Історія та пам'ять

Пам’яті розвідника Віталія Чорногора (позивний «Сапсан») Був волонтером із 2014 року, а із початку повномасштабної війни боронив рідну Київщину Віталій народився 16 грудня 1962 року у Переяславі на Київщині. Після школи здобув вищу освіту в Українській сільськогосподарській академії. Працював електромонтером у місцевому РЕМ, а у 1987-1989 роках проходив строкову службу у танкових військах на території Угорщини. Після служби працював на заводі "Точмаш". Пізніше став обіймати керівні посади в комерційних закладах. З 2014 року разом з дружиною активно долучились до волонтерського руху. А з початком повномасштабного вторгнення чоловік добровольцем долучився до Сил оборони з перших днів. Брав участь в обороні Києва. Воював в районі містечка Макарів. Загинув 3 квітня 2022 року в селі Гоголів Броварського району від підриву на міні. Вічна пам’ять Герою! Фото з сімейного архіву За матеріалами Переяслав.City Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Пам’яті аеророзвідника та геймдизайнера Володимира Єжова (позивний «Вус») Один з розробників культових ігор STALKER та «Козаки», який загинув у Бахмуті Володимир народився 1 серпня 1984 року в Лубнах. Родина часто переїжджала, тому в школу пішов в Херсоні, а закінчив в Києві. З дитинства любив придумати ігри і створював настільні ігри для себе і брата. Навчався в Київському політехнічному інституті на спеціальності системи автоматизованого керування. В студентські роки зацікався кіберспортом, брав участь в змаганнях з гри StarCraft. З кіберспорту перейшов в геймдизайн (фактично це як режисура у відеоіграх). Працював над культовим проєктом STALKER, де "подарував" свою зовнішність персонажу Локі, що очолював угруповання "Воля". Також працював над другою частиною стратегічної гри "Козаки". Пізніше також працював над іншими проєктами: World of Battle: Morning Star, Call of Cthulhu Sherlock Holmes: Devil`s Daughter. З початком повномасштабного вторгнення долучився до добровольчого батальйону "УВО". Брав участь в обороні Києві. Пізніше перевівся до Окремої президентської бригади, де очолив підрозділ аеророзвідки в складі 23-го батальйону спеціального призначення. Воював на Донеччині. Володимир Єжов загинув від підриву на міні під час виконання бойового завдання в районі Бахмута 22 грудня 2022 року. Похований в Києві. Вічна пам’ять Захисникові! Фото: Радіо Свобода, сімейного архіву, Instagram-сторінки Володимира Єжова та Вікіпедії За матеріалами Радіо Свобода та S.T.A.L.K.E.R. Wiki Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

СОВІСТЬ УКРАЇНИ: 95 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА ДЗЮБИ Сьогодні минає 95 річниця з дня народження видатного українського літературознавця, правозахисника та дисидента Івана Дзюби. Саме з його праць символічно почався перехід шістдесятницького руху в дисидентство. Після відновлення Україною Незалежності у 1991 році Іван Дзюба доклав чимало зусиль для розвитку української культури та гуманітаристики, обіймаючи посади міністра культури та голови комітету Шевченківської премії. Більше про життя та творчий шлях Івана Дзюби – у нашій каруселі.

Пам’яті танкіста Леоніда Сухацького (позивний «Бак») Вороги називали його танк «чорна смерть», а він – «наш дружочок» Леонід народився 10 липня 1969 року в місті Тетіїв Київської області. Після школи навчався в профтехучилищі №34 у Радомишлі на Житомирщині. Строкову службу проходив в танкових військах в радянській армії в Польщі. Згодом повернувся в рідний Тетіїв, де спершу працював в міліції, а згодом в пожежній частині. Останні роки працював заправником на газовій станції. Добровільно долучився до ЗСУ в серпні 2014 року. Служив командиром танку в 17-й окремій танковій бригаді. Брав участь в обороні Маріуполя. Кілька разів ставав учасником танкових дуелей і виходив з них переможцем. Всього на його рахунку було підбито три ворожих бронемашини. Вороги називали його танк - "чорна смерть", а він - "наш дружочок". 22 лютого 2015 року Леонід разом із бійцями батальйону "Свята Марія" проводив рекогносцировку позиції під Маріуполем. Загинув внаслідок ДТП під час виконання бойового завдання. Похований у Тетієві. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Слава Захисникові! Фото: Книга пам’яті полеглих За матеріалами: "Хоробрі серця" на 1+1, ТетіївInfo та Книга пам’яті полеглих Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Пам’яті танкіста Леоніда Сухацького (позивний «Бак») Вороги називали його танк «чорна смерть», а він – «наш дружочок» Леонід народився 10 липня 1969 року в місті Тетіїв Київської області. Після школи навчався в профтехучилищі №34 у Радомишлі на Житомирщині. Строкову службу служив в радянських танкових військах в Польщі. Після служби повернувся до рідного Тетієва, де працював спершу в міліції, згодом в пожежній частині, а останні роки на газовій заправці. Добровільно долучився до Сил оборони у 2014 році. Служив командиром танку в складі 14-ї окремої танкової бригади. Брав участь в обороні Маріуполя. Регулярно вступав в танкові дуелі з ворогом та виходив переможцем. Бойовики називали його танк - "чорна смерть", а він - "наш дружочок". 22 лютого 2015 року Леонід разом із бійцями батальйону "Свята Марія" проводив рекогносцировку позиції під Маріуполем. Загинув внаслідок ДТП під час виконання бойового завдання. Похований у Тетієві. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Слава Захисникові! Фото: Книга пам’яті полеглих За матеріалами: "Хоробрі серця" на 1+1, ТетіївInfo та Книга пам’яті полеглих Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Пам'яті журналіста, волонтера, добровольця Володимира Даценка (позивний «Борода») Він був справжнім, завжди говорив те, що думав, і вчиняв відповідально Володимир народився 19 травня 1988 року в селі Булаї Погребищенського району Вінницької області. До війни працював водієм, планував відкрити автомийку та допомагав людям як журналіст та учасник організації «Дорожній контроль Вінниці». З перших днів повномасштабної війни Володимир став на захист України: допомагав патрулювати вулиці Вінниці, займався волонтерською діяльністю. Згодом долучився до батальйону "Айдар". Був нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Життя Володимира Даценка обірвалося 14 липня 2022 року під час ракетного удару росіян по Вінниці, де він перебував у відрядженні. Вічна пам’ять Герою! Тетяна Тиндик За матеріалами: Погребищенська міська рада, 20 хвилин, Суспільне Вінниця, Факти, RECВІЄМ Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

ДЕНЬ, КОЛИ УКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР ПОВЕРНУВСЯ ДО КИЄВА 24 липня 1990 року біля будівлі Київської міської ради вивісили синьо-жовтий прапор. Він повернувся до столиці ще не як державний, а як національний – після 70-річної перерви, відтоді як 12 червня 1920 року війська Симона Петлюри і Юзефа Пілсудського залишили Київ. І хоч у 90-х роках минулого століття Київ не був першим містом в Україні, де замайорів синьо-жовтий прапор, ця подія мала велике символічне значення для всієї країни. Повернення прапора до української столиці не було спонтанним – Київрада готувала проєкт відповідного рішення, але головною рушійною силою цього процесу були люди, натхненні Декларацією про державний суверенітет України (яка була прийнята за кілька днів до того – 16 липня 1990 року), які вимагали повернення національних символів у громадський простір. Увечері 24 липня представники проукраїнських сил з усієї України освятили синьо-жовтий стяг у Софійському соборі. Церемонію освячення здійснив архімандрит Володимир (Романюк), який «за антирадянську агітацію і пропаганду» провів 7 років у совєцьких таборах особливо суворого режиму та 3 роки на засланні у Мордовії. Освячене знамено десятки тисяч людей почесною ходою пронесли по місту – до будівлі Київради, де зібрався велелюдний мітинг. Прапор вітали гучними вигуками «Слава Україні!». Очевидці згадують, що на той час такої кількості людей вулиці Києва ще не бачили. За різними оцінками, участь в урочистостях взяли близько двохсот тисяч прихильників української незалежності. Хрещатик був заповнений ущерть, багато людей навіть вилазили на тролейбуси. Перед адміністративною будівлею синьо-жовте знамено встановили як офіційний прапор влади української столиці – на те вже було відповідне протокольне рішення президії Київської міської ради, ухвалене попри провокації комуністів. Активістам довелося на кілька днів виставити охорону біля прапора, оскільки комуністи чинили відвертий спротив українській символіці. До офіційного проголошення незалежності лишалося ще більше року, і будівля Київради протягом цього часу була єдиною в українській столиці, де майорів синьо-жовтий стяг. 10 років потому, у 2000-му, Київська міська рада прийняла рішення вважати 24 липня міським святом – Днем українського національного прапора в місті Києві. А стяг, який було піднято 24 липня 1990 року, нині зберігається у Національному музеї історії України. Бачити менше

Пам’яті Олександра Вернігорова (позивний «Дев’ятка») Телевізійний операторський досвід із 2022 року зберігав у позивному Олександр народився 6 лютого 1988 року. З шкільних років займався фотографією. В студентські роки поєднував навчання з роботою охоронцем на 9 каналі. Згодом став на цьому каналі телеоператором. Згодом перейшов на телеканал "Відкритий". З початком повномасштабного вторгнення долучився до Сил оборони. Воював в складі Третьої штурмової бригади на посаді оператора БПЛА. Позивний "Дев'ятка" взяв на честь телеканалу, який відкрив йому професію його життя. Загинув оператор безпілотних систем під час бойового завдання 28 червня 2026 року на Харківському напрямку. Похований у Дніпрі. Вдячність, пам’ять і шана Захисникові! Валентина Кащенко Фото: Фейсбук-сторінка Саша Вернигоров За матеріалами: Інститут масової інформації, Дніпропетровська обласна організація НСЖУ, «Дніпро Прес» Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Пам’яті колумбійського морпіха Джана Себастьяна Рестрепо Мазо (позивний «Онікс») Колумбієць добровільно долучився до українських Сил Оборони, був еталонним воїном та побратимом Джан Себастьян народився у 1993 році в портовому місті Санта-Марта в Колумбії. Перший свій бойовий досвід отримав у лавах морської піхоти в Колумбії. Після повномасштабного вторгнення Росії, у 2023 році долучився до захисту України – вважав це великою честю для воїна, бо розділяв цінності свободи, гідності та честі. Воював на Донецькому, Південно-Слобожанському та Запорізькому напрямках у складі 3-го Інтернаціонального легіону Сухопутних військ Збройних Сил України, а згодом – у складі 413-го полку безпілотних систем «Рейд». Нагороджений відзнаками Головнокомандувача Збройних Сил України - двома почесними нагрудними знаками «Золотий хрест» та відзнакою Міністерства оборони України «За поранення». Загинув у червні 2026 року. Похований у Львові, як заповідав. Вічна слава і подяка за захист! Тетяна Когутич Фото: Укрінформ, РЕЙД 413 полк СБС, Львівська РДА Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

УКРАЇНЕЦЬ, ЯКИЙ НАВОДИВ ЖАХ НА НАЦИСТІВ У ФРАНЦІЇ 22 липня 1944 року нацистський режим стратив Василя Порика. Безстрашний партизан та диверсант, який нищив окупантів у Франції та чиє ім’я оповито безліччю легенд. Пам’ять про Василя «Базиля» Порика зберігається і в Україні, і у Франції. Нині його рідне село носить його ім’я, вулиці імені Василя Порика знаходяться у Вінниці, Києві та інших населених пунктах. У культурному житті і Франції, і Радянського Союзу Порик залишив помітний слід, ставши головний героєм як прози, так і кінематографу, зокрема фільму Юрія Лисенка “В’язні Бомона”. В Радянському Союзі подвиги Василя Порика відзначили у 1964 році, посмертно присвоївши йому звання Героя Радянського Союзу. Також з 1964 року Василь Порик вважається національним героєм у Франції. В Арраській фортеці, на меморіалі, присвяченому страченим в Аррасі, знаходяться пам’ятні плити Василя Порика та Василя Доценка. Поховано Василя Порика на кладовищі в Енем-Бомоні в спільній могилі з його побратимом, Василем Колесником. Василь Порик народився 17 лютого 1920 року в селі Соломірка, що на Вінниччині, в селянській сім’ї. Освіту він здобув у Бобринецькому сільськогосподарському технікумі, однак дуже швидко обрав для себе військову кар’єру. Розпочавши навчання в Одеському, а згодом Охтирському та Харківському військових піхотних училищах. Початок німецько-радянської війни зустрів лейтенантом, який командував взводом. Беручи участь у важких оборонних боях, Василь Порик серед сотень тисяч інших військових опинився в оточенні під час битви під Уманню. Був поранений, потрапив у німецьких полон та був відправлений у військовий табір Бомон на півночі Франції. Військовополонені у Бомоні залучалися до роботи на вугільних шахтах. Василь Порик проявив себе на роботах у концтаборі, чим заслужив довіру німецької адміністрації. Отримавши призначення табірним старшиною, він вільно міг пересуватися між табором та містом. Саме це дало змогу молодому офіцеру налагодити контакти з французьким Рухом Опору та брати участь у диверсіях проти нацистів: від знищення живої сили супротивника до саботажу на залізницях та шахтах. У 1943 році за підтримки французьких побратимів Порик (відомий за псевдо “Базиль”) втік з табору та створив партизанський загін. Невдовзі після втечі він атакував концтабір Бомон та звільнив усіх його в’язнів, бійці під його керівництвом продовжували диверсії на шахтах, залізницях, розбивали маршові колони німецьких військ. Будучи пораненим, Порик знову потрапив у полон. Його ув’язнили в фортеці Сен-Нікез у місті Аррас, втеча з котрої вважалася неможливою. Однак саме він став тим, хто вперше за багато років зміг з неї втекти, оповивши свою історію ще однією легендою. Втретє нацистам вдалося схопити Василя Порика у липні 1944 року. Розстріляли безстрашного партизана 22 липня 1944 року.

Пам’яті старшого лейтенанта Олексія Карпюка (позивний «Довбуш») Мріяв побудувати будинок для родини, але віддав життя, захищаючи Україну Олексій народився 5 вересня 1967 року на Вінниччині. Дитинство минуло на Тернопільщині. Після школи здобув фах агронома, однак професійний шлях пов'язав з бізнесом у сфері ремонту. З початком повномасштабного вторгнення долучився до Сил оборони України. Спершу служив в підрозділі охорони ТЦК, а з червня 2022 року переведений до складу 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. Воював на Донеччені та Херсонщині. Загинув у бою в районі села Сухий Ставок на Херсонащині 3 жовтня 2022 року. Вічна шана і слава Герою! Фото: Збаразька міська рада За матеріалами: Збаразька міська рада, Тернопільська міська рада Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

ОЛЕНА ТЕЛІГА: ЛЮДИНА, ЩО ВИПЕРЕДИЛА СВІЙ ЧАС Сьогодні, 21 липня, минає 120 років від дня народження Олени Теліги. З нагоди цієї пам’ятної дати колектив Українського інституту національної пам’яті поклав квіти до пам’ятника поетесі біля Бабиного Яру. Олена Теліга – поетеса, публіцистка, діячка ОУН та інтелектуалка. Людина, що понад усе любила життя, наповнювала його світлом своєї краси, таланту і любові. Але, не вагаючись, віддала його за переконання. ЇЇ часто називали “людиною з майбутнього” – за сміливість ідей, що йшли попереду свого часу; за палку любов до України і обстоювання ідеї її незалежності. Оленою Телігою захоплювалися сучасники, зокрема Дмитро Донцов і Олег Ольжич. Вона вміло поєднувала в собі гострий розумі і вишукану жіночність, вміла гуртувати людей навколо себе і неухильно йти до своєї мети.

Пам’яті старшого сержанта поліції Євгена Калгана Попри усі ризики знову і знову їхав туди, де чекали допомоги найбільше Євген народився 13 грудня 1986 року у Харкові, закінчив Харківський національний університет імені Каразіна. До лав Нацполіції став у 2017 році, зокрема з 2023 року працював у відділенні поліції в селі Липці Харківського району. Під час широкомасштабного вторгнення, в зоні бойових дій та під ворожими обстрілами, він допомагав тим, хто потребував цього найбільше — дітям, жінкам, літнім людям і людям з інвалідністю. Щойно на Харківщині створили місцевий евакуаційний спецпідрозділ «Білі Янголи», призначений для роботи у найгарячіших точках, Євген одразу зголосився долучитися до його лав. Брав участь в найскладніших місіях на Харківщині та Сумщині. Загинув 20 лютого 2026 року під час чергової евакуаційної місії поблизу села Середній Бурлук Куп’янського району внаслідок атаки ворожим дроном. Антон Печерський Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Пам’яті навідника-оператора Арсена Деркача (позивний «Тайкус») Студент Острозької академії поліг за Батьківщину за кілька днів до 19-річчя Арсен народився 11 липня 2006 року на Івано-Франківщині, у селі Сопів Коломийського району. Дитинство хлопця проходило у Коломиї. Він навчався у Ліцеї №1 імені Василя Стефаника. Вивчав національну безпеку в Острозькій академії, однак щойно йому виповнилось 18 років долучився до Сил оборони України. Служив оператором-навідником в 12-й бригаді НГУ "Азов". Життя молодого бійця обірвалося під час бойового завдання 28 червня 2025 року поблизу Щербинівки на Донеччині. Поховали Арсена Деркача на Алеї слави у Коломиї. Вічна памʼять і слава Добровольцю! Валентина Кащенко Фото: Печеніжинська ОТГ, Національний університет «Острозька академія» Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

УКРАЇНЕЦЬ, ЯКОГО БОЯЛИСЯ ГІТЛЕР ТА СТАЛІН 19 липня - День пам’яті президента Карпатської України Августина Волошина. Видатний український державний та науковий діяч помер у московських застінках Бутирської тюрми. Усе своє життя Августин Волошин присвятив боротьбі за українську ідентичність та державність. Виходець із династії священнослужителів Української греко-католицької церкви, Августин Волошин також спершу пішов шляхом своїх предків, отримавши одночасно освіту в галузях теології та фізики. У часи перебування Закарпаття у складі Австро-Угорщини Августин Волошин проявив себе не лише як відомий освітянин, а й видавець. Створене ним товариство “Уніо” володіло власною друкарнею та видавало єдину руську газету “Наука”. Після розпаду Австро-Угорщини Закарпаття потрапило до складу Чехословаччини, а Августин Волошин розпочав активну діяльність щодо вимог надати рідному краю автономії. Заснував і очолював Народно-християнську партію та навіть був обраний до чехословацького парламенту. У березні 1939 року, після ліквідації Чехословацької державності, Августин Волошин проголосив Карпатську Україну, яка стала черговою спробою відродити українську державність у ХХ столітті. Однак доля Карпатської України була приреченою: попри героїчний спротив її захисників із Карпатської Січі, закарпатський край було окуповано та анексовано Угорщиною. Августин Волошин був змушений емігрувати до Праги, де намагався зберегти зерно української ідентичності, розвиваючи Український вільний університет. 11 травня 1945 року очільник Карпатської України був схоплений радянським СМЕРШем та етапований до Москви. Вже за два місяці видатний український державник загинув у радянській неволі. Україна пам’ятає всіх своїх видатних державних діячів. У 1997 році Августину Волошину посмертно присвоєно звання Героя України.

Пам'яті полковника Олександра Очеретнюка (позивний «Чорний») Хотів, щоб бійці бачили: командир їх ніколи не покине, тому йшов разом із ними на штурм ворожих позицій Олександр народився 24 квітня 1987 року в Літині на Вінниччині, в родині вчителів. З дитинства мріяв про військову кар'єру, тому після школи вступив до Національної академії Держприкордонслужби. У 2009 році одружився на однокласниці Світлані та направився на службу в Луганську область. У 2014-2015 роках пройшов ряд важких боїв в зоні АТО. У 2017 році добровільно вступив до групи спецпризначення ДПСУ "Дозор". З початком повномасштабного вторгнення брав участь в обороні Києва. Згодом виконував боїв завдання на Донеччині та Запоріжчині. Загинув 15 березня 2023 року під час штурму ворожих позицій в районі Оріхова Запорізької області. Поховали полоквника Очеретнюка 20 квітня 2023 року в рідному Літині. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Честь і слава Герою! Тетяна Тиндик Фото: ДПСУ та сімейного архіву За матеріалами: ДПСУ, 20 хвилин, Літинська селищна рада, Грінченко Інформ Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

УКРАЇНА ВІДКРИЄ АРХІВИ ТА ПОСИЛИТЬ РОЛЬ ІНСТИТУТУ НАЦПАМʼЯТІ Вчора Президент України Володимир Зеленський провів нараду стосовно покращення українсько-польського діалогу. На нараду був запрошений голова Українського інституту національної памʼяті Олександр Алфьоров. За результатами були ухвалені важливі рішення. Йдеться про відкриття та більшу публічність документів з архівів Служби зовнішньої розвідки України та Служби безпеки України, які стосуються трагічних подій ХХ століття на Волині. Ці рішення є надзвичайно важливими для всебічного вивчення та розуміння історичного процесу. Зазначимо, що архіви СБУ для дослідників були доступні з 2015-го року, натомість архіви СЗР досі залишалися поза полем широких наукових досліджень як польських, так і українських істориків. Тепер планується покращити навігацію та більшу цифровізацію джерел. Це значно спростить пошуковий потенціал та доступ до документів та, безумовно, задовольнить науковий інтерес дослідників. Український інститут національної памʼяті протягом тривалого часу системно вивчає та опрацьовує віднайдені в архівах документи, які стосуються польсько-українського конфлікту у часі ІІ Світової війни. Повідомляємо, що невдовзі буде представлена база даних архівних матеріалів про польсько-українські конфлікти у час ІІ Світової війни. Інститут інформуватиме громадськість про її наповнення та хід робіт. Більше інформації буде оприлюднено найближчим часом. За рішенням Президента, ухваленим на вчорашній нараді, роль Інституту буде суттєво підсилена. Держава збільшить фінансування, що надасть можливість розширити інституційний потенціал УІНПу та забезпечити масштабнішу та глибшу роботу за цим напрямом. «Домовилися з Олександром Алфьоровим, керівником Українського інституту національної пам’яті, про розширення можливостей інституту. Олександр підготовить і представить системні пропозиції, і прошу відповідних урядовців та профільний комітет Верховної Ради України розглянути можливість збільшити фінансове та інше забезпечення Українського інституту національної пам’яті. Для достойного представництва українських інтересів потрібні й відповідні спроможності. Дякую всім, хто працює заради нашої держави та людей!», – зазначив Президент України Володимир Зеленський, коментуючи дане рішення. Вдячні Президенту України за посилення ролі Інституту, розширення інституційного потенціалу та заплановане збільшення фінансування. Фото: Офіс Президента.

Пам’яті історика Валерія Романовського (позивний «Козак») Науковець і воїн, який присвятив себе служінню Україні Валерій Романовський народився 26 червня 1976 року в Харкові. Після школи навчався спершу в педучилищі, а згодом в Харківському педуніверситеті імені Григорія Сковороди. У 2007 році захист дисертації з пам'яткознавства. Протягом семи років викладав у харківських школах. Згодом працював викладачем Хакрівської державної акаедмії культури. У 2014 році пішов добровольцем на війну. Воював у складі 92-ї окремої механізованої бригади на Луганщині. Після демобілізації продовжив наукову та викладацьку діяльність. Науковий доробок історика налічує понад 70 праць. Серед тем, які він досліджував, були історія пам’яткознавства, охорона культурної спадщини, археологічні пам’ятки Харківщини, музейні колекції, топоніміка, історія освіти, етнографія, фольклор і біографістика. Перед повномашстабним вторгненням працював у Харківській державній науковій бібліотеці імені В. Г. Короленка. З початком нового етапу війни повторно долучився до лав Сил оборони. Служив кулементником в Силах тероборони. Обороняв рідну Харківщину. Навіть з окопів включався на конференцію онлайн. Наприкінці серпня 2022 року на Куп’янському напрямку воїн отримав тяжке поранення, після якого кілька місяців перебував у комі. 16 січня 2023 року від наслідків поранення він пішов з життя. Поховали Валерія Романовського на Алеї Героїв 18-го кладовища Харкова. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Фото з Бібліотечної енциклопедії Харківщини та особистого архіву Михайла Красикова Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

МИКОЛА МИКЛУХО-МАКЛАЙ - ВИДАТНИЙ АНТРОПОЛОГ, ЯКОГО НАМАГАЄТЬСЯ ПРИВЛАСНИТИ РОСІЯ 17 липня минає 180 років з дня народження видатного науковця та мандрівника, етнографа та антрополога Миколи Миклухи-Маклая. Його життя - це сюжет для повноцінного пригодницького серіалу. Російська пропаганда постійно намагається привласнити собі постать видатного дослідника, хоча насправді Микола Миклухо-Маклай - українець із глибоким козацьким корінням. Про постать та мандри Миклухи-Маклая розповідаємо у нашій каруселі.

БАТЬКО УКРАЇНСЬКОЇ КОНСТИТУЦІЇ Сьогодні – 70 років від дня народження Михайла Сироти, українського науковця і політика, якого називають батьком української Конституції. Михайло Дмитрович Сирота народився в Черкасах у родині вчителів. Закінчив Черкаський інженерно-технологічний університет та розпочав кар’єру освітянина і науковця: з 1973 року у своїй альма-матер він пройшов шлях від асистента до декана з роботи з іноземними студентами та проректора з навчальної роботи. У велику політику прийшов у 1994 році, коли його було обрано народним депутатом України. До парламенту Михайло Сирота обирався тричі – був у складі другого, третього та шостого депутатських скликань. Найяскравіший період його політичної кар’єри припадає на 1994-1998 роки, коли була прийнята Конституція України. У конституційному процесі Михайло Сирота відігравав одну з ключових ролей, оскільки був головою спеціальної тимчасової комісії з доопрацювання і прийняття Основного Закону. Під його головуванням комісія провела величезну роботу: працювала протягом трьох місяців з 9-ї години ранку до 10-ї вечора. Правники вивіряли кожну літеру, кожну кому. Адже текст Конституції був предметом непростого компромісу між демократичними силами і лівими (комуністами і соціалістами), які на той час входили до складу українського парламенту. І йшлося не лише про розподіл повноважень між президентом та парламентом, а й про статус Криму, української мови, про державні символи – герб, гімн, прапор. Сьогодні (на щастя!) це важко уявити, але в процесі дебатів щодо змісту Основного Закону представник компартії пропонував змінити формулювання “український народ” на “русскій народ”, а до українського прапора додати червону стрічку або затвердити як державний стяг знамено Низового Війська Запорозького. У той час, на п’ятому році своєї незалежності, Україна залишалася єдиною серед пострадянських країн, яка жила за старою, ще радянською конституцією. Завершити процес формування базових інституцій було вкрай важливим для незалежної держави – як для престижу й утвердження суб’єктності на міжнародній арені, співпраці з міжнародними політичними і фінансовими колами, так і для визначення стратегічного розвитку. Але! Атмосфера у сесійній залі була вкрай наелектризованою. До другого читання до тексту Основного Закону залишалося дві з половиною тисячі правок з понад семи поданих. Засідання ВР розпочалося зранку 27 червня 1996 року і тривало протягом доби – воно стало найдовшим засіданням в історії українського парламенту. “Ми розуміли: або ми, не виходячи із Верховної Ради, завершимо прийняття Конституції, або в Україні Конституції не буде”, – згадував Сирота. Розуміючи це, Михайло Дмитрович буквально відстояв Конституцію – в усіх значеннях цього слова. Протягом “конституційної ночі” він годинами безперервно стояв за трибуною Верховної Ради, представляючи кожну статтю, відповідав на питання, в реальному часі узгоджував формулювання з представниками різних фракцій. Навколо кожної статті й формулювання виникали суперечки і дискусії. Голосувати доводилося не лише по статтях, але і по частинах статей, абзацах, а інколи – навіть словах. “Бережіть спокій, шановні колеги! Не піддавайтеся на провокації. Від вашого рішення залежить доля країни. Заспокойтеся! Не зривайте засідання! Схаменіться”, – раз по раз вигукував Михайло Сирота, відвойовуючи, за словами народного депутата Ярослава Кендзьора, “кожну крапку, кожну кому у документі”. І коли наступного ранку, 28 червня 1996 року, о 09:18, після голосування на табло засвітилася цифра 315 (стільки народних депутатів віддали свої голоси за прийняття Конституції), Михайло Сирота не міг опанувати емоцій і стримати сліз. Цей момент, зафіксований парламентськими кореспондентами на відео, став одним із найзворушливіших моментів у житті українського парламентаризму. Михайло Сирота пішов із життя раптово й передчасно – 25 серпня 2008 року він загинув у ДТП дорогою з Черкас до Києва. Та його внесок в утвердження і розвиток державності назавжди залишає за ним місце в історії – у вічність він увійшов із почесним званням батька Конституції України.