Pagan folklore

Тризна Всі ми знаємо про поминки, проводи, поминальні дні та інші релікти культу предків, але як воно виглядало в наших пращурів тисячу років тому?

І якщо хтось помирав, то справляли по ньому тризну, а потім робили велике багаття і клали на це багаття мертвого, і спалювали його. А після того, зібравши кістки, вкладали їх у невеликий посуд і ставили на стовпах при дорогах, як це роблять і тепер ще в’ятичі. Цього ж звичаю дотримувалися і кривичі, і інші язичники, які не знали Божого закону, але самі собі встановлювали закон. Повість минулих літ

І послала вона до древлян зі словами: «Ось уже йду до вас; приготуйте багато меду в тому місті, де вбили мого мужа, щоб я поплакала на його могилі і влаштувала йому тризну». Вони ж, почувши це, звезли багато медів і приготували їх. Ольга ж, узявши з собою малу дружину, вирушила без великого почту, прийшла до могили свого мужа і оплакала його. І наказала своїм людям насипати велику могилу, і коли насипали, веліла справляти тризну. Після цього древляни сіли пити, а Ольга наказала своїм отрокам їм прислуговувати. І сказали древляни Ользі: «Де наша дружина, яку ми послали до тебе?» Вона ж відповіла: «Вони йдуть за мною разом із дружиною мого мужа». Повість минулих літ

Як вмре котрий, вони палять його труп. Жінки, як хто вмре, деруть собі ножем руки й лице. Як спалять мерця, другого дня йдуть до того місця, де то було, збирають попіл, складають в начиння і ставлять на горбі. За рік по смерті небіжчика беруть кухлів двадцять меду, іноді щось більше, іноді щось менше, несуть на той горб, там же збирається родина небіжчика, їдять, п’ють і потім ідуть собі. Як небіжчик мав трьох жінок і котрась каже, що (дуже) любила його, то приносить до тіла (чоловіка) дві палі, їх вбивають в землю сторч, третю палю кладуть впереки, посередині тієї поперечини в’яжуть шнурка, (жінка) стає на лавці і кінець шнурка в’яже собі навколо шиї. Коли вона таке зробить, лавку виймають з-під неї, і вона висить, поки не задушиться і не вмре, а як вмре – кидають її в огонь, там вона й горить Ібн-Русте

Отож, що робили підчас тризни? Влаштовували бої і гуляння, оплакували мерця з допомогою причитань, їли поминальну їжу і пили мед, після цього спалювали труп а попіл збирали в урну, окрім цього також згадується що разом з ним могли похоронити його дружину, коня або зброю.

#міфи Про упирів в народних віруваннях Посилання на веб-архів https://telegra.ph/Stattya-P-YEfimenka-pro-upir%D1%96v-%D1%96z-zhurnalu-Kiivska-starina-1883-nomer-6-s-371-06-24

#міфи Східнослов'янський пантеон

#міфи Список богів балтійських слов'ян

«За допомогою цього коня також здійснювали ворожіння. Відбувалося це так: коли вони мали намір розпочати війну проти якоїсь країни, жрець наказував своїм слугам встановити перед святилищем три ряди списів, у кожному з яких було по два списи, зв’язані навхрест, вістрями встромлені в землю та розташовані на однаковій відстані один від одного. Коли наставала пора вирушати в похід, жрець, промовивши молитву, виводив зі святилища вже осідланого й загнузданого коня. Якщо той переступав через перешкоди спочатку правою, а потім лівою ногою, це вважалося щасливим знаменням для початку війни. Якщо ж він хоча б раз піднімав ліву ногу раніше за праву, напад на обрану країну скасовували. Так само й точний час відплиття призначали лише після того, як тричі поспіль отримували свідчення успішного завершення задуманого». (Саксон Граматик, XIV, 39.10)

«Серед багатьох слов’янських божеств головним є Святовит, бог райської землі, оскільки він — найпереконливіший у відповідях. Поруч із ним усіх інших вони вшановують майже як напівбогів. Тому на знак особливої шани вони мають звичай щороку приносити йому в жертву людину — християнина, якого визначає жереб. З усіх слов’янських земель надсилаються встановлені пожертви на жертвопринесення Святовиту. З дивовижною пошаною ставляться слов’яни до свого божества, бо вони не легко присягаються і не терплять, щоб гідність його храму порушувалася навіть під час ворожих вторгнень». (Гельмольд, Слов’янська хроніка, I, 52)

«І з того часу це заблудження серед руян настільки зміцнилося, що Святовит, бог руянської землі, посів перше місце серед усіх слов’янських божеств, найсвітліший у перемогах, найпереконливіший у відповідях. Тому й донині не лише вагрська земля, а й усі інші слов’янські землі щороку надсилали сюди приношення, шануючи його як бога богів. Сам же князь у них перебуває в меншій пошані, ніж жрець. Бо той ретельно досліджує відповіді божества і тлумачить те, що відкривається у ворожіннях. Від вказівок ворожіння залежить жрець, а від його вказівок — князь і народ». (Гельмольд, Слов’янська хроніка, II, 12)

#міфи Свентовит - головне божество полабських слов'ян, і через це наділявся достатньо широким функціоналом. До влади Свентовита належали ворожіння та врожайність. Його атрибутами були ріг для пиття, вуздечка, сідло та меч:

«У храмі здивованому погляду поставав величезний ідол, який своїми розмірами перевищував зріст будь-якої людини. Він мав чотири голови на чотирьох шиях: дві були звернені обличчям до грудей і дві — до спини. При цьому одна з передніх і одна із задніх голів дивилися праворуч, а інші — ліворуч. Вони були зображені з поголеними бородами та підстриженим волоссям, так що можна було подумати, ніби майстер наслідував у цьому звичай самих руян доглядати за своїм волоссям. У правій руці ідол тримав ріг, ретельно виготовлений із різних металів. Присвячений у це таїнство жрець щороку наповнював його чистим вином і за властивостями рідини намагався передбачити, яким буде врожай наступного року. Лівою рукою, зігнутою в лікті на зразок лука, він спирався на бік. Сорочка спускалася до самих гомілок, які були зроблені з іншого виду дерева і переходили в колінний суглоб настільки непомітно, що місце з’єднання можна було розрізнити лише при найуважнішому розгляді. Здавалося, що ступні торкаються землі, а їхні опори були приховані під землею. Неподалік можна було побачити належні ідолу вуздечку та сідло, а також багато інших відзнак цього божества. Найдивовижнішим серед них був меч величезних розмірів, піхви й руків’я якого, окрім чудового різьбленого орнаменту, були зовні оздоблені блискучим сріблом». (Саксон Граматик, XIV, 39.3)

Свято на честь Свентовита:

«Найчастіше поклоніння цьому божеству відбувалося так: один раз на рік, після збирання врожаю, жителі з усього острова збиралися біля того храму, де стояв цей ідол, приносячи йому в жертву худобу та влаштовуючи на честь божества урочистий бенкет. Жрець, який усупереч звичаю всіх інших жителів цієї країни носив довге волосся й бороду, напередодні дня богослужіння входив до святилища (що дозволялося лише йому одному) і за допомогою віника ретельно його прибирав, намагаючись при цьому не дихати всередині самого храму. Щоб не образити присутнє тут божество подихом смертного, щоразу, коли йому потрібно було вдихнути або видихнути, він вибігав за двері». (Саксон Граматик, XIV, 39.4)

Частину військових трофеїв приносили в жертву цьому богу:

«На утримання ідола кожен чоловік і кожна жінка щороку приносили в дар по одній монеті. Крім того, йому належала третина всього награбованого й захопленого на війні, оскільки вважалося, що все це було здобуте за його допомогою. Також цьому богові належали триста коней і стільки ж воїнів, які на них билися. Уся здобич, отримана ними в бою або під час грабунку, передавалася під нагляд жерця. На гроші від продажу цих речей він виготовляв різноманітні священні відзнаки та інші прикраси для храму, які потім наказував замикати у скринях. У них, окрім великих сум грошей, зберігалося також багато клаптів пурпурової тканини, що зовсім зітліла від старості. Там можна було знайти й численні дари, принесені як окремими людьми, так і цілими народами, які щедрими жертвами прагнули здобути прихильність божества». (Саксон Граматик, XIV, 39.7)

У нього був білий кінь на якому він їздив верхи коли боровся з ворогами свого святилища(чортами? Бісами? Волотами?):

«У цього божества були святилища й у багатьох інших місцях, де також служили свої жерці, які, однак, не користувалися такою великою пошаною й мали значно менший вплив. Крім того, ідол мав власного білого коня, і висмикнути хоча б одну волосину з його гриви чи хвоста вважалося нечестивим учинком. Право пасти його та їздити на ньому мав лише жрець, щоб не ображати священну тварину надто частим використанням. У Руяні вірили, що Свентовит (так звали цього ідола) верхи на цьому коні бореться з ворогами свого святилища. Найкращим доказом цього вважалося те, що нерідко, провівши всю ніч у стайні, на ранок кінь виявлявся настільки вкритим потом і брудом, ніби справді був у дорозі й за цей час проскакав велику відстань». (Саксон Граматик, XIV, 39.9)



Для розуміння тим чим займався Ігор можна прочитати його статтю "Народно-інструментальна програмнамузика:твори на сюжет «чабан загубиввівці»у Причорномор’ї та Карпатському регіоні". У статті розглянуто твори народної інструментальної програмної музики на сюжет «чабан загубив вівці», поширені серед пастуших спільнот Причорномор’я та Карпат, а також їхні паралелі в інших євразійських музичних традиціях. Проаналізовано структурні й стильові особливості жанру, зокрема поєднання повільної вільноритмічної імпровізації зі швидкою танцювальною частиною, використання характерних ладів і регіональних модусів, звуконаслідування та сигнальних прийомів. Сукупність цих рис формує інструментальний наратив — різновид оповіді без слів. Порівняльний аналіз засвідчує існування споріднених традицій в етнічній музиці кримських татар, румунів, українців Карпат, угорців, у клезмерському єврейському репертуарі, а також у кочових скотарських культурах Євразійського степу — від Казахстану й Киргизстану до Алтаю та Сибіру. У цих традиціях програмна музика набула значно ширшого розвитку, охоплюючи тематику від звуків природи до епічних і героїчних наративів. Окрему увагу приділено історичній глибині жанру: його витоки простежено щонайменше до XVII століття. Розглянуто можливі перські впливи, риси, засвоєні з ісламської цивілізації, а також відлуння степових культур Сходу, що відображають тривалі процеси міграцій і міжкультурного обміну. https://ethnomusicology.com.ua/article/view/349737/339597 Це лише один з фрагментів його напрацювань і пошуків. Справді дуже важка втрата для наукової спільноти. У цій статті він також посилаєтсья на нашу хрестоматію, яку ми дуже багато обговорювали і планували певним чином переосмислити роль музики в анімістичному світосприйнятті. Напевно єдине, що нам лишаєтсья - не дати загубити його напрацюванням і розвинути інтуїції у тих пошуках, що він постійно закидав для «подумати». Поки ще у нас є час і памʼять про все, що обговорювали.

Під час виконання бойового завдання загинув Ігор Ходжаніязов, @anonimny_avtor. Відомий дослідник кримськотатарської музики, надзвичайно ерудований чоловік. Ось допис дружини. У нього залишилсоя троє малих дітей. Буквально 26 червня з ним обговорював можливу спільну публікацію про сакральні джерела, а 28 червня його не стало. Мені важко усвідомлювати і примайти втрату таких людей. Спочивай. Сподіваюсь, що твої справи знайдуть наступників, які продовжать пошуки. Ось номер посилання на банку для підтримки його родини: https://send.monobank.ua/jar/A1wYbx53VR

Коментарі відкриті не просто так. Якщо у вас є золоті скрижалі, на яких монахи вискрабали давні міфи про богів, поділіться ними зі мною, бо я поки що в повчаннях проти язичництва бачу лише розпливчасту інформацію по-типу: «ууу, сюка, злі язичники ставлять трапези своїм богам». Якось печально це все...

Те саме стосується Русі. Ось хороше відео на тему, де аналізуються НЕ давньоруські джерела про Русь до Володимира. Як бачите, до Володимира Русь була лише шайкою торгашів, яким сусідні племена платили дань, а от Русь, якою ми її знаємо, з'явилася вже після християнізації і завдяки їй. Про що тут говорити, якщо Волинь і Біла Хорватія приєдналися до Русі тільки після завоювання цих земель Володимиром, розумієте, навіть не те шо вся територія України була Руссю, навіть не всі племена які вплинули на формування українського етносу мали хоть якесь відношення до Русі. Русь як держава однозначно була християнською, населення таким не було, і не лише балтійське та фіно-угорське, а й слов'янське; наприклад, обряд кремації домінував до 13 століття, пам'ять про богів жила напевно довше, ну а язичницький світогляд(хоча це залежить від визначення) жив аж до 19го століття, ну або його релікти. Тому я ніколи не розумів дрочі язичників на Русь, ну точніше розумію чому, причини цьому політичні, адже сьогодні спадщина Русі — важлива тема, але при чому тут язичництво я хз. Останньою язичницькою державою на наших землях було ВКЛ, яке, до речі, також дуже сильно вплинуло на наші території, чому б не захоплюватися ним? Але це так, може, це тому, що я волинянин... У нас навіть бригади волинські називають на честь литовських князів, а не давньоруських, хоча технічно Любарт був і давньоруським князем також, а точніше волинським. Який висновок з цього можна зробити? Давньоруська держава — це важлива частина нашої історії, яка вплинула на нас. Безумовно, ми захоплюємося «Словом о полку Ігоревім», архітектурою, билинами та археологією, але наша історія на цьому не завершується. Не треба фіксуватися лише на цьому проміжку часу. https://youtube.com/watch?v=_2kVO7k0Ugc&si=707yyGfCqqaWxOdr

Але як їх усіх шанувати? Про шанування сил природи, духів і предків ми знаємо з народної традиції (регулярно роблю пости на цю тему), але як шанувати древніх богів? Повчання проти язичництва регулярно згадують, що на їхню честь влаштовували трапези. У народній традиції на Різдво було прийнято закликати до столу тварин, сили природи, святих, духів предків, домовика; зазвичай їм призначалася сама перша ложка, самий перший стакан, сама перша страва... Логіку ви зрозуміли. Також важливо дотримуватися правил чистоти: ви не повинні бути брудними, місце, де ви вклоняєтесь богам, також не повинне таким бути. У народному християнстві святим вважався куток, де стояли ікони (у південно-східній частині дому); у давніх слов'ян таким місцем у домі була піч. Окрім цього, на пагорбах також були капища; історичні джерела згадують священні камені, гаї, криниці, водойми. Найкращим часом для молитв була зоря (ранкова або вечірня). Клятви краще не порушувати або не давати, якщо розумієш, що не дотримаєшся їх, адже навіть у народному християнстві клятвопорушення — це один із найбільших гріхів (хоча Ісус прямо заборонив клястися). Ми точно знаємо, що боги слідкують за дотриманням клятв, адже слов'яни клялися Перуном, Волосом, Сонцем, Матір'ю-Землею. До речі, жителі Новгороду на честь нашого бога грому влаштовували ритуальні бої. Які свята були у наших предків? Коляда, Купала, збір врожаю, поминальні дні, русалії, пострижини — про це є згадки в давніх джерелах. І практично всі ці свята були у наших предків у 19 столітті, а деякі є й у 21-му. Але знайте одне: дохристиянські вірування і двовірство стоять на двох китах — аграрних циклах і мерцях. Погодою, врожаєм і благополуччям керують не тільки боги, а й мертві; абсолютно всі духи природи — це мерці. Поминальні практики приурочені до кожного великого свята, а окрім свят їх також вшановують кожну поминальну суботу. Ну і про поділ на святих батьків/дідів та на нечистих покійників також не забувайте. І поділ цей достатньо архаїчний:

Ви ніяк не зміните свої мерзенні звички, все зло робите, що ненависне Богу, на загибель своєї душі. Ви взяли язичницький звичай: вірите чаклунам і спалюєте на вогні невинних людей. Де ви знайдете в Писанні, що люди мають владу над урожаєм чи голодом? Чи можуть вони викликати дощ або спеку? О нерозумні! Все Бог творить так, як хоче; він посилає біди та голод за наші гріхи, караючи нас і спонукаючи до покаяння. Але ми ніяк не змінимо наші злі звички; тепер же, бачачи гнів Божий, ви вирішили: якщо хтось поховав повішеного або утопленого – щоб не постраждати самим, ви знову його вириваєте. О, яке божевілля! Чим ви зможете задобрити Бога, вириваючи утопленого або удушеного? А якщо на нас спаде якась кара від Бога, ми ще більше розгніваємо Бога, розповсюджуючи прикмети: через це – посуха, через це – дощ, через це не виросте хліб; ми розпоряджаємося Божим творінням, але чому не каємося у своєму божевіллі? Серапіон Печерський, 1274 рік

Взагалі, як ви розумієте з пантеоном в нас, так собі справи. Народна традиція і фольклор багаті на різних персонажів, але про давніх богів ми знаємо виключно теоніми (вчені сперечаються, чи існував такий бог взагалі), і лише про невелику кількість теонімів — щось більше (зазвичай один рядок). Про Перуна звичайно найбільше, як з історичних джерел, так і з фольклору, але от інші... Про Волоса/Велеса відомо, що ним клялись, він — скотій бог (практично в усіх джерелах, в яких згадується Волос, йому надається такий епітет), а ще поет Боян — його внук. Про Стрибога відомо, що вітри — його внуки, про Дажбога лише те, що він — Сонце-цар, себто Геліоса (грецького бога сонця) замінили на Дажбога. Про Сварога відомо, що Гефеста замінили на нього і що люди молилися вогню, називаючи його Сварожицем. Про Мокошу — що їй поклонялися жінки і просили допомоги в своїй бабській хуйні. Є ще Род і рожаниці, але неясно, яке місце в ієрархії вони займали (боги? духи? міфічні персонажі?). Про Трояна мало що відомо, але я думаю, що це аутентичний бог (або герой) у віруваннях наших предків; те саме про Хорса можна сказати. Також у давньоруському образотворчому мистецтві і в джерелах згадуються сили природи(наприклад в Слові о полку Ігоревім Ярославна звертається до Сонця, Вітру та Дніпра), але наскільки уявлення селян 19 століття про Матінку-Землю чи Сонце відповідають дохристиянським віруванням, ми не знаємо. Те саме щодо усієї шанованої нечисті (домовиків, водяників, лісовиків, русалок). Вони звичайно були в дохристиянській релігії, але ми не знаємо, чи відповідають відносно сучасні вірування про цих персонажів древнім, і напевно ніколи не дізнаємося (хіба знайдуть якийсь загублений рукопис давньоруської Едди, що, на жаль, малоймовірно). Взагалі перспективним напрямком є ще вивчення народно-християнського пантеону зі всіма цими святими, як мінімум того, що легенди про них реально схожі на язичницькі міфи (чого тільки казки про Кузьму і Дем'яна коштують, або гуцульські легенди про Іллю-пророка, які нагадують історії про Тора). Але це вже іншим разом. Це не значить, що слов'янська міфологія відстій і що там нема чогось древнього, архаїчного. В одних он веснянках скільки такого, коли звертаються до Весни як до живої істоти і просять допомоги, те саме — заговори. Або шанування предків, підношення різним духам-господарям, віра в Долю і народний епос. Там є язичництво, обрядовість і просто прикольні історії, але ми не можемо простежити зв'язок (у більшості випадків), тому що в нас мало джерел про дохристиянські вірування. Германці можуть, і завдяки цьому розуміють, що в їхньому фольклорі язичницьке, а що християнське, а ми — ні

Бля в мене є ідея зняти фільм про середньовіччя про тіпа селюка який наслухався історій бардів про героїв і успєшний успєх продав після цього корову купив меч і помер з голоду

Пуможітʼ Пуїхав на Волинь Напали волинєкі на мій ровер Нє годний тепера добратиса домів Пуможіт хтосʼ я їх ся бою

Уваженіе и довѣріе, которыя украинскій народъ питаетъ къ солнцу, видны, между прочимъ, изъ одного заклинанія, влагаемаго въ уста дѣвушки, которая, желая получше устроить свою судьбу, рано утромъ, чуть взойдетъ солнце, выходитъ изъ хаты и, обращаясь къ нему, говоритъ: «День тебѣ добрый, солнышко ясное! Ты святое, ты ясное-прекрасное; ты чистое, величавое, почтенное (поважливе)! Ты освѣщаешь и горы, и долины, и высокіе курганы... Освѣти меня, рабу Божію, передъ панами, передъ попами, передъ царями, передъ всѣмъ міромъ христіанскимъ...» и т. д.

А конспект зроблений по праці Чубинського(його перший том) і збірці народних казок від Рудченка

#міфи Гортаючи старенький айпад журнал «Київська старина» за 1882 рік, том 4, ст. 178, натрапив на конспект з етнографічних і фольклорних джерел на тему вірувань про Сонце: По представленію украинцевъ, солнце, равно какъ и мѣсяцъ (луна), зорі-зорниці, морозъ, вѣтеръ и проч. — живыя существа, могучіе, обитающіе на небѣ великаны, способные, смотря по расположенію духа, оказывать благодѣянія людямъ или же дѣлать людей безысходно несчастными. Каждый изъ этихъ титановъ имѣетъ свою особую физическую и нравственную физіономію, свой характеръ. Болѣе добрыми изъ нихъ въ легендахъ являются солнце и мѣсяцъ. Солнце — великанъ, обладающій свѣтоносной и теплотворной одеждой, которую онъ надѣваетъ по своему усмотрѣнію и съ помощью которой освѣщаетъ, согрѣваетъ и оплодотворяетъ всю природу. Мѣсяцъ — блѣдный, менѣе могучій, съ печатью «Каинова грѣха» на лицѣ, братъ солнца, созданный одновременно съ нимъ. Въ заклинаніяхъ своихъ украинцы такъ обращаются къ этимъ двумъ свѣтиламъ: «И тебе прошу, красное солнце, и тебе прошу, ясный мѣсяцю!» — тѣмъ не менѣе и звѣзды, и мѣсяцъ далеко не пользуются у южноруссовъ такимъ уваженіемъ, какъ благодѣтельный Геліосъ, что можно видѣть хотя бы изъ слѣдующей поговорки: «Свѣтило бъ менѣ тільки праведне сонце, а мѣсяць і зорі я коломъ поб'ю...» Видя беззаконія, творимыя ежеминутно человѣчествомъ, солнце иногда, въ невыносимой горести, закрываетъ лицо свое руками, отчего и происходятъ затмѣнія солнца. Другой разъ украинскія Дракони, крилаті вовкулаки, набрасываются на свѣтоноснаго великана, желая уничтожить его; вступая съ ними въ борьбу, солнце на время перестаетъ освѣщать и согрѣвать землю. Солнце, при всемъ своемъ могуществѣ, не всегда оказывается равнодушнымъ къ прелестямъ нашихъ земныхъ красавицъ, причемъ безъ зазрѣнія совѣсти отымаетъ у мужей и отцовъ красивѣйшихъ украинокъ, насылая на нихъ въ такомъ случаѣ вихрь, который и уноситъ женщинъ въ палацы свѣтоноснаго великана. Впрочемъ, солнце и здѣсь стремится быть справедливымъ. За каждую похищенную имъ женщину оно щедро награждаетъ деньгами ея родныхъ. Солнце имѣетъ у себя трехъ дочерей, которыя въ видѣ утокъ плаваютъ иногда по рѣкамъ и озерамъ земнымъ; дочери эти всемогущи на землѣ, но силу свою употребляютъ исключительно на добро людямъ. Нѣкій сказочный украинскій герой, которому необходимо было отыскать «палацъ» солнца, случайно встрѣчается съ одной изъ солнцевыхъ дочерей; послѣдняя вошла въ его положеніе и дала ему золотой клубокъ, который прикатился къ самымъ дверямъ солнцева дворца. Этотъ же герой женился на дочери солнца, а всемогущій тесть сдѣлалъ его неуязвимымъ, заставивъ его окунуться въ громадномъ казанѣ въ кипящее молоко. Проведя ночь въ подземныхъ чертогахъ, утромъ солнце начинаетъ подыматься по блакиту, причемъ ему пособляютъ демоны, живущіе въ моряхъ; не одна тысяча куцанівъ (чертей безхвостыхъ) погибнетъ отъ солнечнаго жара прежде, чѣмъ солнце наконецъ взойдетъ! Въ полдень солнце не идетъ по небу, говорится въ одной легендѣ, но «трохи спочиває» (отдыхаетъ); подъ вечеръ идетъ совсѣмъ на отдыхъ, ночью же спитъ и встаетъ утромъ очень рано. На востокѣ прежде жила какая-то поразительно красивая Панна, и только что, бывало, солнцу надо выходить, она умоетъ, вытретъ его хорошо: вотъ по какой причинѣ въ прежнее время солнце свѣтило гораздо лучше, чѣмъ теперь. Въ параллель къ этой украинской легендѣ приведу нѣсколько строкъ изъ сочиненія г. Петискуса о древнегреческой миѳологіи. «По вѣрованію древнихъ, — говоритъ онъ, — Геліосъ (солнце) вставалъ раннимъ утромъ, лишь только розоперстая Эосъ (богиня утренней зари) возвѣститъ о приближеніи его, и въ пылающей колесницѣ, на огненныхъ коняхъ, несся по своду небесному; ночь же пребывалъ въ золотыхъ чертогахъ Тефисы прекрасной». Однажды солнце вмѣсто себя послало освѣщать міръ своего зятя, снабдивъ послѣдняго своими свѣтоносными «ризами», подобно Геліосу, который тоже довѣрилъ какъ-то свою огненную колесницу сыну Фаетону; зять во время обхода задалъ трепку «вітру и морозку» (морозу), но тесть на другой день извинился передъ ними.