[ᚼ]Вільне Козацтво.

[🇺🇦] Парад Вільного козацтва, 1917 рік

–•– І ось по революції лунає клич до відокремлення українців в особливі частини. Не тільки ті, які бодай трошки розцінили етичність боротьби своїх предків, але й ті, в кого в серці тлів огонь любови до всього свого рідного, відгукнулись на цей поклик. Це була ознака національного прояву всіх синів народньої маси, одірваних війною від своїх родин. –•–

- "Відродження Вільного козацтва в Україні в 1917 році" спогади Демида Гулая. –•– #фото #унр #україна #спогади –•– [✙] Пᴇᴩɯий ᴨᴀнциᴩний [✙] Зʙ'яɜᴀᴛиᴄя ɜ нᴀʍи

Козацькі повстання проти більшовиків: боротьба за Дон і Кубань Знищення козацької державності не відбулося миттєво. Після Жовтневого перевороту козаки стали одним із перших народів, які організували активний збройний опір більшовикам. Донська, Кубанська та Терська республіки, що постали у 1917–1918 роках, не просто проголосили свою незалежність, а й намагалися відстояти її зі зброєю в руках.

«Дон є незалежною державою, заснованою на волі народу»,

— проголосила Конституція Військового Круга Донської республіки. Історія цієї боротьби була кривавою, а її результат — фатальним для козацтва. На сторінках емігрантської преси, зокрема в «Козакії», детально описуються події тих років. Козаки стали останньою перешкодою для встановлення більшовицького контролю над Півднем Росії.

«Дон — це джерело контрреволюції; саме тут вирішується не лише доля козаків, а й доля всієї Росії»,

— заявив Троцький, коли Червона армія рушила на знищення Донської республіки. Під командуванням генерала Краснова козаки боролися за утримання незалежності, отримуючи обмежену допомогу від Німеччини. Тим часом Кубанська республіка намагалася вибудувати союз із Українською Народною Республікою, шукаючи підтримки серед інших народів, які намагалися вийти з-під влади Москви. Однак сили були нерівними. У квітні 1918 року більшовики проголосили утворення так званої Радянської Донської республіки, фактично анулювавши незалежність козаків. Проте навіть після окупації боротьба не припинилася.

«Партизанська війна розпочалася в той момент, коли 10 000 комісарів із Москви були відправлені керувати адміністрацією на Дону»,

— зазначає документ. Козаки билися до останнього. Відомий рейд генерала Мамонтова в 1919 році, коли козацька кавалерія прорвалася на 200 кілометрів углиб червоних територій і зайняла Тамбов, показав, що спротив ще триває. Але внутрішні чвари, зрада генерала Денікіна, який не визнавав козацьку незалежність, і значна перевага більшовиків у ресурсах призвели до трагедії. Результат став катастрофічним: десятки тисяч козаків було знищено, їхні міста спалено, а території розділено між радянськими адміністративними одиницями.

«З 18 червня 1923 року ім'я і значення “козак” мали бути стерті»,

— пишуть автори документу. Але пам’ять про ці повстання жила в еміграції, де публікації про боротьбу стали єдиною можливістю донести до світу правду. Боротьба за козацьку державність була жорстокою, але не марною, адже кожна сторінка цієї історії є уроком про ціну свободи та наслідки її втрати. [ᚼ]Вільне Козацтво🇺🇦🇺🇦 [ᚼ]Зв'язок: @CossacksVitokBot

Відкрито продаж! Книга: "Онтологія Абсолютизму" Тираж: лімітований Розмір: А5+ Ціна: 450 ₴ / 11 € —•—

"Ідеологія сама у собі дія."

Замовити: 🤩[☧]Анграта бот —•— 📷[☧]Інстарграм-крамничка ↩️[☧]Турове серце Відгуки

Москва незмінна: історія тиранії та експансії Москва завжди була осередком деспотизму, поневолення та жорстокості. Її історія — це не шлях цивілізаційного розвитку, а літопис підкорення, знищення та безперервного насильства. Із XVI століття і донині вона залишається джерелом загроз для сусідів і власного народу. Ще за доби Івана Грозного московська влада вела політику загарбань, знищуючи тих, хто чинив опір. Георгій Александров зазначав:

«Москва покорила не только беспомощные полудикие угро-финские племена черемис, мордвы, вогулов, но и цветущие татарские царства Казани и Астрахани, где еще в наше время, через четыре столетия спустя, коренные жители не понимают ни одного слова по-русски.»

Розширення московської держави супроводжувалося терором і нищенням. Опричнина Івана IV залишила за собою ріки крові — тисячі людей були страчені в Новгороді та Пскові. Але головним ворогом московського режиму завжди залишався власний народ. XVII століття принесло кризу, що стала логічним наслідком політики насильства. Держава, побудована на гнобленні, зазнала катастрофи:

«Московская Русь была разбита и оккупирована поляками, шведами и казаками. Таковые были плоды московской политики завоеваний, жестокостей, насилия.»

У наступні століття Москва не змінила своєї сутності. Радянський Союз став лише новою формою того ж деспотизму, що існував у Московії. Совєтський громадянин успадкував дух імперського рабства:

«Советский человек вылез на свет Божий из Московского царства... он считает духовной прародиной советского деспотизма Московскую Русь.»

Москва завжди відзначалася особливою жорстокістю. Одна з найцинічніших ілюстрацій — публічна страта трирічної дитини, сина Марини Мнішек та Лжедмитрія II:

«Где еще, в какой стране, и в какое время казнили публичной казнью трехлетняго ребенка, как это имело место в Москве у Серпуховских ворот?»

Це не випадковий епізод, а частина московської політичної традиції. Повстання Разіна, Болотникова, Пугачова — це відчайдушні спроби звільнитися, які Москва завжди придушувала з нещадною жорстокістю. Той самий гніт відчула на собі й Україна. Будь-яка спроба вийти з московського ярма зустрічала штики та кайдани. У XIX столітті Олександр Герцен закликав українців і поляків об’єднатися проти імперії:

«Не только Польше, не только Украйне не следует оставаться с Россией, но следует им соединиться, итти на Москву и разгромить это исполинское здание рабства.»

Історія триває. Москва XXI століття — це та ж сама Москва, що й у XVI, XVII чи XX століттях: осередок імперського насильства та загроза для всіх вільних народів. Але будь-яка імперія приречена на занепад.

«Если Москву не уймут теперь, не обезоружат ее, дав возможность освободиться от нее порабощенным ей народам... то гибель эта не за горами.»

 Настав час для історичної розв’язки. Народи, які століттями страждали від московського гніту, мають об’єднатися. Історія дає шанс розірвати це ярмо — і цей шанс не можна втратити. [ᚼ]Вільне Козацтво🇺🇦🇺🇦 [ᚼ]Зв'язок: @CossacksVitokBot

Геноцид козаків: забута трагедія XX століття Одним із найстрашніших злочинів більшовицького режиму, загубленим у кривавому хаосі ХХ століття, стало цілеспрямоване винищення козацтва. Ця трагедія, задовго до того як світ заговорив про Голокост чи геноцид вірмен, стала першим масштабним етносоціальним винищенням народу у ХХ столітті. Козаків оголосили поза законом, їхні міста знищили, а населення — розстріляли або відправили в табори смерті.

«18 червня 1923 року був виданий декрет, що наказував стерти ім'я та значення “козак”»

— читаємо в документі. Те, що почалося як «розкозачення», швидко переросло в справжній геноцид. Більшовики бачили в козаках головну загрозу своєму режиму, адже саме цей народ боровся за свободу, відкидав московське ярмо та зберігав традиції незалежного воїнського самоврядування.

«Дон був військовою республікою, незалежною державою, що мала свій народ, свою територію та виконавчу владу»

— нагадує джерело. Саме тому Ленін і Троцький ухвалили рішення про повну ліквідацію козацтва як соціального й етнічного явища. Геноцид мав системний характер: знищення відбувалося через розстріли, голод, депортації та масові страти.

«У козацькій станиці за один день було арештовано 234 куркулі, 200 представників середнього класу та 400 бідняків»

— пише автор. Про масштаби терору свідчать факти: більшовики відбирали харчі, доводячи населення до канібалізму, руйнували цілі поселення, а для боротьби з повстанцями висилали цілі армії. Та найбільше зрадництво чекало на козаків у 1945 році, коли західні держави, що проголошували себе захисниками свободи, видали 32 тисячі козаків у руки Сталіна. Британці та американці цинічно обдурили козаків, обіцяючи їм службу у своїх колоніях, а потім оточили їх танками, били прикладами й передали НКВД.

«Козаки, що рятувалися від комуністів, пройшли тисячі миль… і Захід їх убив»

— читаємо у документі. Те, що сталося в Лієнці, стало останньою сторінкою цієї трагедії: тисячі чоловіків, жінок і дітей були або розстріляні, або відправлені на вірну смерть у ГУЛАГ. Геноцид козаків не просто забрав сотні тисяч життів, він знищив цілий народ, перетворивши його на історичну тінь. Як зазначено в документі,

«Захід, сорок років підтримуючи комунізм, тим самим допоміг викопати собі могилу».

І справді, злочини проти козацтва стали прологом до катастроф, що обрушилися на Європу у ХХ столітті. Але попри всі спроби стерти пам’ять, козаки продовжують існувати, і їхня історія — це попередження для всього світу: мовчання перед обличчям зла веде лише до нових трагедій. [ᚼ]Вільне Козацтво🇺🇦🇺🇦 [ᚼ]Зв'язок: @CossacksVitokBot

Б'є дванадцята! Брате Козак! Настав час зрушити культурний терен і відкрити світові велич козацького ладу. Сьогодні, як і завжди, наша справа потребує нових сил, які допоможуть нести ідеї Вільного Козацтва у світ. Запрошуємо тебе до наших лав! Чи володієш стилосом, пензлем чи знаєш, як надихнути інших? Тоді саме ти можеш стати частиною нашої спільноти! Ми шукаємо: • Писарів, які вміють працювати зі словом, створювати тексти та хроніки; • Редакторів, які вивершать наші матеріали до досконалості; • Художників, здатних оживити історію в образах; • СММ-спеціалістів, які поширять наше слово у цифровому світі; • Рекрутерів, що залучатимуть нових побратимів до нашої справи. Якщо відчуваєш покликання, не гай часу — долучайся до Вільного Козацтва! Деталі за посиланнями: @CossacksVitokBot @CossacksVitokBot @CossacksVitokBot

Кубанські козаки в Києві, 1918 рік. Архівний фільм про перебування кубанців в Українській Державі гетьмана Скоропадського. #кубань Рух Визволення Кубані | Контакт

Козацька національна самобутність: доля народу у вигнанні Козацтво, яке століттями відстоювало свою особливу ідентичність, опинилося перед загрозою втрати національної самобутності в умовах еміграції. Розкидані по світу, козаки не просто боролися за виживання, а й прагнули зберегти свою культурну та духовну спадщину.

"Лише у власній державності кожен козацький Край може знайти забезпечення збереження Козацтва як такого, забезпечення культурного, економічного та побутового розвитку"

– зазначає один з авторів статті про федерацію козацьких земель. Водночас проблема збереження ідентичності ускладнювалася розпорошеністю по різних країнах і тиском чужих культур. У той час як одні народи знаходили захист у національних державах, козацтво було змушене боротися за своє визнання.

"Козацька федерація — програма Козакії — прагне охопити всі Краї та Землі Європейського Козацтва"

– ця ідея підкреслювала усвідомлення того, що без спільного культурного простору козаки ризикували розчинитися в інших етносах. Проте навіть у вигнанні козацька свідомість не згасла. Історична пам’ять, мова, традиції продовжували жити, хай і поза рідними степами.

"Спільність козацької самобутньої культури, спільність психологічного козацького типу, спільність історичного минулого… — усе це з непереборною силою штовхає окремі козацькі Краї один до одного для злиття в єдиній союзній державі — Козакії".

 Ця думка показує, що навіть через десятиліття після втрати державності козаки не втратили духу нації, усвідомлюючи свою культурну й історичну унікальність. [ᚼ]Вільне Козацтво🇺🇦🇺🇦 [ᚼ]Зв'язок: @CossacksVitokBot

Браття і сестри! У час, коли Україна знову вступила в еру виборювання своєї справжньої незалежності — духовної, політичної та економічної — на фронтах визвольної війни свої інтереси, разом із інтересами Української держави, виборюють також козацькі полки. Вони воюють не лише за нашу, а й за свою батьківщину. Близькі як географічно, так і ментально, наші рухи єднаються у спільному протистоянні східному ворогові, тим самим ще більше поріднюючи два сталі народи. Кубанське козацтво, що завжди було частиною української історії, сьогодні продовжує боротьбу за свою ідентичність і свободу. Ми закликаємо нашу авдиторію підтримати рухи Козацького простору, зокрема "Рух визволення Кубані" та журнал "Вільне Козацтво". Їхня діяльність — це не лише збереження історичної пам’яті, а й активна участь у сучасній боротьбі за правду, гідність і національну справедливість. [☧]Ꭺнᴦᴀᴩᴛᴀ [☧]Зʙ'яɜᴀᴛиᴄь ɜ нᴀʍи: anghartainfo@gmail.com [☧]Ꭰᴏᴧучиᴛиᴄь дᴏ ᴄᴨіᴧьнᴏᴛи: @AnghartaBot

Імперський рух в еміграції Після краху Білої армії у 1920 році значна частина російської еліти опинилася в еміграції, намагаючись зберегти свою ідентичність та боротися проти більшовицького режиму. Разом із ними в еміграції опинилися й тисячі козаків, які сподівалися на відродження своєї державності. Однак між білоемігрантами та козацькою діаспорою швидко виникли серйозні суперечності. Головною причиною цього стало різне бачення майбутнього Росії: російські монархісти та республіканці не визнавали козацької самостійності, тоді як козаки прагнули створити власну державу – "Козакію". Білоемігрантська інтелігенція розглядала козаків як невід'ємну частину російського народу і категорично відкидала їхні прагнення до незалежності. Як зазначалося у публікаціях того часу,

"козаки завжди були частиною Великої Росії, а їхня автономія – лише адміністративна умовність".

Особливо жорстку позицію займала російська монархічна преса в Парижі, зокрема газети "Последние новости" та "Возрождение", які відкрито критикували козацький рух та його прагнення відокремитися від Росії. Водночас, у козацькій еміграції сформувалося окреме бачення майбутнього. Видання "Вільне козацтво", яке фінансувалося Польщею, наполягало: "Козаки ніколи не були росіянами, ми маємо свою історію, культуру і землю, яку мусимо повернути". Відтак між двома групами емігрантів точилася жорстка інформаційна війна. Крім ідеологічних суперечностей, між білоемігрантами та козаками точилася боротьба за матеріальні ресурси. Відомо, що Париж був одним із головних центрів російської політичної еміграції, і там базувалися численні організації, що претендували на фінансову підтримку з боку західних урядів. Козаки, отримуючи допомогу від Польщі та певною мірою від Франції, стали об’єктом атак з боку російських емігрантів, які вважали їх "зрадниками єдності Росії". В одному з донесень польської розвідки, яка контролювала діяльність козацької еміграції, прямо зазначалося, що

"конфлікт між козаками і росіянами в Парижі досяг апогею, ідеологічні розбіжності загострюються через фінансові питання".

Козацькі діячі звинувачували білих емігрантів у тому, що ті навмисно дискредитують їхні організації, щоб обмежити доступ до ресурсів. В одному з листів представника козацької організації до польського уряду наголошувалося:

"Ми не можемо розвивати нашу діяльність через наклепи, що поширюються російськими групами в Парижі. Вони хочуть позбавити нас легітимності та змусити Захід відмовитися від підтримки нашої справи".

До середини 1930-х років конфлікт між козаками та російськими емігрантами став публічною проблемою. Російські монархічні та праві республіканські кола остаточно відмовили козакам у праві на незалежність. Натомість козаки почали все більше орієнтуватися на Польщу, яка використовувала їх як частину своєї антиросійської політики – Прометеїзму. Як писав один із лідерів російської еміграції:

"козацький сепаратизм – це загроза єдності Білої ідеї, вони стають знаряддям у руках ворогів Росії".

У відповідь один із діячів козацької еміграції заявив:

"Ми не збираємося бути маріонетками у ваших імперських фантазіях. Ми не росіяни, ми – козаки!".

Зрештою, козацька еміграція опинилася в ізоляції. Західні країни, включно з Францією, почали більше підтримувати російські емігрантські групи, оскільки вони здавалися політично стабільнішими. Польща, яка спочатку фінансувала козаків, також почала втрачати інтерес до їхньої справи через внутрішні конфлікти у козацьких організаціях. Конфлікт між козаками та російськими емігрантами був неминучим через фундаментальні розбіжності у їхніх політичних ідентичностях. Російська еміграція бачила козаків як частину єдиної імперії, тоді як самі козаки прагнули незалежності. В результаті ця боротьба лише сприяла ослабленню антибільшовицьких сил за кордоном, що, зрештою, полегшило Радянському Союзу нейтралізацію своїх політичних ворогів. Козацька ідея незалежності залишилася лише у вигнанні, а їхній голос у міжвоєнній Європі так і не був почутий повною мірою. [ᚼ]Вільне Козацтво🇺🇦🇺🇦 [ᚼ]Зв'язок: @CossacksVitokBot

Гетьманський Гарнізон розширюється, з розширенням діяльність ростуть й потреби, серед яких 3d-принтер creality cr-k1c (та розхідники в форматі PLA пластику) для виготовлення складних деталей, друку модифікацій зброї та дронів, то ж вчергове звертаємось до прихильників гетьманської ідеї з проханням фінансової підтримки Мета: 28000 ₴ Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/9e3BkERzie Номер картки банку: 4441 1111 2166 2294 (monobank) ☨ ᎩᏟᎱД ⚡ | Долучитись | Підтримати

Відкрито продаж! Брошка: "Inquietum cor" Матеріал: Срібло Тираж: лімітований Розмір: 15х15 мм Ціна: 500 ₴ / 12 € Знижка по УБД та при купівлі від двох шт —•—

"Три стріли як страстні цвяхи, серце геройське пронизають. Три обітниці дані своїй землі, своєму роду й самому собі — як якори рятівні, авантюристу на туманних роздоріжжях особистих "Ілліад". Роблять велетнем у праці. Віртуозом у слові. Лишають на грунті віри."

—•— 👤[☧]Турове серце ✈️[☧]Турове серце Бот 📷[☧]Інстарграм-крамничка 💬[☧]Турове серце Відгуки

Козаки у російській імперії: від автономії до інструменту влади Козаки, що виникли як вільні воїни у прикордонних степах, з XVI століття поступово стали важливою частиною військової системи Російської імперії. Їхня автономія і унікальний устрій спочатку приваблювали московських царів, які використовували козаків для розширення своїх володінь та зміцнення впливу. Російські імператори перетворили їх на інструмент військової експансії, розширюючи кордони імперії за рахунок нових територій. Російська влада не лише залучала козаків до війни, але й поступово обмежувала їхню свободу, інтегруючи у свою державну систему. Козацькі старшини отримували офіцерські звання та дворянські титули, що зміцнювало їхній зв’язок з імперією. До XIX століття козаки стали символом лояльності до царя та головною силою у придушенні повстань. Як зазначено у дослідженні,

"у XIX та на початку XX століть козаків розглядали як опору царської влади, доручаючи їм придушення повстань і визвольних рухів".

Однак, попри лояльність старшини, козацький народ зберігав власну ідентичність, що нерідко ставало причиною конфліктів із центральною владою. Російські урядовці, розуміючи потенційну небезпеку козацької автономії, поступово обмежували їхні права. Зокрема, наприкінці XIX століття було ліквідовано частину традиційних козацьких інституцій, а їхній устрій підпорядкували імперським законам. Після революції 1917 року роль козаків змінилася кардинально. Як зазначено у документі,

"більшовицька влада з самого початку оголосила війну козакам, намагаючись знищити їх як соціальну групу".

Вже у грудні 1917 року Народний комісаріат скасував обов’язкову військову службу для козаків, конфіскував їхню зброю і уніформу, що завдало удару по їхніх військових традиціях. Ці заходи, доповнені депортаціями та репресіями, призвели до масштабного руйнування козацької культури. Таким чином, козаки, що свого часу стали символом військової сили Російської імперії, перетворилися на її жертву. Їхня історія в імперії демонструє, як влада може використовувати народ для своїх цілей, поступово позбавляючи його автономії та перетворюючи на інструмент політики. [ᚼ]Вільне Козацтво🇺🇦🇺🇦 [ᚼ]Зв'язок: @CossacksVitokBot

1910 «...Оренбурзьке козацтво, сформоване на рубежі XVIII століття, стало одним із найвиразніших проявів військово-аристократичної традиції, де свобода поєднувалася з дисципліною, а служба монархові набувала сакрального характеру. Це було не просто військове формування, а своєрідний соціальний порядок, який черпав свою силу в органічному зв’язку з природними ландшафтами степу. Козаки Оренбуржжя втілювали ідею «благородного служіння», в якому особистий добробут підпорядковувався загальному ідеалу захисту імперії та духовної єдності. Їхні кодекси честі й взаємодії нагадували середньовічні лицарські ордени, але були адаптовані до суворих умов степових кордонів, створюючи своєрідну автономну військову аристократію. Порівнюючи оренбурзьке козацтво з розвитком ідеї вільної військової аристократії на Сході, зокрема в Японії, можна побачити як подібність, так і контраст. Самурайська культура теж спиралася на поняття служіння — дайме або сьоґуну, але підкріплювала це суворими моральними кодексами, такими як бусідо. На відміну від козацького устрою, який інтегрувався в імперську систему, самураї поступово втрачали свою автономію, перетворюючись на бюрократичний клас. В обох випадках ми спостерігаємо прагнення до синтезу свободи та порядку, однак козацтво демонструє більш гнучкий і демократичний підхід до організації військової еліти, тоді як Схід тримався суворої ієрархії. Таким чином, оренбурзькі козаки представляють унікальний феномен: військовий орден, що залишався вірним монархії, зберігаючи елементи внутрішньої свободи та самоврядності.» [ᚼ]Вільне Козацтво спільно з Першим Панцирним🇺🇦🇺🇦 [ᚼ]Зв'язок: @CossacksVitokBot

Шлях виживання і боротьби Громадянська війна в Росії (1917–1923) стала однією з найтрагічніших сторінок в історії козацтва. Втративши підтримку царського уряду, який століттями використовував козаків для експансії та придушення повстань, вони опинилися на межі знищення. Більшовицька влада розпочала процес так званого "розкозачування", що включав репресії, депортації та навіть фізичну ліквідацію козаків як соціальної групи. Лідер більшовиків Володимир Ленін порівнював ці дії з жорстокими репресіями у Вандеї під час Французької революції, чим фактично виправдовував масове насильство над цим народом. Загроза знищення змусила багатьох козаків емігрувати, щоб уникнути репресій. Перші хвилі еміграції розпочалися наприкінці 1919 року. Учасники Кубанської крайової ради та поранені воїни Добровольчої армії вирушили до Константинополя, а звідти — до Сербії, Болгарії та інших країн Європи. Після падіння Криму в листопаді 1920 року тисячі козаків були евакуйовані до Туреччини. Однак не всі встигли врятуватися: багато хто потрапив до полону більшовиків і змушений був служити в Червоній армії, сподіваючись знайти нагоду для втечі. Особливо важливу роль козацька еміграція відігравала у Польщі. Після польсько-більшовицької війни (1919–1920) на території Другої Речі Посполитої залишилося кілька тисяч козаків. Польща, зацікавлена у послабленні СРСР, активно підтримувала козацький визвольний рух. За сприяння польського уряду та маршала Юзефа Пілсудського у 1927 році в Празі був створений Комітет Вільного Козацтва, метою якого було об'єднання козацької діаспори для боротьби проти радянської влади. Комітет, який складався переважно з донських та кубанських козаків, став символом надії на відновлення козацької автономії та створення незалежної держави "Козакія". Козаки в еміграції не тільки прагнули до політичної боротьби, а й зберігали свою культурну ідентичність. У Варшаві та інших європейських містах видавалися газети й журнали, такі як "Голос Козаків" і "Вільне Козацтво", де обговорювалися питання автономії, історичної справедливості та боротьби з більшовицьким режимом. Проте еміграція була сповнена викликів. Фінансові труднощі, конфлікти між лідерами та тиск з боку радянської розвідки ускладнювали діяльність козацьких організацій. Еміграція козаків після громадянської війни стала не лише трагедією, але й важливим етапом збереження їхньої самобутності. Опинившись у вигнанні, козаки боролися за своє право на існування як окремого народу, демонструючи світові приклад стійкості й готовності захищати свої ідеали навіть у найскладніших умовах. [ᚼ]Вільне Козацтво🇺🇦🇺🇦 [ᚼ]Зв'язок: @CossacksVitokBot

Дорога одна — співпраця Лютнева революція 1917 року стала початком падіння монархії в Росії. Тимчасовий уряд, який прийшов на зміну царській владі, оголосив своїм принципом незмінність прав і свобод, зокрема свободи слова. Однак такі ідеали, у поєднанні з загальним занепадом, стали вироком для армії, що і так перебувала в стані деградації. Цим скористався Ленін, поширюючи ідеї дестабілізації та необхідності поразки у війні. Його агітаційна кампанія принесла плоди: дезертирство в армії набуло масового характеру, а дисципліна остаточно зникла.

«Упадок дисциплины привел к массовому дезертирству солдат, уходивших с фронта с оружием в руках и отправлявшихся «по-домам»,

— йдеться у свідченнях тих часів. Небайдужі офіцери, бачачи такий стан справ, змушені були залишати свої пости, тікаючи на Дон та Кубань. Початок громадянської війни ознаменувався тим, що комуністи витіснили козацькі сили до Новоросійська, де відбулося безліч трагедій. Захоплені райони ставали свідками грабежів, убивств, насильства — тих самих явищ, які супроводжували комуністичний режим завжди і всюди. При цьому радянська влада мала у своєму розпорядженні величезний промисловий і військовий потенціал: «Большевики захватили с фронта все оружие, имея кроме этого в своем распоряжении склады, фабрики и заводы изготовлявшие им оружие, боеприпасы и аммуницию». Козаки ж були позбавлені таких ресурсів, але продовжували боротьбу, навіть коли ворог перевершував їх чисельно у 10–20 разів. У 1929 році радянська влада остаточно розгромила останні козацькі сили. Це стало початком безпрецедентного терору. Арешти, репресії, колективізація — усе це обрушилося на населення Дону та Кубані.

«Аресты казаков производились вместе с женами, стариками, детьми. Для сбора арестованным давали полчаса времени, чтобы одеться, обуться и взять с собою столько продуктов и вещей, сколько можно было самому на своих плечах унести».

Арештованих заганяли до вагонів, двері яких зав’язували дротом, і під охороною НКВС відправляли до холодного Сибіру. Подальші репресії супроводжувалися примусовою колективізацією. У колгоспах за «трудодні» видавали їжу, якої не вистачало навіть для мінімального виживання. У 1933 році неврожай лише загострив трагедію. Радянська влада назвала це саботажем і почала виселяти козаків станицями й хуторами, замінюючи їх переселенцями з центральної Росії. Наша священна відповідальність — пам’ятати ці жертви, боротися за повалення комуністичного режиму та координувати свої зусилля з тими, хто прагне цього досягти. *Матеріал підготовлено на основі статті А. Павлова з журналу «Козакія», випуск 5. [ᚼ]Вільне Козацтво🇺🇦🇺🇦 [ᚼ]Зв'язок: @CossacksVitokBot

Тяжіння на схід Козацтво — символ волі, сили й культурного тяжіння на схід Козацтво стало унікальним явищем української історії та культури, яке поєднало військову, соціальну і духовну функції в одній ідеї. Зародившись у XVI столітті на теренах степів Великого Лугу, воно виросло з традицій воїнів-скотарів, які отримали спадок ще від давніх скіфів. У центрі козацького життя завжди стояли ідеали свободи, братерства, самоврядування та боротьби за справедливість, які знаходили відображення у Запорозькій Січі, а згодом поширилися на інші регіони. [ᚼ]Вільне Козацтво🇺🇦🇺🇦 [ᚼ]Зв'язок: @CossacksVitokBot

Відлига для козацтва Наприкінці громадянської війни 1923 року більшовики видали директиву, за якою навіть згадка слова «козак» могла призвести до заслання у Сибір чи, що гірше, до смертельних репресій. Ця політика стала логічним продовженням трагедії, що розпочалася ще в часи Керченського конфлікту. Саме тоді більшовицька влада, заперечуючи легітимність Донського отамана, мобілізувала війська Московського та Казанського округів, щоб придушити будь-який спротив і утвердити свою владу на козацьких землях. Через десятиліття, наприкінці 1930-х, ставлення до козацтва почало змінюватися. Радянська влада скасувала заборону на козацтво, дозволила відновлення козацьких хорових ансамблів, повернення традиційних костюмів та навіть часткову реорганізацію козацьких військових підрозділів. Одночасно з цим у суспільстві зростала зацікавленість козацькою історією та культурою. Значного поширення набула література, присвячена козацькому минулому. Наприклад, Д. Петров-Бирюк написав низку популярних книг: «Сказание о казаках», «Кондратий Булавин», а також «Сыны степей донских», яка викликала глибокі емоції у читачів. А. Скрипов у своїй праці «На просторах Дикого Поля» висвітлив маловідоме «Єсауловське повстання», яке охопило 56 станиць у 1792–1794 роках. Ця подія, як виявилося, залишалася маловідомою навіть для зарубіжного козацтва. Ленінградський державний університет видав книгу В. Мавродіна «Восстание Пугачёва», яка стала результатом глибокого архівного дослідження. Портрет Пугачова і його віра Особливий інтерес викликав портрет Ємельяна Пугачова, виконаний у іконописному стилі. На ньому Пугачов постає у козацьких шатах — хутряній шапці та кофтані. Важливо підкреслити, що він був глибоко віруючим старовіром, а його релігійна фанатичність впливала на прийняття жорстких рішень. Свідчення його коротких судів красномовні: — В Бога віруєш? — Ні! — Повісити! — В Бога віруєш? — Вірую! — Прочитай «Отче наш». — Не знаю. — Брешеш, підлюко! На шибеницю його! — В Бога віруєш? — Вірую! — Прочитай «Богородицю». — «Богородице Діво, радуйся...» — Досить! Але ж як ти, стерво, Бога віруєш, а заповідей Його не виконуєш? На перекладину його! Парадокси радянської політики щодо козацтва Початкове знищення козацтва, як фізичне, так і культурне, змінилося періодом загравання з його спадщиною. Водночас це відродження було позначене пропагандистськими цілями: формування нової історичної спільноти, використання козацької спадщини для антицарської пропаганди та створення радянської версії історії. Матеріал підготовлено на основі п’ятого випуску журналу «Казакія», 1962 рік. [ᚼ]Вільне Козацтво🇺🇦🇺🇦 [ᚼ]Зв'язок: @CossacksVitokBot

Conoces Rusia? Територія, що за 400 років зросла у чотири рази, а населення, яке з 1722 року збільшилося вдесятеро за 200 років, — це не результат природного розвитку, а наслідок поневолення народів. У резолюції, ухваленій в Антигуа у 1958 році, сказано:

«Апетит пожирача народів ясно простежується протягом століть: від Петра Великого до Івана Грозного, до Катерини ІІ, Миколи ІІ, Леніна, Сталіна та Хрущова. В результаті воєн чи дипломатичних зусиль, мирним шляхом або через насильство, російська територія, яка на початку XIV століття становила 540 тисяч квадратних кілометрів, на сьогодні зросла до 25 мільйонів квадратних кілометрів. Це означає безперервне розширення на 125 квадратних кілометрів щодня.»

Наші принципи Ми не прагнемо розділити Росію, але вважаємо, що поневоленим народам мають бути повернуті їхні землі й права, які були відібрані насильницьким шляхом. Імперська експансія Росії протягом століть — це трагедія для багатьох народів, і відновлення їхньої незалежності є актом історичної справедливості. Сучасна Росія, успадкувавши апарат комуністичної тиранії, продовжує тримати в неволі як власний народ, так і тих, кого було підкорено раніше. Кожен, хто здобуває свободу, не лише повертає собі гідність, а й руйнує основи цієї системи, наближаючи кінець її впливу. Тому антикомуністи в самій Росії повинні зрозуміти: без підтримки національних визвольних рухів їхня боротьба проти залишків більшовицького режиму приречена. Лише визволення поневолених народів зможе остаточно зруйнувати імперські амбіції та привести до демократичного майбутнього. [ᚼ]Вільне Козацтво🇺🇦🇺🇦 [ᚼ]Зв'язок: @CossacksVitokBot

Донська Державність Лютий 1917 року став початком кардинальних змін на Дону. Донські козаки швидко взяли владу у свої руки, але паралельно в Новочеркаську революційні сили утворили обласний революційний комітет. Його метою було протистояти козацькій владі та авторитету Військового Кругу. Козаки не змирилися з цим викликом. Організація «Союз донських козаків» оголосила декларацію та заявила про взяття влади у свої руки. Революція лютого 1917 року зробила Дон автономною провінцією в складі Російської республіки з відновленням діяльності Кругу та виборами Атамана – вперше за 194 роки. Однак подальші події, зокрема більшовицький переворот восени 1917 року, поставили Дон перед фактом нової реальності. 7 листопада військо отамана генерала Олексія Михайловича Каледіна взяло на себе всю повноту влади в межах Війська Донського. Цей день став точкою відліку для проголошення незалежності Дону. 10 грудня Дон офіційно проголосили самостійною державою. Учасники Військового Кругу ухвалили низку історичних рішень:

1. Захищати Дон до останньої краплі крові. 2. Оголосити Круг верховною державною владою на території Війська Донського. 3. Затвердити, що Військовим Атаманом може бути лише донський козак, якого Круг наділяє всією повнотою влади.

Проте незалежність Дону виявилася недовговічною. Уже 12 лютого 1918 року більшовицькі сили взяли Новочеркаськ, а Військовий Круг було розігнано. Незважаючи на це, козацький спротив на цих територіях залишався живим ще довго, символізуючи прагнення до свободи та відданість своїй землі. Ця боротьба донських козаків стала однією з найяскравіших сторінок історії революційного періоду. Вона демонструє, як в умовах змін і потрясінь народ намагався зберегти свою ідентичність та захистити право на самовизначення. [ᚼ]Вільне Козацтво🇺🇦🇺🇦 [ᚼ]Зв'язок: @CossacksVitokBot