Лабораторна миша

(а) робити якісні журнали (б) допомагати науковцям з публікаціями в тих журналах, в яких публікації платні. От тільки не треба перебільшувати й казати, що в Scopus та Web of Science геть усі публікації платні Але те, що зараз пропонує Міносвіти — це й близько не реагування на запити від справжніх науковців у сфері гуманітаристики чи інших сферах. Давайте чесно скажемо, що відбувається: хтось вирішив скористатися війною, аби позахищати чергові дисертації з права. Що, список депутатів з "написаними" дисертаціями вже готовий? А про якість освіти й науки — ну то не час думати, бо війна ж. Давайте поставимо собі питання — чи наближає Міносвіти своїми діями якість підготовки в українських вишах до європейських стандартів? Може, допомагає з євроінтеграцією української вищої освіти? Чи допомагає боротися з корупцією? Відповіді очевидні. Міносвіти буквально заявляє, що будь-хто, кому припекло, може отримати науковий ступінь прямо зараз, користуючись війною. І для цього можна штампувати публікації незрозуміло де. І далі ми з вами з наших податків будемо платити надбавки цим псевдонауковцям. Чого ми добиваємося цією нормою? Чи збільшить вона бажання українських студентів вчитися в українських університетах? Чи збудуємо ми таким чином кращу країну, за яку щодня українці віддають життя на фронті? Це просто неприйнятно — тишком-нишком таке проштовхувати, бо "війна все спише". Так от, війна нічого не спише. Країна має знати своїх "героїв". Ви — будете нести відповідальність. До вас будуть питання, чому українські студенти не повернулися додому. А вони не повернуться в університети, які хочуть займатися фальшуванням, халтурою та маніпуляціями. Вони не повернуться в країну, де МОН замість того, щоб робити хоча б якісь кроки, щоб університети ставали кращими, продовжують займатися штампуванням наукових ступенів спеціальності "Право". Я маю мало надії змінити це рішення. Але я точно хочу, щоб суспільство знало, хто зараз користується з війни, аби порозв'язувати свої особисті питання. І — сподіваюся — дало цьому оцінку.» https://www.facebook.com/100058282650666/posts/pfbid09zmXS3i5zcaPs34smwjsVm6r4hR4qbLVPT7bqVcY5Sz15x3oXmZmQ5EAbg2s97j4l/

Зараз почалися дискусії навколо того, хто розмінував Чонгар. Хто кого попереджав, а той не дослухався. Хто будував дороги і не мав грошей на ЗСУ. Тощо-тощо-тощо. Коментарі, срачі, взаємні бани. Як на мене - ці дискусії геть передчасні. По-перше, вони вже нічого не змінять. По-друге, прямо зараз вони нічого не змінюють. По-третє, ні, війна нічого не спише і про все це слід буде поговорити після перемоги. Треба просто пам‘ятати, продовжуючи робити все задля відвоювання нашої землі. Інша справа, коли дічь відбувається прямо зараз. Отуточки. Поки одні воюють - інші мародерять. Поки одні волонтерять - інші розподіляють потоки та вибудовують схеми для своїх. На жаль, для Зеленського його оточення стає тією отрутою, яка системно розїдатиме, мов корозія, його образ глави держави, що бореться разом зі своїм народом проти окупанта, відкладаючись осадом нездатності розбудовувати країну в майбутній мирний час. В момент, коли Зеленський публічно видав індульгенцію шкарлетівщині, мовляв, помилки стали дрібними, він, з одного боку, наче наголосив на важливості військового порядку денного понад усі інші проблеми. З іншого, прямо вказав на двері закордонних університетів майбутнім студентам та аспірантам. Бо нащо змагатися на освітньо-науковій ниві між собою там, де шахраї прописують правила під себе? Краще відразу емігрувати. І ось яскравий приклад - дисертації за «недорого, під ключ». Сумно це все. Відверто сумно. З одного боку, не маю поки ані часу, ані змоги за таким стежити. З іншого - бачу, наскільки багато роботи буде після перемоги України у війні. По суті, доведеться заново відбудовувати цілу інституцію, яку любі друзі Володимира Олександровича руйнують вщент. Майте гарний вечір. P.S. В срачі не вступатиму. Війна нічого не спише. Допис Інни Совсун: «Представниця Верховної Ради в Конституційному Суді, пані Совгиря, опублікувала закритий пост, у якому повідомляє "радісну", на її думку, новину: відтепер для "досліджень у гуманітарних науках, зокрема у сфері права", не потрібні публікації в іноземних журналах, які входять в Scopus та Web of Science. Пані Совгиря пише, що "для гуманітаріїв вимоги обов'язкової публікації в цих журналах" були "поверховим рішенням людей, далеких від процесу досліджень в гуманітарних науках, зокрема у сфері права". Ну, по-перше, право — не гуманітарна, а суспільствознавча наука. Це варто було б знати юристці й представниці в КСУ, перш ніж коментувати чиєсь "нерозуміння досліджень" у правознавчій сфері. По-друге, розберімося з питанням, що таке Scopus та Web of Science (для тих, хто не в курсі цієї тривалої дискусії). Отже, Scopus та Web of Science — це міжнародні наукометричні бази, до яких входять різноманітні наукові журнали, якість публікацій яких контролюють. Тобто до цих матеріалів застосовується незалежне анонімне рецензування та кропіткий процес розгляду матеріалів. І що важливо — є українські журнали, які входять в ці бази. А є ті, що не входять. Розповісти, як вони переважно функціонують? Скидаєш статтю, платиш вказану суму — і отримуєш "наукову публікацію". Ні, не всі, але давайте чесно скажемо, — більшість журналів працює саме так. І всіх це влаштовує. Ну бо все "чесно" — заплатив гроші за публікацію, отримав свою публікацію, на основі неї — науковий ступінь, за який потім отримуєш надбавки з державного бюджету. Так-так, з грошей платників податків. Для боротьби з фальшуванням наукових досліджень свого часу й були запроваджені норми про публікації в журналах, в яких дотриманий мінімальний стандарт якості. І так, я в курсі широкої академічної дискусії з критикою наукометричних баз. Проте я так само знаю, що альтернативи, які пропонують в Україні — геть неприйнятні. Бо все хочуть лишити "як було". Аби далі можна було публікувати що завгодно і потім отримувати надбавки за ступені. Я також згодна, що в деяких сферах сам формат наукових статей менш значущий, ніж, наприклад, монографій. Насамперед йдеться про гуманітарні науки, як от філологія чи філософія. І повторюсь — право до гуманітарних наук не належить. Я також згодна, що університетам потрібні гроші для того, щоб:

Кава була дуже гаряча, тому я, подмухавши, поставив горнятко на стіл поруч з червоно-чорним павербанком. Він лежав тут вже місяць і особисто я мав мало надій, що Андрій зможе повернути його законному власнику. Ми познайомились із ним випадково. Під час опрацювання запиту на евакуацію з багатоповерхівки в Ірпені, виявили в кількох сусідніх приватних садибах десяток місцевих мешканців. Запропонували їм негайно виїхати, одначе отримали у відповідь категоричну відмову. Мовляв, сюди не прилітає, а якщо шо - он-де стоять пару автівок з повними баками, то всі миттю виїдуть до підірваного романківського мосту і врятуються. Ми намагалися дискутувати, включно з тим фактом, що попід парканами цих садиб ми з Андрієм вже ховалися від прильотів мін, тож бої саме тут ще можуть бути. Та все марно. Єдино що - один з мешканців попросив Андрія зарядити йому павербанк, щоб можна було заряджати телефони. Андрій миттю віддав йому свій, заряджений, а натомість забрав собі хазяйський. Наступного дня ми знову туди приїхали. Формальний привід - поміняти павербанки. Реальний - ще раз умовити виїхати. У відповідь Андрій знову отримав на зарядку ще один порожній павербанк - червоно-чорний, та список ліків, які було треба привезти. Ну, і відмову від евакуації. А потім… я погано вже пам‘ятаю, що то були за дні. Здається, то був день, коли ми вивозили старого зі зламаною ногою та мати тероборонівця, який прохав її врятувати. Тоді ще ми намагались повернутись за паралізованою жінкою, але вже не змогли, бо днів дванадцять-тринадцять (чи десять?) в Ірпені йшли страшні бої. Ми були безсилі. Андрій носився з тим павербанком і ліками кожен день, як курка з писаною торбою, але дістатися адресату ці нехитрі речі не могли. Коли бої стихли і ми таки влетіли на ту вулицю між обстрілами, то знайшли замість багатьох будинків - згорілі руїни. Від колись заправлених автівок лишились іржаві кістяки. В будинку, де ми брали павербанк, не було жодного цілого вікна, міна прилетіла прямо у двір і рознесла паркан. Можливо, завдяки цьому собаки вижили, бо вибігли з двору і чимось або кимось харчувалися. Кицьці пощастило менше. Її тільце валялося неподалік від місця вибуху. Ми пролізли у дірку і довго гукали в порожній будинок, але не отримали відповіді. Побіжно обдивилися город на предмет свіжих могил (як це робилося у дворах багатоповерхівок, в яких мешканці гинули від прильотів), але швидко нічого не знайшли. Знову почався обстріл. Ми поїхали. Проте надія лишалася. Два дні тому випала нагода завітати в Ірпінь. - Поїдеш? - Звісно. - Павербанк візьми. Може ж оддамо. - Візьму. Було б кому. Незвично їхали Ірпінем на пасажирських сидіннях. Повільно, нікуди не поспішаючи. Не треба було крутити кермом і тиснути на акселератор до червоної зони тахометра, і не треба було напружено тримати в руках автомат. - Зупини, будь ласка, тут, - попросили ми нашого колегу Костю. Нічого не змінилося в цій місцині. Мертві згорілі будинки, тиша. Ми рушили до садиби з проламаним парканом і вибитими шибками. Андрій був сірого кольору, йшов повільно, ніби долав опір течії стрімкої гірської річки. В мене відлягло від серця, коли я побачив, що дірки були закладені профілем, а вікна заклеєні поліетиленом. Андрій стояв біля хвіртки мовчки і тримав павербанк в руках. Його щелепи були стиснуті, наче він намагався перекусити сталевий дріт. Я гукав. Гукав, шо дурний. Гукав на всі груди, поки вистачало голосових зв‘язок і дихання в грудях. Здавалося, що мій крик в цю в‘язку тишу от-от принесе життя і все буде, як раніше, до вторгнення. Хазяїн вийшов. За обличчям стало зрозуміло, що він Андрія впізнав. Мій дорогий друг зціпив губи і видихнув повітря. Андрій ніколи не плаче. Вони потисли руки і привіталися. Хазяїн із родиною встиг евакуюватися в останній момент з початком пекла в цьому районі. Тепер завдяки Збройним Силам пекло пішло звідси. І життя, разом з електрикою, повертається. Інколи щастя є. Навіть на війні. Бережіть себе і близьких. І майте гарний вечір.

Існує думка, що головними багатствами України є родючі чорноземи, культура, корисні копалини і таке всяке. Насправді, багатство України - її люди. Він заглух раптово. Чорний великий поважний Рено Мастер. Прямо на ходу, без жодних натяків і пересторог. Потужний двигун з турбіною стих, наче у людини припинило битися серце. Важка машина за інерцією певний час котилася, немов лелека з підбитим крилом намагався дотягнути до свого гнізда. Тиша, що запанувала в салоні, була незвичною, бо ми вже призвичаїлися до рівномірного цокотіння дизеля, що стабільно десятки тисяч кілометрів передавав крутний момент на спарені задні колеса. Довелося порушити її вмиканням аварійки. І вперше ж довелося дістати знак аварійної зупинки. Що ми тільки не робили: стукали ногою по колесу, заглядали у вихлопну трубу, скидали клему акумулятора, тестером перевірили всі запобіжники, переконалися в наявності тиску в паливному насосі. Зрештою, лишався тільки один варіант: я підняв очі в небо, підняв руки до хмар вз німим запитанням «за шо?» і зателефонував богу логістики Владу Самойленку. Вже за мить біля машини опинилися двоє, як виявилося, янголів-охоронців: Михайло Самойленко (не брат Влада, нє) та Рустем Абдураимов. Вони не просто підчепили нас на трос і завезли бус на СТО. Михайло примудрився мене погодувати (двічі), викупав мене в душі (один раз), зварив кави і поки майстри копирсалися в двигуні всадив мене на вєлопєдального ровера та влаштував справжню екскурсію по прекрасному місту Дніпро: від центру до набережної, від Січі до коси, від музеїв до мостів. Ж - життя, якого я давно не бачив. Зрештою, серце буса забилося знову і він готовий до наступних подорожей. Дніпро, ти любов. Михайло, Рустем, дякую. Владе, обійняв. Кирило Бескоровайний, з бусом все ок. У нього повністю промиті і продіагностовані паливні форсунки, одна з них нова-новісінька, бак вимитий від багаторічного бруду так, що там можна було б возити молоко. Але там таки свіжий дизель. Паливний фільтр новий. Кстаті, на СТО черга на ремонт паливних систем виключно військових машин (пікапів, бусів тощо) - тиждень-два. Якість пального нижче плінтуса. Будьте уважні та обережні. Майте гарний вечір і знайте: переможемо. З такими людьми без варіантів.

Доброго ранку, ми з України. «Тачки крутяться - старлінки мутяться» (с) Вже сьогодні хлопці на Сході отримають колеса та зв‘язок. Дякую, що підтримуєте. Переможемо.

Власне, у мене сьогодні визначний день. Мені надійшов паперовий лист. Ніколи не думав, що звичайна пошта може так тішити. Маркусик надіслав мені свої малюнки. Аж три. Останній раз, коли я бачив, як він малює, був 23 лютого. Навіть відео є. Полюбляє він це діло. Хтозна, може стане художником і колись отримає якусь мистецьку відзнаку за роботу «Москва у вогні». Укрпошта, дякую.

Коли ідеш в колоні на Схід і женеш під собою коня на величезних шинах низького тиску, подекуди кілька сот кілометрів тебе супроводжують такі само машини інших команд волонтерів. Авта різних марок, ступеню зношеності, ідеально вифарбувані в хакі чи мазюкані віником, тридверні, п‘ятидверні, пікапи, з навареними турелями чи без, з ношами чи багажниками згори, з лебідками та додатковими запасками. Ми блимаємо одне одним аварійками, поступаємося дорогою. Туди - проходимо блок-пости, як розпечений ніж масло, і всі солдати та нацгвардійці, поліцейські та місцева тероборона однією рукою нас вітають, а іншою - вказують проїжджати швидше. Бо машини на фронті - то кров підрозділів. Більшість з нас - на бляхах. Дехто - завантажений корисним крамом так, що ресори вигинаються в інший бік. І, що тут приховувати - ми розуміємо, що більшість з цих машин їдуть в напрямку фронту назавжди. Можна сумно жартувати про «Машини з Європи приїздять в Україну помирати», але, по-перше, це правда. Не всі, звісно, будуть розбиті мінами і спалені. У когось розвалиться підвіска від родючих чорноземів і вирв. У когось заклинить двигун від пробитих радіаторів, картерів та невчасного обслуговування. А, по-друге, ці машини на вильоті свого життя продемонструють вищу доблесть - ціною ресурсу своїх агрегатів рятувати життя бійців та допомагати їм мінусувати росіян. Не хочу здаватися надто сентиментальним, але є щось у тому, щоб поляскати ці пєпєлаци по капоту, протерти від пилюки торпеду і максимально якісно обслужити, аби їхні серця билися жвавіше. Я до чого. Якщо бачите на дорозі максимально дивні машини - може це ми з Andrii Piven женемо чергову на СТО, готуючи до відїзду. І дякую. Дякую, що допомагаєте. Ви всі суперові. Фронтера вже сама заводиться, тепер шаманимо підвіску. Майте гарний вечір. P.S. Дяка Андрію Рошу за дубль

…Вже звичний запах війни – вибухівки і пожежі – на території інституту змінили пахощі цвіту дерев. А в невеликій водоймі біля будівлі дирекції качки вже відклали яйця і готуються «виховувати» малечу. А отже – життя триває! Інститут буде вдячний всім друзям та колегам, організаціям та підприємствам в Україні та за кордоном за будь-яку посильну допомогу. Реквізити – на http://www.ism.kiev.ua/. Дмитро ШУЛІКІН Фото автора" http://surl.li/bzyut

Академік переконаний, що такі випадки повинні стати уроком на майбутнє – щоб знову не потрапити у нинішню ситуацію, треба розгортати виробництво в Україні. КОРЕКТИВИ ВІЙНИ Війна внесла свої корективи до низки проєктів інституту. Один з них – «Монокристали нітриду галію: отримання під високим тиском, структура, властивості» – протягом двох років фінансував Національний фонд досліджень. Зараз фінансування припинено. «У підсумку ми отримали полікристалічні шари, – розповів Володимир Туркевич. – Зараз ці зразки знаходяться у Варшаві в Інституті фізики високих тисків. Там працюють наші співробітники, які продовжують роботу над цими зразками. У Варшаві краще аналітичне обладнання – для вивчення структури, властивостей тощо. Нітрид галію – це робоче тіло для блакитних лазерів. Ідея проєкту – під високим тиском отримати більш досконалу структуру цього матеріалу». Ще один проєкт, який фінансував НФДУ протягом двох років і фінансування якого припинено зараз – «Розробка нових складів розчинників вуглецю для вирощування монокристалів алмазу в області термодинамічної стабільності з контрольованим вмістом домішок азоту і бору з метою створення концепційних конструкцій електронних приладів». Ним керував головний науковий співробітник ІНМ, член-кореспондент НАН Сергій Івахненко. Але, за словами Володимира Туркевича, вдосконалення цієї технології постійно триває. ДЛЯ РОЗВИТКУ У ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД Зараз НАН акумулює пропозиції від наукових установ щодо тематики досліджень, які будуть актуальними в Україні у післявоєнний період, зокрема і в рамках програми, спрямованої на зміцнення обороноздатності держави. – Ми передивилися нашу тематику і вважаємо, що те, над чим ми працювали раніше, залишається актуальним, зокрема і в рамках цієї програми, - зауважує академік Туркевич. – Але від дечого потрібно відмовитись, адже немає ані часу, ані грошей. Отже, ІНМ надав конкретні пропозиції щодо коригування вже діючої тематики. Наприклад, в рамках роботи «Дослідження фізико-хімічних закономірностей полірування полімерних оптичних матеріалів за допомогою мікро- та нанорозмірних дисперсних систем» очікується розроблення технології полірування прецизійних деталей з полімерних оптичних матеріалів, які застосовуються в оборонній та аерокосмічній промисловості, фізиці високих енергій, ядерній медицині та атомній енергетиці, зокрема, для детекторів іонізуючого випромінювання, сцинтиляторів для реєстрації космічного випромінювання, сцинтиляційних детекторів, авіаційних органічних стекол. Або, скажімо, результатом роботи «Розроблення зносостійких удароміцних металокерамічних матеріалів з багатошаровою, градієнтною макроструктурою» стане розробка нових багатофункціональних керамічних матеріалів з високою ударною міцністю, радіопоглинаючою здатністю, низькою теплопровідністю. Завдяки цій технології можуть бути виготовлені високоточні елементи високоефективних гібридних мозаїчних бронеплит для прямого балістичного і непрямого «маскувального» захисту. Ще один приклад – результати досліджень в рамках роботи «Створення основ технологічного керування пластичністю матеріалу при формоутворенні концентраторів напруг в трубчастих виробах з вуглецевих сталей холодним пластичним деформуванням» можуть бути використані для розробки технологічних прийомів підвищення ефективності спрацювання уламкових боєприпасів. ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ В інституті свідомі – відновлення пошкодженого майна, наприклад, частини корпусу, що потребує капітального ремонту, не буде швидким. Але знову-таки, найважливіше те, що не постраждало обладнання. «Переконаний, всі вікна будуть закриті, – резюмує Володимир Туркевич. – Обладнання працює, тому ми зберегли можливість для продовження фундаментальних і прикладних досліджень, а також – для невеликого за обсягом виробництва. Якщо наші результати цікаві, а держава й бізнес будуть готові, то в нас є всі передумови, щоб налагодити масштабне виробництво.

ДОПОМОГТИ УСІМ СВІТОМ Але навіть попри такі позитивні моменти, інститут власними силами з усіма руйнуваннями не впорається. Вже подано документи на відшкодування –НАН опікується цим питанням, але, як визнає Володимир Зіновійович, це тривала історія, а допомога потрібна сьогодні. Тому інститут звернувся до всіх небайдужих з проханням надати благодійну підтримку для проведення ремонтно-відновлювальних робіт. Вже відкрито рахунки у гривні і доларах. – На гривневий рахунок почали надходити кошти, – розповідає Володимир Туркевич. – Але маємо поспішати, щоб через дощі не ушкодилось обладнання. Інститут реалізовував чимало проєктів із зарубіжними партнерами. Мав розмову з індійцями – обіцяли допомогти. Також звернулись до партнерів, з якими разом виконували проєкти, до наших співробітників, які зараз працюють в інших країнах, але зберегли з нами хороші відносини і мають можливість допомогти. РОБОТА В НАДЗВИЧАЙНИХ УМОВАХ Ми поцікавилися в директора, як інститут працює в умовах воєнного стану. Загалом в ІНМ 320 співробітників, ще 200 – в науково-технологічному алмазному концерні «Алкон», який заснувала НАН. Звичайно, на території є й орендарі, без яких інститут не знайшов би коштів на оплату комунальних послуг і на поточні ремонти. Із 320 співробітників 15 перебувають за кордоном. Половина з тих, хто залишився – працюють дистанційно. Третина перебуває у вимушеному простої. «Важко уявити токаря, який працює дистанційно, а науковець може, наприклад, – писати статтю», – додає академік Туркевич. Решта співробітників працює у штатному режимі. На території інституту, яка займає 15 гектарів, і зараз доволі людно. Поволі віддаляємось від епіцентру руйнувань. Вибиті вікна зустрічаються дедалі рідше. Пам’ятна табличка на одній з будівель засвідчує, що саме тут розпочалося промислове виробництво синтетичних алмазів у СРСР. «Колись в нашому інституті вироблялись і «секретні» матеріали, – зауважує директор. – Зараз це вже не є предметом державної таємниці». Продовжуємо нашу екскурсію територією інституту. Володимир Туркевич розповідає, яке обладнання встановлено у кожному з численних корпусів:«У цьому корпусі здійснюється деформуюче протягування, завдяки цій технології можна зміцнювати поверхні, зокрема і внутрішні поверхні стволів зброї. А тут – обладнання для спікання твердих сплавів. В цьому корпусі працює відділ, який займається створенням інструменту з надтвердих матеріалів (це круги – як шліфувальні, так і ріжучі, алмазні ролики і багато інших)». ПРО БРОНЕЖИЛЕТИ І СТАНДАРТИ НАТО Далі ведемо розмову про фінансування. За багатьма програмами, як і загалом у сфері освіти і науки в країні, воно вже скорочено більш як на 9%. Але і в таких умовах інститут може зробити багато. – Маємо технологію виробництва бронежилетів 5-го класу з карбіду кремнію, технологію виробництва куль з карбіду бору для підшипників, знаємо, як робити стволи для мінометів і підствольних гранатометів, – розповідає Володимир Туркевич. – Але ми академічний інститут і не можемо налагодити виробництво в необхідних державі масштабах. Наш інститут проводить дослідження, розробляє технології, ноу-хау, показує, як це може зробити, і в невеликих обсягах випускає продукцію, яку реалізує. Для широкомасштабного виробництва треба вкладати зовсім інші гроші. Ми називали суму у 2 мільйони доларів для відновлення інституту після ракетного удару. Якщо сюди вкласти 20 мільйонів, то буде виробництво і бронежилетів, і куль, і бронеосердь. У часи війни до інституту зверталось багато людей з пропозицією налагодити виробництво бронежилетів. Але, за словами академіка Туркевича, навіть попри наявність деякого обладнання, виробництво у промислових масштабах нині неможливе. Тому сьогодні, переконаний, доцільно спрямовувати кошти на закупівлю їх в інших країнах – в Канаді, США, Ізраїлі. – Також ми звертались до уряду і Міноборони з проханням віддати нам старі радянські бронеосердя, – продовжує розповідь Володимир Зіновійович. – У нас є технологія їх переробки, ми могли б із них виготовити нові – під стандарти НАТО. На жаль, до нас не дослухались.

В одному з попередніх дописів я розповідав, що росія на початку другого етапу війни наносила ракетні удари не тільки по казармам, військовим об'єктам та об'єктам інфраструктури, а й по науковим установам. Зокрема, по Інституту радіофізики та електроніки ім. О.Я. Усикова НАН України, який важить для оборонного сектору держави дуже багато (https://www.facebook.com/senenkoanton/posts/pfbid0Yj3HnZzodStZqibctqDuyVG7uZZgUa7pj3Mcu1jrnEJoaATJx6qhCrp7nxnMurhWl) Нині ж тримайте історію про нанесення ракетного удару по Інституту надтвердих матеріалів ім. В.М. Бакуля Національної академії наук України - мінус 13 будівель, 2 з них капітально. Це лише в уяві невігласів складається думка, що українська наука - то зайві витрати, а не інвестиції, але потім виявляється, що російські гармати мають ресурс більший за українські аналоги. І подолати цей розрив можна лише завдяки спільній роботі інженерів, конструкторів та науковців. Дякую вкотре Світлані Галаті за привернення уваги та автору тексту і фото Дмитру Шулікіну за нарис з буденності Інституту та окреслення ряду тематик, якими займається його чудовий колектив. Сподіваюсь, що за цей майже місяць, що минув з часу появи інтерв'ю, на території вже почалися відновлювальні роботи. В одному з наступних дописів поговоримо про удар по Дослідницькій ядерній установці "Джерело нейтронів", що в Харкові, по університету Каразіна та іншим освітнім та науковим установам України. Асвабадітєлі. Росія має палати. Майте гарний вечір. "На власні очі «ПОПРИ ОБСТРІЛ І РУЙНУВАННЯ, МИ ЗБЕРЕГЛИ МОЖЛИВІСТЬ ПРОВОДИТИ ФУНДАМЕНТАЛЬНІ І ПРИКЛАДНІ ДОСЛІДЖЕННЯ» У березні територія столичного Інституту надтвердих матеріалів ім. В.М. Бакуля Національної академії наук України зазнала ракетного удару. Збройні сили РФ пошкодили низку споруд і будівель, в яких знаходиться лабораторне та технологічне обладнання. Інститут звернувся до всіх небайдужих до української науки з прохання про підтримку. «Світ» на власні очі побачив руйнування, розпитав у керівництва установи, якої допомоги потребує інститут, а також – дізнався про пропозиції науковців ІНМ щодо повоєнної тематики досліджень. Крім ракетного удару, по території інституту також відпрацювали ударні безпілотники, яких було запущено з окупованого тоді району Київщини – вдалося виявити їх залишки. Обстріл відбувся у день, коли цілодобово тривала комендантська година, тож директору інституту академіку НАН Володимиру Туркевичу довелось приїхати сюди машиною Нацполіції. У той день він залишився ночувати на території установи. Доводилося декілька разів викликати пожежних… Руйнування і пошкодження значні. За оцінками керівництва інституту, на відновлення потрібно близько 60 мільйонів гривень. Загалом пошкоджено 13 будівель, дві з них потребують капітального ремонту, сім – часткового відновлення, чотири – заміни вікон. Знищено майже 9 тисяч квадратних метрів вікон та віконних блоків, 141 міжкімнатні двері і 5 воріт, 32 кондиціонери і 4 промислові системи вентиляції. Потребують відновлення 28 об’єктів комунікацій та комунікаційних споруд. В ЕПІЦЕНТРІ АТАКИ Разом з Володимиром Туркевичем прямуємо до будівель, які постраждали найбільше. Зокрема, дісталось корпусам №№ 38, 46 і 47. На щастя, обійшлося без жертв серед співробітників. Залишки уламків ракети можна побачити і нині. Воронку біля одного з корпусів, яка сягала сімох метрів у діаметрі і півтора метри у глибину, вже засипали. – Постраждав основний корпус, де проводяться дослідження, пов’язані з високими тисками, – розповідає академік Туркевич. – На щастя, руйнування конструкцій немає. Саме тут синтезують алмази, спікають композитні матеріали з кубічного нітриду бору. Разом з директором заходимо усередину корпусу № 38. Зенітні ліхтарі було вибито, один з них вже закрили металопрофілем. «Якщо підуть дощі, то може бути коротке замикання, – продовжує розповідь Володимир Туркевич. – Тому наше основне завдання – закрити вікна і дахи, щоб не потрапляла вода. Але найважливіше – що збереглося наукове обладнання. Китайські і шведські преси – працюють. Вціліли й резервуари з водою для охолодження обладнання.