Ukrainian Military Honour

Важливо розповісти чиє ім’я носить цей канал. Роберт Олійник – льотчик-винищувач Люфтваффе, кавалер Лицарського хреста Залізного хреста, в чиїх жилах тече українська кров. Батько Роберта народився на Донбасі і на початку XX століття переїхав в Німеччину, де він знайшов не лише нову домівку, а й кохання. Там же в місті Ессен, пізніше народився майбутній ас. В 1933 році Олійник вступив в льотну школу і через 2 роки став офіцером Люфтваффе. Перші повітряні перемоги було здобуто під час Битви за Британію, а на початку кампанії на Східному фронті, молодий обер лейтенант в небі над Львовом, першим збив радянський літак «І-16», тим самим відкрив загальний рахунок. Всього за час війни Роберт здійснив 680 бойових вильотів, здобувши 42 перемоги, з них 32 на Східному фронті і 10 проти союзників, у тому числі збив три «Літаючі фортеці» B-17. 8 жовтня 1943 Роберта Олійника призначено командиром «Erprobungskommando 16» для проведення випробувань ракетного винищувача-перехоплювача «Me 163 Komet». Під час посадки, після одного з тестових вильотів, літак пілотований Робертом загорівся і вибухнув. Внаслідок катастрофи він зазнав важких травм спини й обличчя. Олійнику пощастило, зазвичай в аваріях «Комети» у пілота мало шансів уціліти. Після виписки зі шпиталю 1 серпня 1944, Олійник прийняв командування I./JG 400 і продовжив воювати до самої капітуляції Райху. Ви не знайдете жодної згадки про майора Олійника в підручниках історії, на відміну від прото-сепаратиста Кожедуба, котрий воював в Кореї інкогніто в стилі «Их там нет», як це робили росіяни в період 2014-2021 років. Роберт вписав своє ім’я в пантеон великих асів Другої Світової і талановито нищів більшовицьких загарбників, батьківщини своїх пращурів. Ми повинні пам’ятати його подвиги і продовжувати боротьбу проти одвічного ворога.

Рекомендую вам підписатися на канал нашого друга з правильним ідейними цінностями!

Безпілотний літак "De Havilland Queen Bee" (Бджоломатка) під час випробувань на аеродромі Фарнборо в 1935 році. Цей апарат за своєю сутністю є радіокерованою версією літака "De Havilland Tiger Moth" і саме завдяки йому слово "Drone" (Трутень) - стало загальним ім'ям для всіх беспілотних літальних апаратів, незалежно від їх конфігураціі та призначення.

​​IN MEMORIAM – День Соборності 22.І.1919. Ви бачите ці радісні обличчя? Відчуваєте цю радісну приємну енергетику, святкових усміхнених облич? Так на жаль... Бо важко виявляти радість на цьому формальному святі символізму, коли довкола все летить к чортовій матері. ​​ Ситуацію яка складалася вже на той час, коли було підписано Акт Злуки, важко якось усеціло навіть описати. На Лівобережжі втрачено майже всі ключові міста, зокрема Харків, Чернігів, йшли бої за Полтаву. Було втрачено Донбас та загорівся тил у Катеринославщині. А ворог наближався до Києва, столиця була вже в осадному положенні. Більшовики відкрили фронт як на Лівобережжі, так і з півночі на Поліссі. На заході бої велися з поляками за Львів, а північніше вони захопили Холм та насідали на Волинь. Румунія окупувала Бессарабію та Буковину. На півдні висадився десант Антанти, який захопив Одесу, Миколаїв, Херсон... І це в умовах повного ворожого ставлення до України в Європі, серед переможців Першої світової, що кроїли карту нової Європи. Що думав в цей час Головний отаман Петлюра? Певно мозок шукав якісь вирішення дій, задля порятунку Війська, яке деморалізоване розсипалося. Що думав Коновалець, який стоїть позаду Головного в шоломі-Адріана? Певно думав чи втримає його Осадний корпус Січових стрільців Київ. Що думав Лонгин Цегельський, що стоїть по праве плече від Петлюри, автор тексту Акту? Все це лише припущення. Проте точно знаємо, чим була забита голова у більшовицького щура Винниченка, який стоїть попереду по ліве плече Петлюри. Відповідь на це нам дає запис у щоденнику Євгена Чикаленка від 20 січня. «Винниченко жде не діждеться конгресу, щоб передати всю владу, а самому втекти за кордон, він вже й пашпорт собі виробив, бо більшовики вже під самою Полтавою… Горе, коли влада в руках людини настрою, хворої нервами, у якої все залежить від нервів.» Оця скотина яка головна в тому стані що настиг Україну тоді, гострив лижі у Відень.   Втім наша вікова мета була досягнута. Але це насправді поки що, були лише декларативні заяви які такими і лишилися. Об'єднання в один Державний організм так і не сталося. Якщо вже і вважати якийсь День за відправну точку дійсної Соборності. То це лише День початку спільного наступу Об'єднаних українських армій на Київ та Одесу. Коли влітку Галицька армія перейшла Збруч та об'єдналася з Наддніпрянською Дієвою Армією УНР, задля спільної загальної мети Визволення Києва. Саме тоді соборність дійсно окропилася братською кров'ю у спільній боротьбі. З Днем Соборності! Сьогодні ми маємо те, про що не могли навіть мріяти наші предки сто років тому. Тому давайте не просремо заради мертвих, живих і ненароджених Україну.

18 грудня 1896 р. народився Ілько Струк, отаман Вільного козацтва, командувач Першої повстанської Армії УНР. Отаман Ілько Струк : “Мій висновок: я партизан і повстанець своєї неньки України й оборонець її від грабіжників, жидів і кацапів… Не був, не буду й на думці не маю бути на боці ворогів своєї Батьківщини. Знищу всіх, хто хоч у душі на їх боці”. І нищив добре! Струк ватажок повстанських загонів Полісся в 1919-22 рр. на півночі Київщини. Вважався одним з запекліших ворогів большевиків. Червоні на нього полювали, але так і не змогли вбити. В 1923 році емігрував в Чехію де й його слід губиться. На першому фото: отаман сидить перший ліворуч з найближчим побратимами по боротьбі. Фото ймовірно зроблене в кінці 1919 року в одному з фотоательє Києва. ____________________ #UMH_УНР #Нація_воїнів

12 грудня 1880 року народився вождь українських націоналістів Андрій Мельник. Як казав Євгеній Маланюк: «Це людина із шовку та сталі». В пам’ять про Андрія Мельника, звитяжні сторінки з його біографії. Андрій Мельник мав дуже міцний звитяжний характер. В Першій світовій війні, будучи сотником УСС, разом зі стрільцями йшов в одній лінії в бій. Своєю відвагою він запалював серця стрільців в той час, коли у них з’являвся страх. Андрій Мельник мав дуже серйозні проблеми з легенями, через які міг померти ще в дитинстві. В 1916 році лікарська комісія визнала, що стан здоров’я не дозволяє йому йти на фронтову службу, але попри це Андрій Мельник все одно залишається при своїй сотні. Одного разу приїхав на фронт австрійський престолонаслідник Карло, котрий дав Андрію Мельнику стрібну медаль, але вважаючи, що цього замало, відчепив свою шаблю та віддав її Андрієві Мельнику на очах всієї сотні. В російському полоні Андрій Мельник намагався відповідати російському генералові, котрий казав про «адін русскій народ». Мельник казав, що назва «Русь» - це історична назва українського народу і його земель, а присвоїв її Петро Перший для московського князівства. Коли Андрій Мельник, Роман Сушко, Василь Кучабський та інші тікали з російського полону, щоб стати на службу до українського армії, потрапили вони до дуже сильної хуртовини, снігу насипало по коліна, дехто навіть під час втечі западався глибоко в сніг. Для Андрія Мельника ця втеча була дуже важкою, так як він мав проблеми з легенями. Зрештою всі втікачі його підтримували і майже несли. Якщо всіх учасників втечі розігрівала хода, то Мельнику, котрий був без руху, докучала студінь. Мельник, розуміючи, що може підвести всіх, казав, щоб його залишили, а самі рятувалися для України. Проте товариші були налаштовані рішуче та казали, що скоріше всі там замерзнуть, ніж залишать когось. В 1918 року в боях за Київ Андрій Мельник був комендантом першого куреня та командував бойовою акцією, згідно якої січові стрільці мали ліквідувати повстання на Подолі. В грудні 1918 року Осадний Корпус зайняв Київ, з того приводу Директорія надала рангу отамана таким людям: Василеві Тютюннику, Євгенові Коновальцю та Андрієві Мельнику. В січні 1919 року Андрій Мельник стає начальником штабу Дієвої Армії УНР. Певною мірою в штабі це сприйняли трохи скептично, так як там були вже досвідчені люди, такі як Володимир Сніклер, Микола Капустянський та інші. Проте при першій зустрічі всі сумніви щодо Андрія Мельника зникли. 23 липня 1919 року Андрій Мельник візьме участь в переможній Карабчиївській операції на південь від Проскура як помічник командира Корпусу СС. На жаль, вже в грудні Андрій Мельник захворіє на тиф.

​8 грудня 1944 біля села Обгів (тепер с.Соснівка Дубенського р-ну Рівненської обл.) загинув один із найвідоміших повстанських командирів Микола Свистун-“Ясень” – шеф штабу і заступник командира УПА-Південь, двічі відзначений найвищою нагородою УПА – Золотим Хрестом бойової заслуги І кл. Микола Свистун походив зі с. Ордів Радехівського р-ну Львівської обл., належав до ОУН від часу її заснування. Був повітовим військовим і розвідчим референтом ОУН Радехівщини (1936–1939), належав до бойової групи “Вовки”. Легально утримував в Радехові магазин блаватних матеріалів (тканин), який служив прикриттям для підпільної роботи. Кілька разів ув’язнений польською поліцією. В перестрілці з польською поліцією в рідному селі 20 березня 1939 важко поранений, невдало намагався відібрати собі життя. Його друг Володимир Лобай згадував: “Обидві його руки були прострелені. У безвихідному положенні Микола зі «шістки» стрілив собі в рот. Його забрали до шпиталю, а потім до тюрми в Золочеві. Він увесь час вдавав німого, нібито йому спаралізувало ціле піднебіння; також не міг володіти однією рукою. Кулю, що застрягла йому в піднебінні, витягнули. Його потім судили в Золочеві, і дали вирок довічної тюрми. В тюрмі він ніколи ні з ким не розмовляв, тільки на самоті, наприклад, у клозеті, відзивався сам до себе, «щоб не забути язика в роті». Щойно по вибуху війни, коли всі в’язні виходили на волю, Микола вперше по довгих місяцях голосно затягнув пісню. Всі його друзі аж закричали з великої і радісної несподіванки.” У 1940–1941 перебував у протибільшовицькому підпіллі, керував Сокальською округою ОУН під псевдонімом “Ворон”. В березні–квітні 1941 – учасник ІІ Великого збору ОУН в Кракові як один з шістнадцяти представників краю. Згодом під псевдонімом “Ярбей” був окружним провідником ОУН Берестейщини. Один із творців УПА, загально відомий за псевдонімом “Ясень” (“Ясен”): курінний на південній Волині (1943), відтак у 1944 – командир з’єднання “Холодний Яр”, один із командирів найбільшого бою УПА під Гурбами в кінці квітня 1944, з наступного місяця – заступник командира та шеф штабу УПА-Південь. Після загибелі двічі відзначений Золотим Хрестом бойової заслуги І кл. (1945, 1952), підвищений до ступеня майора УПА (при цьому ще за життя його неформально часто титулували “генерал-хорунжим”)

Пам’ятаємо! 1921 - 1923 1932 - 1933 1946 - 1947

Настало пекло. Це вже не був бій маневрової війни. Це була різня. Пощади не було. Повстанці, опинившись у цьому колі смерті, билися по-геройськи… Поранений лейтенант Білінський, колишній міністр морських справ України, з воза розстрілявши з браунінга кількох червоноармійців, останню кулю пускає собі. (С)— Сотник артилерії Григорій Рогозний У бою під Малими Миньками 17 листопада 1921 року, під час Листопадового рейду Армії УНР, загинув 38-річний контр-адмірал Михайло Білинський, міністр Морських та внутрішніх справ УНР і творець української морської піхоти. Будучи пораненим, застрелився, щоб не дістатися до лап окупантів. Його поховали селяни Малих Миньків і тепер місце його поховання невідоме. На фото морський міністр Михайло Білинський (сидить) і його заступник Святослав Шрамченко. Героям слава! ___________________________________ #UMH_УНР #Другий_Зимовий_похід #Нація_воїнів

Підготували для вас теку з найкращими українськими історичними каналами в Telegram ▶️ Підписатися на теку 🤝 Приєднуйтеся та розповідайте друзями

Спогади з книги "За Україну за її волю!"  М.Кучера підстаршини дивізії "Галичина" про перебування в Бреслав-Рамзен-Обершрайбергав у шпиталі, про зустріч з підстаршиною,  кубанським козаком з УВВ: "....В цьому містечку я зустрів підстаршину,кубанського козака з Українського Визвольного Війська,з нашивкою на лівому рукаві блузи з тризубом і буквами УВВ,та інженера-росіянина-білогвардійця,емігранта з Греції,який працював для організації "Тот" при будові Атлантійської оборонної лінії у Франції. Обоє вони хворіли на туберкульоз.Через короткий час їх перевели до приміщення для важко хворих на цю хворобу...." Також цікаве його зауваження,щодо кращої опіки  солдат військ СС : "...У середині травня я отримав вітального листа від бунчужного Могильницького з посвідкою на підвищення мене до десятника (унтершарфюрера) з датою 20-го квітня (День народження Гітлера). У той самий день я дістав подарунок від місцевої СС-станиці,в якому була торбинка цукерок,шоколяда,пачка цигарок і тюбик зубної пасти зі щіточкою. Усе це в маленькому плетеному з лози кошичку,прибраному живими квітами.Мої співжителі були дуже здивовані таким ставленням до мене.Один із них сказав,щоя дістав це за те,що належав до військ СС..." (С) Кучер М. За Україну, за її волю! _______ #UMH_ГАЛИЧИНА #УВВ

Охорона Ратуші українськими стрільцями. #UMH_ЗУНР #Нація_воїнів

​1 листопада 1918 року, коли в Наддніпрянщині розгорталася боротьба Гетьманату з республіканцями, а московська комуна на кордонах України формувала "повстанські" дивізії, щоб під виглядом повстання українців проти ненависного Гетьманату й німецької окупації загарбати Україну, українці Галичини розпочали боротьбу за свою національну Республіку, що мала постати на руїнах імперії Габсбургів.     Почалася ця боротьба із визволення Львова як головного міста Галичини. Зранку українські військові формування опанували Львів. Українці взяли також під контроль  Станіславів, Тернопіль, Золочів, Сокаль, Раву-Руську, Коломию, Снятин, Печеніжин, Борислав тощо. Вдень віденський намісник передав всю владу в Галичині своєму заступнику українцеві Децикевичу. Так постала нова українська держава.    Перед своїм від'їздом до Відня колишній імперський намісник сказав: "Мені старому здається, що справа не піде так легко, як почалася. Ваші противники — це завзяті люди."

Митрофан Очеретько- викладач гімнастики та фехтування в Інструкторській школі старшин Армії УНР. Фото часів Першої світової війни.  Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище (1908), Головну гімнастично-фехтувальну школу (Санкт-Петербург 1913). Учасник Першої  світової війни 1914-1918 рр, кавалер Ордену Св.Георгія. З весни 1918 р. в Армії УНР. Учасник Першого зимового походу Армії УНР ( грудень 1919 – травень 1920 рр.). Начальник розвідувального відділу Партизансько-повстанського штабу, що був створений на початку грудня 1920 р. для організації повстанського руху в Україні. Учасник Другого зимового походу (жовтень 1921 – листопад 1921р.). У 1923 р. повернувся в Україну. 3 березня 1930 р. засуджений до розстрілу. ____ #UMH_УНР #Нація_воїнів

​Воїн-бандурист Дмитро Стопкевич У с. Великий Бобрик Балтського повіту на Поділлі 21 жовтня 1897 р. в родині панотця Келестина Стопкевича народився хлопчик. Назвали його Дмитром. 1913 року, закінчивши духовну школу в м. Тульчині, Дмитро вступив до Подільської духовної семінарії. 1915-го за власним бажанням покинув семінарію, бо захотів повоювати. Того ж року вступив він до Одеської військової школи, з якої вийшов 1 січня 1916 року у званні прапорщика.  20 червня того ж року нерозумна мрія збулася: він від’їхав на фронт. Як воював Дмитро за “царя і отєчєство”, а потім за “душку Кєрєнского”, мені невідомо, лише знаю, що в грудні 1917 р. Дмитро залишив полк і приїхав до Києва. Ось тут почалося справжнє життя, наповнене високим смислом: Дмитро Стопкевич став до лав українського війська. Невдовзі він від’їхав до міста Одеси, де 15 і 16 січня 1918 р. у складі українських військових частин брав участь у боях проти більшовиків. Після перемоги росіян якийсь час переховувався, потім служив у “Союзкредиті”. Паралельно при 5-й Одеській гімназії здав екстерном іспити на атестат зрілості. Тоді ж Дмитро вступив до 1-ї охоронної сотні одеської комендатури. 18 грудня 1918 р., вже як командир сотні, взяв участь у боях проти росіян, які, побиті, змушені були тікати в порт, звідки хотіли евакуюватись до Криму.  Та тут несподівано їм прийшла допомога: з кораблів Антанти, що стояли на рейді Одеси, висадився десант (польський легіон силою 3000 жовнірів і старшин і французькі відділи). Окупанти швидко опанували центр міста та інші райони. Але українці під проводом полковника Кобелька рішуче перейшли у контрнаступ. Особливо тяжкий бій був за двірець... Полковник Кобелько одним із перших увірвався в приміщення залізничного вокзалу. В руках він тримав ручний кулемет. У цей час йому під ноги ворог кинув гранату... Смерть командира не спинила республіканські частини. Поляки і французи ганебно втекли в порт. Тільки ніч вгамувала переслідувачів. “Всі були щасливі перемогою і радісно згадували минулий бій, – писав Дмитро Стопкевич у праці “Бій в Одесі 18 грудня 1918 р.”. – Чекали світу, щоб доконати ворога. Але раптом все перемішалось і замість конечної перемоги ми мусили залишити місто. А справа стояла так: коли було виявлене повне розбиття ворога, команда Херсонського коша Республіканського війська послала старшину до французького командування з... бажанням порозумітись. У відповідь французьке командування наказало, щоби Республіканські війська звільнили Одесу, і лише по звільненню міста вони вестимуть переговори. Команда Херсонського кошу, полковник Філатів і полковник Змієнко вірили в можливість порозуміння з французами, а тому дали наказ про відступ. Тяжко уявити собі, що сталося з вояцтвом при звістці про відступ. Вояки, які з усмішкою йшли до бою, бо були повні віри в свою перемогу, якось змінились. Не стало запалу, зникла віра в перемогу, з’явилась нехіть. Наказом про відступ III-й Херсонський кіш було розбито – і не силою ворога... а наказом своєї команди, що покладала більш на чужу поміч надії, ніж мала віри в свої сили”.  З військом УНР Дмитро відійшов з Одеси. Відтоді ще два роки він уперто бився проти ворогів українського народу, які звідусіль посунули в Україну. Воював у складі Запорозької дивізії, був сотником 2-го Запорозького полку, пізніше підполковником.  21 листопада 1920 р. 1-шу Запорозьку бригаду, де служив Стопкевич, поляки інтернували. В таборах Дмитро пробув до 24 червня 1922 року, коли вдалося втекти до Чехословаччини.  Діставшись до курортного містечка Подєбради, поступив на матуральні курси при Українській господарській академії і відразу, 21 вересня 1922 року, подав заяву до академії. Йому поталанило: хоч і не мав свідоцтва про середню освіту, та його зарахували до УГА. Дмитро довіру виправдав: вчився добре. Ставши учасником Другої капели бандуристів під орудою Василя Ємця, брав активну участь у культурно-мистецькому житті української еміграції. А 26 травня 1928 року з відзнакою закінчив академію, отримавши фах інженера-гідротехніка. #Нація_воїнів

Євген Коновалець з Січовими Стрільцями в Шепетівці,(Хмельницька обл.), жовтень 1919 р. Зліва праворуч: Євген Коновалець, Таісія Юрієва ( дружина Івана), Іван Юріїв,Петро Пасіка, Михайло Матчак та невідомий. _______ #UMH_УНР #UMH_ОУН #Нація_воїнів

21 жовтня 1933 за наказом Проводу Українських Націоналістів, 18-річний Микола Лемик здійснив атентат на радянського консула у Львові Олексія Майлова. На судовому процесі (завдання було здатися польській поліції) Лемик виголосив, що його основним мотивом була помста за Голодомор в радянській частині України. Таким чином, подвиг молодого бойовика ОУН сколихнув західний світ, в якому дізналися про влаштований більшовиками геноцид українців. На світлині Микола Лемик на судовому процесі. #UMH_ОУН #Нація_воїнів

Семен Лощенко – підполковник армії Української Народної Республіки, командир сотні 1-го Українського козацького полку імені гетьмана Богдана Хмельницького. 29 січня 1918 р. брав участь у бою під станцією Крути. Народився 1893 р. В українському війську від травня 1917 р. У бою під Крутами в чині сотника вдало керував імпровізованим панцерним потягом з однією гарматою. На той момент йому було 24 роки. Про Лощенка під Крутами очевидці писали: «незрівняний артилерист, людина великої одваги, стріляв надзвичайно влучно і швидко…». У 25 років – командир пів-батареї гарматного куреня. У 26 років – учасник Першого Зимового Походу. #Нація_воїнів

​23 вересня 1648 року в битві під Пилявцями Військо Запорізьке Богдана Хмельницького розбило польську армію воєначальників Миколи Острога, Домініка Заславського і Олександра Конецпольського. Після поразки поляків у травні 1648 року в битвах під Жовтими Водами та Корсунем і смерті польського короля Владислава IV стихійні повстання сільської і міської бідноти охопили практично всю Україну і вилились у масове знищення польських шляхтичів, католицького духовенства і євреїв-орендарів. У червні канцлер Оссолінський був змушений надіслати до Хмельницького послів на чолі з відомим захисником православ'я Адамом Киселем, щоб зупинити наступ козаків на захід і розпочати мирні переговори. Вимоги Хмельницького були досить скромні - 12-тисячний реєстр, поновленя прав і привілеїв козацтва, повернення забраних уніатами православних церков. 16 липня у Варшаві на засіданні сейму вимоги козаків були частково задовільнені. Розуміючи тимчасовість перемир'я з Польщею, в цей же час Хмельницькийпочав реорганізовувати регулярне військо й на осінь мав 25-тисячну добре озброєну армію. Не втрачали часу і поляки - перш ніж завершились переговори між Киселем і Хмельницьким, в Україну рушило польське військо на чолі з воєнначальниками Миколою Острогом, Домініком Заславським і Олександром Конецпольським кількістю близько 32 тисяч чоловік, підтримуване 8 тисячами німецьких найманців. Щоб випередити поляків, Хмельницький вирушив їм назустріч через Паволоч, Хмільник і 16 вересня зупинився від Пилявцями над Іквою, де збудував укріплений табір. Загалом військо Хмельницького і Кривоноса, котрий отаборився окремо, перевищувало 30 тисяч чоловік. 19 вересня польські полки зупинились за милю від козаків, а 21-го почались локальні сутички за греблю й шанці над Іквою. 22 вересня на підмогу козакам підійшло 6 тисяч буджацьких татар, а 23-го - 4-тисячна білгородська орда. Вирішальна битва відбулась 23 вересня - українські полки пішли в наступ на центр королівського війська. Польська кіннота була розбита і розпорошена, зазнали поразки Мазовецький і Сандомирський полки, а після вступу в бій в ніч татарів поляки розпочали відступ, який незабаром перетворився в панічну втечу. Українська армія захопила всю ворожу артилерію (92 гармати) та величезний обоз з матеріальними цінностями; загальна вартість трофеїв перевищувала 7 мільйонів злотих. Завдяки блискучій перемозі української армії в Пилявецькій битві було повністю звільнено Волинь та Поділля. ____ #UMH_ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ #Нація_воїнів

Вдале полювання. 23 вересня 1945 - За 15 км від Станіслава. Підпільна боївка обстріляла три легкові автомашини, на яких поверталися з полювання офіцери Червоної армії. В результаті обстрілу смертельно поранено заступника начальника політвідділу 38-ої армії полковника Горбачова і легко поранено підполковників Харцієва і Селіхова. ____________________ #UMH_УПА #Нація_воїнів

14 вересня 1920 року Армія УНР зосередилася вздовж лінії Дністра, щоб рано вранці наступного дня здійснити свій героїчний порив у боротьбі за українську свободу. Їх було 6 стрілецьких, одна кулеметна і одна кінна дивізія. 23 тисячі відданих. 23 тисячі тих, для яких Україна була понад усе. Все було проти них: і галичани, які зневірилися у боротьбі, і поляки, які за спинами союзників-українців вже починали домовлятися з Москвою, виторговуючи собі Галичину. Але вони однаково йшли у свій бій і тим закарбувалися на скрижалях ВІЧНОСТІ. Це був останній наступ регулярної Армії УНР. Остання наступальна операція.

​8 вересня 1919 року зі штабу 1-го корпусу Української Галицької Армії  до Києва виїхав парламентар, який мав дізнатися дєнікінського генерала Ніколая Брєдова, чи прийме він місію УНР, очолювану Михайлом Омеляновичем-Павленком, призначену 6 вересня Головним Отаманом УНР Симоном Петлюрою. Хоча сам Петлюра і його ближче оточення у порозуміння з Дєнікіним не вірили, але мусили призначити цю місію за впертим наполяганням керівництва Західної області УНР, очолюваного Євгеном Петрушевичем. Здача Києва 31 серпня, здійснена військовим керівництвом УГА, показало Петлюрі хитливість спілки об'єднаних армій саме на пункті ставлення до біло-московського руху і стосунків з ним. Тож він тепер, напередодні невідворотньої війни з дєнікінцями намагався переконати Петрушевича у її невідворотності. Тодішній Прем'єр-міністр УНР Ісак Мазепа писав згодом: "Вся права опозиція разом з Петрушевичем була рішуче проти війни з Дєнікіним. Тому для нашого уряду не залишалося іншого виходу, як засадничо погодитись на військові переговори з армією Дєнікіна". На руку Петрушевича грали чутки про те, що Антанта, мовляв не допустить до війни УНР з Дєнікіним, на чому Петрушевич вперто наполягав. Поки що лишається недослідженим питання про те, чи не були ці чутки, сперті на окремі висловлювання антантівських політичних діячів, частиною гри Дєнікіна на розкол між керівництвом УНР і керівництвом Західної області УНР. В будь-якім разі Симон Петлюра, сам не вірячи в порозуміння УНР з Дєнікіним, намагався не ігнорувати позиції Петрушевича і дати йому можливість самому переконатися в цьому. Тим часом на півночі Херсонської губернії тривали жорстокі бої дєнікінців з повстанською армією Нестора Махна, а в частині України, окупованій дєнікінцями, з огляду на реакційну політику, запроваджувану ними там, розгортався проти них масовий повстанський рух. Це робило неможливим будь-який альянс УНР з Дєнікіним навіть не беручи до уваги його вперте небажання визнавати УНР, оскільки такий альянс означав би розрив Армії УНР зі своїм народом, швидку політичну смерть тоді і негативну оцінку в неупереджено написаній історії потім. Симон Петлюра з цього погляду був більшим реалістом ніж Петрушевич. #UMH_УНР

8 вересня 1921 - народився Михайло Москалюк (псевдо: «Спартан»), сотенний УПА, один з останніх керівників Української Повстанської Армії, командир сотні УПА імені Михайла Колодзінського. На початку Другої світової війни пройшов старшинський вишкіл у складі Дружини Українських Націоналістів. Воював в складі українського батальйону «Нахтіґаль», та 201 батальйону шуцманшафту Пізніше Москалюк боровся проти радянських партизанів на Поліссі, був важко поранений, втратив око, в 1943 повернувся до рідного села. У 1943-му став підстаршиною вишкільного куреня УНС «Чорні Чорти» ім. Є. Коновальця в Чорному Лісі. Восени 1944-го очолив створену на полонині Малиновище (Богородчанський район) сотню УПА і разом із командиром 4-го ВО «Говерля» М. Твердохлібом («Громом») перейшов на терени Коломийщини. Сотня бойовиків УПА була кількістю близько 300 стрільців. Взяв собі псевдо «Спартан» (від імені 300 мужніх спартанців). Радянська влада за голову «Спартана» обіцяла пів мільйона рублів. Однак ще декілька років «Спартан» був невловимим. Лише 2 лютого 1950 карателям з допомогою зрадника вдалось оточити будинок Москалюків, під яким був розташований схрон повстанців. «Спартан» не здався ворогам живим, він загинув разом зі своєю дружиною Ольгою та ординарцем Прокопом Рибчуком. Зрадник невдовзі був страчений за вироком окружного трибуналу УПА. #UMH_УПА #Нація_Воїнів

8 вересня 1962 р. помер Іван Омелянович-Павленко, командир групи “Наварія” Галицької армії, командир Окремої кінної дивізії, організатор УВВ, генерал-хорунжий Армії УНР. Ось один фрагмент його життя: бій під с. Сидоровим 25 липня 1920 року. Іван Омелянович-Павленко “на чолі свого конвою до 30 козаків та з їхнім командиром підхорунжим Сулейманом, вихопивши шаблю, кинувся назустріч червоним і, доскочивши до ворога, почав рубати за всіма правилами, в чому був великий мистець (…) Генерал І. Омелянович-Павленко з конвоєм повернувся до вітряка із закривавленою шаблею”. Вічна слава! ____________________ #UMH_УНР #Нація_воїнів

Місто Кассель, Німеччина. 5 вересня 1918 р. Стоять: Імператор Кайзер Вільгельм ІІ, Гетьман України Павло Скоропадський. За колоною: Перший стоїть особистий ад'ютант Гетьмана Абдул Західов, четвертий в чорній черкесці з кинджалом полковник Гнат Зеленевський старший осавул і генеральний бунчужний товариш Гетьмана та німецькі вищі офіцери німецького Генштабу. #UMH_Українська_Держава

Ольга: 29 серпня 2014 року розпочався вихід українських військових з оточення під Іловайськом на Донбасі. Регулярні частини збройних сил Росії, що вторглися до України, обстріляли коридор, яким, за домовленістю, мали виходити українські бійці. Іловайська трагедія породила в суспільстві масу хвилювань та суперечок на тему, хто ж винен в ній. Однак, кожен притомний українець знає, що вина в цій трагедії повністю лежить на Росії. Винен той, хто стріляв, калічив та вбивав наших людей. Винен той, хто привів свої війська в Україну саме для того, щоб вбивати нас. Сказати, що винен Путін - значить збрехати. Винна Росія, чинна влада, опозиція, лояльні, нейтральні. Всі винні. "Заступник командира 1-го взводу 1-ї штурмової роти батальйону "Донбас" Дмитро Єсаулов: "29 серпня з ранку я зайшов в штаб генерала Хомчака і звернувся до командувача з пропозицією провести розвідку майбутнього маршруту. Генерал відповів, що "цим займуться військові розвідники [...]" Поки формується колона, ми очікуємо і бачим, як повз нас вирушив бронетранспортер з трьома розвідниками на броні [...] Хлопці поїхали і повернулися за десять хвилин назад. Ми ще спитали в них: "Ну що там?" На що розвідники вигукнули, що все гаразд". Командир батальйону "Миротворець" Андрій Тетерук: "По рації ми слухали переговори нашого перемовника [...] про те, як буде виходити колона. Спочатку були вимоги, щоб ми виходили без зброї,техніки і віддали російських десантників, яких ми повинні були розподілити по колоні. Потім вимоги змінилися, і нам почали говорити про необхідність залишити добровольців, а солдати ЗСУ можуть безперешкодно вийти [...] Коли по нас почали працювати міномети [...], стало зрозуміло, що колону почнуть зараз накривати, і була надана команда на рух." Підполковник Андрій Свєтлінський - командир 1-ї батальйонно-тактичної групи 93-ї окремої механізованої бригади: "[...] О 12.00 годині дня 29 серпня 2014 року 1-ша батальйонно-тактична група 93 окремої гвардійської механізованої Харківської бригади припинила своє існування. Ми рухалися по відкритій місцевості, по асфальтованому шляху, відвертаючи увагу від інших, приймаючи вогонь на себе. Таке завдання формально не ставилося, але по факту так і було. Ударний кулак 1-ї БТГр 93-ї бригади на виході з оточення прорвав на своєму шляху декілька блокпостів супротивника [...] Звичайно, у нашої батальйонно-тактичної групи теоретично існувала можливість вийти з оточення без бою, зі значно меншими втратами. Проте в тій ситуації ми такого права не мали. Інакше легкоозброєні добровольчі батальйони [...] понесли б просто неймовірні втрати... Однозначно стверджувати можу лише одне - якщо б 24-25 серпня Російська Федерація не втрутилася в бойові дії, ввівши кадрові військові частини на територію України, ми б закінчили війну вже в серпні-вересні 2014 року." Боєць другої штурмової роти батальйону "Донбас" Богдан Кириченко: "Те, що трапилося в Червоносільському, боєм не можна назвати - це був розстріл. Нас просто завезли і почали стріляти з підготовлених позицій. Їхала колона, пропустили перші три машини і почали їх розстрілювати на тій дорозі [...] спершу мінометні обстріли, потім одну машину розстрілюють з гранатомета, іншу з ПТУРа, ще іншу - з танка, а четверту крупнокаліберний кулемет "Утьос" решетить." Боєць батальйону "Донбас" Олексій Антіпов (хутір Червоносільське): " [...] Залишки нашої колони прорвалися під шквальним вогнем в селище Червоносільське. Разом з декількома бійцями забігаю в одну з хаи, і бачимо там місцевого мешканця. Ми в нього спитали: - Діду, а де тут у вас в селі розташувалися "ополченці"? На що він зі здивуванням подивився на нас і відповів: - У нас тут "ополченців" немає. У нас тут вже чотири доби росіяни стоять." Боєць батальйону "Кривбас" Юрій Статовський: " Під час руху по нас луплять з усіх боків. Я помічаю на обрії поля викопані нори. [...] Чудове маскування. Незважаючи на тряску і стрибки в кузові нашої вантажівки, починаю відстрілювати магазин за магазином. Вистріляв всі підствольні ВОГи [...]

Поруч зі мною зовсім білий Ігор Мельніков. У нього розпорота рука так, що кістки видно. Сашко Хіщнік деякий час полежав без свідомості - куля в голові. Пройшла майже на виліт і наполовину вийшла з голови. А він ще живий [...] Усю дорогу якийсь суцільний тир, в якому нас невтомно намагаються знищити, але поки що, дякувати Богові, ми якимось дивом рухаємось далі. Щастить. На жаль, не усім." Спогади бійців про Іловайську трагедію, зібрані в книзі Романа Зіненка "Війна, якої не було" ___ #UMH_Східний_фронт  #Нація_воїнів

Слава Перемозі! Ми продовжуємо шлях, котрий був розпочатий нашими прадідами в Перші визвольні змагання. Попри порязку в тій війні, боротьба українців продовжувалась. Комуністи влаштовували Голодомор, а поляки проводили пацифікацію, щоб знищити віру українців в соборну Україну. Разом з Другою світовою війною українські сили розпочнуть Другі визвольні змагання. Проте знову нас чекатиме поразка, але не кінець боротьби. 24 серпня 1991 року відновлення Української державності. Деяким учасникам бою під Крутами пощастило дожити до цієї дати. Проте наша війна з одвічним ворогом забрала багато гідних воїнів як в 20 сторіччі, так і в 21. Тому пам’ятайте, завдяки кому можете сьогодні святкувати незалежність! Дякую за чин полеглим воїнам! Тим, хто воює, бажаємо дожити до історичної перемоги над росією!

16 серпня 1901 р. народився Юрко Гаврун, козак 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, юнак Спільної юнацької школи Армії УНР, учасник 1-ї Олімпіади українських студентів у ЧСР (Прага, 20 – 23.10.1924; 1-ше місце “зі скоку з тичкою”). #UMH_УНР #Нація_воїнів

1-й Курінь Українського Війська ім. "Холодного Яру" Одна з перших українських військових формацій, що була сформована вже в влітку 27 липня, 1941. В Рівнoму, на святі української Державності на площі Старого Замку, у присутності 10 тисяч людей, відбулася урочиста присяга Першого куреня Українського війська ім. Холодного Яру та посвячення прапора як частини УНРА. Особовий склад куреня налічував 480 бійців. Тоді також було освячений і прапор жовто-синій прапор куреня, з тризубом з одної сторони і надписом "Воля Україні - або смерть!". Вже наступного дня курень отримав казарми і почав тренуватися, підготовлювати молодший офіцерський склад. В обовязок куреню також входити стерегти радянських полонених. З серпня 1941, курінь отримав статус Cхідного навчального батальйону. ____________ #UMH_ХОЛОДНЙ_ЯР #Нація_воїнів

9 серпня 1919 року Київська група Армії УНР, очолювана Юрієм Тютюнником, визволила від большевиків Жмеринку. Бої за місто відзначалися крайньою жорстокістю, бо Жмеринка як вузлова станція мала дуже велике стратегічне значення. Її здобуття українцями відрізало південну групу 12-ї Красної армії від її північної групи, яка запекло билася за Київ. У боях за Жмеринку ворог використав аж 7 панцерних потягів. Власне вони й дозволили ворогові вирватися з оточення, пробивши заслони 1-го корпусу УГА, який мав відрізати ворогові шлях до відступу. Увірвавшись до міста, козаки Тютюнника взяли у полон 450 красноармійців. ____________________________ #UMH_УНР #Нація_воїнів

6 серпня 1914 року Австро-Угорська Імперія оголосила війну Російській Імперії. Того ж дня Головна Українська Рада створена 1 серпня у Львові, звернулася до українців із закликом вступати до лав Українських Січових Стрільців (УСС), що стояли під проводом Бойової Управи УСС, створеної 4 серпня з делегатів ГУР, Січового Союзу та товариства «Сокіл». УСС були першими українськими частинами Австро-Угорщини, відібраними за національною ознакою, і мали, в тому числі велике значення для створення військового словництва, термінології, фольклору, пісні й музики (оркестра УСС), для устійнення форми українського однострою (мазепинка). #UMH_УСС #Нація_воїнів

Петро Колісник - "Черник" (1927 – 16.01.1953) Народився в с.Великі Чорнокінці Чортківського р-ну Тернопільської обл. Член ОУН. У 1943-1945 ройовий в сотні «Сірі Вовки». Із серпня 1945 р. напідпільній роботі на Кремянеччині З 1949 р. на Сході України З групою діяв у Київській , Вінницькій та Камянець - Подільській обл. Неодноразово приймав участь в боях із загонами МГБ і нападах на військові гарнізони, міста і села, під час яких скоювались терористичні акти над працінками МГБ , совпартактивом , сексотами , здійснювалися спалення приміщень радянських установ, а також розгром колгоспів. Захоплений МГБ 29.04.1952 р. , в с.Майдан-Вербецький Летичівського р-ну Камянець-Подільської обл. 15 листопада 1952 року вироком військового трибуналу Київського військового округу за ст. 54- 1 "а", 54-1 "б" , 54-8, 54-11 КК УРСР засуджений до розстрілу з конфіскацією майна. 16 січня 1953 р розстріляний у м. Києві. #UMH_ОУН #Нація_воїнів

30 липня 1944 р. в оточеній криївці в с. Дермань Здолбунівського р-ну Рівненської обл. загинув начальник крайового штабу УПА-Південь , колишній нач. штабу УПА-Північ , офіцер Російської імператорської армії , підполковник Армії УНР Леонід Ступницький - "Гончаренко". Будучи виданий зрадником , Леонід Ступницький - "Гончаренко" в своєму останньому бою застрелив солдатів з 207-го батальойну 17-ої бригади Внутрішніх військ НКВС - мол. сержанта Увдовиченка і рядового Некрасова, після чого бачучи безвихідне становище підірвався гранатою. Тіло Ступницького чекісти виставили на центральній площі Дермані для впізнання, після чого місцеві жителі поховали його вночі. 22.04.1945 р. рішенням Української Головної Визвольної Ради, затвердженим наказом Головного військового штабу УПА 27.04, був посмертно підвищений до рангу генерал-хорунжого УПА з датою старшинства з дня загибелі. Мешканці Дермані впродовж усього часу існування СРСР доглядали могилу генерала. В середині 90-х на могилі було встановлено пам’ятник. ________ #UMH_УПА #Нація_воїнів