❤️‍🔥 мої люди

МІЙ КОМЕНТАР - у мене було звичайно, в підлітковому віці і юності прямо дуже часто, я добре памʼятаю свої тілесні реакції: • серце починає битися швидше • на лиці румянець, аж жарко стає і ніби пульсують щоки Керувало мною бажання сподобатись, щоб від мене не відмовились, бо коли я «хороша», догоджаю, не відмовляю, то мене ТОЧНО будуть приймати і любити Зараз такі емоції можуть викликати рідко і лише дуже близькі люди, я продовжую з цим працювати 🫂 * оце я тут відкриваюся 🤪це моя терапія

🔷 Раунд 1: Розпізнати себе Чи був у вашому житті момент, коли ви хотіли сказати “ні”, але сказали “так”? Що тоді вами керувало? ** 🫂МОЖНА І ТРЕБА - підтримувати, ділитись своїм досвідом ***‼️ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ‼️давати поради чи обезцінювати почуття інших

📢 Прокинулася з ідеєю гри для вас, яка допоможе краще зрозуміти, що стоїть за бажанням бути “ХОРОШОЮ”. ‼️Все просто: я ставлю питання — ви відповідаєте у коментарях. У кінці на вас чекає — подкаст, у якому я поділюся власним досвідом. ГРАЄМО? 😉

Сьогодні мені краще🥰 вчора завдяки підтримці Філа і мами я вирулила. Показую вам мій замок🥰 він з 1400 років, в 1600тих його добудували трохи, але це так могутньо, доторкнутися до такої історії ПС. я там на відео ще говорю🤣

Чи цікаво вам такий мій контент? Бо зараз це те, чим я живу і мені робити саме такий контент супер легко і кайфово 🥰 поділіться в коментарях про що вам було би цікаво щоб я говорила?

🫂 Як підтримати людину в депресії ( і не тільки в депресії, взагалі це мистецтво підтримати так, щоб не знецінити і дати люди відчуття, що вона не одна) 1. ❌Замість “Та перестань накручувати себе!” ✅Скажіть: “Я бачу, що тобі важко. Як я можу допомогти?” 2. ❌Замість “У тебе все добре, чого тобі сумувати?” ✅Скажіть: “Я тут, якщо ти хочеш поговорити. Ти не одна.” 3. ❌Замість “Усі проходять через таке, це дрібниці.” ✅Скажіть: “Те, що ти відчуваєш, має значення. Це складно, і ти не винна.” 4. ❌Замість “Візьми себе в руки.” ✅Скажіть: “Я тут поруч і готовий підтримати, як тільки ти будеш готова.” 5. ❌Замість “Тобі просто треба розвіятися/додати активності.” ✅Скажіть: “Якщо ти захочеш прогулятися чи щось зробити разом, скажи мені. Ми можемо зробити це разом.” 6. ❌Замість “А чому ти так почуваєшся?” ✅Скажіть: “Я готовий слухати тебе стільки, скільки тобі потрібно, без жодних запитань.” 7. ❌Замість “Спробуй йогу/зелені смузі/аффірмації.” ✅Скажіть: “Якщо тобі потрібна допомога, можу пошукати з тобою фахівця чи щось інше, що ти хочеш.” 🫂🫂🫂🫂 Не тисніть і не знецінюйте. Просто будьте поруч і дозвольте людині рухатися своїм темпом.

Знаєте, що найбільше бісить у ставленні до депресії? П- підтримка. Це коли тобі кажуть: “Та візьми себе в руки, чого розкисла? Просто домовся зі своїм тілом”. Просто? Ви серйозно? Це все одно, що сказати людині з астмою: “Перестань задихатись і дихай нормально, ти що, не можеш?!” У нашому суспільстві депресія – це навіть не хвороба. Це якась “відмазка” для ледачих, тих, хто не хоче працювати. А ти сидиш у своєму стані, де не хочеться навіть жити, і слухаєш ці поради – і відчуваєш себе просто гівном. Бо всім же “просто”, а тобі – нє. Найважче, коли такі фрази говорять близькі. Ти починаєш думати: “Може, вони мають рацію? Може, я справді якась слабка?” Але це ніх*я не правда. Бо депресія – це не про “захотіла – взяла себе в руки”. Це хвороба. Мене виводить це знецінення. Бо ти і так на дні, а тобі ще зверху докинули: “Тобі ж кажуть, просто зроби!” І ти вже не просто на дні, а під тим дном. Зараз я вчуся приймати, що я не Бог і не всесильна. Просити про допомогу – це нормально. Це не слабкість, це сила. І знаєте, чому «навіть» експертам потрібна допомога? Бо ми всі живемо у своїх коробках. У своїй голові ти вже давно звик до своїх травм і переконань. В інших ти все це бачиш за кілометр, а в себе – ні. Тому й потрібна інша людина, яка покаже, як дзеркало. Що реально допомагає? Нормальна підтримка. Не ваша порада “додай активності” чи “перемкни увагу”. А нормальна підтримка: “Я тут, я з тобою, ти не одна”. Все. Більше нічого не треба. І знаєте, тепер, коли я розповіла це вам, я зрозуміла: мені більше не треба надягати маску “експерта”. Мені норм говорити з того стану, у якому я є. Це в рази легше і чесніше.

О таааккк! Я так жалкую що не почала приймати АД після пологів, бо мені всі казали що це погано, що я потім все життя буду на них сидіти, що це змінить мій гормональний фон і так далі. Це мене ще більше налякало, ще більше прибило. Це в той час коли я боялась залишитися сама з дитиною в квартирі бо мене настільки виносило з крику дитину що я тримала свої руки щоб не вдарити її об стіну або не розжати руки і впустити на підлогу місячну дитину. Мені не хотілося жити, я не бачила сенсу далі ні в чому. Аналізи крові показувала неймовірно високий адреналін, який не дав жодного шансу пролактину. Я просто лежала і ревіла, або просто дивилась в одну точку на стіні. Надворі літо… птахи співають. Поруч чоловік - все робить щ дитиною сам, підтримує… є няня яка приходить 5 днів на тиждень. Живо собі блять і радій материнству … чесно, мені так боляче що я так просрала той момент. В мене не було тієї насолоди і щастя від дитини, бо я її хотіла і планувала ! Був тільки біль, розпач, небажання жити. І блять всі хто був в той час поруч (окрім чоловіка) думали що це просто мені лінь, що я звикну і так далі… єдине що я сама записалася до психолога, яка також відправляла мене до психіатра і на АД. Я сходила, отримала рецепт і рекомендації почати приймати їх негайно. І все ) Далі самостійно виживала+ робота з психологом. Скажу чесно, що відпускати почало місяців через 7-8… а на 10й місяць після народження дитина почалось повномасштабне і я була в Ірпені в цей час. І все, все рухнуло … мене все догнало і накрило х100000 Якщо б я приймала ад одразу - я би точно змогла це пережити інакше ! Швидше, легше, з більшою турботою про себе Шкодую що не прислухалася до психіатра. Я втратила дуже багато - найцінніші моменти життя коли я стала мамою здорової гарної дитини, насолоду від нової ролі… я не памʼятаю нічого з того часу окрім порожнечі. це тепер ніколи не повернути, ніколи… я часто думаю що моя донька це все відчувала і я не знаю як я можу колись це якось загладтити перед нею… Тому я закликаю всіх не думати міфами ! А пробувати самостійно приймати рішення, навіть коли вам вже так хуйово що ви не розумієте як жити далі… Дякую, Міра, що ти підняла таку важливу тему …

“Що зі мною відбувається, і чому я про це говорю” Цю статтю мені написати дуже важко. Бо, здається, що я не маю права на такі зізнання. Я ж працюю з мисленням, допомагаю іншим долати кризи, знаходити виходи. Як так сталося, що я сама не змогла впоратись? У моїй голові це довго звучало як провал, показник непрофесійності. Але останній рік був для мене… складним. Дуже складним. Мій стан постійно змінювався: то “я геній, у мене все виходить”, то “я нічого не вартую, і це все без сенсу”. Апатія, зневіра в себе, бажання сховатися від світу – усе це стало звичним фоном. Я тягнула, стиснувши зуби, і переконувала себе, що маю впоратись сама. Напередодні Різдва все стало зовсім погано. Було відчуття, ніби мене накриває хвиля, і я просто тону. Хотілося сховатись, закритися вдома і ні з ким не говорити. Я продовжувала працювати, але на автоматі. І постійно крутилася думка: “Що зі мною? Чому я не можу взяти себе в руки, як раніше?” І тут трапилося дещо неочікуване. Вийшовши з ванни, я вперше запитала себе: “А що, якщо це депресія? Що, якщо мені потрібна допомога зовні?” Для мене це було як грім серед ясного неба. Я ж завжди вірила, що достатньо просто “взяти себе в руки”. Але ця думка зачепилася у голові, і наступного дня я записалась до лікаря. Діагноз: депресія середнього ступеня. Спочатку мені стало легше – здавалося, ніби на все, що відбувалося, з’явилася відповідь. Але далі я зрозуміла, що це лише початок. Я замовила таблетки, сьогодні почала терапію і тепер планую відвідувати її раз на тиждень. Чому я вирішила про це розповісти? Бо це важко. Дуже важко. Але я знаю, що мовчати – ще важче. Бо коли працюєш із людьми, з’являється цей тягар “бути ідеальною”. Тягар, який заважає звернутися по допомогу, навіть коли це необхідно. Та найголовніше, що я зрозуміла: у цьому немає провалу. Це не про слабкість чи професійність. Це про життя. І про те, що ми всі часом потребуємо підтримки. Якщо ви зараз почуваєтесь так само, просто знайте: ви не одні. Це не про те, що “з вами щось не так”. Це про те, що іноді самостійно справитись просто неможливо – і це нормально. Вихід є. Він завжди є. І перший крок до нього – дозволити собі попросити про допомогу.

Якщо ви пережили втрату дитини і вам хочеться поділитись цим болем та отримати підтримку - можете писати тут або в особисті 🫂 тут немає місця осуду

Сьогодні згадала, що рівно 11 років тому 19 грудня 2013 року на Миколая (тоді ще) мені робили «вишкрібання» (яке нахуй противне слово, якби мене запитали яке найогидніше слово, то це було б воно!!!) Це була моя перша вагітність, до якої ми з першим чоловіком йшли років 6 і на 10 тижні зникло серцебиття😭 я досі плачу і мені досі болить… Памʼятаю, що десь в перших числах січня я купила кошеня, бо мені треба було кудись направити ту мою любов і саме кошення мені допомогло пройти через депресію. В розстановках, моя робота з цією ненародженою дитиною була найважча емоційно, я вийшла з нею запухша від сліз, але з полегшенням. Це не перестане боліти, але в моєму серці є величезне місце для моєї першої дитини❤️

Дивіться такі повідомлення від мене вночі отримала моя подруга, але я цього не писала. Що це і чи треба мені якось перевірити безпеку акаунту? (Двоетапка є, заходили лише з моїх пристроїв в інста)

Я, як королева драми, хочу завтра поговорити про драму у нашому житті (ПС. вона не лише в стосунках) і як це впливає на наші вибори🫣 Діліться чи ви «драма квін»?😎