Альтернативне літературознавство
前往频道在 Telegram
415
订阅者
无数据24 小时
+27 天
+130 天
数据加载中...
相似频道
标签云
进出提及
---
---
---
---
---
---
吸引订阅者
九月 '269月 '26
九月 '26
+6
在0个频道中
八月 '26
+7
在0个频道中
Get PRO
七月 '26
+11
在1个频道中
Get PRO
六月 '26
+6
在0个频道中
Get PRO
五月 '26
+13
在2个频道中
Get PRO
四月 '26
+24
在1个频道中
Get PRO
三月 '26
+8
在0个频道中
Get PRO
二月 '26
+4
在0个频道中
Get PRO
一月 '26
+4
在0个频道中
Get PRO
十二月 '25
+2
在0个频道中
Get PRO
十一月 '250
在0个频道中
Get PRO
十月 '25
+6
在0个频道中
Get PRO
九月 '250
在0个频道中
Get PRO
八月 '25
+8
在2个频道中
Get PRO
七月 '25
+5
在0个频道中
Get PRO
六月 '250
在1个频道中
Get PRO
五月 '25
+10
在0个频道中
Get PRO
四月 '25
+4
在0个频道中
Get PRO
三月 '25
+8
在1个频道中
Get PRO
二月 '25
+9
在0个频道中
Get PRO
一月 '25
+36
在2个频道中
Get PRO
十二月 '24
+66
在2个频道中
Get PRO
十一月 '24
+7
在0个频道中
Get PRO
十月 '24
+10
在0个频道中
Get PRO
九月 '24
+18
在0个频道中
Get PRO
八月 '24
+7
在0个频道中
Get PRO
七月 '24
+64
在2个频道中
Get PRO
六月 '24
+2
在0个频道中
Get PRO
五月 '24
+6
在0个频道中
Get PRO
四月 '24
+1
在0个频道中
Get PRO
三月 '24
+13
在0个频道中
Get PRO
二月 '24
+8
在0个频道中
Get PRO
一月 '24
+18
在0个频道中
Get PRO
十二月 '23
+188
在0个频道中
| 日期 | 订阅者增长 | 提及 | 频道 | |
| 28 九月 | 0 | |||
| 27 九月 | 0 | |||
| 26 九月 | 0 | |||
| 25 九月 | 0 | |||
| 24 九月 | +1 | |||
| 23 九月 | +2 | |||
| 22 九月 | 0 | |||
| 21 九月 | 0 | |||
| 20 九月 | 0 | |||
| 19 九月 | 0 | |||
| 18 九月 | 0 | |||
| 17 九月 | +1 | |||
| 16 九月 | 0 | |||
| 15 九月 | 0 | |||
| 14 九月 | 0 | |||
| 13 九月 | 0 | |||
| 12 九月 | +1 | |||
| 11 九月 | 0 | |||
| 10 九月 | 0 | |||
| 09 九月 | 0 | |||
| 08 九月 | 0 | |||
| 07 九月 | 0 | |||
| 06 九月 | 0 | |||
| 05 九月 | 0 | |||
| 04 九月 | 0 | |||
| 03 九月 | +1 | |||
| 02 九月 | 0 | |||
| 01 九月 | 0 |
频道帖子
Спробую написати дуже короткі відгуки про книжки, які я читала паралельно з «Нескінченним жартом»
📘 «Крудо» — перший художній роман Олівії Ленг. Обсягом, звісно, це не те щоб роман (128 с.), але можливо, ми почали називати так тексти за великі ідеї та здатність за потреби бути масштабованими до роману.
Модифікована біографія американської письменниці Кеті Акер читалася б набагато краще, якби у нас переклали хоча б найвідоміший її «Blood and Guts in High School». Саме цю книжку Ленг цитує найчастіше — і оце буквальне цитування мені трохи заважало, цитати тут відчуваються нитки, що стирчать з одягу (але так з цитуванням відбувається часто).
📆 Модифікація тут насамперед часова: Кеті народилася в 1947 і померла від раку п’ятидесятирічною; Ленг переносить свою героїню в ХХІ століття, заводить їй Твіттер і переосмислює її життєві події через свою призму. Підставою розпоряжатися чужою біографією саме так може вважатися прийом привласнювання, який саме Акер використовувала. Нічого не маю проти — це скидається на те, як в соцмережах створюють сторінки давно померлим митцям і генерують від їх імені дописи, селфі, рекламу й інший контент. Олівія Ленг зробила це дещо елегантніше і винахідливіше.
Загалом мені сподобалося — в «Крудо» є нерв, щирість і розум.
До речі, зробила висновок, що така кількість сторінок добре пасує книжкам для поїздок. Прочитала цю у відрядженні — зайшло як в суху землю.
| 2 |  Пауза на цьому каналі була добровільною і я відбула її з радістю. Але все хороше коли-небудь закінчується 😅 Час повертатися, почну з відгуку на «Нескінченний жарт» (1996) Девіда Фостера Воллеса.
Оскільки відгуки я писати розучилася, це радше будуть роздуми на тему.
Спочатку відсіємо всіх, кому це може бути нецікаво. Отже, «Нескінченний жарт» — це зумисно ускладнена книжка про Північну Америку, теніс, мистецтво і наркотики (порядок невизначальний). Центральна локація — Бостон, будівлі Енфілдської тенісної академії для дітей і підлітків і реабілітаційний центр Еннет-хаус. Для всіх, хто лишився: скоріш за все, ви знайдете щось власне, що здасться вам ключовою темою. Надто вже велика книжка (1520 сторінок, два томи в укр.виданні), не знайти — не вийде.
Спершу спробую відповісти на питання «На що це схоже», якщо ви не впевнені, чи віддавати Видавництву Жупанського 1700 гримнів. «Нескінченний жарт» — це нібито персонажів та ідеї усіх романів Делілло перебили на блендері й закатали в одну велику банку. За щільністю дещо нагадує Пінчона. В післямові Максим Нестелєєв більше написав на тему схожості.
Чому Північна Америка, а не США, наприклад? Бо описується недалеке майбутнє, в якому літочислення і географія дещо змінені. І Штати вже не ті, хоча канадські сепаратисти в новому світі є — напевно треба глибоко копати, щоб зрозуміти всі відсилки.
🎾 А от тенісні референси за бажання можна знаходити всюди, бо ж будь-які спортивні метафори гарно лягають на опис будь-якої діяльності. В тому числі на стиль тексту. Накидувати можна довго: наприклад, тенніс — це не командна гра (що очевидно), втім, парна. Глядачі слідкують за переміщенням м’яча (теж зрозуміло), а гравець формує силу удару не лише рукою, а й усім тілом (менш очевидно). У тенісного корта досить складна геометрія, і від того, наскільки вдало гравець її використовує, залежить хід гри. І далі доцільно проводити паралелі з (не)керованим хаосом стилю Воллеса і розстановкою персонажів у романі.
👪 Ключовими персонажами в «Нескінченному жарті» можна вважати родину Інканденца: ✝ батька-режисера і засновника Енфілдської тенісної академії; матір, яка управляє тією академією, і трьох їхніх синів — Гела (розділи з ним часто написані від першої особи), Маріо та Оріна. Власне, серія фільмів-картріджів батька і має назву «Нескінченний жарт». Мені схоже на те, що його специфічне, либонь напіваматорське і безперечно божевільне кіно вивертає назовні людські страхи. Бо ж навіть називаючи документальний фільм про підлітковий тенісний чемпіонат «Тут ніхто не програє» режисер фокусується на одному з базових страхів.
📍 Залежностями автор щедро наділяє практично кожного персонажа. Різного роду наркотиками герої намагаються «відбалансувати» свій психічний стан: чим тобі не гра в теніс. Тільки для багатьох з них гра закінчується тим, що життя викидає їх за корт. Наприклад, в рехаб Еннет-хаус. До речі, зацініть алітерацію: Енфілд, Еннет, енонімус (анонімні наркомани (NA), алкоголіки (AA) й усі інші групи, зусрічі яких Воллес докладно описує). З усім тим, в «Нескінченному жарті» залежності не зводяться до речовин. Що справедливо, бо врешті викид дофаміну забезпечують те саме мистецтва і медіа, ігри та спорт, споживацтво і бренди (привіт, Делілло), кохання і секс тощо.
В підсумку, Девід Фостер Воллес, письменник, викладач, фінансовий директор Дандер Міффлін і самогубця, робить нам усім велику ласку, стверджуючи, що дія в романі відбувається у вигаданому майбутньому. Бо «Нескінченний жарт», з усім своїм безумством — дуже реалістичний роман. | 233 |
| 3 |  Коротше, я знайшла оригінал фото 🙌
Що там футбол, вболіваєте чи пофіг?) | 180 |
| 4 |  +2By the way, якщо є бажання розвіртуалитися і поговорити про книжки (не тільки мою 😅) – приходьте.
На цьому тижні буду в трьох містах. | 367 |
| 5 |  Life is a book 📖
#життябентежне | 350 |
| 6 |  +3🧱 Дочитую я зараз цю цеглину. Звісно, в ній польський погляд на історію, хоч авторка і запевняє прям на обкладинці, що це «подорож через 7 кордонів і 5 морів». Але такі речі як «погроми Хмельницького» або «сліпці, осліплені козаками» тут зустрічаються регулярно.
Та я до іншого веду. Тиждень тому Ольга Токарчук була в Києві на «Книжковому Арсеналі». І модератор Андрій Любка чи то філігранно її потролив (до чого я схиляюся), чи якимось дивом пропустив особливий момент польсько-українського бромансу.
📌 Недослівна цитата Любки, який зараз служить у війську:
«.. я оце відпрошувався у командира, казав, що буду модерувати розмову з Нобелівською лауреаткою. А він мені: та що нобелівка, ось якби це був ОРДЕН БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО..»
Завіса. Радію, що більшість глядачів одягли навушники з синхронним перекладом — можливо, не так багато чули моє хрюкання від сміху.
P.S. Вперше у житті стояла в черзі за автографом. | 408 |
| 7 |  Там на великих каналах несеться про відгуки на твори українських авторів. Мені, звісно, є що сказати — як письменниці передусім. Але як не подавай свій досвід, правильно його зрозуміти зможуть хіба близькі люди, за що їм дякую 💙
Я дуже рідко відгукуюся про книжки сучукрліту, хоча їх читаю. Чула від знайомої, яка муштрує райтерів, що наші письменники колег не читають, і напевно це не дуже правильно. Я передусім берусь за ці книги, бо хочу бути в курсі «трендів» і не повторювати ідеї. Та й загалом рада підтримати гривнею авторів і авторок.
Ось така солідарність, втім, я не очікую такого ж ставлення.
Струснула білим пальтом і показую, що взяла на найближчі пару місяців. | 352 |
| 8 |  За даними Rork, я читаю «Осінь для ангела» Євгена Пашковського вже 10 днів 🫠
440 сторінок. Читаю часом годину і більше на день. Кінця не видно | 338 |
| 9 |  📚 Абрахам Ян Хосебр «Тетраморфеус. Liber T» (2025-∞)
Зараз серед іншого читаю нонфікшн про переваги «багатомовного мозку» — тобто про можливості, які отримують полілінгви. Якщо ви знаєте кілька мов — то зможете вільніше читати «Тетраморфеус», де для латині, англійської та інших мов не передбачено перекладу. Але куди важливіше володіти «мовами» міфології, релігії, філософії, мистецтва etc. — без них читання нагадуватиме візит у картинну галерею із зав’язаними очима.
Добра новина в тому, що цей текст дуже густий і «добрати» сенси можна навіть з мінімальним багажем і гуглом (а якщо не хочете гуглити — читайте сцени 18+, буде вам їбліт, бо скіки можна тягати ту «Аделіну»)😅 Врешті Хосебр навіть створюючи власні інтерпретації сюжетів не гребує загальними правилами і цитує сотні (тисячі?) створених людством міфологічних патернів. Але це не суперплагіат — бо ж тоді ми мали назвати плагіаторами художників, що використовують чорний і червоний, якими малювали до них. Це мегаколаж або багатовимірний ребус, в якому особисто я побачила шлях героя після смерті батька-бога і пошук нових сенсів у вищезгаданих «мовах».
До речі, про бога. Такий собі Псевдо-Діонісій Ареопагіт вважається засновником «негативного» богослов’я: він вважав, що описувати бога — марна справа, бо розумінню він не піддається, і краще використовувати заперечення, тобто говорити чим НЕ є бог (а він не є нічим сущим). Абрахам Хосебр дає кілька десятків визначення бога, звісно, порушуючи настанови ареопагітиків. На мою думку, це одна з найцікавіших частин книги, і сподіваюся, що в наступних томах ця форма буде якось переграна, бо вона справді літературно вдала.
Так само хочеться відмітити руйнування четвертої стіни, яке автор використовує не для того, щоб розвернути історію як об’ємний куб у просторі, а для того, щоб прокоментувати те, як вона написана (принаймні я так зрозуміла — і так, «пасхалку» у відгуці на свою книжку про цей момент теж зрозуміла) 🙃 Тож ця «розбита стіна» — радше про самоіронію над змістом, а не про художні засоби, яких у «Тетраморфеусі» насипано щедро (найбільш впадають в око внутрішні рими, стилізації під старовинні тексти, рефрени й досить неординарні порівняння). Художні засоби використовуються циклічно — повсюдно либонь зустрічаються лише алюзії. З якогось моменту книжка читалася не як роман, а як «збірка текстів» або ж радше «книга текстів» (така назва точніше говорить про цілісність), що містить прозові та поетичні оповіді й велику (!) кількість ілюстрацій.
Ілюстрації — комплементарний елемент цього тексту (від англійського «complement» — доповнення). Правду кажучи, з ними мені було складнувато, мабуть, на те й розраховано. Якщо по класиці картинки мають розслабляти увагу, щось пояснювати, то тут я дивилася їх і часто поверталася до прочитаного, шукаючи пропущений пазл.
Якщо ви дочитали до кінця відгуку, то розповім вам про спойлер наприкінці книги. У двох післямовах автор пише про китів, слонів і черепах «Тетраморфеуса», тобто про те, на чому базується текст. Але направду, якби я знайшла це раніше, мені було б не так цікаво читати.
Чекатиму продовження.
Видавництво Руслана Халікова | 1 018 |
| 10 |  📚 Колсон Вайтхед «Нікелеві хлопці»
Якщо ви дивилися на нетфліксі документалки про виправну систему для дітей і підлітків у США, то сама тема цієї книжки не буде для вас сюрпризом. Можливо, шоком — бо насилля має здатність шокувати знову й знову, — але не сюрпризом. Загалом по темі можу сказати, що радянські виправні заклади для неповнолітніх навряд чи поступалися рівнем жорстокості. Свого часу вивчала як обходилися з бездомними підлітками у 1930-х в СРСР, і зробила висновок, що це напевно одна з найстрашніших сторінок в історії союзного держутворення.
Але повернімося до «Нікелевих хлопців».
Отже, є «Академія Нікеля» — виправна школа, куди потрапити легше, ніж здається. Там відбуваються страшні речі — далі спойлерити не буду. Автор використовує документальні свідчення й оповідає про заклад на прикладі історії темношкірого хлопця Елвуда.
В книзі досить сильно прописана психологія жертви, яка потрапила в систему. Також є про реабілітацію або ж, якщо це надто гучно сказано, подальше життя хлопців. Втім, особисто мені в книзі найбільше запам’яталося те, як висвітлене питання расизму. Йдеться про американські 60-ті, тобто пік руху за права темношкірих, і «Нікелеві хлопці» додають контексту джерелам цього руху.
Сказати більше складно. Вайтхед — досвідчений письменник, він не схибив у побудові сюжету та розкритті персонажів. Хіба що мені в коротких романах завжди бракує сторінок 50 для детальніших описів — але це дуже суб’єктивна і необов’язкова думка. Тож однозначно рекомендую для читання. Фільм теж постараюся якось глянути.
Видавництво #книголав
Переклала Олена Любенко | 321 |
| 11 |  🗓️ Квітень.
На «Нікелевих хлопців» напишу короткий відгук завтра. На «Тетраморфеус» – постараюся зробити розгорнутий на вихідних.
P.S. На цьому скріні добре видно, що коли нема сил читати, беру погортати вірші 🫣
В цьому місяці був Стус. | 251 |
| 12 |  Ну шо, всі вижили на «Книжковій країні»? 😅
P. S. Ось ще одна причина більше любити «Книжковий Арсенал» | 320 |
| 13 | продовження ⬇️⬇️⬇️
На жаль, мені не далися математичні виміри цієї книжки. Але її тематична багатошаровість очевидна.
✔ Тут і постмодерністська повоєнна параноя — либонь, найлегше трактувати двотомник як історію провини за американську атомну бомбу, скинуту на Японію, і множинність наслідків цієї події. Чим не наслідок: «Усі родини живуть і помирають, з метою створити зрадника, який врешті-решт зітре назавжди їхню історію». За такої теорії, зрадником стає батько, що прирік нащадків на розплату.
✔ Також тут йдеться пошук ідентичності — американсько-єврейської родини, знедомленої та позбавленої спогадів про ключові події власної історії. Цікаво, що в сиблінгів врешті виникає бажання залишити континент і рушити в Європу.
✔ До речі, зі спогадами або ж з пам’яттю у героїв складні стосунки. Час від часу виникають аномалії — як-от небажання Боба відкривати прощальний лист Аліси, що може трактуватися як відмова знати та заперечення втрати. Але з іншого боку, Боб, за словами одного з героїв «підніс скорботу до рівня, що перевершує те, що вона оплакує».
✔ Мертві (здебільшого) вчені — ще один повноцінний шар тексту. Можливо, навіть ключовий для розуміння, але я вище написала, що з розумінням у мене важко. Але в цілому наукові теорії з різних галузей (математика, фізика, філософія) можна використовувати як ключ до розуміння персонажів. Дякувати небу (перекладачу), для цього є виноски й післямова.
Деякі додаткові герої книжки заслуговують на власні спінофи. Не буду вас втомлювати переліком, скажу лише, що Малюк — продукт галюцінацій Аліси, «відколотий фрагмент її душі» — либонь найцікавіший. Напевно, він «анти» в усіх сенсах — антагоніст героїні, її «темна» сторона, антидот її потягам, антитеза її міркуванням. Він ще й її зовнішня протилежність, хоча, мабуть, дивно говорити про зовнішність галюцінаційної яви.
Так, і це в Малюка з Алісою «бічна партія» в «Пасажирі». Вони з’являються на початку кожної глави, і зацініть іронію — в першому томі Аліса дискутує з глюком, в другому — з психіатром.
На цьому все. Я тільки що погортала книжки на наліпках, які клеїла під час читання, і зрозуміла, що не розповіла і десятої частини своїх вражень. Це поки що найсильніший текст року.
Видавництво Темпора
Переклад Максима Нестелєєва | 374 |
| 14 |  📚 Кормак Маккарті «Пасажир», «Стелла Маріс»
Не хочеться переказувати анотацію цього двотомника, проте хочеться, щоб відгук був самодостатнім для тих, хто не читав. Спробую в баланс.
Маккарті — автор маскулінних романів про виживання, принаймні українською не було шансів переконатися в іншому (наразі в “Темпорі” вийшли «Дорога» і «Кривавий меридіан»). «Пасажир» і «Стелла Маріс» мають низку суттєвих відмінностей від уже виданого, і правду кажучи тепер ця двійка — мої улюбленці.
Тут не буде кровожерливої жорстокості: боротьба за виживання приймає частіше (хоча не виключно) внутрішній характер. Тут нарешті є повноцінно розкритий жіночий образ: власне в «Пасажирі» соло буде у брата Роберта/Боба (є «бічна партія», але про неї згодом), в «Стеллі Маріс» — у сестри Алісії/Аліси.
♡♥ Відносини між цими двома — предмет окремої розмови. А і Б (в післямові перекладач ще раз пояснює цей фізматовський жарт) перебувають у взаємозалежності з початку життя до смерті. Єдинокровні та єдиноутробні брат і сестра, закохані одне в одного.
Насправді питання інцесту у фабулі як на мене має просте пояснення. В сумнозвісному маскулінному всесвіті Маккарті у героїв не так багато перешкод для кохання. По суті, автор обрав ледь не єдину причину, яка заважає центральним персонажам бути разом.
⚤ Особистості А і Б — досить масштабні, щоб втримувати увагу без динамічного сюжету. Так, сюжет є, але (спойлер!) деякі ключові питання так і залишаться без відповідей.
Боб — старший син фізика-ядерника і королеви краси, здібний фізик і автогонщик у минулому (вважайте, фізик-теоретик і практик), дайвер у теперішньому.
Аліса — молодша дочка в родині, геніальна математичка, непогана скрипалька, шизофренічка. Здалося навіть, що змінити ім’я Аліса/Алісія вирішила тоді, коли її почало затягувати задзеркалля хвороби — але це не точно.
В «Пасажирі» — Боб, який втратив Алісу. В «Стеллі Маріс» — Аліса, яка втратила Боба. Ця втрата буквально їх визначає, хоч як вони це приховують від світу. Боб у «Пасажирі» змушений тікати після таємничої знахідки та візитів невідомих переслідників. Аліса начебто знайшла притулок, бо «Стелла Маріс» — це божевільня, і дія відбувається там. Проте вся книжка складається з її розмов з лікарем, і вона теж неодноразово «тікає» — щонайменше від його питань. | 291 |
| 15 |  📚 Артем Чех «Гра в перевдягання» (2025; ВСЛ)
Анотація говорить правду: ця книга не (с)тільки про війну, скільки про внутрішній зсув (ЗСУв?), який переживає автор у війську.
Відтворюючи події переважно в хронологічному порядку — від останніх місяців перед повномасштабною до переведення з першої лінії в тил — Чех фіксує зміни ландшафтів та інтер’єрів, людей, розмов і подій. А також ставлення до цих подій, людей і ландшафтів (а воно різне: ось, наприклад, Полісся — це «ліси, які зупинили ворога», а Донбас — «місце, куди не хочеться повертатися»; цитати не дослівні).
Передусім же письменник фіксує власні зміни. Тому тут багато самоспостережень і майже щоденникових деталей. Що слухав, що їв і скільки випив, як спав, куди ходив і що думав — головним чином останнє.
Власне опису військового завдання на передовій приділено розділ. Наскільки розумію, цей розділ, вписаний у цей письменницький авторпортрет, — зараз найбільш типовий для військової прози.
На емоційному рівні ця книжка — про втому, виснаження і потребу в усамітненні. Тобто, мабуть, максимально чесна. Написана добре: припускаю, що Артем Чех — один з найдосвідченійших українських прозаїків, які проходять службу у війську. | 245 |
| 16 |  ..продовжуючи тему мого тотемного звіра: беруся за другу частину, і за порадою перекладача після цього напишу відгук 🐯
P. S. Від «Пасажира» кайфанула, правда.
#життябентежне | 297 |
| 17 |  📚 Артур Дронь «Гемінґвей нічого не знає» (2025; ВСЛ)
Десь на третьому есеї я зловила себе на думці «схоже, я відчуваю, чому це зараз найпопулярніша комбатантська проза». Але відчувати й розуміти причини — не одне й те саме. Тож спробую розібратися в причинах.
Артур Дронь — автор, якому складно не симпатизувати. Поет, молодий військовий-доброволець — це той випадок, коли довіра до оповідача формується ще до того, як починаєш читати. Але будьмо справедливі — очікування можуть зіграти злий жарт, тож важливо їх виправдати. І Артур — позивний «Давид» — виправдовує.
Чому я так вважаю?
✅ Як для 168 сторінок (ми всі розуміємо, чому тексту військових — невеликого обсягу), ця книжка — структурно збалансована, наскільки це можливо. У ній є кілька ідей, які паралельно пронизують цей текст, є навіть історія, яка не просто «закільцьовує» збірку — вона повторюється тричі, й наприкінці розумієш чому.
✅ Також ця книжка тематично збалансована. В ній є те, що читач хоче дізнатися про війну (але боїться спитати?) Баталії, побут, різні періоди служби й локації. Побратими й цивільні. Спойлерну — я вже прочитала «Гру в перевдягання» Артема Чеха, і мені здалося, що в цій книзі автор фокусується на власних внутрішніх «змінах» (без негативу, пізніше спробую на цю книжку теж написати відгук). У Дроня я такого перекосу не відчула.
✅ Одна з деталей, яка працює не лише на об’єднання текстів, а й потенційно на «чіпляння» читача — це апеляція до Гемнінгвея і Ремарка. Принаймні ті, хто читав їхні романи, може знайти у Дроня нову оптику для «старої» літератури.
✅ Бачила відгуки з коментарями «забагато бога». Його багато. Релігйність — явно частина особистості автора. Тут вже, на мою думку, ви це або приймаєте як даність, або ні.
Власне у мене все. Дуже цікаво, чи писатиме Артур ще прозу (якщо він десь про це говорив — напишіть у коментарях), і якою вона буде. | 307 |
| 18 |  +5Гляньте, який скарб маю 😱 Поспішала сфотографувати при денному світлі, але все одно вигляд пласкіший, ніж у житті 🥹
Кажуть, це найскладніша або щонайменше, одна з найскладніших, книжок української літератури.
Зараз це видання вже розкуплено, але я залишаю лінк на канал автора – підписуйтеся, щоб не пропустити друге.
Дякую, Абрахаме, за фантастичний подарунок! | 706 |
| 19 |  📚 Дзвінка Матіяш «Реквієм для листопаду» (2005; Факт)
Отримала в подарунок з промо «приклад найкращого українського постмоду» і тепер аж сумно, бо повістинка на мій смак не на 5⭐
Перше: книжка сильно в своїй епозі (90-00-і). Це коли літературу робили тільки філологи, і героями творів були відповідно філологи, викладачі, письменники, журналісти etc. Свого часу я начиталася такого в літжурналах, і оці Дарини, Маркіяни, Геники, Петрусі та Магди, які живуть у Львові, Франику або у Києві (як в цій книжці) — вкрай впізнавані. «Київським» цей твір для мене, до речі, не став. Згадками метро і Подолу все обмежилося, а песиня, що ночує біля Байкового, а вдень сидить на Подолі — розсмішила (вона в метро добирається на ночівлю, чи як?)
Друге: біда не в тім, що свище безсюжетність. У нас фабула — переживання дівчиною втрати матері — і тут цілком може бути міцна психологічна проза без особливих поворотів. Але вона не міцна. Коли з’являються замальовки ГГ і тривають четверть книжки, їхня неприв’язаність до заявленої теми геть розчарувала. Бо ті «етюди» могла написати дівчина після втрати матері або кохання, під час подорожі в Карпати й на Балі, роботи в СБУ чи на полі, вагітності або стаціонару в інфекційній лікарні. Зрадлива думка, що твір добивали тим, шо було — напрошується.
До речі, книжці тричі згадується війна. Один раз — як ймовірна війна росії з Польщею, двічі — як мало можливий сценарій.
Якщо до рук потрапить щось інше цієї авторки — спробую почитати. | 387 |
| 20 |  ..і оскільки рись Степан із київського зоопарку — моє альтер-его, покажу на його прикладі мої найближчі (але не єдині) книжкові плани.
#життябентежне | 310 |
