( 制限 ) ;; ϻarlboʀᴏ ᴄʜꫀׁׅܻrrʏ ๑

coffee time.

все ж таки загрози були дійсними, та одначе я не хтів вставати. я не міг. я схилився так низько і так близько, аби бути душею до тебе ближче, аби спробувати зав’язати червону нитку навколо твого серця і свого. та я ніколи не любив в’язати, а ця тонка нитка, яку я не міг схопити між пальцями, була проти навіть одного маленького вузлика, і я не міг сперечатись із нею. мої думки перемотували спогади, немов на фотоплівці, дозволяючи мені згадувати усе, що я міг тільки пам’ятати, із палким бажанням забути. та сьогодні я би віддав кожен інший спогад, що не пов’язаний із тобою, аби повернути всі ті, що все ще плекають про тебе. і я направду був готовий на все заради цього. коли ж думки вчергове продублювали момент, то він не був хорошим. він був мені як згадка про те, що я впливав на тебе, як гормональні препарати, бо твій тон поруч зі мною постійно грубшав, ставав нижчим, із ноткою холоднечі… так, крізь сльози я вже не був готовий злитись на те, що через тебе я знав весь лід на смак: від крихкого, що так швидкоплинно тане в роті, і до міцного, мов незламний метал, що не топився місяцями, звисаючи на серці як тягар. бо ти давала мені куштувати весь спектр льоду, всі його сорти і щільності. і тоді, і тепер, я був готовий скуштувати іще один кубик льоду, навіть найметалевіший, якщо ти пообіцяєш, що одного разу ти прийдеш на каву у мої думки іще раз і знову похизуєшся, що мої прикордонники пустили тебе без візи. ти померла у моєму світі, та в чужому — ти квітнеш, цілуючи когось іншого. і я не маю надії, що після когось іншого тобі доведеться повернутись до мене. однак, навіть якщо мені через десять років діагностують амнезію, а ти все ще не повернешся, я голими руками буду розбирати гострі завали пам’яті, ріжучи пальці об бетонні стіни, що заборонять мені бачити через прожектор очима, але я згадаю, в честь чийого імені мені діагностували залежність. для мене — ти ніколи не отримаєш статусу загиблої незнайомки, бо саме твоя постать буде мною цінована так сильно, що мій мозок почне брехати мені, посилаючи твою фантомну присутність, яка стоятиме позаду моєї спини, торкаючись вже не мокрого від дощу плеча.

14-ий букет квітів. над нашими головами здійнялися високі дерева, немовби знущаючись із нас: вони знали, що вони вищі. стовбури дерев були широчезними, грубими, й їхня кора була, формою наче рубці. темно-коричневий відтінок переливався із одного дерева на інше. та вони не були оголені, вони були готові до холодних зим, а отож старалися позбутись власного оранжевого одягу, що покривав їхні тонкі, на відміну від стовбура, гілки. небо було наповнене рваними, сірими хмарами, що шепотіли загрозу про дощі. я любив дивитись на небо, я міг спілкуватися із ним про погоду так, як спілкувався з тобою я раніше. а десь серед наших ніг відпочивали неживі, ті самі порвані листки із дерев, одначе їхній колір не віддав мені відчуття насиченого жовтого чи оранжевого. листки були в скупченні багнюки і коричневого забарвлення. час від часу тут дув вітер, який давав відчуття самотності й невпевненості, бо він ніби нагадував, що холод існує. а я хотів його позбутись, бо у мене із ним поганий досвід. неподалік від мене пролітало декілька чорно-червоних метеликів, що то сідали поруч зі мною, то відлітали кудись на дерева. гадаю, вони шукали притулок, але випадково заблукали. і я відчував, що також блукаю місцями. однак не для того, аби щось віднайти, а радше біжу за тим, що я втрачаю, пам’ятаючи руки минулого, що тепло торкались моїх зіниць, доки вони ж були прикуті до твоїх. холодне повітря, що гуляло цим моторошним і зовсім не зеленим лісом, пропагандувало запах далекого багаття, дмухаючи його спеціально на нас. моє волосся швидко впитувало запах розкішного диму, якого я відчував, але не бачив. не знаю, як поводилось твоє волосся і чи відчувало воно взагалі щось, окрім деревини… іще я відчував солодкуватий присмак від квітів, які я тримав у руках. вони єдині були такими яскравими, наповненими різноманітними барвами. я знав, скільки я приніс їх. це був білий букет, в якому були дві рожеві півонії, три білі троянди і одна яскрава, фіолетово-біла фрезія. я витер око, бо відчув різкий укол сльози, що невблаганно просилася на волю. я дозволив їй вийти із ґрат мого ока, а затим я відчув різкий жар у тілі, що змусив мої кістки вигнутись на декілька сантиметрів. жар вигнув кожну кістку в протилежну сторону, та я не злився. я знав, що відбувається. я спеціально став на коліна перед твоїми ногами, передбачувано і не вперше. я щодня так робив. і коло твоїх ніг було викинуто 13 букетів, і кожен букет наповнений різними кольорами і кількостями. десь 8, десь 14. десь бувало й менше 10. та всі вони кинуті тобі від щирого серця. і зараз, зігнувшись знову перед тобою, можна зрозуміти, що я в цьому лісі авжеж не сам. ми разом: я і твоя могила. у моїй пам’яті ти вже давно померла. в мої думки ти більше не приходиш, непрохана. а серцю моєму ти більше не показуєш порожні руки, натякаючи, що ти весь час перетинала кордони серця без візи. однак я намагаюсь тримати тебе за руку лімбічною системою, аби зберегти пам’ять про твоє буття. а префронтальна кора мого мозку ще досі відправляє тобі листи, де запрошує тебе в гості, на каву, посидіти іще трішки в моїх думках, вкрасти твій запах, думати про його нотки, які більше невідомі для мого білого комірця. я чесно більше не ображатимусь за те, що ти так безсовісно блукала закутками моїх думок, подорожуючи моїми жилами, дихаючи зі мною одними легенями, говорячи із моїми ділянками мізків, випробовуючи їхню енергію. навпаки, я тепер ображаюсь лиш на те, що ти більше не робитимеш такого… і зараз же ділянка лобної долі намагається надряпати із тобою спільні моменти за весь цей час прямо на моїх потемнілих, звужених зіницях. я пробую тлумачити твої слова, що були сказані крізь тонкі твої вуста, якими одного разу ти торкнулась мого обличчя не випадково. і так само невипадково ти торкалась мого серця, із яким я сперечався іще довго, бо вагався: чи дійсно воно хоче бути саме у твоїх блідих руках? чи не боїться воно бути зламаним, стиснутим в руці, аби потім захлинутись власною кров’ю? і поки я боровся із спогадами, я відчув вантаж води, що стікав по моїх кволих плечах. вони здригались від холоднечі, промокаючи від сліз неба.

скільки ж літрів кави було випито на твою честь ?

нагадаєш ?