Час історій

Ну і трохи про тактику, щоб ви розуміли наскільки інноваційною вона була на той час. У британському керівництві 1803 р. обов'язки стрільців викладалися наступним чином: «Пильність, активність і кмітливість є особливо необхідними… повинні знати, як скористатися перевагами або недоліками ландшафту на будь-якій ділянці поля бою, що допоможе їм турбувати і тривожити ворога, не створюючи для себе небезпеки… В одних ситуаціях вони повинні ховатися від ворожих очей простим нахилом, в інших — повинні ставати на коліна або навіть лягати на землю… правильно заряджати і точно стріляти з будь-якого положення… основним результатом їхнього навчання має бути вміння стріляти рідко, але завжди результативно…» Згідно зі статутами, у лінії стрільці мали перебувати на відстані приблизно двох футів один від одного. Стрільці майже завжди діяли парами, ведучи вогонь по черзі. Поки один солдат стріляв, другий заряджав штуцер. Лінія зазвичай складалася з двох шеренг, з одним солдатом із кожної пари в кожній шерензі. Солдати тилового ряду стояли в пів кроку праворуч, щоб мати можливість вести вогонь через проміжки в передньому ряду. Зробивши постріл, солдат тилової шеренги плескав по плечу свого товариша, що стояв попереду, даючи зрозуміти, що той може стріляти, а сам у цей час перезаряджав штуцер. Коли ж солдат із тилової шеренги бачив, що його напарник перезаряджає рушницю, він стріляв у свою чергу. Альтернативною побудовою була «стрілецький ланцюг», що використовувався для відтіснення ворожих застрільників. Вона формувалася з трьох чвертей особового складу частини, а решта складала резерв, що знаходився позаду на відстані 50–120 кроків. Ланцюг складалася з груп по чотири особи кожна. Солдати в групі вишиковувалися у два ряди. Відстань між групами дорівнювала десяти крокам. Поки стрій рухався вперед, резерв слідував позаду, підтримуючи встановлену дистанцію. З відкриттям вогню правофланговий солдат кожної групи робив три кроки вперед, здійснював постріл і повертався в групу, після чого другий солдат чинив аналогічним чином, за ним - третій і далі четвертий. За цей час перший солдат устигав перезарядити рушницю. Таким чином у ланцюгу підтримувався безперервний вогонь. Або ж солдати першої шеренги могли стріляти одночасно, поступаючись потім місцем другій шерензі. Джон Кінкейд із 95-го полку записав: «Ми робили перший і останній постріли майже в кожній битві, облозі та перестрілці, в яких армія брала участь». 95-й полк був найзнаменитішою стрілецькою частиною епохи наполеонівських воєн. «Ура першому, хто з'являється на полі бою, і останньому, хто залишає його, - дев'яносто п'ятому, що б'ється!». Також можу додати, що полк постійно відчував на собі нападки з боку британського командування, яке вважало, що: 1.штуцери занадто дорогі і мають нижчу скорострільність, а отже, безглузді; 2.важлива не точність стрільця, а щільність вогню роти - тому використовувати роту, яка використовує природні укриття і розсипалася на місцевості, дурня; 3.і найважливіше - вони неохайно виглядають у своїх зелених мундирах!!

Стрільці зарекомендували себе як еліта армії. При цьому вони постійно перебували або в авангарді, або в ар'єргарді армії, тобто їх було набагато важче забезпечити постачанням, і тому вони зазнавали найбільших нестатків порівняно з іншими частинами. І звісно усі три батальйони 95-го полку взяли участь у кампанії Ватерлоо. 3-й батальйон 95-го полку був розформований у січні 1819 р., а сам полк за наказом Військового міністерства перейменований на Стрілецьку бригаду.

Настав час опублікувати один із моїх старих текстів тут. Він якраз дуже доступно розповідає про Зраду™. Запам'ятайте - Зрада™ у військах була завжди. Отже: По слідах серіалів: Пригоди королівського стрільця Річарда Шарпа. У 1799 р. полковник Вільям Стюарт запропонував план, що передбачав створення в британській армії корпусу стрільців, озброєних нарізною зброєю. Англійський головнокомандувач герцог Йоркський схвалив цю пропозицію, і в січні 1800 р. 14 полків лінійної піхоти отримали накази виділити зі свого складу чотирьох сержантів та 30 солдатів кожен для навчання їх стрілецькій справі. Командування цією експериментальною частиною доручили полковнику Куту Меннінгему, одному з найкращих командирів легкої піхоти. Щоправда, спочатку справа не залагодилася. Коли в березні 1800 р. всі підрозділи були зібрані разом, з'ясувалося, що багато полковників замість того, щоб прислати найдостойніших кандидатів, як приписувалося в наказі, воліли позбутися найбільш непотрібних солдатів. Таким чином, початковий штат не був готовий до бойових дій взагалі. Довелося непридатних повернути у свої частини, а на їхнє місце підібрати відповідні кадри (при цьому перевага віддавалася тим, хто був засланий в армію за браконьєрство). Вперше цих стрільців використали під час британської експедиції до Ферроля в Іспанії. При висадці на берег 25 серпня вони забезпечували діяльність основних сил. Однак у результаті британцям все ж довелося завантажитись назад на кораблі й забратися геть. Експериментальний корпус відправили на Гібралтар, де він приєднався до експедиції в Єгипет. Проте після прибуття на Мальту стрільці отримали наказ повертатися до Англії. Невдовзі було вирішено сформувати регулярний полк стрільців на чолі з Меннінгемом. До Експериментального корпусу влилися рекрути з міліційних полків. Офіцерські патенти були підписані 25 серпня 1800 р., і саме цю дату прийнято вважати днем заснування полку. Але до 25 грудня 1802 р. частина іменувалася просто Корпусом стрільців, коли їй було присвоєно 95-й номер. Офіційна назва звучала як 95-й (стрілецький) полк або 95-й піхотний полк (стрільці). У 1805 р. був сформований 2-й, а в 1809 р. - 3-й батальйони 95-го полку. Треба сказати, 95-й полк взагалі дуже успішно проводив вербування. Одно разу, щоб привернути увагу потенційних рекрутів, відомий своєю доблестю стрілець Том Планкет пританцьовував, стоячи на бочці з пивом. Кришка не витримала, і він провалився всередину. Промоклий наскрізь, він заліз сушитися прямо в камін, а потім з'явився звідти весь у сажі, вигукуючи: до біса чистку, він готовий до огляду хоч зараз! Таким чином, Том Планкет виправдав полкове прізвисько «Трубочисти», дане стрільцям за темне забарвлення форми. Але Том Планкет був відомий не лише танцями. Так у битві при Какабелос (1809) він застрелив французького генерала Кольбера з величезної дистанції -близько 600 ярдів (548 метрів), що було неймовірним для того часу. 95-й полк взяв участь у першій британській кампанії Піренейської війни, включаючи битви при Ролісі та Вімейро. Один французький офіцер так описав дії стрільців при Вімейро: «Я зі своєю частиною був відправлений протистояти невеликому загону цих "зелених коників" (таке французьке прізвисько британських стрільців)… вони ховалися за кожним кущем і каменем, і невдовзі спричинили жахливе спустошення серед моїх людей, убивши всіх ротних офіцерів і поранивши мене самого, при цьому не зазнавши від нас ніякої шкоди. Це довело мене майже до божевілля». Потім полк брав участь у кампанії Джона Мура. Під час знаменитого відступу до Ла-Коруньї стрільці були частиною ар'єргарду і змушені були битися протягом усього шляху. (Згадаємо роман «Рушниці стрільця Шарпа»). Однак у битві при Талавері полк участі не брав. (Згадаємо, знову ж таки, що Корнуелл все-таки відправив туди Шарпа (роман «Орел Шарпа»). Легка бригада Роберта Кроуфорда, куди входив 1-й батальйон 95-го полку, прибула на місце занадто пізно. У лютому 1810 р. бригада Кроуфорда була переформована в Легку дивізію. Фактично весь решту періоду Піренейської війни стрільці перебували в епіцентрі бойових зіткнень.

Our 'prentice Tom may now refuse To wipe his scoundrel master's shoes, For now he's free to sing and play Over the hills and far away. Over the hills and over the main, To Flanders, Portugal, or Spain; The king commands and we'll obey, Over the hills and far away.

Каванабе Кесай (1831-1889) - Світська битва жаб (1864) За однією цією епічною картиною з жабами має стати зрозуміло, що Каванабе Кесай був головним бунатром усієї японської арт-тусовки середини 19 століття. Жив він, як то кажуть, по-панку: надзвичайно рідко бував тверезим, три рази сидів у в'язниці, отримав прізвисько «Малючий демон», коли навчався в легендарній Школі Кано (свого часу монополісти в японському мистецтві), і любив малювати злі, дуже злі політичні карикатури, за що регулярно отримував від поліції

А ми ся подивим, як потреба стане, Хто полізе в льох, а хто під кулі піде(с) героїновий наркоман, муза поколінь, кращий ді-джей Москви 2002, поважна людина імені вулиці, присвята Львову.

Я просто залишу це тут.

Доброго ранку!

Також нагадаю, що ви завжди можете мене підтримати - реквізити в закріпленій публікації. Ваша підтримка завжди доречна. Дякую.

Важливим кроком є створення єдиного освітнього простору та стратегії інформаційної безпеки, щоб подолати вплив ворожих наративів. Політична нація в Україні має будуватись на принципі «надетнічної» культури, де спільні цінності демократії та суверенітету стають важливішими за спільних предків. Державна політика має стимулювати таку інтеграцію через спрощення процедур легалізації для тих, хто довів свою вірність Україні ділом. Україна сьогодні перестає бути територією «для своїх по крові» і стає світовим ідеологічним центром свободи. Ми бачимо, як «етнічна сировина» минулого перетворюється на суверенне спільне майбутнє. У сучасному світі дія - підтримка мови, участь у волонтерстві, служба в армії - важить більше, ніж походження. Українство стало «політичним іспитом» глобального масштабу. Людина, яка вчить українську мову в Японії чи Британії, щоб підтримати наш спротив, сьогодні більше впливає на майбутнє України, ніж формальний громадянин, готовий продати її інтереси за власний комфорт. Ми стаємо інклюзивною нацією, де критерієм приналежності є не «право крові», а спільна відповідальність, спільні жертви, та спільні перемоги.

Переживши війну разом з українцями, вони почали сприймати її як власну державу, з якою пов’язують своє майбутнє, створюють сім’ї, подають документи на набуття громадянства та прагнуть пов’язати своє життя з Україною після завершення війни. Їхній приклад переконливо демонструє, що належність до політичної нації визначається не місцем народження чи походженням, а свідомим вибором, солідарністю та готовністю нести відповідальність за майбутнє держави.   Саме вони формують політичну націю у розумінні Ернеста Ренана: спільноту, яку сам Ренан описував як таку, що має «спільні славні спогади в минулому, спільну волю в теперішньому; здійснювати великі справи разом і бажати здійснювати їх надалі…». Держава вже почала юридично реагувати на цей зсув: у 2025 році було ухвалено закон, який дозволяє іноземним добровольцям набувати громадянство України вже після одного року служби за контрактом, замість попередніх трьох. Це визнання того, що конкретні вчинки та громадянська позиція важать більше, ніж походження. Іноземні легіонери стають для нас дзеркалом, у якому ми бачимо, що українська ідентичність ґрунтується не стільки на походженні, скільки на свідомому виборі бути вільними, захищати власну державу та нести відповідальність за її майбутнє. Сучасний перехід до політичної нації не є випадковим - він має глибоке коріння в історії України, де державність часто будувалася не на етнічній однорідності, а на спільному політичному проєкті.  Одним із ранніх прикладів такого політичного об’єднання традиційно вважають описану Йорданом державу Оюм, яка не була етнічно однорідною, а являла собою складний симбіоз германських, слов’янських та сарматських племен. Інший приклад подібної моделі демонструє Київська Русь. Це була відкрита динамічна система, де політична належність значною мірою визначалася лояльністю до князівської влади та участю в житті Русі, а не лише родовою належністю. Етнічна належність була важливою складовою культурної спільності й формувала її культурний фундамент, тоді як політична єдність значною мірою будувалася на спільних цілях, лояльності до держави та її захисті. І звісно, одним із найяскравіших історичних прикладів такого принципу стала Запорозька Січ. Це було унікальне військово-політичне братство, куди приймали не за «правом крові», а за актом волі. Щоб стати козаком, людина мала прийняти звичаї й правила козацької громади та стати на захист Війська Запорозького. З погляду концепції Ернеста Ренана Запорозьку Січ можна розглядати як яскравий історичний приклад політичної спільноти, заснованої на солідарності та готовності до спільної жертви заради спільного майбутнього. Українство козацької доби було відкритим - до лав січовиків долучалися представники різних народів, які обирали свободу понад усе. Звичайно, ці історичні приклади не слід розглядати як безперервну еволюцію однієї й тієї самої політичної традиції. Йдеться радше про те, що в різні історичні епохи на українських землях виникали політичні спільноти, для яких лояльність до державного чи військового утворення нерідко мала не менше значення, ніж етнічне походження. Саме ця особливість створювала підґрунтя для формування інклюзивних моделей політичної спільноти. Протягом століть українська ідентичність формувалася всупереч імперським політикам асиміляції та заперечення окремої української ідентичності. Історична пам’ять про ці періоди свідчить, що українська ідея завжди була ширшою за етнос. Сьогоднішні іноземні добровольці, які стають частиною Сил оборони, можуть розглядатися як сучасне відображення козацького принципу добровільного входження до політичної спільноти через вчинок і позицію. Це підтверджує тезу, що українська політична нація - є не кон’юнктурним нововведенням, а закономірним розвитком історичного досвіду, де громадянство має бути набором обов’язків і цінностей, а не просто записом у паспорті. Для остаточного конституювання політичної нації недостатньо лише волі громадян - необхідна активна роль держави. В умовах повномасштабної війни держава має виступати не лише силовим апаратом, а й головним агентом формування політичної культури.

Українська політична нація: від крові до ідеї Традиційні підходи до визначення громадянства базуються на Jus soli (право грунту) - громадянство за місцем народження, та Jus sanguinis (право крові) - громадянство за походженням батьків, сьогодні в Україні проходять через глибоку кризу. Протягом останнього століття ці принципи вважалися непорушними стовпами громадянства, але треба розуміти, що їх сучасне протиставлення та юридична систематизація сформувалися лише у XIX столітті. Значну роль у популяризації цих латинських термінів відіграв французький правознавець Шарль Демоломб, який використав їх у своїх працях із цивільного права. Водночас, обидва принципи набуття громадянства мали своє історичне підґрунтя: так, «право ґрунту» широко застосовувалося в країнах, які були зацікавлені у збільшенні чисельності населення за рахунок імміграції. Народження дитини на території держави автоматично інтегрувало її до політичної спільноти, сприяючи заселенню нових територій та формуванню єдиної громадянської нації. Натомість «право крові» переважало в європейських державах, які розглядали громадянство як спадковий правовий зв’язок між державою та родиною. Такий підхід дозволяв зберігати юридичну належність до держави навіть у разі народження дітей за її межами та підтримував зв’язок із численними громадами емігрантів. Водночас, слід зазначити, що в реальності, майже всі держави застосовували й застосовують комбінацію обох принципів, лише надаючи перевагу одному з них. Повномасштабна війна в Україні стала радикальним каталізатором, який остаточно продемонстрував відмінність між громадянством як юридичним статусом і свідомою належністю до політичної спільноти. Ми спостерігаємо парадокс, характерний для періодів важких випробувань: люди з українським паспортом можуть залишатися ментально чужими власній державі, тоді як іноземці свідомо стають на її бік, поділяють українські цінності та перетворюються на активних амбасадорів України у світі. У цьому контексті етнос постає культурним фундаментом, що забезпечує історичну тяглість спільноти, тоді як політична нація формується через свідомий вибір, солідарність і готовність спільно відповідати за майбутнє держави. Реальність доводить, що факт народження на певній території або етнічне походження не є автоматичною гарантією лояльності. Загалом це пояснюється слабкою громадянською ідентичністю, низьким рівнем політичної інтеграції або недостатньою лояльністю до політичної спільноти. Коли паспорт сприймається лише як інструмент для перетину кордону, а не як набір обов'язків, виникає явище «девальвації громадянства». Ті, хто обирає шлях зради або свідомо ухиляється від виконання обов’язків, демонструють відсутність ідентифікації себе з мрією «Вільна Україна». Для них нація перестає бути «політичним і моральним орієнтиром, який визначає їх вибір». У контексті ідей Ернеста Ренана, ці люди відмовляються від участі у «щоденному плебісциті» - свідомому виборі щодня бути частиною нації. Їхня позиція - це позиція «випадкових пасажирів», чия присутність у державі не підкріплена волею до її захисту чи розвитку.  На противагу тим, хто зрікся відповідальності перед державою, люди, які свідомо обрали Україну, демонструють, що нація - це передусім солідарність. Це здатність до взаємодопомоги, спільної дії та готовність жертвувати особистими інтересами заради виживання й розвитку всього суспільства. Це добровільний вибір людей, яких об’єднують спільні цінності, права, обов’язки та бачення майбутнього. Особливо яскраво це проявляється через іноземних добровольців. Станом на 2026 рік понад 10 000 громадян інших держав служать або вже пройшли службу в лавах Сил оборони України. Звісно, мотиви іноземних добровольців не були однаковими. Для частини з них, особливо тих, хто прибув із країн Латинської Америки, важливим чинником на початку служби була можливість заробітку. Проте численні свідчення самих бійців показують, що з часом для багатьох із них Україна перестала бути лише місцем роботи.

Ѿ СЪМЪКА КЪ КОУЛОТЪКѢ ОЖЄ ТО ѤСН КАЗАЛЄ NЄCДѢ ВѢВЕРНЧЬ ТНХЪ ДѢЛѦ КОЛН ТО ЄСН ПРНХОДНЛЄ ВЪ РОУСЬ СЪ ЛАЗЪ[В]КЪМЪ ТЪГЪДЪ ВЪЗѦЛЄ ОУ МЄNЄ ЛАЗЪВКЄ ПЄРЄѦСЛАВЛѢ (Прим.: Ѿ - от, Ѥ - е, N - н, Н - и, Ѧ - я) Переклад: Від Семка до Кулотки. Щодо того що ти говорив Несді про ті гроші, то коли ти приходив в Русь з Лазовком, тоді взяв їх у мене Лазовко в Переяславлі

Так, просто нагадаю, що якщо звернутися до історичних джерел, стає очевидно: ні Новгородська республіка, ні Московське царство не вважалися частиною Русі в тому значенні, яке це слово мало за часів Києва. Попри свою економічну силу та розвинену культуру, Новгород довгий час існував окремо від руського політичного ядра. Це добре видно з берестяних грамот, де широко вживаються вислови на кшталт «поїхати в Русь» або «повернутися з Русі». Якби Новгород сприймався як Русь, такі формулювання не мали б сенсу. Для новгородців Русь була сусідньою, близькою, але все ж окремою країною. У ранніх джерелах назва «Русь» зазвичай стосувалася не всіх східнослов’янських земель, а лише Середнього Подніпров’я - насамперед Київщини, Чернігівщини та Переяславщини. Московське царство виникло значно пізніше. Воно не стало прямим продовженням Київської Русі, а сформувало власну політичну систему, яка за своїми принципами суттєво відрізнялася від київської моделі державності. Переломним моментом стало захоплення Новгорода Москвою у 1478 році. Після цього місто втратило не лише незалежність, а й свої традиційні політичні інститути. Замість місцевого самоврядування, виборності та звичного правового устрою Москва запровадила жорстко централізовану систему влади, засновану на ідеї необмеженого правління монарха. Одним із символів цієї зміни стало знищення новгородського віча. Вічовий дзвін, який скликав народні збори, вивезли до Москви, а значну частину місцевої знаті депортували. Так було ліквідовано політичну систему, що формувалася в Новгороді протягом століть. Ну і звісно, на формування Московського царства вплинула політична та адміністративна культура Золотої Орди. Багато рис московської державності - жорстка централізація влади, підпорядкування еліт правителю та особлива роль самодержця - суттєво відрізнялися від політичних традицій, які існували в Києві та інших землях Русі. У результаті Московське царство не продовжило політичну традицію Русі, а використало саму назву «Русь» як інструмент для обґрунтування своїх претензій на спадщину Києва.

І до актуальної літератури

Цей саркофаг приховує в собі справжню історичну драму. Князь Ярослав Мудрий, який народився на цій землі, розбудовував Київ і помер тут у 1054 році, після смерті опинився у вигнанні, тоді як його дружина шведська принцеса Інгігерда, яка прийшла на ці землі як іноземка, залишилася в серці Києва, ставши частиною його історії.

СОФІЙСЬКИЙ ДЕІСИС - цикл з одинадцяти ікон, написаних на ящиках з-під набоїв, що залишилися після боїв під Києвом весною 2022 року. Цикл присвячено загиблим військовослужбовцям 112, 114 і 241 бригад ТрО Києва та Київської області. Деісис (грец. бпа - прохання, моління) - композиція 3 Христом (зазвичай, Пантократором, Суддею на Страшному Суді) й святими (Богородиця, Іван Предтеча). Написи на тлі ікон, продовжують традицію графіті Софії Київській. Вписані- видряпані імена стають соборною молитвою за загиблих героїв. Презентація циклу відбулася 22 квітня 2023 року. Проєкт київських художників Соні Атлантової та Олександра Клименка. Справді дуже сильний проект і сильне мистецтво. Дуже раджу сходити в Софію Київську і подивитися на ці ікони ососбисто. Тут покажу одну ікону з цього циклу.

Канзі продемонстрував надзвичайні результати у розумінні інструкцій - зокрема, він виконував складні прохання, що містили до трьох послідовних операцій (наприклад: «візьми м’ячик і поклади його в коробку, а потім закрий кришкою»). Проте і він не продемонстрував самостійного ініціювання діалогів, спрямованих на отримання невідомої інформації. У найкращому випадку його поведінка вказувала на бажання або емоційний стан, але не на пізнавальну активність такого типу. Ці приклади стали підставою для численних критичних переосмислень самих підходів до вивчення мови у тварин. Стівен Пінкер у своїй праці «Мовний інстинкт» (1994) акцентував на тому, що здатність до побудови питань є однією з найсильніших відмінностей між людською мовою та всіма відомими формами тваринної комунікації. Пінкер наголошував, що за десятиліття експериментів не було переконливо продемонстровано здатність людиноподібних мавп самостійно формулювати питання. Навіть якщо тварина здатна повторювати жести чи комбінації символів, вона не демонструє здатності до справжньої граматичної продукції, яка включає зміну порядку слів, утворення питальної інтонації або граматичної конструкції. Когнітивіст Майкл Томаселло, автор численних праць із порівняльного аналізу мислення людини та приматів, також підкреслював, що тварини не демонструють тієї форми спільної інтенціональності та кооперативної комунікації, яка лежить в основі людського обміну знаннями. Його експерименти з розподіленим знанням, зокрема ті, де один експериментатор щось ховає, а другий цього не бачить, показали, що діти віком від 14 місяців уже розуміють контексти знання-невідання, тоді як мавпи - ні. У зв’язку з цим Томаселло дійшов висновку, що саме ці особливості людської соціальної когніції є необхідною передумовою для формулювання запитань. Питання має не лише лінгвістичну форму, а й когнітивну структуру: суб’єкт має усвідомити нестачу знання, оцінити наявність джерела, яке це знання може надати, сформувати запит у відповідному каналі комунікації, і врешті інтерпретувати відповідь. Жоден із цих компонентів не був переконливо продемонстрований у людиноподібних мавп. Навіть у випадках, коли мавпа стояла перед об’єктивною ситуацією невизначеності (наприклад, наявність кількох однакових контейнерів, один із яких містив їжу), вона не демонструвала активної ініціативи на кшталт «який?» або «де?». Її поведінка зводилась до вгадування або повторення попередніх патернів, що вже були позитивно підкріплені. Ці результати не применшують інтелекту приматів як такого. Вони здатні до планування, використання знарядь, соціального навчання, емпатії та розв’язання складних задач. Проте формулювання питань, як виявилось, є настільки глибоко людською здатністю, що переконливих прикладів її прояву не спостерігається навіть у тварин, які наближаються до людини на рівні 96-98% ДНК. Саме ця особливість сьогодні розглядається багатьма дослідниками як одна з найважливіших меж між людською мовою та комунікацією інших приматів.