Ніколассон

Кілька відосів із минулотижневого слему: Нью-Гемпширська балада Дефект Велика Зима

Львів відгримів потужно, а це означає, що наші гастролі разом із Літагенцією OVO, у межах яких ми відбирали найкращих слемерів до фіналу World Poetry Slam UA, завершилися 🥹 Ви, мабуть, уже знаєте, хто став львівськими фіналістами, але ще раз нагадаємо: до Києва зі Львова поїде чоловіче тріо — Остап Кудлатий, Євген Малиночка та Ніколассон 🔥 А вже зовсім скоро ми оголосимо наших lucky losers. Що ще можемо сказати? Любимо вас і тішимося, що ви з нами, бо ВСЕ БУДЕ СЛЕМ 🥁 Побачимося на фіналі в Києві 😎 А поки що — полюбуйтеся світлинами львівської події від Галини Зварич 📷 Більше фото тут

гнізда а наші дороги, малий, поросли кущами, лелеки покинули гнізда, які вінчали стовби край дороги, немов мовчазна сторожа. тепер же вони порожні. пригадуєш липень? собаки гасали збоку. в неспокої літа ховався найбільший спокій. сюрчали комахи. зганяли корів на пашу, і їхні боки роздувались міхами важко. відвозили сіно. літали шуліки. пахло сухою травою. проміння потік на да́х лив, розпечений шифер тремтів і коптив повітря, під брижами листя тополі хитали вістря, і в їхні гілки заплітала оме́ла коси. городи чекали, аби розродитись, осінь. малі лелечата під крила до старших лізли — і їх захищали гнізда. тепер же подвір'я, малий, заросло і вчахло, у сірому небі кричать журавлі і чаплі, посохли тополі. без варти порожні вежі. із ран, де ріллю розтинають ровами межі, зростають дими, щоб у виварку хмар чадíти. убравшись у пір’я, незграбні лелечі діти розправили крила, аби обігнати зими, а ми подались за ними. і наші дороги, малий, не ведуть зворотно, пустивши вперед, не пропустять назад ворота, у вічному русі під сонцем немає статик — ти рушив із липня, аби, врешті, мною стати. подвір'я зосталося вище за плином течій, та погляд за спину щоразу чіпляє дечим: у гніздах — нікого. і важко зробити видих. і ми б повернулись туди, та Туди — не вийде. (2021)

любі друзі на наших веб-просторах, схоже, зʼявилася нова поетична платформа для авторів (ну і для читачів, звичайно). я туди вже закинув кілька віршів, тож можете мене там також читати. (це, якщо що, не реклама; якби була реклама, я б мусив це все якось гарніше й солідніше написати, а в мене на таке не вистачає клепки) https://wyrd.ink/uk/a/nikolasson

/ Білий Бог / лютневі дороги — порожні, самотні і сірі. холодне сталеве небо кінця зими. не буде нічого, щоб дати усім по вірі, не буде нікого, щоб "я" обернути в "ми". ворота із вотчини Білого Бога — тут же. з підталої криги, стемнілої від нещасть, відкинувши спогади, скресне остання мужність, потрібна для того, щоб вийти в майбутній час. рядами дерев, що стоять у німій пошані, рипінням заметів, вітрами, що рвуться в ніч, зима підбирає слова для свого прощання, покірно приймаючи знаки останніх днів… нічого не лишиться — тільки фантомні болі. як тіло, яке підіймéться на сьомий горн, зима помирає. і цим замикає Коло. чекаючи Суду на славу і гнів Його. ///

привіт. подався я, значить, на world poetry slam. ось тут ви можете глянути моє відео з заявки. і лайкнути, якшо хочете, бо там іде глядацьке голосування. а якщо не хочете, то не лайкайте, бо все одно наші дії не мають сенсу в контексті всесвіту.

на початку лютого. із коминів — дим, а із рота — пара злітають у перший лютневий ранок. погода — байдужа зимова старість, закрита на обріях в сірі грані. погода надмірно лункої тиші, в якій потопають маленькі села, коли шарудять у підлозі миші, а кіт із горища штурмує стелю. погода вогню у домашній грубі і тріску полін, що лежать із січня; погода — понура зимова грубість, яка флегматично тече у вічність. погода, в якій, крізь гучне мовчання, доносяться звуки курей та ко́ней; погода — святенна, бо всі прочани за милі вчувають церковні дзвони. погода круків у густих дібровах. погода важкої задуми світу. погода — якраз щоб рубати дрова і довго грітись. ///

а ще на ці слова торік вийшла дуже вайбова пісня від гурту меседж (яка мені подобається більше, ніж сам вірш). ось тут: https://youtu.be/Mek0KeK_LOE?si=ZtVPYyoocEfCCbPT

лінія дотику. цей вечір настирно змушує пити і слухати пісню віконних протягів. мені би усе найцінніше на світі звести до лінії твого дотику. ловити твій обрис в імлі опівночі, у ньому побачивши центр Всесвіту. мені би завмерти, на тебе дивлячись і просячи час ненадовго щезнути. мені би сховати за ребер ґратами кожного твого подиху паростки. знаєш, я доти на тебе чекатиму, доки час не зістариться. ///

Моєму дорогому К. Я нечасто про це казатиму, Але зараз себе подужаю: Все ж, дороги твої і закутки Не лишились мені байдужими. Хай тебе називав по-всякому І мішав із усяким порівну, Та Дніпро, оповитий мрякою, Там, де "вихід на праву сторону", І Почайни ряди, просякнуті Переказаними легендами, І затишні подільські затінки, Де підвали ховають генделі, І каштанів спокійні обриси Над задумливими районами Не сховаєш за вічним образом Заклопотаного мільйонника. Не сховаєш за рівним почерком, Новобудівської процесії Ні тягучі червневі ночі, де Загубилися цілі сесії, Ані арки проходів ковані Із дворів на затишні вулички, Ні замети на Виставковому, Що блокують для хлібобулочних Всі підвози — і так доводиться Знову снідати "Злата Прагою"... Не сховається за заводами, Як у березні перші пагони Пробивають ґрунтовки з подивом, Світанковим промінням пещені, І вінчають ранкову подорож З Контрактової на Троєщину. І відомо одному Богові, Скільки буду життям проносити, Як скипає весною в спогадах Пізній вечір на Ломоносова. Тож сьогодні давай пробачимо Всі претензії, повні поспіху, Я лиш зараз зумів побачити Твою істинну щиру посмішку. Я до цього, як пес за запахом, Сам дійшов по твоїх обочинах... Я нечасто про це казатиму, Просто іноді — дуже хочеться. (2019)

У ці дні думаю про Київ (і вибачте за один застарілий топонім - вірш древній, як і я)

вічність. те місто, яке тобі сниться усе частіше, де зрідка трамвай буркотливо повзе під гірку до бару, який невловимо лоскоче спогад про місце, в якому ти вперше зникав до ранку — те місто, от саме воно, із його стежками (що схожі на ті, по яких ти ходив до школи), які прорізають розбурхані червнем трави під небом, яке ще буває у літній вечір, коли наповзає гроза, та проходить мимо і тільки забарвлює обрій у сірий колір — те місто, от саме воно, де живуть відлуння усіх голосів і облич, відчуттів і митей, які конденсатом стікали сюди роками, по краплі з усього, від чого тепліло в грудях — те місто чекає на тебе в кінці дороги. воно вже накрило столи і убралось в шати, воно вже зібрало усіх, кого ти утратив, воно вже стягнуло на площі барильця з медом, воно усміхається заходом, мовить вітром: «коли ти утомишся, я буду тут для тебе. коли ти дійдеш, то спочинеш в моїх обіймах. не бійся кінця, бо кінця тут не буде зроду, але й не біжи, бо чекання примножить щастя. ми встигнемо все — зустрічати сніги й світанки, свята урожаю і дні рівнодень сезонів, на тебе чекатиме келих, вогонь і спогад, на тебе чекатиму я, а зі мною — вічність». те місто приходить до тебе у сни під ранок. ти бродиш по вулицях, знаючи їх напамʼять. ти б міг відшукати шляхи, завʼязавши очі, які вже і так просочила гірка волога. а потім під вії вповзає досвітня сутінь і все обертається димом, лишивши тільки віддалений гомін на площі, де всі зібрались, чекаючи миті, коли ти прийдеш додому. (2026)

/ Спогади давніх зим /   А колись був сніг — так багато снігу, що по ньому важко бувало йти. І куди б не ліг він, небесний вигин обіцяв собою нові світи. І усе добро, що було на світі, на єдиний вечір збиралось там, де тріщали дрова, сміялись діти, і зоря казала, що час настав.   А колись був сніг, і в його заметах так, здавалось, легко згубитись ві́д усього́ і всіх, і життя, і смерті, головне — добротно заме́сти слід. У нору глибоку себе сховати, де вітри не хлещуться навідма́ш, і чекати, доки гукнуть до хати, щоб допле́сти голос у "Отче наш."   А колись був сніг, і усе мінялось, і ставало кращим, а ми — із ним. І збивали з ніг хуртовинні шквали, але це здавалось таким смішним! І вітри бриніли морозним хором, із якого кожен ловив своє. А із неба пильно дивились зорі. І одна манила у Вифлеєм.   А колись був сніг, і від того — щастя, ніби більш нічого не треба нам. Він пішов до снів і не попрощався, а зостались холод, чума, війна, і розбите градом вогке́ болото, і вітрів пере́співи у пітьмі, і міста, яким неважливо, хто ти... І, скажу по правді, якби я міг   зачерпнути з вічності сутність світу і її вмістити в єдину мить, я обрав би січень і тьмяне світло, що кидає місяць на плоть зими. І на тихі вулиці з-за порогів долітають гамір, тепло і сміх...   А вгорі — розтулені жмені Бога, Із яких на світ опадає сніг. ///

широти. в наших широтах — усе під осінь: сірі масиви, дороги, вкриті ямами, листя, яке ще досі не відпустило мізинець літа, бруд на узбіччях і бруд маршруток, темна задума на всіх обличчях, літри гіркого, аби заснути і не впустити до себе відчай, форми освітлення, види птиці що спозарання хрипить і злиться, згорблені плечі, аби нести це, доки сніги не покриють листя, грубі розмови і груба шкіра, тихі під'їзди із їх богами, в наших широтах — усе під сірість, щоб не збивати загальну гаму. вицвілих спогадів літній посаг, тьмяного сонця холодний вищир… в наших широтах — усе під осінь. певно, тому вона тут навічно. ///

/Еклезіаст 1/ Каже Учитель: Усе є марно́та і тлін. Праця людини — важка, та яка в неї суть? Йдуть покоління й за ними стирається слід. Лиш зостається одвічне обличчя землі — Що йому мошки, що зрідка по ньому повзуть? Лиш зостаються пропахлі віками вітри — Ті, що торкались до першого в світі зерна. Сонце щоранку встає і повзе догори, Тільки щоб сісти за обрій, коли догорить В колі, яке на епохи старіше за нас. Ріки течуть у моря, що не сповняться вщерть, Давши краплини дощам, що доллються до рік. Все є марно́та — у тому розрада і щем. Все, що було, неодмінно повториться ще, Адже ніщо не нове під промінням зорі. Те, що Господь закрутив, не розігне рука, Смертні зусилля — мов вітер ловити під серп. Марна і мудрість — і правда у неї гірка: Нас не згадають, коли ми розтанем в роках. Все буде прахом. І з праху постане усе. ///

*** знаєш, бро, цієї осені усе не так, як досі. злі вітри так само переносять запахи покосів, спалених, аби небесних босів накормити досита… та всередині щось просить напитися в доску. вулиці порожніх міст лягають під ноги так само. жовтень це прогнилий міст між сонцем та кригою — Самайн. холод починає гризти і дратує, наче спамер, а туман усе частіше зблизька нагадує саван. у дешевих генделях так само сидять пролетарії. травляться легенди, щоб забути усе, що запарює, тут не про богему, а про те, як дешевше затаритись, і не треба Гендальфа, аби знайти пригод на старість. словом, місто дихає, та дихає якось нерівно. дощ зі снігом тихо уночі бітбоксять на ринвах, і єдиний вихід, аби тут не пустити коріння — це забути всіх і прокачатись до нового рівня. сонце підіймає білий прапор і рвучко розмахує. псевдотеплі дні — по суті, трапи, і ближче до заходу, на шибка́х цвітуть морозні лапи, але після краху день регенерує поетапно, ніби Росомаха. градуси щодень збігають низько, як діти по сходах. там де зараз догниває листя, щось нове посходить... знаєш, бро, за рік це третій лист, що пишу тобі з ходу. ми про все перетремо́ колись — як вернешся зі сходу. ///

у вересні довгі дороги — найкращі ліки, де небу немає кордонів, а крокам ліку, де вітер дрижить тятивою міцного лука і в ньому танцює остання бліда пилюка, яка ще зосталась із символів влади літа, нарівні із листям, яке шарудить, коли ти проходиш під ним і, завмерши на мить, підносиш до нього долоню, аби відчувати осінь. у вересні шлях не завжди має мати місце, в яке він веде, бо, направду, дев'ятий місяць — це час починати заносити до барлогу припаси і хмиз, а тому це така ж дорога, що просто веде не кудись, а із літа в холод. у вересні довгі дороги ведуть по колу і ти повертаєшся в місце, з якого вийшов, на цілу дорогу мудрішим, а отже — вищим. у вересні — час для народжень, смертей і хрещень, де люди шукають себе, упустивши те, що, аби відшукати себе, для початку слід би себе загубити, а це у своєму лігві зробити нелегко. це час, аби все забути, звільнитись від пам'яті, слів, почуттів і суті і стати, сховавши від світу свою подобу, простим перехожим, що йде з небуття додому. ///

/ім'я літа/ відлітай із димом трави горілої, з журавлями, із теплим вітром. осідай на кедах дорожнім пилом, згасай сутінковим світлом, заплітайся сюрчанням цикад оманливим, голих полів мовчанням, доки духи ставків на плесах туманами пишуть слова прощання. забирай проміння білого стріли, що лихо тримали осторонь, розчиняйся у сутінках словом сили, співами алконо́стів, залишай сліди у бджолиних сотах, тьмяній латуні заходу і згасай у повітрі останніми нотами спеки вогкого запаху. як на темному тулубі вічного дерева листя зробиться чахлим, заховайся у дубі, сосні, терені, пір'ї білої чаплі, і коли ластів'ята тонким голосом змусять сніги міліти, повертайся з наступним витком ко́леса, взявши ім'я літа ///

Тесей Хвилі, несіть мене далі і далі, бо Я вже давно загубив маршрут. Що́гли схилились, обпалена палуба, Чорні вітрила вітри деруть. Море змикається спереду, ззаду і Мучить безмежним числом доріг. Долі рука, подаруй мені задум, чи Просто спрямуй у потрібний бік. Я не запитую, що мені писано — Той відповість мені, хто писав. Просто, згубивши, так важко знайти себе В місці, в якому ти зовсім сам. Якось я бачив шляхи, ніби виткані. Все, що зосталось — порожній світ. Втрачені значення вдихів та видихів; Що є життя, як не втеча ві́д... Досить. Немає шляхетності в лементі. Обрію згини мету чаять. Доки вдихаю, нехай же веде мене Як не богиня — то течія́. Море несите, тож буду поталою Німфам чи гадам з глибин води... Хвилі, несіть мене далі і далі, У Та́ртар чи в Гадес — аби кудись. ///

Drinking Song Лий-но до краю. І ще. Та іще. Й досить нам. Сніг просіває понурим дощем Вдосвіта. Скоро метро розпочне із людей Трапезу. Лий-но ще трохи, бо що з нами й де Трапиться? Лий і не думай. Ну, буде бодун — Бог із ним. Стишуй ходу потривожених дум Боязних. Вживлюй отрутою в жили потік Радості. В кислому трунку єдина з утіх — Градуси. Лий-но до пари. І ще. Та й іще. Й заново. Доки знебарвлений схід не затче Заревом. Давши початок для дня, що стече Викиднем В озеро втрат, за які нам би ще Випити. Здерши печаті, відшукуєш сенс В нижчому. Що нам втрачати у світі, де все Знищено? Згублено рай, та зосталось вино — Спробуй-но. Лий-но до краю... Хоч край і давно Пройдено. (2023)