приятельські історії

Я завжди скептично ставилася до книг, які рекомендують як організувати життя, відкрити у собі внутрішню богиню та налаштувати енергію ягід чіа у такт римту вашого кармічного пересування світом. У мене викликає легку посмішку макіакальне бажання складати речі за заповідями Марі «відчуй радість від речей» Кондо чи самої концепції читати 200+ сторінок, на яких написано «забий на все». Аж раптом, мені Віка принесла саме одну з таких книжок – «Купи собі той довбаний букет» Тари Шустер. І попри весь мій цинізм та скепсис, я ковтнула її за день. Врятувало цю книгу від чергового клейма мотиваційного коуч-безумства почуття гумору авторки (у тому числі і по відношенню до цієї категорії книг). Вона чесно розповідає, у якому лайні опинилася у свої 25 років та як так трапилося. По суті, Тара ділиться тією самою історією, яку супроводжує добре знайома мені примітка «так, я знаю, що звучу як привілейована дівчинка, яка скаржиться на проблеми білих людей, але…». У «Купи собі той довбаний букет» немає якихось надособливих рекомендацій та порад. Їх приблизно можна звести до: 👉🏻 Щодня пиши по три сторінки в особистий щоденник; 👉🏻 Щодня складай список 10 речей, за які ти вдячна, поки не почнеш відчувати цю вдячність насправді; 👉🏻 Подумай, які злі речі ти кажеш сама собі. Оціни, чи сказала б ти це комусь іншому. Якщо ні, то цей голос пора звільняти; 👉🏻 Веди здоровий спосіб життя, сформуй щоденні ритуали та тримай квартиру у тому стані порядку, в який тобі не соромно привести гостей; 👉🏻 Визнач та позбався елементів своєї диструктивної поведінки, які ти використовуєш як захист від зовнішніх негараздів; 👉🏻 Створи собі дошку ідей та мрій; 👉🏻 Зрозумій, за яким принципом ти обираєш людей, та оціни, чи справді варто їх тримати поряд. Коротше, дуже базові та очевидні поради, але написані достатньо живою мовою, із достатнім рівнем чесності та вбіса реальними прикладами з життя авторки. Чомусь мені вдалося повірити Шустер на слово, і от я вже три дні щоранку пишу у клятий щоденник, дивуючись як я могла годинами писати від руки у школі. Серйозно, рука починає боліти майже одразу.

Дмитро Монатік випустив мюзикл «Ритм». Чи варто його дивитися? Ось він: https://youtu.be/yAm-oTMUFSw Трошки інформації. Довго було незрозуміло, що саме анонсував Монатік. Я сама думала, що це буде музична документалка про його десятирічний шлях на сцені. Але ні. «Ритм» – 40-хвилинний мюзикл, знятий режисеркою Таню Муіньо, за участі MONATIK, Вєри Брєжнєвої, Время и Стекло, THE HARDKISS, Alyona Alyona, KADNAY, TAYANNA, Michelle Andrade, Lida Lee, DANTES, Гаріка Корогодського, Влада Ями, Жені Кота та учасників «Голосу». Почнемо з очевидних мінусів. Як не дивно, головний мінус цього видовища – сам Монатік. Мені не сподобалися ні музичні номери за його участі, ні образ, ні недолугі римовані фрази, сказані із завзяттям школяра на святі першого вересня. Другий – мова. Забудемо про політику, «ітакпоймут» та усього іншого. Просто дивно виглядає повністю російськомовний початок на фоні навіть українськомовного Корогодського (підніміть руку, якщо чули його таким хоч колись). Третій – номери Alyona Alyona (я вже втомилася від того, що вона їсть в кадрі, серйозно), Вєра Брєжнєва (пісня «ВечерИночка» – ганьба історичного масштабу), KADNAY (феєрія бакарді та «Оскар» за найгіршу другорядну роль), Lida Lee (особлива відзнака за поганий старт кар’єри та непотрапляння в образ). А що ж хорошого? П’ять хвилин за участі Володимира Дантеса, Таяни, Влада Ями та Жені Кота. Ці два номери – ідеальні приклади самоіронії, артистизму, танцювальної та співочої майстерності. Я б навіть сказала, що якщо вам не хочеться дивитися все відео, то можете просто увімкнути на 26 хвилині і вимкнути на 31-й. Так варто дивитися? У поп сегменті сучукрмузу є коаліція каналу 1+1. По суті, це всі артисти, яких я перерахувала у першому абзаці + ще кілька окремих зірок, типу Тіни Кароль та Потапа. Вони не дуже часто експериментують зі звучанням чи образами, але іноді можуть вистрілювати чимось цікавим. «Ритм» – це суміш стандартних номерів та крапельки несподіваного гумору. Якщо вам цікаво за цим спостерігати – то витратьте трошки часу і подивіться. Якщо цікаво, але шкода часу – таймкод годноти я написала. Якщо не цікаво, то відповідь очевидна.

У мене є улюблений застосунок – Daylio. У ньому ви можете робити нотатки про те, який у вас був настрій цього дня та чим ви займалися, ставити певні цілі та відстежувати їхній прогрес. Настрої, види активності та цілі можна персоналізувати під свої потреби. У мене, наприклад, існує 9 настроїв: справді щаслива; гуд; норм; посередньо; так багато роботи, що не розумію; ніяк і нічого не хочу; кидаюсь на людей; хочу плакати; погано себе почуваю фізично. Навіщо я це роблю? Коли я його лише встановила, то хотіла перевірити, наскільки точною буде фраза «цей місяць був реально гівняним», чи спростувати її тим, що я концентрувалася лише на поганих днях. Майже два роки потому я його також використовую, аби точніше знати, наскільки мій моральний стан стабільний і від чого він залежить, а також мати чітке розуміння його залежності від циклу. Наприклад, я знаю про себе безліч рандомних фактів: ⁃ за 2020-й я відчувала себе щасливою лише 25 днів; ⁃ у перспективі двох років панічні атаки у мене частіше за все трапляються у понеділок та середу; ⁃ десь чотири рази на місяць я проводжу день не займаючись нічим, окрім споглядання стелі, і в ці дні я у кращому настрої, ніж коли я працюю, ходжу в кіно чи бачуся з кимось з родичів. Коротше, застосунок дуже рекомендую усім. Як мінімум, для того, аби мати змогу в якийсь момент проаналізувати, чи є якийсь взаємозв’язок між тим, що ви робите за день і вашим настроєм, що приносить вам найбільше радості і як часто ви займаєтеся своїм гобі.

Я б хотіла написати враження від Маршу ветеранів та пафосно привітати усіх із Днем Незалежності України, але не змогла пройти повз попурі «Пісенна історія сучасної України», яке заспівали на Софіївській. І не тому, що це була справжня насолода для вух та очей. Далі без емоцій, а фактами: кого запросили співати та які 42 «знакові» пісні обрали. Почнемо з артистів. У мене немає питань (виправте, якщо я не права) до Джамали, гурту Антитіла, гурту The Hardkiss, Олександра Пономарьова, Олі Полякової та Таяни. Олег Винник. У 2018 році в інтерв’ю каналу «Прямий» заявив, що Майдан у 2014-му був «штучним», а зараз у країні «Два народи, дуже близьких один до одного, брати вбивають один одного». Також брав участь у російському флешмобі «всеммир», де, зокрема, були російські зірки, які підтримали анексію Криму. Про сам пів острів співак казав: «Я не буду нічого ділити і казати, чий Крим». Ніна Матвієнко. У 2015 році брала участь у телемості із так званою ДНР. В інтерв’ю Яніні Соколовій заявила, що «В Європу на сьогоднішній день я не хочу, бо я бачу її пасивність», а також захищала Ані Лорак, яка виступала в окупованому Криму. Про війну вона казала на каналі ZIK наступне: «Немає оголошеної війни, є братовбивча війна, тому я не їду туди співати. Якби було оголошено війну, що ми воюємо з Росією, я б пішла першою. А так це все кланова війна». Потап. У пості в інстаграмі звертався до російських шанувальників: «Между нашими странами много неразрешимых… не буду говорить чего». А у травні 2014 року, коли вже було анексовано Крим, а на Сході вже були бої під Слов’янськом та за Донецький аеропорт виступив на премії RU.TV і подякував Росії за те, «що ви нас приймаєте». Ірина Білик. У 2015 році виступала в анексованому Криму, де, зокрема, цілувалася із Філіпом Кіркоровим. Згодом, у 2018-му у Львові під страхом зриву концерту заявила, що Крим – це Україна, а «політика Росії є агресивна до України». Время и Стекло. У 2017 році виступали в Анапі перед дітьми. Там Андрій Завгородній (Позитив) назвав свою аудиторію на концерті «майбутнім поколінням нашої країни». Того ж року разом із Потапом вони також виступали у Сочі на фестивалі Григорія Лєпса. Наталя Могилевска. У 2008 сказала, що «в Україні немає сильного лідера, який був при Кучмі і який би зміг усе розрулити». Нагадаю, що Кучма має нести відповідальність за смерть Георгія Гонгадзе. Павло Зібров. У 2019 році підтримав колишнього нардепа-регіонала Володимира Струка, який балотувався у Верховну Раду. Струк, за словами колишніх вояків батальйону «Айдар», у 2014 «організовував і фінансував загони бойовиків «ЛНР», активно облаштовував блокпости та напряму був причетним до розв’язання війни на сході України». Також у 2020-му виступав на білоруському фестивалі «Славянский базар», який задумувався від початку як свято дружби «братніх народів» України, Росії та Білорусі. Окрім нього там також цього року виступала Тіна Кароль та Ірина Білик. У Стерненка є хороше відео щодо цього фестивалю, раджу ознайомитися. Андрій Данилко. В інтерв’ю Дмитру Гордону на питання про Майдан відповів: «Мені і перший не подобався, чесно скажу. Я ж живу там поруч. Я не вірю в те, що це може принести покращення. Це завжди для мене театр. Я бачу, що є режисер, є сценарій, є артисти, є масовка. І є люди, які абсолютно щиро брали участь у Майдані – і в першому, і в другому. Але у мене не було довіри ні до першого, ні до другого. Крим анексували, і мені ніколи не було зрозуміло, чому за неї не боролися. Думаю, що Крим віддали. Я не можу зрозуміти, як можна було взяти і віддати». Також артист заявляв про те, що проти декомунізації вулиць і досі виступає на корпоративах у Росії. Якщо цих всіх зашкварів недостатньо, то ще пройдусь по піснях. Чи варто було брати російськомовні пісні – питання дискусійне і свою позицію я поки не сформувала. Але у цьому попурі є що критикувати. «Киевлянка». Хор обірвав пісню перед тим, як закінчити, що та сама киянка «не путана, не воровка, не цыганочка». У гуртів Бумбокс та Океан Ельзи ніхто не взяв дозвіл на використання пісень, повідомляє Громадське. «Старі фотографії».

Я знаю, що непопулярно нині критикувати Скрябіна, зокрема через те, що він займався волонтерством на війні, але давайте не забувати, що він співав на підтримку Януковича у 2004-2005 роках. Співак казав, що це була частино договору із телеканалом «Інтер». «Стыцамен». До Івана Дорна можна ставитися по-різному, але забувати його інтерв’ю російському журналісту Юрію Дудю не варто. Тоді він сказав, що війна – це сварка молодшого брата зі старшим. Якщо я ще щось пропустила – пишіть у коментарях. Але мені здається, що і цей набір є непоганою ілюстрацією того, що відбувається в Україні. Не маю на меті травити нікого з артистів, просто озвучую факти. Усіх міських божевільних вітаю зі святом.

Черкаси (2020) Хоча мені і здається, що знімати фільми та серіали про війну у такій кількості поки зарано, але все ж не порадити стрічку я не можу. Фільм розповідає про звичайних хлопців із села, які у 2014-му опинилися на воєнному кораблі ВМС України «Черкаси» якраз під час захоплення росіянами Криму. На відміну від «Кіборгів» (які мені сподобалися), цей фільм не заграє з глядачем «голлівудською» картинкою чи побудовою сценарію. Він немов навмисно (сподіваюся) має неідеальний звук, нестійку камеру та немов мімікрує під документалку. Не знаю, чи варто попереджати, що у хорошому настрої після фільму лишитися важко.

У своєму https://www.instagram.com/kate_yatel/ повернула традиційну рекомендаційну сторіс-рубрику. Цього разу раджу сім українських фільмів. Наступного – розповім про серіали. (Нотатка: про «Додому» та «Мої думки тихі» писати не хочу. Усі і так про них знають. Топове кіно) Хайтарма (2013) 1944 рік. До рідної Алупки разом зі своїм товаришем приїжджає льотчик Амет-Хан Султан. Водночас, розпочинається операція НКВД по примусовій депортації кримських татар із цієї території, зокрема – і родини «Героя Радянського Союзу». Це перша повнометражна робота Ахтема Сеітаблаєва як режисера. Фільм дуже далекий до довершеності, попри це йому вдається нагнати на глядача перманентне відчуття тривоги та страху. «Хайтарма» – перший українських художній фільм про сталінську депортацію кримських татар. Хоча не думаю, що цей факт вас здивує – до анексії Криму українська культура взагалі ніби не помічала існування кримських татар. Моя бабуся Фанні Каплан (2016) Я рекомендую цей фільм з двох причин – історія самої Каплан та акторський склад. Фані Каплан в радянській історії вважається виконавицею замаху на Володимира Леніна. Фільм дає її історії трошки іншого контексту – і про нещасне кохання до анархіста, який її використовував; і про каторгу, після якої вона осліпла; і про роман із братом Леніна Дмитром. І не вірте трейлеру, який показує стрічку як звичайну мелодраму. Виконує головну роль – магічна і чарівна Катерина Молчанова. Дмитра Леніна грає Мирослав Слабошпицький, відомий за режисурою фільму «Плем’я». Припутні (2017) Сюжет цієї трагікомедії розгортається протягом одного дня у селі Припутні Чернігівської області. Це подекуди абсурдна, подекуди дуже іронічна історія, яку важко сприймати як комедію, попри те, що вона викликає сміх. До речі, це перший фільм, який було знято на суржику, і, можливо, через це один із небагатьох, в якому у глядача немає відчуття, ніби з екрана говорять міфічні істоти минулого, а не живі люди. І це каже людина, яка скептично ставиться до суржику. Головне питання, яке мене турбує досі: що трапилося із режисером Аркадієм Непиталюком? Як можна було зняти цей шикарний фільм, а потім висрати «11 дітей з Моршина»? Герой мого часу (2018) Один із моїх найулюбленіших українських фільмів – дебютна стрічка Тоні Ноябрьової. Це комедія про «маленьку людину» Жоріка, який переїжджає до Києва і спостерігає за його столичними дивацтвами своїми очима. У стрічці є якийсь кумедний баланс між снобізмом містян, які з усмішкою дивляться на понаїхавших жлобів, і висміюванням псевдоінтелектуалів, які породжують сенси довкола симулякрів. Брама (2018) Я пам’ятаю, що коли ми вийшли із кінозали, то не могли зібрати кабіну та озвучити вердикт ще довгий час. «Брама» – це містичний фільм про родину, яка мешкає у Чорнобильській зоні. З одного боку – це соціальна драма про сім’ю, яка не полишила свій дім, про бідність, про несвоєчасне дорослішання тих, хто мав би бути ще дитиною, про жорстокість людей. З іншого – містична історія із грибами та русалками. І от друга сторона медалі стрічку і псує – спецефекти жалюгідні. Із плюсів, які треба згадати – велика акторська гра Ірми Вітовської. Треба ще у режисера Володимира Тихого зацінити комедію «Наші котики», але у мене стоїть якийсь блок перед нею. Вулкан (2019) Перший художній фільм документаліста Романа Бондарчука розповідає про перекладача місії ОБСЄ на сході, який випадково застряє у місті Берислав. Попередній досвід режисера відчувається тут навіть у комедійних сценах – якою б не було кольорокорекція, відчуття, що події цілком можуть бути реальними, не полишає. Водночас, фільм шукає межу між «своїми» та «чужими», по якій нас штучно розділяють роками. Як буде настрій, можете ще подивитися «Дике Поле». Так, фільми різні і досліджують протилежне, але сприймаються досі в асоціаційній зв’язці.

Суд над Василем Стусом. (І тими, хто зараз не боїться про нього розповідати) За що судили Василя Стуса? Радянська влада сильно не любила дисидента Стуса. За його вчинки, вірші та друзів. Звинувачували його у тому, що він виготовив та розповсюдив матеріали, які мали підірвати радянський державний і суспільний лад. Серед його особливо небезпечних матеріалів, наприклад, був вірш: Безпашпортний і закріпачений, сліпий, колгоспний мій народ! Катований, але не страчений, рабований, але не втрачений. Тебе знайшов я на добро, а чи на горе. Я не знаю, не хочу знати. Ти бо є, і я до тебе утікаю, і я минуле проклинаю твоє, народе мій, боєць, твоє минуле. Де ти був, і де ти жив, і де ти взявся, і де ти стільки лих намався як ліз покірно під обух. Страшне! Як так вийшло, що Василя Стуса визнали винним? Риторичне питання. Совєти вміли визнавати винними будь-кого. Тим паче, таких особливо небезпечних. Але серед очевидних причин є і ще одна – робота його адвоката Віктора Медведчука. Сам Стус просив замінити його адвоката: «Я відмовляюсь від адвоката Медведчука і взагалі від любого Радянського адвоката. Я вимагаю адвоката з міжнародної правової організації». Але це клопотання ніхто не задовольнив. Чи було за це щось Медведчуку? Ще одне риторичне питання. Але історія йому ця точно болить. Торік активно обговорювалося, що Медведчук вимагав у творців фільму «Заборонений» вирізати його зі стрічки. Цього року ситуація активізувалася через книгу Вахтанга Кіпіані. Справа дійшла до суду – завтра, 9 липня о 10:00 за адресою Дарницький районний суд м.Києва, вул. О.Кошиця 5а. Медведчук цього разу намагається заборонити цілу книгу. Вважайте мене заангажованою, але це – цензура і жесть. А де можна дізнатися про все детальніше? Лінк на суд, що відбудеться завтра, я вже дала. Можна прочитати книгу «Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР» Вахтанга Кіпіані. Коштує вона на різних сайтах від 200 до 300 грн. Можна сьогодні о 19:00 увімкнути трансляцію-інсценування фінального судового засідання у справі Василя Стуса. Текст, який зачитуватимуть цілковито відповідає протоколу засідання. У ролях, зокрема Макс Кідрук (Василь Стус), Олена Герасим’юк (Михайлина Коцюбинська), Олександра Гонтар (Світлана Кириченко), Саша Кладбіщє із гурту ZWYNTAR (Валерія Андрієвська), Влад Сорд (Віктор Медведчук) та інші. Також є хороші матеріали на тему: СТУС БЕЗ ШАНСУ НА ЗАХИСТ: ведмежа послуга Медведчука. Правовий аналіз судової справи дисидента 35 років потому – Українська правда Цитати, які особливо образили "честь та гідність» Медведчука можна знайти у матеріалі Wonderzine.

Вирішила перенести трошки контенту зі свого Інстаграму сюди – рекомендую 5 цікавих ігор. 🐺 The Wolf Among Us Творці цієї гри – Telltale Games, вони спеціалізувалися на епізодичних іграх, в яких вибір має значення. Тобто протягом гри ви потрапляєте в ситуації, які по-різному можуть вплинути на подальше її проходження. Так, у гравця відкривається кілька можливих фіналів та стосунків із персонажами. Найвідомішою грою студії, напевно, є The Walking Dead. Наразі вони збанкротували, хоча чутки про продовження The Wolf Among Us ходять й дотепер. В основі цієї гри – серія коміксів Fables від видавництва Vertigo. За сюжетом добре відомі казкові персонажі (як Білосніжка) відтепер живуть у темному майже нуарному районі Нью-Йорка. Вони переховують від людей своє справжнє обличчя та будують звичайне людське життя. Ви граєте за Великого Сірого Вовка, який у цьому житті став детективом. Вперше, у Фейблтауні відбувається вбивство. Ваша задача – дізнатися, що трапилося, і зрозуміти, чи можливо покарати зло. Геймплей у грі простий – навели, тицьнули, однією клавішею побилися. Більше на реакцію, ніж на реальне керування. Перепроходити гру можна, бо залежно від вашого вибору змінюватиметься фінал історії. Наполегливо раджу не читати спойлерів. Сюжет у The Wolf Among Us сильніше, ніж у більшості серіалів, що вийшли цього року. 🌿 Mutazione Найкрасивіша гра, в яку я грала. Ви граєте за дівчину, що вперше приїздить до свого діда. Старий сильно захворів і за ним потрібно піклуватися. Майже все своє життя він прожив на містичному острові, відрізаного катастрофою від цивілізації. Усі жителі – мутанти. Ви блукаєте цим островом, знайомитеся із людьми, підслуховуєте розмови та волею-неволею впливаєте на їхні життя. Якщо ж казати про ігрову частину, то у діда ви вчитеся майстерності шамана-садівника. Протягом гри ви збираєте насіння різних рослин. Усі вони розбиваються на категорії, відповідно до настрою. Ваша задача – посадити кілька окремих садочків. Під час садівництва ви дізнаєтеся, що рослини відповідають за різні інструменти, і створюють разом певні мелодії. Естетика цієї гри не лише візуальна, а й музична. Шкода лише, що грається швидко та одноразово. ☠️ Death and Taxes Підходимо до мого улюбленого жанру – симулятори. Конкретно у цьому випадку ви граєте за Смерть-бюрократа. Щодня вам виставляють квоту на кількість живих та мертвих, інколи – даючи вказівку, за яким принципом вбивати. Кожне із цих рішень має вплив на людство, про що ви дізнаєтеся із щоденних новин. Фіналів у гри є багато. Десь вам вдасться пройти по кар’єрній драбині, десь – врятувати людей, десь – довести світ до знищення. За геймплеєм гра подібна до Papers, Please (ти – прикордонник в авторитарній державі) чи Headliner (ти – головний редактор телеканалу у місті, де зростає расизм та небезпека таємничого вірусу. І ні, гру створили задовго до 2020-го). 👨‍❤️‍👨 Dream Daddy Люди діляться на два типи: ті, хто не підозрював про існування дейтинг-симуляторів, і тих, хто пізнав щастя зіграти хоч в один. Dream Daddy – чи не найкращий. Ви – гарячий татко-вдівець – разом із донькою підлітком переїжджаєте у новий район. Оточує вас сім родин із гарячими татусями – романтичний гот; священник із секретами; багатодітний спортсмен; добродушний, але азартний рудий; мрачний алкоголік; бариста-артист; доброзичний вчитель. Ви можете обрати на побачення із ким підете. На те, якою складеться ваша доля, впливатиме ваша поведінка, обрані репліки та результати мініігор. 🚔 This is police Наразі це мій улюблений симулятор. Настільки, що я нещодавно придбала другу частину. Ви граєте за начальника поліції, якому лишилося 180 днів до пенсії. Містом керує корумпований мер, якому не подобається демократія. У місті діє мафія та злочинні угрупування. Так ще й на десерт вам дістається протестувальник, який мріє стати керманичем. Щодня ви відправляєте на чергування копів та детективів, розслідуєте справи та балансуєте між власною совістю та кулею від мафіозі. Хорошого фіналу у гри або безпроблемних днів не чекайте. Чому? Правильно, тому що розробники – незалежна білоруська компанія.

Подивилася за вас фільм «Eurovision Song Contest: The Story of Fire Saga». Повний відгук до фільму можете знайти на LiRoom, тут передам коротко. Про що фільм? Невдаха-музикант Ларс, який все життя прагне перемогти на Євробачення та вразити тата, та його ексцентрична і гарна подруга Сігрід, через низку щасливих випадків та молитви ельфам потрапляють на конкурс. У них попереду випробування дружби, труднощі конкурсу, багато поганої музики і врешті – любов. Що у фільмі погане? Сам по собі сюжет дуже клішейний. Як і більшість жартів, що обігрують стереотипні образи – від татка-красунчика до туристів-американців. Я вам чесно скажу, що десь на п’ятій хвилині фільму я могла вам крок за кроком розповісти, що буде відбуватися далі. Але треба розуміти, що тут головне не сюжет. Що у фільмі добре? Домашня робота творців стрічки по вивченню конкурсу зроблена ідеально. Від кількості зіркових камео до посилань на реальних конкурсантів розбігалися очі. За лінком вище можете знайти більше, але тут процитую момент про свого улюбленця: «Найкращий образ фільму – російський представник Александр, який танцює із напівоголеними чоловіками під пісню про сафарі-кохання, має «античні» статуї себе із ерегованим членом вдома та заперечує існування геїв у Росії (хоча й сам, схоже що гей). Команда хоч і не підтвердила цю інформацію, але є усі причини думати, що Ден Стівенс (також відомий за серіалом «Абатство Даунтон» та фільмом «Красуня і Чудовисько») списав свого героя з Сергія Лазарєва.» Тож, чи варто дивитися Eurovision Song Contest: The Story of Fire Saga»? Якщо ви активно слідкуєте за Євробаченням і навіть пам’ятаєте якісь номери, окрім українських, то однозначно так. Фільм дуже точний у своїй атмосфері та немов екранізує усі жарти з твіттера. Якщо вам, загалом, шоу не дуже цікаве, то на вас чекатиме двогодинна комедія із очевидною лавсторі, купою поганої музики та передбачуваним сльозливим фіналом.