Pagan folklore

У 17 ст. Г. Стендер повідомляє про Велса (Wels) - бога мертвих, якому були присвячені дні мертвих (Welli; порівн. литов. véle, "душа", veles, "тіні померлих", слова того ж кореня, що і В.); Велс пов'язаний зі худобою та птахами (у Стендера - «божі коні», «божі бики» і «божі птахи»). За повідомленням автора 17 ст. Ейнхорна, Велесу був присвячений місяць жовтень — Wälla-Mänes (пор. латиш. Велю мате, «мати мертвих», їхню заступницю). Зв'язок В. зі худобою очевидний у ритуалі литовського свята скерстувес, коли відбувалося заклання свині і вимовлялося запрошення Вієлоне - Езагулісу (Ezagulis у Ласицького) прийти за стіл з мертвими і взяти участь у трапезі (порівн. білоруський звичай дідів восени). Достовірність цього свідоцтва підтверджується відомостями про обряд годівлі мертвих у день поминання покійних - литов. vellnës, veliat; латвій. Velu laiks, «час Ст». На тому ж святі спалювалися кістки тварин (пор. східнослов'янський обряд спалювання «коров'ячої смерті» в день св. Власія, покровителя худоби, див. ВЕЛЕС). У балтійській традиції існують особливі прикмети та повір'я про т.з. "мертвої кістки": латиш. vela kauls, литов. navikaulis, пор. рос. навія кісточка; сама назва та ритуальне використання цієї кістки пов'язують божество мертвих, з небіжчиками та худобою

— Правду кажеш,— каже змій,— ледве очі не повискакували. Та вже щоб хоч не бути з Іваном вкупі, побудував ото йому хату на одшибі; хлопець і живе собі. А змій давай з матір’ю радитись, як би їм його звести зі світу. — Давай,— кажуть,— його спалимо. А хлопець підслухав це та десь і сховавсь на цю ніч. От як спалили ту хату, хлопець прийшов, став коло попелу та й струшується, ніби тільки що виліз. Приходить змій. — Що ти, хлопче, хіба ще живий? — Живий, тільки цієї ночі мене щось ніби блоха вкусила. «Ну,— думає змій,— од такого треба подалі». Та як дременув з тих країв, то тільки його і бачили.

ІВАН-ПОБИВАН Унадивсь колись давним-давно один страшний змій десь у якусь слободу людей їсти та й виїв чисто всіх, зостався один тільки дід. — Ну,— каже змій,— завтра тобою поснідаю. А через ту слободу ішов один бідний хлопець та й зайшов до того діда, проситься ночувати. — А хіба тобі жити надокучило? — питає його дід. — Як? — каже бідний хлопець. Дід розказав йому, що тут змій усіх людей переїв і це завтра його з ’їсть. — Е,— каже хлопець,— подавиться! От уранці прилітає змій, побачив хлопця. — О, це добре,— каже,— був один, а тепер двоє. А хлопець: — Гляди, не подавись! Змій і дивується. — Як,— каже,— хіба ти сильніший за мене? — Авжеж. — Який же ти сильний? Я он, бач...— Та взяв камінь, як здавив, так з каменя мука і посипалась. — Е, це дурниця,— каже хлопець,— здави так, щоб з нього юшка потекла. Та тут же взяв з мисника ворочок сиру, та як натисне, так з нього сироватка і потекла. — Отак,— каже,— дави. — Ну, ходім,— каже змій,— за товариша будеш. А хлопець йому: — Хіба за старшого. Ото й пішли. Питає його змій: — А як звуть тебе? — Іван-Побиван,— каже хлопець. Ну, змій вже й боїться його: «Щоб ще мене,— думає,— не вбив». Стало на обід, змій і каже: — Піди ж ти, хлопче, та принеси вола, будем обідати варити. Пішов хлопець, та куди тобі, хоч би одну ногу доніс. От він ходить по змійовій череді та й зв’язує волів хвостами докупи. А змій ждав, ждав і побіг сам. — Що ти, хлопче, робиш? — Е, буду я тобі по одному носити, я всіх зразу хочу забрати. — Та ну тебе к бісу, ти мені всю худобу переведеш. Стяг змій з вола шкуру і поволік. От дає він хлопцеві ту шкуру. — Іди,— каже,— води повну шкуру принеси. Взяв хлопець шкуру, насилу-насилу дотяг її до колодязя, та як упу­ стив туди, то вже і не витягне. Тоді взяв лопату та й ходить кругом криниці, підкопує її. Прибігає змій. — Що ти робиш? — Е, буду я тобі шкурою воду носити! Я зачеплю всю криницю та й приволочу. — А щоб тебе,— каже змій, а сам злякався хлопцевої сили. Поніс сам шкуру. — Піди ж,— каже,— хлопче, дров принеси; вирви там сухого дуба, та й буде з нас. — Е, буду я тобі трошки носити! Якби дубів двадцять заразом, то б так! — Та й удав, ніби розсердивсь, не пішов. От змій наварив, сів і їсть, а хлопець ніби сердиться і обідати не йде, бо ж як піде, то змій зразу здогадається, що він не такий сильний, як побачить, що хло­ пець менше від нього їсть. А як зосталось небагато, то тоді хлопець сів і собі посьорбав та й каже: — Мало. — Ну ,— каже змій,— коли мало, то ходім тепер до моєї матері, вона нам вареників наварить. — А як іти, то йти,— каже хлопець, а сам думає: «Тепер я пропав». От як почали їсти,— а вареників стоїть бочок двадцять,— то змій все їсть та їсть, уже й наїдається, а хлопець усе за пазуху та в штани ховає, усе ховає. Вже казанів з двадцять подала, а він одно ховає. Як поїли, то змій і каже: — Ходім на камінь крутитись. — А як іти, то йти,— каже хлопець. Змій як крутнувсь — аж вогонь пішов. — Дурниця,— каже хлопець,— ти так крутнись, щоб юшка потек­ ла.— Та як притисне до каменя ті вареники, що в його одежі, а з них юшка і бризнула. — От так,— каже,— крутись! Та ще, та ще! От як дави! Ну, змій вже вкрай злякався Івана-Побивана. Але ще каже: — Ану, давай хто сильніше засвище. — Давай. Ну, змій як свиснув, го аж дерева пригнулись. «Ну ,— думає Іван-Побиван,— що його робити?» А тут лежала одна залізяка. Глянув Іван на неї та до змія: — Зажмури очі, бо я як свистатиму, то тобі можуть очі повилазити. Змій зажмурив, а Іван-Побиван як огріє змія тією залізякою межи очі, то той аж здригнувсь.

Місце вовка в слов'янському звичаї • Воїнство – вовки/юнацький союз-зграя вовків. Такі союзи є ініціацією чоловіка та молодого воїна/мисливця. Зграя живе в хаті, лігві у лісі та прогодовує себе самостійно. Серед юнаків обов'язкове братерство. В чарівних казках часто можна побачити такі зграї, де вони висвітлені абмівалентно. Покровительство Ярила союзам молодих воїнів-вовків робить його також одним з Богів Війни (в полабських слов'ян відомий Бог Війни на ім'я Яровит) • Вовки – Ярилові собаки У східних Ярило вважається Вовчим Пастором та вожаком всіх вовків. В даному контексті він постає або як білий вовк, або як той, хто їздить на білому вовці. Окрім того, вовки є собаками Ярила, який посилає їх полювати на грішників¹ або ж розподіляє між ними здобич. • Вовки та Велес В деяких інших регіонах вовки є собаками Велеса (в народі св. Миколай, іноді арх. Михайло) або Лісовика, постать якого в двоєвір'ї перебрала на себе деякі риси Бога Мертвих (або ж се є природним наслідком їхнього рідства). • Залізний Вовк Зустрічаються в чарівних казках. В них він має дві ролі: помічник героя (заміняючи тим самим Чарівного Коня) та його фатум, який полює на героя після порушення ним клятви (зазвичай невдало для Залізного Вовка). В другому випадку він живе разом з Вовчою Матір'ю в темному лісі • Вовк та есхатологія Вовки або ж вовкулаки пов'язуються з поїданням світил. В час затемнення на Сонце нападають вовкулаки, вони ж живуть на Місяці і їдять його доки не з'їдять повністю. Цікаво, що таку ж роль можуть виконувати відьми • Чорти крадуть вовків, а вовки можуть вбивати чортів За народними повір'ями Чорт (антибожественна істота) краде вовків для себе. Окрім того самі вовки можуть полювати на нечисть. Се може бути робочим поясненням, чому з одного боку вовки пожирають світила і сприймаються як ворог героя, а з іншого є покровителями юних воїнів та підпорядковані Воскресаючому Богу ¹ Михайло Драгоманов. Малорусские народные предания и рассказы / М. Драгоманов; Юго-Зап. Отд. Императ. Рус. Геогр. О-ва. – Киев: Тип. М. П. Фрица, 1876. – XXV, 434 c. #міфологія

...По обіді, коли Маруся, на прохання батька, прилягла відпочити, лісник повів Василька й Горпинку в сад, почав пригощати їх різними фруктами і, пригортаючи, запитав Василька: «Скажи мені, Васю, як ви в кареті переїхали через річку? Адже вона дуже глибока, ні мосту, ні порому на ній немає — як же ви через неї переїхали?» — «Тато зробив міст, ми й переїхали», — відповідав Василько. Та Горпинка заперечила: «Ні, не так: тато ліг на воду, і сам зробився мостом, а ми по татові й переїхали; він і зараз ще лежить мостом і чекає, поки ми переїдемо назад, на той бік ріки». — «Хто ж такий, Горпинонько, ваш тато, що сам зробився мостом?» Хоч Василько і зупиняв сестру і нагадував їй про заборону матері, та Горпинка захопилась своєю балачкою і все розповіла дідові: і де вони живуть, і хто їхній батько, і що він лежить зараз через річку гарним дерев’яним мостом. Дід розцілував онучку, обдарував дітей рум’яними яблуками і солодкими грушами, лишив їх бавитися в саду, а сам пішов у повітку, взяв гостру сокиру, попрямував до ріки і порубав міст на Друзки. Погостювавши у батька до вечора, Маруся сіла з дітьми в карету, і вони швидко поїхали до мосту. Під’їжджають до ріки — мосту немає, а на березі, де був міст — о жах! — всюди кров. Зразу ж зрозуміла Маруся все. «Хто ж із вас, діти, — чи ти, Васильку, чи ти, Горпинко, — розповів дідусеві, що батько ваш зробився мостом? Хто? — вигукнула, ридаючи, Маруся: — Що ж ви мовчите! Ти, Васю?» — «Ні, мамо, я нічого не казав дідусеві», — відповідав Василько крізь сльози. — «А, то, значить, це ти, Горпинко, зробила нас усіх нещасними? Ну, будь же ти за це кропивою! Нехай твою серцевину постійно так само точать черв’яки, як зараз моє серце точить люте горе! І завжди ти завдаватимеш людям пекучого болю, як зараз ти завдала його мені!.. А ти, мій милий Васильку, будь запашним васильком. Люди насолоджуватимуться твоїми пахощами і завжди триматимуть тебе у своїх оселях і в своїх церквах!» І ще дужче заридала Маруся і полетіла в ліс зозулею, а діти лишились на березі рости: Василько — запашним васильком, а Горпинка — жалкою кропивою.

У великому лісі жив старий лісник з донькою-красунею Марусею. Батько щодня ходив на полювання, а дочка займалася хатніми роботами. Чи сидить під вікном за роботою, чи збирає в лісі хмиз, чи йде до річки по воду — дзвінка пісня скрізь видає її присутність. Веселий сміх Марусі також нерідко порушував тишу темного лісу. І сподобалась красуня Маруся водяному вужу, який жив за рікою, в озері. Тільки-но підходила до річки Маруся, відразу ж на протилежному березі з’являвся парубок і слухав співи Марусі, не зводячи з неї очей. Спочатку Маруся, як тільки вгледить, бувало, незнайомця, відразу замовкала; та поскільки він завжди починав благати її співати далі, то Марусі несила було відмовити йому в цьому, і потім, непомітно для себе самої, почала чимдалі частіше приходити до ріки не лише по воду, але і з роботою і подовгу просиджувати не березі. Маруся розгледіла, що незнайомець стрункий, молодий і гарний; лише якийсь незрозумілий смуток помічала вона і в словах, і в поглядах його. Проминула весна, і літо було вже на спаді. Якось до старого лісника, в його скромну хатину, ввійшов розкішно вдягнений молодик з товаришами, такими ж, як і він, і став просити руки красуні Марусі. При цьому він назвався володарем озера і лук довкола. Лісник дякував за честь, та не бажав розлучатися з єдиною дочкою, а тим паче — видавати її заміж за людину, зовсім йому невідому. Та коли Маруся пояснила батькові, що вона вже давно знайома з парубком і давно любить його, лісник змушений був прийняти освідчення незнайомця і відпустити з ним свою доньку, бо це було ще тоді,коли шлюб не освячувався Церквою, а вершився лише з благословення самих батьків. Діставши благословення, молодий і молода сіли в чудову карету і в супроводі почту поїхали з подвір’я старого. Лісник зі сльозами на очах проводжав свою красуню Марусю аж до воріт і тоді востаннє поцілувавши та благословивши її, голосно заридав, дивлячись услід кареті, яка швидко несла вдалеч його єдиний скарб. Карета незабаром під’їхала до ріки. Молодий цьвохнув — і на ріці з’явився гарний міст із залізними поручнями. Переїхали на той берег. Знову цьвохнув наречений — і мосту наче й не було. Ось і озеро. Карета, не зупиняючись, в’їхала в озеро і занурилася на дно. Маруся опинилася у дивовижному кришталевому палаці, що палахкотів усіма кольорами райдуги. Маруся прожила в цьому підводному палаці з чоловіком-вужем декілька років щасливо і мала вже двох дітей — хлопчика Василька та дівчинку Горпинку. Схотілося якось Марусі навідати свого старого батька. Довго не давав згоди вуж, щоб відпустити жінку з дітьми до тестя, та, нарешті, поступився перед її проханнями й сльозами, взявши притому наперед із жінки клятву свято берегти його таємницю: не відкривати батькові, що чоловік її — вуж. Знову де не взявся чудовий екіпаж. Вуж з жінкою й дітьми посідали у нього і відразу ж опинилися на березі озера. Поїхали далі квітучим лугом до ріки і спинилися на березі її. Тут вуж вийшов з карети, нахилився над водою — і раптом перекинувся через ріку гарним дерев’яним мостом, яким Маруся з дітьми переїхала на той бік. Під’їжджаючи до рідної тихої хатинки, Маруся суворо-пресуворо наказала Васильку й Горпинці, щоб вони нізащо не відкривали дідові, хто їхній батько, не казали б, що їхній тато вуж, інакше з усіма ними станеться велике лихо. Старий лісник дуже зрадів, побачивши після стількох років розлуки свою улюблену доньку, та до того ж ще з онуком і онучкою. Розпитував про життя-буття, пригортав то її, то дітей і, пригортаючи, дорікав, що не спромоглися раніше навідати його. Маруся хвалилася батькові, що вони з чоловіком живуть у чудовому палаці, що чоловік її надзвичайно багатий, а головне — досі дуже любить її. Та тільки-но старий лісник починав розпитувати дочку про те, чи далеко від ріки їхній палац, бо ні про який палац поблизу ріки він ніколи не чув, як веселість відразу ж полишала Марусю, і замість точних відповідей вона відмагалася непевним: «Ні, недалеко, зовсім неподалік», і поспішала змінити тему розмови. Це видалося лісникові підозрілим; він зрозумів, що тут криється якась таємниця, і вирішив вивідати її від онучат...

#міфи Велику популярність у фольклорі мають історії про вовка-жениха і вужа-чоловіка. Ось одна із казок:

Перші князі білорусів: Бай і Белаполь з роду Баєвичів. ☠️ Бай, також відомий як Бой чи Буй, вважається родоначальником білоруських племен. Міф про нього та його сина Белаполя був записаний у XIX — на початку XX століття у кількох варіантах, і в кожному з них Бай виступає як прародитель білорусів, батько Белаполя і засновник 160 білоруських родів. Перший відомий запис цього міфу міститься у книзі Яна Барщевського «Шляхтич Завальня» (1845). Існують відомості, що ця легенда була відома ще раніше, у 1820-х роках, коли Максиміліан Маркс у Вітебську записав її зі слів оповідача Філіпа Смури. У цьому варіанті князя звали Бай, що більше відповідає білоруській фонетиці. Інший варіант міфу був опублікований Михайлом Дмитрієвим у Гродно у 1868 і 1869 роках. Він здебільшого схожий на версію Барщевського, але має деякі відмінності — наприклад, ім'я князя подається у формах Бай і Буй. Також можливі відлуння цього міфу зустрічаються у казковій традиції, записаній у Вовковиському повіті і опублікованій Міхалом Федоровським у 1897 році. Зміст переказу: Бай з'явився на Землі у найперші часи, коли світ тільки формувався. Спочатку не було нічого, крім води, серед якої стояв величезний валун. Одного разу Перун почав кидати блискавки у цей камінь і вибив три іскри: білу, жовту і червону. Коли вони впали у воду, увесь світ здригнувся, а коли заспокоївся, вода поділилася з сушею, і на землі з'явилися живі істоти і люди. Одним із перших був Бай, який став князем і керував першими людьми. Він жив дуже довго, мав сім жінок: Ольгу (доньку князевого дружинника), Рагнеду (княгиню з Полоцька), Красулю (княгиню зі Смоленська), Оду (княгиню з Києва), служницю Красулі Доню, а також сестер-княгинь Альду і Лілю з Литви. Від них у нього народилося багато дітей, які стали предками білоруських родів. Найвідомішим із його синів був Белаполь. Перед смертю Бай вирішив поділити землю між синами. Але Белаполь у цей час був на полюванні, і йому дісталися лише два улюблені собаки Бая — Ставри і Гаври. Однак Бай дав синові мудру настанову: скільки землі собаки оббіжать за день, стільки й дістанеться Белаполю. Тоді Белаполь спіймав двох птахів — одного з південного моря, другого із західного — і випустив їх у різні боки, а собак натравив на них із криками: «Бери!» і «Хапай!». Птахи полетіли, а собаки кинулися за ними. Сліди їхнього бігу стали руслами двох головних білоруських річок: Ставри біг за птахом на захід, і так виникла Західна Двіна, а Гаври гнався за птахом на південь, і так постала Дніпро. Белаполь оселився на цих землях, і від нього пішов білоруський народ. Собакам Ставри і Гаври приписується особлива роль — вони були не лише вірними мисливцями, але й врятували Бая від ведмедя. Коли вони померли, Бай наказав поховати їх із пошаною, як людей, і встановив щорічний обряд їхнього поминання. Цей обряд зберігся і після смерті Бая, ставши частиною стародавнього свята Діди. Особливий день, присвячений собакам, називався Ставровські Діди і святкувався перед Сьомухою. Люди приходили до їхніх могил біля Краснопілля на річці Дрисі і кликали: «Ставри, Гаври, гам, ідіть до нас!». Місцями, де особливо сильно побутував цей міф, були Краснопілля (тепер Росьонський район) і Дриса (сучасний Верхнядзвінськ). У Дрисі навіть існували два міські кінці, які носили імена Ставри і Гаври. Деякі дослідники, як В. Ф. Мілер, бачать у Баї риси божества потойбічного світу, подібного до індійського Ями, а у Ставри і Гаври — його собак-супутників. Імена Бая і собак мають балтійське коріння, що свідчить про давні зв’язки білоруської міфології з балтійськими культурами. Історик Сергій Олексєєв висловив припущення, що білоруський Бай міг бути пов’язаний з міфічним конунгом Боєм з «Дій данів» Саксона Граматика, можливо, через оповідання слуг менської княжни Софії, яка стала датською королевою у XII столітті.

Ян Непомуцен Потоцький (1761 – 1815) — польський письменник, мандрівник, етнограф та історик. У 1796 році видав книгу «Fragments historiques et geographiques sur la Scythie, la Sarmatie et les Slaves», куди помістив і свою згадку про Дуліба:

Така сама невизначеність має місце у двох інших народів, Друнгувітів, Дреговичів або Дрогожичан які є мешканцями Пулдахії, і Лучан, які прийшли на Волинь зі своїм колишнім вождем Дулебою.

«Ті, що сіли на річці Буг, назвалися дулібами (Dulyebyenye) — від князя їхнього Дуліба, потім вони стали зватися волинянами, а нині — лучанами» –Ян Длугош

Легенду про Гуда записав у XIX столітті Генріх Татур у Ігуменському повіті. За легендою, Гуд був ватажком ворожого племені, яке вторглося на територію племені дулів. Гуд викликав на двобій ватажка дулів Кумара і відсік йому голову, внаслідок чого землі дулів були захоплені. Ймовірно, ця легенда відображає реальні події, що відбувалися на території Білорусі у II—III століттях, коли через Білорусь просувалися племена готів, втіленням яких і став Гуд. Місцеві ж племена, зокрема дули (ймовірно, дулеби), були завойовані й увійшли як данники до складу Готської держави.

Серед українців є багато легенд про появлення людей, але найпоширенішими є легенди про те шо людей породила Мати-Земля з якої вони виросли мов гриби, міфи про те що люди нащадки Волотів і також історії про створення з дерев, глини або пшеничного тіста. Притому Богу допомагає чорт. Литовцям також відомий мотив творення людей з пшеничного тіста. Записана в Шавельському повіті легенда про походження мужиків і бояр розповідає таке. Коли Господь Бог створив людину з глини, тоді й чорт (veines), бажаючи показати себе тямковитішим (iszmin-tingesniu) за Бога, зліпив людину з пшеничного тіста (nulipe zmogy ist teszlos kvientiniu miltu) і поставив своє творіння, щоб до решти вдихнути йому життя. Собака, пробігаючи мимо, з’їв людину. Чорт страшенно розгнівався і схопив собаку за хвіст. Собака з переляку миттю захворіла на понос й випустила із себе творіння чорта в тому самому вигляді, в якому воно вийшло з його рук (pratrido ir iszsziko tan velno darba, toki patkaip jis buwo nulipes). Від цієї людини, зліпленої чортом з пшеничного тіста, походять усі нинішні бояри; а від людини, створеної Богом з глини, походять мужики (Dabar nog szito zmogaus, padarito isz teszlos, paeina visi bajorai; о nog zmogaus nulipito isz molo, kurin Dievas sutvere, paien visi muzikai). Слід зауважити, що нині литовці самі себе звуть zmogus, zmonez — людиськами, мужиками, на відміну від євреїв (zidas), бояр (bajoras), німців (voketus), латишів (latvis) та ін.

#міфи

#міфи Ой ходив-ходив Місяць по Небі Приспів: Святий Вечор! Ой шукав-шукав Ясної Зорі Ой Зоро-Зоро моя Зорице Ой ходімо ми Бога шукати Бога шукати людей спасати А Пан Господар за столом седить За столом седить Три Кубки держить В Першому кубку Вино Зельоне В Другому кубку Пиво Щедрове В Третьому кубку Медок Солодок Медок Солодок для Його Діток Пиво Щедрове для Його Самого Вино Зельоне для Його Жони Джерело: Староукраїнські релігійні роздуми про Бога © Видавництво "Павутинонька", Нью Йорк – Львів – Київ – Харків – Москва, 2004

#міфи Пан Господар малюється B колядках такими фарбами, котрі не пристають ні до якого господаря сім'ї хлібороба або князя. Пан Господар гарний, пишний, гордий та багатий. Він живе на горі на великому дворі. Його двір на сімох стовпах¹), обгороджений золотим терном²), з дорогими точеними золотими ворітьми). На його дворі калинові й золоті мости, на дворі стоять понакривані столи. Він сидить за столами, лічить гроші і жде гостей. Кругом його стоять слуги, познімавши шапки. Пе-ред ним на столах стоять золоті свічі, золоті кубки з вином, лежать калачі з ярої пшениці. На Господареві сорочка як лист тоненька, як біль біленька, випрана в Дунаї, висушена на туровому розі, викачана в церкві. Їздить він на білому коні, хоч рідко описується в колядках як воїн, а більше сидить за столами, задумавшись і схиливши голову або сидить у церкві. Через калинові та золоті мости до нього приходять у гості боженько ясне сонечко, місяць, зорі і дрібен дощик). Сам Господар ходить через Дунай по калиновому мосту до раю; його стрічають янголи, несуть до церкви, кладуть кінець престола, де янголи служать для нього службу. На його дворі, на горі, стоїть чудова церква з трьома вікнами, куди світить місяць, сонце й зорі: в тій церкві служить службу сам син божий. Під такими фарбами можна спізнати давній міфічний образ якогось світлого бога. Господар не воїн, а старий чоловік, поважний і смутний: він любить одпочивати й сидіти; його навіть носять янголи на руках. Він тільки ясний, але не такий блискучий, як інші міфічні образи. Обстава господаревого дво-ра має чисто міфічний характер: ми примічаємо скрізь золото на його широкому як небо дворі, як бачимо на широкому небі золоті зорі, місяць, ясне сонце і огневу блискавку. Тернова золота огорожа то певно блискавка, бо терен у міфології Вед виріс з пазурів сокола, котрим перекинувся Індра, бог грому й блискавки. Золоті й калинові мости, зовсім не потрібні на суходолі, показують, що господарів двір то широке небо з 1) Труды этн. экс. Чуб. ІІІ, 321. 2 ) Там же, 357. 3) Белорус. песни Безсонова 1, 3. 4) Чтенія Имп. Общ. 1864, хмарами, веселкою і промінням сонця. Можна догадуватись, що Господар старший од інших богів, коли до нього сходяться інші боги, як до князя з'їжджались в гості бояри. Пан Господар то давній найстарший бог світла або неба, похожий на індійського Варуну, котрий збудував мир і вивів на небо сонце й зорі; то давній бог Сварог, бог світла, старший од усіх богів, батько Дажбога. А що Пан Господар давнє поганське божество, в тому не можна вагатись. Український народ і тепер зве в приказках Бога господарем: Бог старий господар, має більше, ніж роздасть; Бог багатий, то й нам дасть). Колядчаний Господар зветься просто богом: Ішов, перейшов Місяць по небі. Зірниця сестриця каже: "Ходи до мене бога шукати!" Найшли ми бога, Пана Господаря²). Тут Пан Господар зветься не тільки богом, але навіть старшим од Місяця і од Зорі. [Світогляд українського народу, авт. І. Нечуй-Левицький]