Зейгарнік Ефект

Програма Дослідницьких рекреацій Локусу #постзпредложки Програма відбудеться в галереї Кузня Час: субота, 19 вересня, 14:00-19:00 Реєстрація 14:00 — Галя Вергелес. Життя, дослідження та рефлексії після захисту Докторка мистецтв, ілюстраторка та дизайнерка вид. “Основи.” Галя Вергелес розповість про свій мистецький проєкт на здобуття ступеня ДМ "Графічна візуалізація українських казок у сучасному вертепі", у якому вона синтезувала дві традиції в арткнизі. Подискутуємо про досвід навчання за новою програмою, розгубленість, життя після захисту і дослідження концепцій з позиції науковиці-мисткині. 15:30 — Стефанія Сідорова. Епістемічний спротив в УРСР Дослідниця Стефанія Сідорова аналізує, як в академічній філософській інфраструктурі совітської України (не) відбувався епістемічний спротив. Фахова філософська думка в УРСР мала всі передумови для того, аби запропонувати структурно нове знання, — і мала це зробити. Перевіримо гіпотезу і обговоримо, чи є докази, що це відбулося? Чи українська академічна філософія 1960-80-х років була здатна лишень обслуговувати потреби режиму? 16:30 — Руслана Москотіна. Чому триває війна: конспірологічна логіка Аналітикиня Руслана Москотіна представить до обговорення ідею кількісного дослідження зв'язку між конспірологічним мисленням українців та підтримкою пояснень, чому війна триває. Передбачається, що люди з вищим рівнем конспірологічного мислення більш схильні підтримувати пояснення, де винним у продовженні війни є конкретний агент з чітко заявленим наміром. Дослідження дасть змогу поглянути на конспірологічне мислення як на своєрідну, внутрішньо послідовну систему пояснення світу. 18:00 — Ольга Марусин. Грушка. Танці та ігри для комеморації Художниця, письменниця і хореографка Ольга Марусин запропонує стратегію активного памʼятання, яка створює можливість за допомогою текстових та перформативних інструментів в ігровому форматі розділити з спільнотою особисту втрату. Деякими з них Ольга поділиться на воркшопі і розповість про свій процес дослідження. Обговоримо можливість та доречність комеморативних стратегій, які приводять тіло та памʼять в рух як альтернативу контролюючим та уніфікуючим способам пам’ятати.

18 вересня https://youtu.be/_TtkyZDLDaQ

Ідея меморіального простору «Місто на лінії», Харків, 2026 Головним завданням для нас під час розроблення проєкту місця пам’яті загиблих захисників і захисниць Харківщини було створення не меморіального об’єкту як такого, а простору для спільного пам’ятання і взаємодії. Авторами візуального рішення стали художник Михайло Алексеєнко разом з архітекторкою Ксенією Білик. В роботі над ідеєю Михайло звертався до культурного образу Харкова: конструктивізму, футуризму і художньої практики Василя Єрмілова. Митець також переосмислив фразу «Харків — залізобетон»: сьогодні це не лише про міць і стійкість, а й про вразливість і крихкість. Над проєктом працювала міждисциплінарна робоча група, до якої увійшли дослідниці й дослідники колективної пам’яті, куратор(к)и мистецьких проєктів, урбаніст(к)и, митці і мисткині, військові, а також залучені експерт(к)и з питань культури. Кураторка проєкту — Катерина Семенюк. ➡️ Читайте більше про проєкт на нашому сайті ➡️ Дивіться запис презентації та дискусії в Харкові

Ох, а Макс Кідрук взагалі сказав прямо: «Це все замилення очей і самолюбування. Насправді, на превеликий жаль, культура, і література зокрема, мають близький до нульового, абсолютно нікчемний вплив на хоч якісь процеси в суспільстві. Це не означає, що це щось погане <…> ми мусимо позбутися цих завищених очікувань від культури, що культура має якусь там функцію, що література має якесь значення, ні, це простоо сфера життя культурно розвиненого суспільства і все. Вона нікого не виховує, вона нічого не змінює, вона має дуже, дуже мале значення» Напевне, у жанрових письменників менше підстав займатися самообманом попри скоріш за все більші тиражі.

Тут вже інтервʼю із Єгором Шатайлом на Суспільне Культура. Справжнє. Але щось хочу переказати вам розмову замість Вог. Розмова виглядала дивно. Спочатку ведуча була налаштована якось так критично та навіть суворо, ніби говорила із Канцлером. Потім критичність до стендапу прояснюється у родзинці інтервʼю, яке не буду спойлерити, але прям драматично. Трохи торкнувшись Єгора стандартними питаннями про те шо і як він робить, розмова потонула у хронічній хворобі (деяких, які зазвичай маловпливове роблять) культурних діячів та діячок, або принаймні майже гарантованій побічній дії їх (нашої?) діяльності (так, дії діяльності). ДУМАТИ ПРО ТЕ ЩО РОБИТИ З УКРАЇНСЬКИМИ МАСАМИ. І особливо ПІДЛІТКАМИ (це треба ще більшим капслоком), щоб їх врятувати. Якщо гарно до цього ставитись, то можна назвати це провінційним месіанізмом, а як на мене, це рефлекторно тягнеться і тягнеться рука поінженерити (а дехто й пополіцеїти) людські душі, за неприємною частиною нашої культурної традиції. Добре, що це лише рудименти, і до справи такі розмови не доходять. Шатайло не піддавався на ці розмови на серйозних борщах щодо питання життя, Всесвіту, і взагалі, та чудово відбивав, казав, що чого це раптом ми вирішили, що маємо право вивищуватись над іншими і вчити їх. Треба просто максимально класно робити що ти робиш. Себто, Єгора, на мою думку, не розкрили, треба спробувати ще. Коментар про коментарі. Коментарі читати приємно, якийсь інтернет комфортної зони, жодної токсичності, суцільний теплий струм.

Інтервʼю з Романом Хімеєм та Яремою Малащуком на Вог Точніше, не зовсім інтервʼю. Ну, тобто інтервʼю було, але за посиланням його немає. Натомість є переказ розмови, ніби хтось сидів за сусіднім столом та потім переповідає про шо говорили. Зате фотки красиві, Вог жеж, можна дізнатись у що вони одягнені на фото, не часто таке дізнаєшся про художників. Як пишуть:

«Ярема зізнається, що втомився від онлайн-інтерв’ю, тож ми зустрічаємось у Києві»

Звичайно, з Романом та Яремою краще зустрічатися, аніж читати переказ розмови, але все одно цікаво. Кілька цитат цитат.

"Усі вивчили це напам’ять. Але якщо ти кажеш мені, що все – політика, і я знаю, що все – політика, тоді що таке не політика? Що таке, наприклад, мистецтво? Що таке спорт, садівництво?"

***

"Треба змістити упередження, ніби ти можеш щось зрозуміти або про щось говориш, лише якщо сам там був, – наполягає Ярема. – Ідентичність стала майже сакральною: ти приходиш у музей поклонитися їй, ніби іконі. Від тебе очікують, що ти доторкнешся, заплачеш – і вона замироточить. У нас цього немає"

і про нові надбання закордонних музеїв [естéт] газета — незалежне медіа про мистецтво ▪️ telegram ▪️ подкаст ▪️ facebook ▪️ instagram

Взагалі не бачу жодного звʼязку

Лекційний курс про концептуальне мистецтво з Ларисою Венедіктовою від Локусу #постзпредложки Це мистецтво, де ідея переважає все інше, але не перетворюється на ідеологію. Це мистецтво, де працює художній коефіцієнт — «арифметичне співвідношення між невираженим, але задуманим, і ненавмисно вираженим» (Марсель Дюшан). Це мистецтво, де “танець відбувається не на сцені, а в голові глядача” (Жером Бель). Курс: 20 вересня. Джозеф Кошут і «Мистецтво після філософії». Readymade. 27 вересня. Перформанс як самовиконання. 4 жовтня. Концептуалізм на сцені. 11 жовтня. Виставка як концептуальне мистецтво. Лариса Венедіктова, філософиня, перформерка та інструкторка з БпЛА. Засновниця київської TanzLaboratorium Research Oriented Group. Перформерка у проєктах SIGNA (Данія). Її роботи були«Faces of Freedom» у Словаччині, «Krakow Theatre Reminiscences» у Польщі, Tanzzeitfestival у Швейцарії, INFANT у Сербії. Дедлайн 19 вересня. Старт курсу 20 вересня, щонеділі, з 18:30 до 20:30. Реєстрація

🙏🎓

🏆На Венеційському кінофестивалі відзначили українську стрічку «Тиша» Короткометражний фільм здобув відзнаку Airone della Laguna. «Тиша» — це дебютна режисерська робота Павла Шпегуна, яку він створив спільно з українським кінопродакшеном ForeFilms. Психологічна драма розповідає про молодого стендап-коміка Луку, який після невдалого виступу знайомиться в барі із загадковою дівчиною. Проводячи ніч разом, герої говорять про самотність, біль і втрати.

«Я думаю, що якби ми вкладали стільки сил у стретегії включення людей, скільки ми вкладаємо у стратегії виключення людей, ми б точно опинились у легшій позиції»

Ася Цісар, кураторка Jam Factory Art Center у Львові Мій коментар: Я дійсно бачу нестримне бажання скасовувати всіх підряд у культурі, хто потрапляється під гарячу руку. Натомість не знаю жодного реального прикладу успішного скасування, яке б мало легальні наслідки (бо якщо у діяльності немає порушення закону, то якою ще може бути ознака успіху скасування), і не мало зворотнього ефекту. У вигляді створених ворогів, у вигляді підвищення популярності та зростання прихильників жертви шакалячих експресів. Бо всі ж розуміють, що всі ті люди, що писали доноси, розгромні статті та обурені листи із проханнями звернути увагу, вважали, що роблять ПРАВИЛЬНО. Слава богу, вертикаль влади в Україні не така, щоб доводити шакалячі експреси до репресій тоталітарних режимів. Тому, поза безрезультатністю ці шакалячі експреси просто поглиблюють розриви та посилюють напругу і недовіру між українцями. Ця діяльність зрозуміла та природня — натовпом поганяти жертву весело, відчуття власної правоти окриляє, особливо, коли травля в соцмережах відбувається, і навіть бігати не треба. Натомість всі зусилля та, найцінніше, увага, спрямовуються на «неправильних» українців, та на росіян. Такої кількості згадок про російську культуру, як почались після 2022 року, я не памʼятаю в українських культурних медіа. Так що увагу даруємо не туди куди треба було б. Але краще процитую та пораджу дивитись це відео: Виїхали VS залишились – найбільша етична дилема? | УП Jam Дуже класна розмова Лізи Корнейчук із Асею Цісар та Альоною Каравай. Коментарі до відео — окреме антропологічне задоволення, приклад коли авдиторія натрапляє не на звичний клікбейт, «експертів» з гори, маніпулятивних конʼюнктурних висловлювань у конформістському екстазі, чи дешевих провокативних висловлювань «альтернативних» «думок». Коротше, не смажені у багатотижневому маслі фастфудні пиріжки, а трохи здорового харчування.

«...мені здається, що українське сучасне мистецтво пройшло велику історію протидії стратегіям цензури, а зараз у нас є вимога на цензурування людей <…> але, по-перше, у нас немає інструментів, щоб це робити»

Ася Цісар

«Є суспільний запит на справедливість під час війни. Він дуже зрозумілий, виконання цього запиту складне і неможливе. Це запит розходиться на багато аспектів нашого життя, в тому числі транслюється на мистецтво. І тут питання до кожної інституції, чи готова вона обслуговувати цей запит і знайти цю справедливість, яку неможливо знайти. Бо насправді ми прагнемо змінити реальність. А реальність невиносима. Мені її важко виносити. Але якщо я заберу з мистецького доробку деяких людей, їх мистецький доробок не зникне, і вони не зникнуть, просто його не буде у цьому загальному просторі. У візуальному мистецтві, наприклад, на відміну від перформативного та інших, ми маємо справу з артефактами, відео, ізеями, тобто речима, які живуть поза людьми, без них вже якийсь час. І тут теж буде питання, чи ми хочемо скасовувати конкретних людей, чи ми скасовуємо доробок. Чи ми вважаємо, що українське мистецтво настільки багате, що ми можемо скасовувати, важко сказати у відсотках, але чи не половину українського мистецтва, чи ми готові його скасувати і сказати, що у нас його нема?»

Альона Каравай, кураторка та співзасновниця Іншої Освіти, співзасновниця та керуюча партнерка в агенції proto produkciia, cпівзасновниця карпатської резиденції Хата-Майстерня, галереї “Асортиментна кімната” та медіа про мистецтво post impreza.

Завтра в Українському домі прем'єра відновленої версії фільму "Кришталевий палац" (1934) Григорія Гричера-Чериковера з музикою Бориса Лятошинського. Фільм був заборонений та не зберігся в українських архівах. Нова реставрація на основі єдиної знайденої в США копії мала прем'єру на Берлінале цього року

«ДАУ»: тоталітаризм Хржановського як нестерпний чуттєвий досвід, текст Соні Вселюбської для Лівого Берега Один з фільмів проєкту ДАУ, які були зняті про безпрецедентне радянське насильство, маніпуляції та аморальність насильницькими методами, маніпуляціями та аморальністю, на крадені гроші, отримані насильством, маніпуляціями та аморально, звичайно. Але чи не той це образ радянського періоду, про який ми постійно говоримо, але не здатні зобразити у кіно, натомість генеруючи радянське кіно 70-80х типу Будинку «Слово» та БожеВільних.

Якщо хтось раптом пропустив СТЕНДАП ДЛЯ 7500 ГЛЯДАЧІВ Василя Байдака, то ось він https://youtu.be/fFAkYYdRiAg?is=g6oe5SuYqSJSK5uV

Що відбувається на бієнале в Кванджу? [естéт] газета — незалежне медіа про мистецтво ▪️ telegram ▪️ подкаст ▪️ facebook ▪️ instagram

Анархівіст у пошуках памʼяті. Про рефотографії Андрія Боярова З нагоди відкриття виставки українсько-естонського художника Андрія Боярова, який тривалий час працює з фотографічним зображенням як предметом художнього вивчення у краківському Музеї фотографії, публікуємо есе Луїзи Надер, у якому дослідниця міркує про значення архівів у творчості митця та про те, що залишається "поза" ними. 👉Читайте на УП Культура | Instagram | Telegram|