Лабораторна миша

Я йшов крізь ворота Михайлівського Золотоверхого, мружився на яскравому пекучому сонці і від того весь час опускав очі долу. Дивився на порепану бруківку та мимоволі розмірковував, чому вона така. Нас було багато, ціла колона. Попереду кілька бійців несли труну з полеглим воїном 58-ї бригади Володимира Гунька. Його от щойно відспівали і оросили гіркими сльозами. Перед Михайлівським же на площі друзі та родичі в останню путь проводжали іншого Героя - Гліба Бабіча. Його труну вантажили у машину під оплески. Такі, знаєте, сумно-почесні. Не знаю, як це коректно назвати. Коли наша процесія теж рушила до машин, всі люди на площі стали на коліна. Синхронно. І теж аплодували. Це було дуже щемливо. Звук відбивався від бруківки, прямував до спаленої російської техніки, що встановлена на Михайлівській, і здіймався в небо. Не знаю. Можливо саме від того всього перед Золотоверхим бруківка і репається - не витримує ваги того горя, що змушені виносити на собі всі живі свідки цієї війни. Камінь прогинається, тріщить та репається. Але ж земля тримає. Коли ми переможемо, те каміння треба під скло, як в музеї. І табличку: «Остання путь». Майте гарний день.

Шановні, Ви це зробили. Ви зібрали кошти на авто для ЗСУ. Завдяки організованим нами аукціонам трофеїв "хороших" росіян та класних пам'ятних речей, наданих Вами же, вдалося зібрати приблизно 120 тисяч гривень. Хтось донатив з метою виграти трофей. Хтось відразу зазначав, що не хоче брати участь у розіграші і гроші надає просто так. Дякуємо усім Вам. Ще 60 тисяч гривень одним донатом надала Світлані Савчук. Дякуємо їй. Таким чином ми закрили збір і придбали авто для ЗСУ. Вже наступного тижня цей пікап вирушить у 81 бригаду на Краматорський напрям. Машина повністю обслужена, відремонтована, заправлена, із запасками, вогнегасниками, гаками, тросами тощо. Плюс напакуємо ще корисних речей. Це ми зробили завдяки Вашим системним донатам на картку Влада Самойленко та на мій PayPal. Оскільки цей збір завершено, ми розпочинаємо новий збір коштів у сумі 200 тисяч гривень на авто для ССО Азов. Завтра ми розпочнемо новий аукціон, в якому Ви зможете взяти участь і виграти російський сухпай чи цікаву газету, але якщо хочете закинути грошей просто так - ось банка: https://send.monobank.ua/jar/284zRFBHhn (там, до речі, вже 35 тисяч гривень є. Дякуємо донаторам). Тепер блок подяк за трофеї і пам'ятні речі: 1. Шеврон російського солдата, агітаційна листівка, сухпай - дякуємо Костянтину Бакуемському; 2. М'яч з автографом Андрія Шевченка - дякуємо Марині Нежигай та Тетяні Горобченко; 3. Поштова марка - дякуємо за неї Костянтину Сергієнку, а Ігору Смілянському за підписаний власноруч конверт для перможця аукціону. За фото трофеїв дякуємо Інні Бондаренко. За прекрасно підібране і пригнане авто - Ігору Кравчишину та його команді. СТО Автокомп Сервис - за обслуговування авта. Що я можу сказати у підсумку? Мінімальний донат на авто для ЗСУ у 100 гривень долучався до донатів у кілька тисяч і, зрештою, перетворився на машину. Мінімальний донат на картку Влада у 30 з чимось гривень на підтримку нашої діяльності, запчастини тощо - долучався аж до сум у 40 тисяч гривень одним внеском і перетворився на ремонт авта та його заправку. Мінімальний донат на мій пейпаал у 9,97 бакса доєднувався до донатів по 200 доларів і перетворюється на наповнення машин медициною, сухпаєм, шанцевим інструментом і т.д. Кожна гривня, кожен цент - важливі. Ще раз дякуємо. На байрактар ми зібрати, звісно, не зможемо, але отак, тихим неквапом, наповнюємо Армію машинами. До речі, якщо у Вас, скажімо, є дитячі малюнки з підтримкою наших бійців, або якісь ляльки-мотанки чи власноруч зроблені брелоки - можете нам їх передавати. Будемо комплектувати ними машини нарівні з аптечками і вогнегасниками. Майте гарний вечір. Переможемо. Картка Влада - 5375414104600365 Мій пейпал - senenkoanton@gmail.com Новий збір на авто для ССО АЗОВ - https://send.monobank.ua/jar/284zRFBHhn

У нас в бусі три місця. Для мене, для Андрія і для випадкового пасажира. То ми підкидаємо на фронт бійця. То забираємо когось на перепочинок-лікування-власне весілля. То веземо з собою людину, що супроводжує вантаж. Ми з Андрієм ніколи не любили цього "третього попутника". Так історично склалось. Терпимо, але не рвемося його до себе саджати. Не тільки тому, що звикли працювати вдвох, жартувати - вдвох, сваритися - вдвох, зупинятися на каву - вдвох, справляти малу потребу біля заднього колеса - вдвох, блукати в пошуках правильної дороги - вдвох, грати в мовчанку - вдвох. Просто важко знайти людину, з якою буде цікаво їхати 6 годин поспіль вдруге чи втретє. Яка не прибріхуватиме історії зі свого життя про власноруч збиті в Гостомелі 4 гелікоптери і 8 убитих рашистів в першому ж бою, причому останньому вона потрапила в око. Яка розумітиме, скільки в дорозі на фронт важать мить і хвилина та не скиглитиме на кожній заправці про "попити каву та з'їсти супчика, бо скіки можна". При якій наші з Андрієм жарти в стилі "Тупий та ще тупіший" є комфортними для нас же, а не підвішують в салоні гнітючу тишу. Загалом, якщо людина з нами вже один раз їздила, нав'язати нам її вдруге - абсолютно нереальна задача. Бус зламається, на мене нападе срачка, ой, а отут, на третє місце нам треба покласти броніки і каремати, бо в кузові геть не лишилося місця. Але є одне виключення. Це Вова. Боєць, що відстоював нашу свободу ще з 14-го року, пройшов полон після оточення в Іловайську, повернувся на фронт в 15-му, з перших днів широкомасштабного вторгнення робив все від себе залежне, щоб потрапити на якомога відповідальніші напрямки лінії бойового зіткнення. Бездоганний музичний смак. Цікаві розмови. Ідіотські запаморочливі жарти на трьох. Якась неймовірна жага до справедливості і бажання всім допомогти. І багатогодинна спокійна розповідь про те, як воно там було - в Іловайську, в "зеленому" коридорі, в полоні, в кімнатах з дізнавачами з ФСБ. Це з Вовою ми зламались форсунками на бусі. Це з Вовою ми перевозили речі загиблих бійців на Київ. Це з Вовою ми гнали ламбо-таврію на Бахмут. Варили на пікап турелі. Неймовірними кульбітами знайомств заливали сотні літрів соляри в пік паливної кризи. Для Вови у нас завжди є місце. Хоч з фронту, хоч на фронт, хоч гаком в 200 кілометрів і назад. Я ніколи не писав про Вову, бо писати треба завершену розповідь, повноцінну, коли шляхи розійшлися чи всі події закінчилися. Але ось яка штука... Вова, трясця, більше ніколи не сяде до нашого буса. Не усміхнеться нам і не скаже паролі на блок-пості. Вови більше немає. Він загинув в Бахмуті. Завжди був на вістрі. На вістрі назавжди і лишився. І все те, що вище, я написав не тому, що Вову вбили. Просто росіяни його правда вирвали з нашого екіпажу з м'ясом. По живому. До сліз і розпачу. Прощання з Володимиром Гунько відбудеться завтра о 14.00 в Михайлівському Золотоверхому. Чуєш, Вова... Якщо що - для тебе у нас в екіпажі завжди є місце. Але спочивай з миром. Україна не складе зброю і не опустить руки. Шкода, що ти не побачиш нашої перемоги. Дуже шкода. Дякую за службу.

Не знаю, хто ці жінки на фото, ким вони працюють в цивільному житті, які в них хоббі, але я ними захоплююся. Серйозно. Як і рештою тих, хто жене тисячі кілометрів 24/7 придбані за кордоном автівки, які після обслуговування на СТО ми потягнемо на Схід і Південь. Ми просто зустрілись, привітались, вони віддали мені ключі і поїхали по своїх роботах, до дітей, у справах, аби потім, за кілька днів, знову сісти за кермо чергового бандеромобіля для ЗСУ. Сьогодні якось прикидав - одне авто, перш ніж потрапити в руки бійця на фронті, проходить десяток пар рук: волонтери з того боку кордону, що купують авта на донати українців, що перетікають через благодійні фонди і приватні ініціативи; водії та водійки, що женуть авто до кордону; водії та водійки, що женуть до Києва чи інших міст з якісними СТО; волонтери, що приймають авто тут і передають на СТО; приймальники, електрики, механіки, дизелісти, маляри і т.д.; водії, що женуть до фронту. Це ціла паралельна самоорганізована структура, без якої бійцям було б значно важче їздити лише на таблєтках і уралах. Конкретно ці машини приїхали до Мартин Брест і після обслуговування помчать на фронт. До чого я це все? Я від себе дякую усім людям, що донатять кошти будь-яким волонтерським ініціативам на тачки для ЗСУ. Ви круті. І дякую усім водіям, що через літри кави та енергетиків тягнуть машини в Україну. Ви супергерої та супергеройки. Майте гарний вечір.

Шановні батьки, хвилиночку Вашої уваги. Тут з 8 по 12 серпня для дітей віком 12+ запускається абсолютно безкоштовний онлайн-курс з природничих наук «Наука на літо». Теми, як на мене, бомбезні: Наука мілкшейків: молоко Наука мілкшейків: морозиво Солодка наука цукерковаріння Наука яблучного джему Медова наука В чому суть? Щодня за 1-1,5 години викладачка пояснюватиме, як ті типу «нудні» шкільні фізики, хімії та біології працюють в реальному житті. І як їхнє розуміння те життя спрощує. Можливо, саме такий курс зацікавить Вашу дитину до вивчення ем-же-квадрат-навпіл чи аш-два-це-о-три - то вода і вуглекислий газ. Але розповідаю я про цей безкоштовний онлайн-курс Вам не просто так. По-перше, викладачку Інну Дьоміну я давно знаю. Ще коли вона носила дівоче прізвище я був в курсі її сумлінності, наукового підходу і прагненні змінити світ на краще. По-друге, курс безкоштовний, але якщо він Вам сподобається і Ви захочете викладачку підтримати, Інна воліє, щоб Ви скидали кошти … на нашу волонтерську команду. Мене від такого навертає на рюмсання. Носом. Тож, реєструйтесь на курс з 1 по 5 серпня за посиланням https://forms.gle/KCZnwXJ4JNR6TsUo6 Всі деталі щодо нюансів навчання - в пості Інни тут https://www.facebook.com/100000965282736/posts/pfbid023PMkDYWkdVeZ5RcohsQ5qN5Kx7ntHdJzbLnhnX7sMxEk7y9eovkS3agwTo559i7Ul/ Зайдіть почитайте. І майте гарний вечір.

- Ви будете водієм цієї ластівки? - Ні, не я, я її просто приймаю. - Добре, тоді слухайте уважно, перекажете водієві. Машина повністю обслужена, ходова відремонтована, двигун в порядку. Вогнегасник, трос, домкрат отуточки. Тепер дивіться, як блокувати і деблокувати диференціал…отут кнопка… а отут бачите, індикатор загорівся?.. Я звично і монотонно передавав чергову машину військовим. Клацав тумблерами, смикав важелі, відкривав ніші, звертав увагу на нюанси. Паралельно розповідаючи, що корисного і смачного лежить в коробках на задньому сидінні. І про дитячі малюнки. З Горєнки. Особливо дитячі малюнки. - Добре, дякуємо за машину. Побіжу поки підпишу в штаб акти прийому-передачі, а Ви з напарником сходіть поки в місцеве кафе, пообідайте після довгої дороги. Боєць побіг стежкою в засекречені простори, а я неспішно почав перевантажувати свої речі в наш фіат добло (дякую Svetlana Arbuzova), що став незамінною машиною супроводу і технічної підтримки конвоям автівок для ЗСУ. - О, це Ви нам пригнали? Я визирнув з авта і побачив групу бійців, що з цікавістю розглядали рейнджера. Питання, було, насправді складним, бо нам - це кому? На ЗСУ? Чи конкретно на підрозділ? - Ну… пригнали… Але я не знаю, чи конкретно Вам… - (мрійливо) от би нам… - Ви з якої роти? - спитав боєць, що приймав у мене авто, з‘явившись нізвідки так само хутко, як і зник. - З … [номер роти] - Ні, це не Вам - Шкода. Дійсно шкода. Бо автівок в Армії не вистачає. Так само, як і артсистем, літаків, дорогезних безпілотників, снарядів і таке інше. Ми не можемо купувати зброю, але завдячуючи Вашій підтримці вчора перегнали для одного з підрозділів на гарячій Миколаївщині оцього Форда Рейнджер. Він з‘явився в Україні завдяки Ирина Коломейцева та БФ «Жертвам війни в Україні», а Ви - ті, шо по той бік екрану - вклали пів сотні тисяч гривень в доведення його до ладу, заправили його високоякісною солярою і напхали смачнючими сухпаями, м‘якими ношами, шоколадом і т.д. Ви круті. Ми вдячні Вам. Плюс одні колеса на фронті. І є ще дві гарні новини. 1. Друга частина нашої команди гайнула тим часом на Донбас в Краматорськ, Покровське, Слов‘янськ, Соледар, Часов Яр і тд (в Бахмут, до речі, не пустили) і доставила туди мотопомпи, генератори, оптику, рюкзаки, форму, газові балони, сухпаї, колеса тощо. Детальний звіт можете почитати у Vlad Samoylenko https://www.facebook.com/100001535927538/posts/5560082600719549/ 2. Нам з Андрієм бійці вперше подарували свої шеврони. Це так щемливо. Наче отримали подяку від Залужного, тіки теплу, лампову і унікальну. Дякую Andriy Hrutba. І є ще третя гарна новина. Велиииика. Довгоочікувана. Теж завдяки Вам. Але розкажемо за пару днів. Навіть не натякатиму. Новині треба причепуритися, обслужитися, отримати нові шини (ой, здається натякнув), а тоді вона буде готова до презентації. Майте терпіння. Ще раз дякуємо, в т.ч. від імені тих, хто тримає наше небо. Щоб ми надалі могли купувати/отримувати/ремонтувати авто - будемо вдячні за донати 5375414104600365 (Влад Самойленко) Мій пейпал - senenkoanton@gmail.com Майте гарний вечір. І вірте в ЗСУ.

Машина Андрія здіймала суцільну куряву, тому я їхав трохи зліва, по зустрічці. Пил Миколаївщини був якимось особливим - надокучливим, чіпким, терпким на смак і абсолютно невблаганним. Я міг би відпустити Андрія вперед, але не волів цього робити. Я міг би зачинити вікна і вмикнути кондиціонер, що вмить би прибрав південну спеку з моїх пульсуючих скронь, але опущені вікна мене заспокоювали. Так я чув небо. Звісно, лінія фронту була далеко зліва, але чути тишу неба і не перепитувати себе, чи тобі бува чогось не здалося - безцінно. Ми йшли швидко, наскільки це нам дозволяли наші підвіски і вантаж в моєму пікапі. Дороги тут, відверто скажемо, лайно собаче, притрушене козячими кізяками. Ще й коти обісцяли. В певний момент на горизонті з‘явився силует фури і кілька хвилин ми її повільно наздоганяли. Вона була більше схожа на якусь пекельну колісницю, таку хмару куряви утворювала. «Н…і…б…у…л…о…н» - повільно, по літерах прочитав я, коли ми пішли на обгін. - Це ж зерновоз, - майнуло в голові, - жнива… Нібулон повільно відставав у дзеркалі заднього виду, але в цілому намагався тримати наш темп. Свідомо чи підсвідомо. Пройшли блок-пост. Фура позаду. Набираємо швидкість. Мчимо. Зерновоз не відстає. Починається змійка - гори землі, насипані обабіч дороги і на її смуги, що мали б змусити зменшувати швидкість. Ми давно навчилися їх проходити впритул, по краю, в сантиметрі, хоча подекуди це важко робити. Особливо на вантаженому високому пікапі, який на таких перекиданнях кермом смикає з боку в бік, як ляльку. - Красунчик, я тобою пишаюся, - захрипіла рація голосом Андрія. Я про себе усміхнувся. Це ж він побачив, що я зміг провести машину змійкою за ним, не втрачаючи темп. Куди тим лосіним тестам євронкап… Але, насправді, красунчиком був не я. Андрій через хмару пилу за своїм авто не бачив, як водій нібулона пройшов ту перешкоду. З нашою ж швидкістю, з причепом. Мабуть, коли ти водій зерновоза на півдні недалеко від лінії фронту - у тебе немає особливого вибору, аніж водити величезну фуру, ніби ти танцюрист у фігурному катанні з палаючими кільцями і тиграми навколо. Так, наче фронт і блок-пости існували тут завжди, з першого дня отримання тобою категорії ЦеЄ. Це все сталося вчора. Нібулон. А сьогодні я дізнався, що Олексій Вадатурський - очільник агрогіганта - загинув під час обстрілу у власному будинку в Миколаєві. Який він не полишав і продовжував виконувати свою роботу. Ми не були знайомі. Але мені чомусь згадався той «танцюючий» зерновоз. Десь тут є зв‘язок. Між Вадатурським в Миколаєві і відчайдухами за кермом авт його компанії. Не можу висловити нічого, окрім поваги. Олексію, безмежного жовтого поля і неба блакиті. Думаю, Ваша справа житиме. Переможемо.

Я не знаю, що можна зробити з країною, в якій діти з Горєнки надсилають нашими екіпажами на фронт бійцям свої малюнки. «Танк, Єгор, Горєнка». Єгор ледве вміє писати, але він вже змушений розуміти, що таке танк. Якого танка слід остерігатися, а який його захистить. Єгор в курсі, що його рисунок про танк поїхав сьогодні на південний напрям на пікапі, на який українці скидалися всім світом. Про пікап докладніше напишу завтра. І про Миколаївщину, що в’їлася пилюкою в наше з Андрієм волосся, одяг, взуття і скрегоче піском на зубах. Сьогодні ж вже сил ніяких немає. Але ще є сили показати Вам дівчину Аню (з дозволу її чудової мами Ольги Пугачової). Яка дбайливо підписує кожен з сотні туристичних рушників та стаканів. Щоб кожен боєць прочитав, просльозився і зрозумів, що навіть діти про нього намагаються дбати. Дякую за доставку надцінного мотиваційного вантажу Владу Самойленку та Оксані Бондар. Росіяни приречені. Просто приречені. Майте гарну ніч.

Між цими двома світлинами - майже 4 місяці. Про ту евакуацію я написав лаконічно: «Вперше в нашій історіі ми вивезли домашнього щура». На фоні інших подій того дня, коли ми евакуювали дідуся з поламаною ногою, маму тероборонівця і лежали під мінами, очікуючи паузи в обстрілах, епізод з щуром здавався нам милим, але незначущім для історії (https://t.me/mouselab/3404) А даремно. Того дня ми заїжджали не за щуром. І навіть не за його господарем Сергієм з родиною. Не за сусідами щура і Сергія. Не за сусідами сусідів. Ми приїхали на евакуацію жінки, за яку через фейсбук попросила її дочка. Жінка не виїхала. Але на наше гукання прибіг Сергій, сусіди Сергія і сусіди сусідів. І за два рейси в два дні ми вивезли всіх, хто хотів. Навіть не так - і це важливо - на другий день наш екіпаж очолив колону з двох машин, які виїхали на Романківський підірваний міст. Коли робили фото на згадку, Сергій віддав нам три речі: техпаспорт на свою машину - жигулі п‘ятірку (здається), ключі від неї, а також дві рації. Простенькі, на 8 каналів, без шифрування та інших прибамбасів. Але робочі. Віддав і сказав: - Користуйтеся, хай машина рятує чужі життя, а рації - полегшують роботу. Шо сказать… Машиною ми не користувалися взагалі. По-перше, в неї практично відразу сперли акумулятор. Це була нормальна історія для Романівки. По-друге, наш Ніссан не підводив до самого кінця евакуації. По-третє, Жигулі просто вкрали. Не росіяни, ні. Вже коли вони пішли і в Ірпінь повернулися наші чудові співгромадяни, машина зникла і не знайшлася на жодній зі стоянок покинутого транспорту. Сергій до цього поставився просто - така доля, а я ж так само просто скажу - хай здохнуть ті, хто їі викрав. Ким би він не був. Тим не менш, мова не про машину. Ці сергієві рації всі подальші дні евакуації допомагали нам з Андрієм координувати наші зусилля в пошуку людей. Ми почали розділятися і працювати вдвічі швидше. А один раз, коли я мчав задки до Андрія, який біг мені на зустріч і за яким розривалися міни, рації зіграли ключову роль в порятунку навіть не знаю кого точно - чи мене, бо Андрій вчасно скомандував в рацію забиратися зі стоянки, в яку за хвилину прилетіла міна, чи його - коли я підказав, де його заберу. Так от. Сергій - крутий. Він віддав нам авто і рації. І про Сергія зняли кіно. Вам може здатися, що про нас з Андрієм. Навіть журналістам так здалося. Але ми їх привезли до Сергія. Бо він - крутий Громадянин. https://youtu.be/N0WOAQBhyQk Це про нашу з ним зустріч. Про ті дні. Про щура. Про машини. Подивіться. Дякую Євгенії Подобній і Світлані Дубик. І ще. Сергій - професійний реставратор авто. Ота Волга на відео, що постраждала від прильоту - його робота. Якщо кому треба буде відреставрувати свій ретро-мобіль - маякніть, дамо контакти. І ще. Ірпінь. Я сьогодні у тебе був. Ти молодець. Твої мешканці молодці. Живи. Майте гарний вечір.

Люди - золото. Можна мати мільярди доларів підтримки всього світу, сотні гаубиць, десятки літаків і гелікоптерів, тисячі карабінів і мільйони набоїв. Але, як показує практика, все це нічого не варте без вмотивованих людей. Не тільки в Армії. В волонтерстві теж. Коли я писав, що окрім донатів ми радо приймаємо будь-яку посильну допомогу, уявити не міг, що нас завалюватимуть відправленнями Нової пошти та зустрічами в місті в намаганні завантажити нас оптикою, кровоспасом, медициною, консервами, поштовими марками для аукціонів тощо. Це надихає. А ще надихає, коли бійцям передаєш ті всі штуки і кажеш: ми не купували, бо то люди самі назбирали і передали Вам. Бачили б Ви очі бійців… Так Армія і стає народною, бо відчуває підтримку маленьких крапель у великому Океані. Океані, потужні хвилі якого повільно, але тягло та невідворотно розмивають основу російської імперії. Дякую. Дякуємо. Всім, хто збирає, надсилає, пакує, передає. Зібрав тут трохи світлин, коли встигаю фотографувати. Колись, після перемоги, збиратимемось на каву. Майте гарний вечір.

В дитинстві я мріяв бути дорослим. Та хто з нас того не хотів?.. Безлімітні іграшки, ігри на комп‘ютері, снікерси за бажанням і щоденні відвідини макдональдса, де б він не був. Проблема дорослого життя виявилася не в тому, що снікерсів геть не хочеться, а після 5 місяців широкомасштабного вторгнення і їхнього постійного вживання за кермом від них відверто нудить. Не в тому, що перед маком перевагу віддаєш супчику, пюрешці з салатом та відбивній… хоча, буду чесним, зараз не вистачає інколи раз на місяць втрамбувати чізбургера з картоплею фрі. Не в тому, що на ігри немає часу, а дорослі іграшки постійно потребують коштів, запасних частин, набоїв і ще раз коштів. Не в тому, що у відділ іграшок не можеш зайти, бо згадуєш про сина, якого не бачив 5 місяців. Проблема в тому, що доросле життя - це потреба постійно робити вибір. Ти не маєш, трясця, вибору не робити вибір. Немає такої опцї. Навіть коли робиш вибір не робити вибір - це теж вибір. Інколи страшніший за вибір неправильний. Бо за кожне своє рішення ти нестимеш відповідальність - перед суспільством, дружиною, сином. Перед побратимом. І навіть коли ніхто не бачить і не дізнається - перед собою. Самим. Коли лишаєшся сам удома в цей клятий 151 самотній вечір. Війна яскраво показує, що вибір, який ти здійснював у житті до цього етапу війни - то якесь пап‘ємаше. Навіть згадувати соромно. Тут же щодня треба обгрунтувати в першу чергу для себе, чому допомога піде такому-то підрозділу, і лише потім - іншому. Чому оця машина їде на південь, а оця - після СТО - на схід і тижнем пізніше. Чому саме на це місто слід звернути увагу, хоча прильоти - в багатьох його сусідів. Не завжди вибір є оптимальним. Але війна така штука, де неоптимальний і швидкий вибір є кращим за зважений і запізнілий. І щовечора доводиться самому собі обгрунтовувати, чому інакше не можна було. Чому вийшло норм і встигнеш допомогти усім, хоча пам‘ятаєш заповідь Тайри, що «всіх не врятувати». Єдине, за що вдячний долі зараз, що вже 4-й місяць поспіль не доводиться робити вибір «хто з цих тридцяти людей в першу чергу сяде на 3 місця, щоб виїхати з-під мінометного обстрілу». Але флешбеки весь час наздоганяють. Минулого тижня ми завдяки Вам і донаторам з-за кордону передали в один з підрозділів ЗСУ Кіа Соренто. Найжахливіше в технічному плані авто на моїй пам’яті, але механіками було доведено чи не до ідеального стану. Куди авто пішло - почитайте в пості Влада Самойленка https://www.facebook.com/100001535927538/posts/pfbid0b5oFU8DyqbMsyc3La8Ez39xMCiKFKDrxu7PExu34JTuNx663VpcfZL3kqmqHsAo5l/ Цього тижня передамо на підрозділи ЗСУ ще Ніссан Ікстрейл і, ймовірно, Форд Рейнджер. Про це напишу окремо. В доробці баггі під пильним наглядом Младени Качурець. Я дякую Вам. Дякую за то, шо щоразу, як донатите нам, Ви робите вибір. Чому нам, а не комусь іще. Дякую двічі тим, хто донатить на нас і на ще когось. Бо на всіх нас не вистачить. Але на своєму напрямку ми стараємось по-максимуму. Картка Моно Влада Самойленка для донатів 5375414104600365 Мій пейпал senenkoanton@gmail.com Майте гарну ніч. Переможемо. P.S. Окремо, Харкову. Тримайся, милий. Я в тебе гостював трохи. Все чув. Бачив. Так, я бачу, що нізвідки, раптово, дуже гучно і боляче. Але тримайся. Твої мешканці неймовірні. Твої рятувальники безстрашні. Твої воїни - сильні. І скоро вони вб‘ють всіх росіян, що так підступно тебе нищать. Я з ними говорив. Вони запевнили. Будь.