[ᚼ]Вільне Козацтво.

Христос воскресе! Батьку отамане кошовий! Якраз на Великдень привезла мені астраханська почта твоє дружнєє ласкавеє письмо і 25-рублевую писанку. Зробив ти мені свято, друже мій єдиний! Таке свято, таке велике свято! що я його і на тім світі не забуду. Не видержав, голубе мій сизий (та який би його вражий син і видержав?). Упився, та так щиро упився твоїм могоричем, що аж голомозину собі розкроїв. От що зробив ти мені своєю не так писанкою, як братнім щирим словом. Тільки що схаменувся я од твого слова і взяв уже перо в руку, щоб написать тобі спасибі, аж приходить із Гур’єва почта і привозить мені листи із самого Пітера. Один пише молодий козак Маркович з товариством і шле мені на починок трохи грошенят. Пише, що молоде товариство в столиці складчину для мене зробило. Треба було б і в другий раз упиться, але я якось видержав, тілько (без сорома казка) тихенько заплакав. Другий лист із столиці ж. Пише мені курінний Лазаревський і упевняє мене, що незабаром мене випустять із цієї широкої хурдиги. Він пише, що добрий цар наш уже дав приказ розбивать мої кайдани. І плачу, і молюся, і все-таки не вірю. Десять літ неволі, друже мій єдиний, знівечили, убили мою і віру і надію, а вона була колись чиста, непорочна, як те дитятко, взятеє од купелі, чистая і кріпкая, як той самоцвіт, камень ошліфований! Але чого не зробить риторда химська? Я трохи-трохи не одурів на сім тижні. Та й тиждень же удався! Не дармо я його виглядав десять літ. Десять літ! Друже мій єдиний! Вимовить страшно. А витерпіть? І за що витерпіть? Цур йому, а то я справді одурію. Тепер думаю ось як зробить. Як, дасть Бог, дождуся з корпусного штабу одпуску, то думаю навпростець через Астрахань ушкварить на Чорноморію. Я ще її зроду не бачив. Треба хоч на старість подивиться, що то таке та славна Чорноморія. А поки те буде, посилаю тепер тобі, друже мій єдиний, своє поличчя. Нема в мене, брате, нічого білше тепер. Як дасть Господь милосердний, приїду сам на Січ, то може, ще який-небудь привезу тобі гостинець. Одного боюся, щоб не потребовали мене часом в Оренбург. А може, дасть Бог, що й не потребують. На чортового батька я їм тепер здався. Чи старий Щепкін ще живий? От щира козацька душа! І молода, як у дитини. Чи не пишеш ти йому часом? Як пишеш, то целуй його за мене. Яку він там тобі «Пустку» читав? Я, поганий з мене батько, забув свою рідну дитину. Прислав мені із Пітера курінний Панько Куліш книгу своєї роботи, названу «Записки о Южной Руси», писану нашим язиком. Не знаю, чи дійшла до Чорноморії ся дуже розумна і щира книга. Якщо не дійшла, то випиши, не будеш каяться. Такої доброї книги на нашому язику ще не було дрюковано. Тут живо вилитий і кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на лодоні показана. Куліш тут свого нічого не додав, а тільки записав те, що чув од сліпих кобзарів, а тим самим і книга його вийшла книга добра, щира і розумна. Послав би тобі, друже мій єдиний, свій екземпляр, але я ще сам добре не начитався, мене, спасибі, люде добрі книгами не забувають. Нема, нема, та й пришле хто-небудь. А журнала уже десятий рік і в очі ні одного не бачив і не знаю, що там і діється в тій новій, чи современній, літературі. Сам не написав нічого, бо мені було заказано писать. А тепер уже і Бог його святий знає, чи й напишу що-небудь путнє. Я ще не дуже зостарівся, та знівечився, друже мій єдиний. А може, дасть Господь милосердний, ще одпочину та на старість попробую писать прозу. О віршах уже нічого й думать. Прощай, мій єдиний друже! Може, дасть Бог, що се літо побачимось, а поки те буде, цілую тебе, як брата рідного, а ти поцілуй за мене свою стару і перецілуй своїх діточок. І не забувай искреннего твоего друга кобзаря Т. Шевченка. Умисне пишу тобі на одному листочку, щоб було де поличіє положить і щоб конверт не дуже важив.

Дякуйте Господу, добрий бо Він, бо навіки Його милосердя! Нехай скаже ізраїль, бо навіки Його милосердя! Нехай скаже дім Ааронів, бо навіки Його милосердя! Нехай скажуть ті, хто боїться Господа, бо навіки Його милосердя! У тісноті я кликав до Господа, і простором озвався до мене Господь! Зо мною Господь, не боюся нікого, що зробить людина мені? Господь серед тих, що мені помагають, і побачу загибіль своїх ненависників.

Одним із таких деспотичних державних утворень на слов’янських землях стала держава на берегах річки з фінською назвою Москва. Під свої ноги Москва підкорила не лише безпомічні напівдикі угро-фінські племена черемисів, мордви, вогулів, але й квітучі татарські царства Казані та Астрахані, де ще в наш час, через чотири століття, корінні жителі не розуміють жодного слова російською. Дуже цікаво, що саме в ті часи, за того ж царювання, коли Москва підкоряла іноплеменні держави, проти Москви повстали її ж слов’янські землі. Грозний і його опричники винищили десятки тисяч мирних мешканців Новгорода і Пскова. Результатом безумств московських царів та політики поневолення, утисків і насильства, яку проводила Москва, став розпад і навіть тимчасове припинення самого існування Московії. На початку XVII століття, в Смутний час, Московська Русь була розбита і окупована поляками, шведами та козаками. Такі були плоди московської політики завоювань, жорстокості й насильства — підсумки звірств Івана Грозного і злочинів Бориса Годунова. Це була держава, в якій усі громадяни були безправними рабами, де законом був свавілля коронованих деспотів, а засобами внутрішньої політики — доноси, катівні, тортури, диби, батоги й сокири. Держава, яка перетворила релігію та церкву на безсилу й сліпу зброю своєї політики, а домашнє вогнище й сім’ю — на в’язницю. Коли згадуєш історію Московської держави з XII по XIV століття і трагічну катастрофу, якою закінчився цей період московської історії на початку XVII століття, на думку спадає історія виникнення, становлення, експансії та могутності радянської держави нашого часу.

«Коли ми вступаємо в Тиждень Свободи (25–31 жовтня), я хочу, щоб Ви, як лідер козацького американського товариства, знали, що я повністю підтримую платформу Республіканської партії, зокрема щодо питання звільнення всіх поневолених народів. Як Президент, я докладу всіх зусиль для того, щоб питання незалежності та самовизначення козаків було піднято в Організації Об’єднаних Націй. У холодній війні цінні можливості, які відкриваються завдяки еміграційним спільнотам, мають величезне значення. Я прагнутиму належним чином використати козацький потенціал у цій боротьбі. Я застосую всі мирні засоби – економічні, дипломатичні, моральні та інші ефективні способи – для забезпечення свободи народу Козацької держави. Ми, ті, хто захищає свободу вдома та за кордоном, маємо діяти спільно, щоб досягти наших спільних цілей. Почнімо це вже зараз, під час святкування Тижня Свободи, і з Божою допомогою продовжимо після листопадових виборів, аж поки всі народи знову не здобудуть свободу».

скажімо, у 1937 році Україна дає 70.5 тисяч тонн вугілля, а Урал — лише 13 тисяч тонн. Можна сміло говорити про поворот до України як найголовнішої бази промислового постачання (залізо, вугілля) земель під Москвою. І тепер головним завданням Москви стало геополітично зв'язатися з Україною. Московський грач поспішає. Його завдання нелегке. Насамперед треба зв'язати саму столицю з водними шляхами, бо, як каже совітський геополітик, ...Москва стоїть саме посередині між Окою і Волгою. Волга тече на північ від Москви, а Ока — на південь. Обидві ріки, мов порозумілись, бо обходять довкола нашої столиці і зливаються коло Ґорького (Нижнього) (Константинов). Отже, перше — це закінчити 128 кілометрів каналу Волга—Москва.

"...Господь Всемилостивый, будь с Тобою, Наш вольный Край, казачий Край! Тебе мы преданы душою; Ты — на земле земной наш рай! Воля, слава, честь Отчизны — Вот девиз наш боевой! За Казакоию родную Каждый смело иди в бой! Пусть весь мир на нас восстанет; — Пусть цепями нам грозит, — Наш народ за Край свой станет: Иль умрет, или победит! Нам братство, равенство, свобода Знакомы целые века. Мы — дети вольного народа — Гордимся Краем казака. Воля, слава, честь Отчизны — Вот девиз наш боевой! За Казакоию родную Каждый смело иди в бой! Пусть весь мир на нас восстанет; Пусть цепями нам грозит, — Наш народ за Край свой станет: Иль умрет, или победит! И в час невзгод за Край свой вольный Мы станем каменной стеной!.. Народ Казаков свободной, Господь Всемилостивый, будь с Тобой!.. Воля, слава, честь Отчизны — Вот девиз наш боевой! За Казакоию родную Каждый смело иди в бой! Пусть весь мир на нас восстанет; Пусть цепями нам грозит, — Наш народ за Край свой станет: Иль умрет, или победит!"

Брати кубанці! З рук до рук! З хати до хати! А незважаючи на старання! І так нам голови були запаморочили, що ми стали слухняним знаряддям у руках російського правительства і чужим робили все, що воно нам наказувало. Мучили себе, мучили нас і гребли, що таке ж майбутнє для козацьких старців поневолений народом, щоб бути в ярмі московському та вириватися. А вже ж Росію ми вирятували. Коли прийшла революція – Фінляндія, Польща, Естонія, Литва та Латвія визволилися – і інші народи. Та пішла революція і на козаків, хоч їм це дуже і не важко, і все було розвіялось, і ми тільки починали стояти на сторожі „обшечурусского діла“, і в самій Москві були повстання, забрали Ради, та своя доля незрозуміла. І заколот визволити своє життя з московських кайданів зростав у Кубанській Україні. Але тут вже наші служники російського правительства підпалили ще раз Москву і вступили до нас з Москвою і вдарили руками на наших побратимів – на козаків! Нам стало ясно, що ми з цими росіянами ніколи не поженемося на спілці. І на це ж таки були всі гріхи – ось такі ж самі радянські руки, що знову підступно гатили наші землі і це були „обшечурусскіє люди“. Комітет Визволення Кубані Цей текст є закликом до боротьби проти російського панування, що належав до історичного періоду визвольних рухів Кубанського краю. 

"Козакія повинна стати оплотом боротьби проти безбожної більшовицької тиранії та зберігати наші споконвічні християнські традиції." – зі споминів Пана Гетьмана

Безсила є та ідея, яка обмежується лиш «альтруїзмом» до себе, а позбавлена «скаженої злоби» проти чужого світу. - Дмитро Донцов.

Мы открыли двери в новую эпоху идеологического Казачества. Построение страны без границ и восстановление братства двух дружеских народов: украинского и Казачьего. Мы восстанавливаем историю и пишем новую вместе, так что если в твоих жилах течет украинская казачья кровь – присоединяйся и бери в руки перо или оружие.