожується, але насправді він усе ще йде. Тільки якщо в битві на мосту це окремі мальовані панелі, то в другому сезоні це степ-прінтінг — низька частота кадрів, але високі значення витримки, які дають розмитість рухів (Кар Вай був би задоволений). Звичайно ж, обидві сцени абсолютно чудово коментують здатність Екко контролювати час.

Arcane точно стане однією з найважливіших подій та характеристик 2020-х років у медіа! І класно, що ми можемо спостерігати за цим на власні очі ❤️ Прямо зараз це один із найкращих серіалів. Ever. До того ж це найбільш вдалий приклад коммерційного мистецтва, яке чудово розуміє сучасне покоління. Неймовірно, як природно (мої компліменти сценарію, так) практично кожен персонаж безповоротно впливає на події серіалу, — все ж таки не тільки у головних героїв є агентність і можливість бути в центрі уваги. А також майже усі залишають палаючий відбиток у серці глядача — у мене точно залишають, бо переживав за персонажів як ненормальний. Та що там, ще з часів першого сезону я зрозумів, що хочу дружити тут практично з усіма, навіть із лиходіями. А той факт, що це анімація, з абсолютно вражаючим набором стилів і якоюсь шаленою розкадровкою та постановкою, за якими можна вивчити приблизно все, що треба знати про кіно та арт, — вражає ще сильніше! Ніхто зараз так не вкладається в анімацію в такій кількості і з такою божевільною якістю продакшена — французька анімаційна студія Fortiche прямо зараз абсолютно на вершині! І не дарма, бо щоразу, коли натикаюся в інтернеті на процес створення серіалу, я хочу встати і походити по кімнаті, щоб усвідомити кількість роботи. На Ютубі є чудова серія документалок про створення шоу. Дуже раджу, якщо не бачили. Щоразу, коли люди в інтернеті запитують про автоматизовані інструменти або як можна швидко досягти такого результату - ні, не можна. У таких ситуаціях працівники Fortiche з посмішкою нагадують, що вони все робили руками і, інколи, страждали. Тому що тільки жива людина може передати героям на екрані стільки пристрасті та життя. Наприклад, зверніть увагу на те, як персонажі тут "грають" — acting часто те, що робить серіал видовищним і в емоції на екрані віриш. Особливо за межами екшену, який тут теж неймовірний. Окремо зазначу те, як серіал абсолютно відривається в плані монтажу і зміни ритму — тут дивовижно працює білд ап для створення очікування видовищного моменту. Який, часом, ці очікування навіть перевершує. А вільне ставлення до простору серіалу як до кліпу з гнучким і постійно мінливим стилем, потрапляє щоразу в сердечко! Це очевидно, але я все одно напишу це для контексту — Arcane це зараз найкращий підручник для візуального оповідання. Починаючи від блокінгу найпростіших діалогів і закінчуючи передачею найабстрактніших емоцій через стиль та мазок пензлем окремого художника. Так, знаю, що другий сезон трохи поспішає — те, що в першому займало три серії, другий вміщує в одну. Тому емоційні та наративні біти не відчуваються такими вагомими. Через що бувало складно емоційно приєднатися до подій (арка Іші відчувається особливо покинутою). Врешті-решт нам, людям, для емоцій потрібен час. І судячи з усього це рішення було більше з боку стримінгу — у художників було, як і раніше, максимально багато свободи, але й бізнесова частина натякала, що третій раз свято може не спрацювати (на мою думку, ще як би спрацювало). Однак прямо зараз це не так важливо, хоча б тому що у нас більше нічого схожого на Arcane просто немає. Особливо такого щирого та великого. Практично нічого не знаю про League of Legends. І навряд чи буду цікавитися, оскільки мене повністю влаштовує контакт з серіалом (і серіалами, тому що спін-оффи вже заявлені). Просто неймовірно радий таким витворам мистецтва на своєму віку і вдячний кожному, хто був причетний до цього шедевру, кожну хвилину якого я люблю всією душею ✨ P.S. Для тих, хто переживає за долю Джинкс — усе гаразд, вона прослизнула під час вибуху у вентиляцію, а наприкінці останньої серії полетіла на дирижаблі. Прям як і мріяла в дитинстві.

У кіноманському середовищі є це постійне бажання в особливий момент кричати в екран «ооо, та це ж зональна лінза! 👀». І ніби всі з цим згодні і світ у порядку. Але коли цей момент відбувається в анімації, особливо у стилізованій і не фотореалістичній — це взагалі якесь свято розміром з галактику, на якому починаєш світитися як квазар! ✨

Багато думаю про цей вибір кольору очей у героїнь в Arcane, як на першому зображенні. Розумію, що залежно від сцени і шейдінгу він змінюється. До того ж на концептах тон трохи відрізняється. Але навіть якщо справа не в очах, можна подивитися на кодінг кольору їхнього дизайну (от ви колір нігтів у Джинкс помічали?) і зрозуміти, що сестри завжди мають "частинку одна одної" у своїй зовнішності. Це особливо має значення після першого таймскіпу в першому сезоні — Вай та Джинкс значну кількість часу не з'являються разом на екрані. Але завдяки кольору глядач все одно відчуває зв'язок героїнь до моменту їхньої зустрічі.

Ось такий вийшов артефакт після етеру (я вивчив нове слово, дякую)! Тепер спробуйте знайти всіх Ґодзілл на цьому зображенні! Як правильно сказали в чаті під час трансляції — відбулася лагідна ґодзілізація. Все ще не віриться, що каналу вже 9 років 🫠 Не все йшло за планом: про донат я дізнався надто пізно, але дякую що допомогли налаштувати і продовжували донатити; свічки... ох, це просто максимальна пожежна небезпека (але я чекаю на 10 годинну версію, де я намагаюся їх задути); а ще малювати та розповідати одночасно це все ще навичка, яка не завжди мені дається. Але, незважаючи на це, ми дійсно з вами класно провели час. Пиріг був просто неперевершений. А ваша підтримка та участь у житті каналу безцінні. Дякую, я дуже зарядився! ✨ Запис вже доступний.

Через декілька годин почнемо! https://www.youtube.com/live/SegpGJTRYrY

Що мені дуже подобається в трейлері нової (і, скоріш за все, останньої) частини Mission: Impossible, так це яскравий та насичений колір. Адже темна і густа гамма попереднього Dead Reckoning повністю зникла. Господи, цей червоний колір літака НАЙЧЕРВОНІШИЙ колір у світі! Якщо це дійсно фінальна частина, то зробити фільм яскравим, насиченим і таким, що не нагнітає драму через "нічого не розібрати на екрані, зате драматично", мені здається прекрасним рішенням для цієї серії. Персонаж Круза до останнього зберігає надію і віру, і нема потреби через колір робити фільм "серйознішим". Тут варто зазначити, що це трейлер і фінальний результат може відрізнятися. Але як же мало у нас фіналів довготривалих серій, які візуально запрошують тебе у велику подорож і щиро вірять (через колір) у світлий образ головного героя.

Залишу тут без контексту цей загадковий артефакт з нещодавньої прямої трансляції для Патреона. Запис вже є. А 13 листопада каналу виповнюється 9 років! 👀 Ми точно з вами всіма побачимося вже на трансляції на Ютубі. І хто знає, який артефакт залишиться після цієї зустрічі!

Почали 😌

Сьогодні ввечері зроблю стрім для всіх, хто підтримує мене фінансово на Патреоні. Відповім на запитання, розповім про подальші плани та стан Ютубу сьогодні, а також разом порефлексуємо щодо реальності навколо 🫠 Тик: https://www.patreon.com/posts/115716870 Це мій спосіб подякувати всім, хто підписується на Патреон, та підтримати з ними контакт. Приєднатися до стріму можна з мінімальної суми. Запис буде доступний, але вже за інший рейт 😏

Transformers One (2024) dir. Josh Cooley Можливо це найкращий (анімаційний) фільм про Трансформерів сьогодні! Так само, як анімаційна повнометражка 1986 року безперечно вплинула на всі подальші (майже) 40 років франшизи, так і Transformers One, абсолютно точно вплине на наступні десятиліття франшизи про великих роботів. І скоріше за все немає жодної випадковості в тому, що обидва мультфільми провалилися в прокаті. Головне і, безумовно, приємне здивування від Transformers One полягає в тому, як прогресують події на екрані. Це тільки здається, що ти дивишся дурненький мультик із великою екшен сценою наприкінці. Ну... тобто так, сцена є, і роботи й справді красиво б'ються. Але водночас Transformers One досить глибоко, для мультфільму за мультимільярдною франшизою для дітей та підлітків, копає у дорослі теми. Тут і про соціальну нерівність, і про жахи державної пропаганди та рабства, щоб нижчий клас залишався неосвіченим і задоволеним своїм становищем, і про медіа-пропаганду та неможливість вплинути на своє життя...Ну і, звичайно ж, про те, як Оптимус Прайм та Мегатрон стали культовими персонажами з крутими дизайнами. Мультфільм усе ще дуже студійний, але в правильних пропорціях. Він знає, як потішити старих фанатів франшизи (особливо якщо в них усе ще живе 9-ти річна дитина) і тих, хто нічого не знає про Трансформерів, але хоче класно провести час. Анімаційним гікам тут теж раді! Дуже сподобалося, як реалізований анімаційний стретчінг — техніка "розтягування" персонажа або його кінцівок під час руху для створення переконливої ілюзії. Скажімо, у 2D анімації під час условного замаху рукою стретчінг може виглядати як розмиття під час руху, або невелике подовження пропорцій. Що фізично й анатомічно може бути неможливо, але в контексті анімації достовірність не порушується. У Transformers One пішли ще далі і під час руху кінцівкі робота розтягуються МЕХАНІЧНО, через що і створюється ілюзія правдоподібного руху не тільки на рівні анімації, а ще і на рівні фізичного об'єкту всередині світу самого мультфільму. Це дуже здорово виглядає і що більше я думав про це, то більше мені було цікаво дізнатися про режисера. Ним виявився автор Toy Story 4, який неймовірно класно розуміє, що таке іграшки і як їх можна поміщати в незвичайні ситуації. Адже роботи в Transformers One справді виглядають і відчуваються іграшковими, але з таким ступенем пропрацювання нюансів руху, що дуже хочеться думати про них, як про щось справжнє. Цікаво, що в цій франшизі вже є погляд на Трансформерів як на іграшки від Тревіса Найта в Bumblebee. І в live action це теж спрацювало. Плюс каст явно грається зі своїми ролями і щиро отримує задоволення. Те, як наприкінці голос Кріса Гемсворта не відрізнити від Пітера Каллена, постійного актора озвучення Оптимуса Прайма, — викликає багато запитань щодо того, наскільки голос талановитого австралійця недовикористаний в озвучці. Загалом, якщо ви шукали Revenge of the Sith у світі Трансформерів, то цей мультфільм дуже сильно на вас зачекався! 4/4

Ed Wood (1994) dir. Tim Burton Ще один чудовий фільм-коментар на індустрію, тільки тепер складні стосунки героя зі світом навколо мають зовсім іншу температуру, ніж те, що було у тому ж The Substance текстом вище. Для мене головна цінність Ed Wood у тому, що це байопік, який не намагається бути надмірно драматичним та серйозним. Фільм не видавлює з глядача жалість до трагічної долі героя і ставиться до неї більше з іронією та гумором. Особливо в кульмінації та на прекрасних фінальних титрах. Всередині фільму жодної документальності — лише мотив щирого бажання слідувати своєму духу та збирати навколо однодумців! До того ж сам Ед Вуд і справді чарівний. З радістю б змонтував його фільм. Ну або ваш. Ні, серйозно, кличте мене як монтажера на ваші проєкти. Я зараз відкритий до пропозицій! Історія про т.зв. найгіршого режисера у світі найбільш не Тимобертонівський, і водночас найбільш Тимобертонівський фільм у його кар'єрі. Майже всі його історії про вигнанців з унікальною перспективою на світ навколо, і мені до душі, як у своїх фільмах Тім Бертон відчуває багато співчуття до таких героїв. Але коли такий персонаж режисер... це багато що змінює. Особливо для самого Бертона, який абсолютно точно рефлексуючий автор. Чи це фільм про самого себе? А чом би й ні? Sunshine (2007) dir. Danny Boyle Для мене Sunshine завжди був особливою науковою фантастикою. І фільмом у цілому. Денні Бойл створив справжній шедевр для фанатів сенсорних відчуттів. У фільму якоїсь неймовірної краси музичний ритм, який досягається загадковим саунд-дизайном, який кличе кудись у далечінь (сигнал біди "Ікара-1" один із найбільш пронизливих витворів звукового мистецтва), масштабним танцем із форм (планет, станцій, антен, перегородок та інтерфейсів), а також монтажем, що проникає під шкіру (привіт, сцена з 25-м кадром) та вибором лінз (коли у тебе лиходій відчувається божеством через оптичний дисторшен — це прекрасно!). Який би жанр не взяв Бойл, завжди є ракурс, який глядач ще не бачив. З концепції "Наше Сонце гине і ми маємо скинути на нього астро-бомбу, яка, теоретично, врятує зірку, а разом і нашу планету" висунуто все і навіть більше (привіт сценарій Алекса Гарленда). Я розумію, що третій акт раптово стає божевільним і для когось це може бути сильним мінусом — для головних героїв і так достатньо загроз, навіщо робити ще одну та менш масштабну. Але у фільмі червоною лінією проходить конфлікт духовності та прагматизму. І третій акт, як боротьба з поїхавшим втіленням самого Сонця, повністю виправдовує ці ідеї. Окремо хочу відзначити, як багато у фільмі медитативності (не без допомоги скора від Джона Мерфі та Underworld): сцена зі спостереженням за Меркурієм, маленький паросток у руках героїні Мішель Єо, кімната з голограмами... навіть сонячний вітер, який без проблем може знести персонажа на смерть, знято як щось надзвичайно красиве та варто того, щоб побачити один раз, а потім попрощатися з життям. Якби на Letterboxd було б п'яте місце в списку улюблених, цей фільм негайно б туди потрапив. Всією душею люблю Sunshine і вважаю його неймовірно недооціненим! House (1977) dir. Nobuhiko Obayashi У kaptainkristian є прекрасне відеоесе про цей фільм, і я навряд чи щось зможу додати до історії про те, як один із найвпливовіших і візуально божевільних хорорів написала 10-річна дочка режисера. Для тих, хто не знає, що взагалі таке House, то так, у вас є відео вище. Але для контексту цього посту я проговорю ось що: уявіть собі фантасмагоричний колаж з усіх дитячих страхів у вигляді найшвидшого монтажу, який може собі дозволити кіно, потім загорніть це все в сюжет з Evil Dead про одержиму хатину, а головних героїнь зватимуть Gorgeous, Kung Fu, Melody, Sweet, Fantasy... плюс, знімаючи House, режисер хотів зробити фільм схожий на Jaws Спілберга. Але у підсумку зняв це ❤️ Кожна ситуація у фільмі пропущена через дитячу призму. Тому в мене є стійке відчуття, що ЖОДНЕ з творчих рішень на етапі виробництва не було піддано сумніву і дійшло до екранів. Неперевершено! P.S. Оригінальна Suspiria Ардженто і House вийшли в один рік. Це так, до слова.

Одна з великих цінностей кіно полягає в тому, що автори можуть візуалізувати те, що пролягає на більш абстрактному та чуттєвому рівні. І The Substance справді класно балансує між буквальністю та абстракцією. Плюс візуально фільм абсолютно прекрасно розуміє свою глянцеву та кемпову природу — шалений вибір лінз, матеріалів одягу і сет-дизайну, а також ритміка монтажу тут створюють усі емоційні та наративні рівні, і дві з половиною години пролітають дуже швидко. P.S. Дівчата, тут вас в мене небагато серед підписників, але будь ласка, любіть себе більше і піклуйтеся про себе частіше! 2/5