капітан ▪️ смуток

​​Здається, перший на моїй памʼяті кіпрський автор + в мене зʼявляється інтерес до локальних літератур) Європейських в тому числі. Історія грецького археолога і університетського викладача Дукареліса (Солому, до речі, теж навчався на археолога), який під час розкопок на випаленому сонцем острові в Егейському морі потрапляє в майже любовний трикутник, наче випробовує читача перші сторінок пʼятдесят. Як мінімум, супернеспішними, безцільними (місцями, ледве не хемінгвеївськими) описами станів, настроїв, відтінків спеки та землі, вигляд якої не міняється тисячоліттями. Проте ті, хто залишаться зі Щоденником, отримають доволі приємний читацький досвід. З лайт екзотикою на тлі, майже детективною інтригою, філософією між рядків і олдскульним мелодраматизмом. Дукареліс трушний артефакт старої Європи. Закостенілий егоїст в кризі середнього віку. Колись недолівак, який марить славою Шлімана і не проти мутити зі студентками. Герой, якому то співчуваєш через його безпорадність, то зневажаєш його. Субʼєктність інших персонажів дуже умовна - ти не так занурюєшся в них, як дивишся через них на Дукареліса. Солому скаче між часами і епохами, розкидаючи текстом хаотичні пазли, туманячи голову читача, видаючи одних персонажів за інших. Люди, боги з міфів і знайдене під час розкопок тіло дівчини, вбитої задовго до нашої ери, - не знаю, як роман виглядає в оригіналі, але переклад іноді звучить як поема Гомера, до Одісеї якого автор звертається більш ніж часто. Солому намагається закохати нас в рідні широти і культуру, але робить це так, аби сюди їхали далеко не всі).. Загалом, сподобалося. Здалося навіть близьким через певні особисті досвіди. Переважно короткі розділи і лаконізм в дієвості лишають простір на подумати, що часто не працює з великими полотнами та сюжетною інтенсивністю. А так, передчуття жінки не наїбеш.) Хіба вона дозволить тобі. Памʼять - дуже ненадійний оповідач. Людина - істота від природи самотня. В собі копирсатися можна безконечно. Найгірші зради - зради самого себе. Раджу. Але не всім.