БІЛИЦЬКЕ ONLINE

Музична школа #2 м.Білицьке @muzschool_2 активно працює у місті Дніпро онлайн та офлайн. Результативна участь у конкурсах різних рівнів - є показником професіоналізму викладачів. Набір до школи триває! Ми чекаємо на майбутніх Музикантів. Вікових обмежень немає

. 🇺🇦Андрій Олійник із міста Білицьке Покровського району Донецької області. Його мобілізували 2 жовтня 2024 року. Служив стрільцем, номером обслуги. Його родина переїхала до Маловисківської громади на Кіровоградщині. Захисник довгий час вважався зниклим безвісти. Нині стало відомо, що 2 березня 2025 року поблизу села Мала Локня Суджанського району Курської області він загинув. Андрію було 36 років. У нього залишилися батьки і брат, який нині захищає Україну.

Понад 200 родин Добропільської громади, які належать до соціально вразливих категорій та попередньо зареєструвалися у нашому ХАБі, отримали продуктові набори 📍 Хто може отримати допомогу? Допомога надається внутрішньо переміщеним особам з Добропільської громади, які: 🔹 проживають у Шептицькій громаді або прилеглих населених пунктах; 🔹 зареєстровані у гуманітарному ХАБі. 📞 Реєстрація: +380957914190 (вівторок, четвер — 9:00–15:00) 🏠 Адреса ХАБу: м. Шептицький, вул. Сокальська, 1, каб. 501 (понеділок, середа, п’ятниця — 10:00–13:00)

СВОЇ — офіційний чат-бот Добропільської громади Шановні мешканці Добропільської громади! Важливі новини, корисні контакти та необхідна інформація — тепер ще ближче та доступніше. Запрошуємо користуватися офіційним чат-ботом «Свої» 📲 Що доступно в чат-боті? 🏥 Корисні контакти — ЦНАП, медичні заклади, комунальні служби та органи місцевого самоврядування. 🏢 Інформація про майно — актуальні відомості щодо обліку зруйнованого майна. 📰 Новини громади — оперативно отримуйте важливу інформацію та будьте в курсі подій. Як підключитися? 1️⃣ Перейдіть до чат-бота: «Свої» у Telegram⁠ https://t.me/smart_town_bot 2️⃣ У стартовому меню оберіть: Вибір громади → Донецька область → Добропільська громада → Почати роботу 3️⃣ Готово! Ви підключені до сервісу. ⏰ Чат-бот працює цілодобово та безкоштовно. 🤝 Залишайтеся на зв’язку з Добропільською громадою — швидко, зручно та в кілька кліків!

Трошки згадки, як виглядав будинок Культури. 50 років шахті Білицька

«Мучной» про Добропільський напрямок: Саме цей напрямок наразі виглядає одним із найнебезпечніших, якщо інформація про втрату контролю над Білицьким підтверджується, це суттєво змінює оперативну картину. Захоплення такого населеного пункту відкриває противнику додаткові маршрути для перекидання піхоти, накопичення резервів та подальшого розвитку наступу. Після закріплення у Білицькому ворог уже використовує його як проміжний плацдарм для перекидання невеликих штурмових груп у район Світлого. Така тактика дозволяє поступово нарощувати присутність без проведення масштабних атак, виснажуючи оборону постійним тиском. Додатково противник здійснює просування з району Нового Донбасу у напрямку Ганнівки та східних околиць Добропілля. Якщо ці дії відбуватимуться одночасно з розвитком наступу через Світле, нвшим силам доведеться стримувати тиск одразу на кількох напрямках, що значно ускладнює маневрування резервами. Окремої уваги заслуговує застосування авіації із використанням ФАБ-1500. Подібні удари зазвичай передують або супроводжують штурмові дії, руйнуючи укріплення, логістичні вузли та місця зосередження особового складу. Це означає, що русня намагається максимально послабити оборону ще до введення додаткових штурмових груп.

Вперше були зафіксовани кадри присутності окупантів у с. Водянське

В чем твоя сила, братский народ? Очень странно наблюдать, как ты называешь себя сильным, воюя против страны, которая во много раз меньше вашей по территории, населению и ресурсам.

Но при этом с государствами, которые действительно считаешь своими главными геополитическими противниками, ты десятилетиями предпочитаешь холодную войну, переговоры и взаимное ядерное сдерживание.

❓Разве сила измеряется количеством разрушенных домов? ❓Разве сильнее тот, после кого остаются кладбища, сироты и люди, которым больше некуда возвращаться? ❓Разве сила рождается там, где плачут дети, где родители хоронят своих детей, а семьи теряют все, что строили годами? Разрушить можно за минуты. Жить с последствиями приходится десятилетиями. Разрушение тоже имеет свою цену. Созидание тоже имеет свою цену. Только между ними есть одна разница. Цена разрушения заканчивается в момент удара. Цена созидания продолжается еще долгие годы. Любое насилие оставляет след не только в тех, кто пострадал. Оно меняет и того, кто его совершает или оправдывает. И самое страшное, она изменила тебя, даже если ты этого еще не замечаешь или не признаешь. В каждой духовной и нравственной традиции есть одна и та же мысль: причиненное страдание не исчезает бесследно. Оно остается в памяти людей, в отношениях между поколениями, в собственной совести человека.

Когда человек теряет дом, когда хоронит мать, отца, сына, дочь или любимого человека, когда у него отнимают будущее, внутри рождается боль, которую невозможно приказать не чувствовать.

В этот момент почти никто не способен сказать: «Спасибо». В сердце появляется то, что часто называют тяжелым грузом обиды, ненависти или проклятия. Не потому, что человека этому учили, а потому что так устроена человеческая душа. Можно разрушить дом. Можно уничтожить город. Но нельзя уничтожить последствия того, что вы поселили в сердцах миллионов людей. Сейчас скорее всего тебя волнует даже не победа... А эти вопросы: ❓Какими вы все вернетесь домой? Сколько твоих товарищей вернутся? Со всеми ли будут руки и ноги? ❓Сколько останется тех, кто сможет спокойно спать ночью? ❓Сколько будет жить с контузиями, хронической болью, тревогой, чувством вины или потерей друзей? Однажды заканчивается любой конфликт, исчезнут лозунги, закончится пропаганда и наступит тишина, вам останется жить не с красивыми словами, а с собственной памятью.

И да, ты можешь сегодня называть это победой, но пройдет три, пять, десять лет... когда война закончится и телевизоры перестанут объяснять вам, почему всё это было необходимо.

Останется только один главный вопрос: Что эта война сделала с вами? ❓Будете ли вы с гордостью рассказывать своим детям и внукам, что разрушали чужие города? Что оставляли семьи без домов? Что после ваших ударов кто-то больше никогда не увидел своих родителей, детей или любимых? Или предпочтете молчать? Кем ты стал, братский народ? Сможешь ли ты уважать себя, вспоминая свои поступки и что ты услышишь про эту победу от своих детей и внуков? Что ты, как человек, будешь носить внутри себя всю оставшуюся жизнь?

▶️ Білицьке. Черговий "героїчний" сюжет для росТБ. Традиційний сценарій російської пропаганди: поставити свої прапори серед створеної ними ж розрухи, а потім знайти той самий мізерний відсоток українських гнид, які заради камери охоче підтвердять будь-яку потрібну версію. Тож залишається старий спектакль: одні брешуть про "визволення", інші підіграють, ніби вірять кожному слову. Усе заради чергової телевізійної вистави для росТБ.

Я прошу всіх, хто колись стояв за цю землю. Усіх наших предків, які берегли свої домівки. Усіх воїнів, які в різні часи віддавали життя за свободу України. Усіх ветеранів, чиї подвиги стали для нас прикладом мужності й незламності. Якщо душі тих, хто вже відійшов, бачать нас, якщо любов до рідної землі не згасає навіть після останнього подиху, прошу вас: станьте поруч із нашими захисниками. Будьте для них невидимим щитом. Дайте їм силу, коли сил майже не залишилося, мужність, коли навколо страх, світло, коли все огортає темрява. Нехай кожен наш воїн відчує, що він не сам. Що за його спиною стоять не лише живі українці, а й усі покоління, які вже колись відстояли цю землю. І звертаюся до Небесних сил. Прошу: зупиніть зло. Відновіть справедливість. Не дайте підлості, боягузтву, нахабству та брехні перемогти. Нехай кожен, хто приніс на нашу землю війну, хто свідомо сіє смерть, руйнування й неправду, відповість за свої вчинки. Нехай справедливість наздожене зло, а правда переможе. Нехай вистоїть Україна. Нехай вистоїть Білицьке.

Інформація про захоплення російськими військами міста Білицьке на Донеччині не відповідає дійсності. Про це у коментарі «Новинам Донбасу» повідомив речник угруповання військ «Схід», майор ЗСУ Григорій Шаповал. За його словами, окупанти почали активно наступати у районі міста Родинське, де йдуть досить запеклі бої. «Однак інформація щодо Білицького не відповідає дійсності. Ворог намагається атакувати у напрямку міста. На цьому напрямку ворог почав використовувати багато моторизованої техніки – багі, квадроцикли, мотоцикли, а також броньовану техніку і навіть танки. Зараз використання бронетехніки завдяки безпілотним системам – це досить рідке явище. Так, вчора в районі Білицького ворог намагався атакувати групою близько 10 людей та за підтримки двох танків та однієї ББМ. Без втрати позицій та особового складу, пошкоджений один танк ворога», – розповів офіцер.

23 липня у Міноборони РФ заявили, що нібито «російська армія, зокрема на бронетехніці, захопила місто Білицьке на Покровському напрямку».

Джерело

Оператор своїми руками спростовував увесь пафос промови. Поки один окупант розповідав про "захоплення міста", оператор, схоже, подумки вже прощався с життям.

Покоління бумерів. Ті, хто наповнив Білицьке життям. Сьогодні найстаршим представникам покоління бумерів близько 80 років, а наймолодшим — трохи більше 60. Це люди, народжені приблизно між 1946 і 1964 роками. Якщо покоління ветеранів і дітей війни було поколінням творців, які відбудовували країну, будували місто, двори, підприємства й родини, то їхні діти стали поколінням, яке наповнило це місто життям. Мені завжди здається, що любов, яку їхні батьки не встигли отримати у власному дитинстві, вони віддали своїм дітям сповна. Наче намагалися захистити їх від усього, що довелося пережити самим. І, можливо, саме ця любов стала для покоління бумерів невидимим оберегом. Вони росли вже без того голоду, який пам’ятали їхні батьки. З відчуттям, що майбутнє може бути добрим. Саме тому вони стали поколінням великих мрій. Не фантазерів, а людей, які вірили, що життя можна зробити кращим. Вони були романтиками. Допитливими. Освідченими. Багато читали, цікавилися світом, любили навчатися й відкривати нове. Вони поважали минуле. Любили своїх батьків. Берегли пам’ять про те, через що їм довелося пройти. Але всією душею прагнули вперед. Не від минулого, а до майбутнього. До життя, у якому є місце не тільки праці, а й відпочинку. Не тільки обов’язкам, а й мріям. Не тільки відповідальності, а й радості. Мені здається, саме це покоління сформувало у Білицькому культуру дозвілля. Саме вони зробили так, що місто жило не лише роботою.

росіяни приготували ракети для нового масованого удару по Україні, - Зеленський За інформацією від розвідок та партнерів, він відбудеться впродовж 48 годин. Також, за даними розвідки, на осінь ворог готує нову «значну хвилю мобілізації». «росіяни втрачають на фронті більше своїх військових, ніж набирають, а путін ще збирається збільшувати атаки і розширювати цю війну. Йому потрібні ще росіяни для участі в штурмах», – зазначив президент.

окупанти заявляють, що зайшли у місто...

Покоління Білицького, яке жило з вірою у «ЦЕ НЕ ПОВТОРИТЬСЯ» Після покоління ветеранів Другої світової війни було ще одне - покоління дітей війни. Наймолодшим з яких наразі 81 рік. Це люди, які все життя чули: «Не забудемо. Не повторимо». Ці слова звучали на парадах, у промовах, у спогадах. Вони виростали з вірою, що найстрашніша сторінка історії вже залишилася позаду. Що їхнім дітям і онукам дістанеться мирне життя. Вони бачили, як відходили останні ветерани. Разом із ними ніби відходила жива пам’ять про ту страшну ціну, яку людство заплатило за війну. І особливо боляче усвідомлювати, що поки ці люди вірили у слова про мир, знову з’являлися гучні лозунги, за якими ховалися зовсім інші наміри. Для покоління, яке знало війну не з книжок, а через власне життя, це стало ще одним важким випробуванням. Бо вони знали, що війна залишає після себе. --- Це покоління застало величезний шмат бідності, скоріше навіть ніщети. Дитячі мрії, які так і не здійснилися. Бажання, які доводилося відкладати заради найнеобхіднішого. Багато хто з них дуже рано став дорослим. Хтось втратив батьків. А втратити батьків у ті часи означало не тільки пережити величезне горе. Це означало втратити опору, захист, можливості. Для багатьох це означало втрату освіти, бо замість школи було життя, яке вимагало працювати, допомагати родині, виживати. Хтось зростав без тієї турботи, яку мала б мати дитина. Хтось жив у чужих людей і допомагав по господарству. Хтось рано зрозумів, що дитинство — це не завжди про безтурботність. Але найбільше вражає інше. Попри все, вони не втратили здатність любити. Вони не стали поколінням, яке тільки чекало допомоги. Вони стали ТВОРЦЯМИ ЖИТТЯ. --- Вони створювали добробут власними руками. Будували будинки. Облаштовували двори. Розвивали місто. Виховували дітей. Підтримували одне одного. Вони не чекали, що хтось прийде і зробить їхнє життя кращим. Вони самі його створювали. Вони не мали багато можливостей, але створювали можливості для наступних поколінь. Особливе місце в їхньому житті займала родина. Якщо батьки були поруч, їхнє слово було не просто словом. Це був життєвий орієнтир, досвід і мудрість, які передавалися далі. Особливо шанували матір. Багато хто бачив, який подвиг здійснювали жінки, які часто самостійно виховували дітей, працювали, тримали дім і намагалися дати їм хоча б найнеобхідніше. Саме тому вони так багато любові вкладали у своїх дітей. Вони хотіли, щоб наступне покоління мало більше. Більше можливостей. Більше спокою. Краще життя. --- Багато хто з них був вихідцем із маленьких сіл. Хтось приїхав за направленням. Хтось за роботою. Хтось за чоловіком, братом чи сестрою. Вони приїжджали будувати нове життя. І вони стали частиною міста. Вони були не просто мешканцями. Вони були творцями того середовища, у якому жили. Багато хто починав у непростих умовах. У квартирах, де могло жити кілька сімей. Де потрібно було вчитися поважати одне одного, домовлятися, підтримувати. Але разом із цим було те, чого сьогодні часто не вистачає — довіра між людьми. --- Дітей виховували не тільки батьки. Їх виховував весь двір. Сусіди знали дітей один одного. Старші допомагали молодшим. Чужих дітей майже не було — були діти, за яких кожен дорослий відчував відповідальність. Можна було залишити дитину сусідці, подрузі, колезі. Не тому, що життя було простішим. А тому, що люди були ближчими. Вони були майже як одна велика родина. Вони єдналися. Намагалися знаходити порозуміння навіть тоді, коли було важко. Бо вони знали ціну втрати. Знали біль нездійснених мрій. Біль втрат. Біль війни. --- Саме тому вони так цінували просте людське тепло. Після важкого робочого дня двори оживали. Люди виходили поговорити. Грали у карти, доміно, розмовляли, сміялися. Діти крутилися поруч, заглядали через плечі дорослих, слухали розмови. Двір був місцем, де росли всі. Вони вміли радіти простим речам. Літній кінотеатр та Будинок Культури був справжньою міською подією. Парк атракціонів — місцем радості для дітей і дорослих. Традиції були важливою частиною життя. Великі весілля. Поховання, на які приходили підтримати, згадати людину, розповісти історії про неї. Людина не залишалася сама. --- Найболючіше — розуміти, що покоління, яке майже все своє життя працювало заради майбутнього, мало зустріти зовсім іншу старість. Вони мали сидіти у своїх дворах. Бачити дітей, онуків і правнуків. Радіти тому, що все, через що вони пройшли, було недаремно. Вони мали право на спокійну старість. На можливість підтримати себе. Отримувати турботу. Жити без постійного страху і боротьби за найнеобхідніше. Але навіть старість для багатьох із них знову стала часом випробувань. Часом, коли потрібно було триматися, зводити кінці з кінцями, шукати сили у новій реальності війни. --- Саме тому вони так добре знали ЦІНУ МИРУ. Бо мир для них був не простим словом. Він означав: Мир — це дитинство, яке у багатьох із них було забране. Це не страх і безсилля, а можливість рости поруч із батьками. Це не голод і нестача, а можливість мати достатньо хліба на столі. Це не важка праця замість навчання, а можливість отримати освіту, знайти свій шлях, мати вибір. Мир — це тихі вечори у дворах. Не у сховищах, не серед руїн, не біля вигорілих хат. Це сміх дітей, розмови дорослих, відкриті двері сусідів і відчуття, що навколо тебе є люди. Це діти, які ростуть не самі, а серед родини, друзів і підтримки. Це можливість прожити життя так, щоб у старості не виживати, а просто жити. Сидіти у своєму дворі. Бачити дітей, онуків і правнуків. Відчувати, що все, заради чого ти працював усе життя, мало сенс. САМЕ ТАК ВОНИ РОЗУМІЛИ МИР. І саме цю істину вони залишили нам у спадок. Найважливішу цінність — цінність миру. Ми, українці, справді несли її далі. Ми будували. Створювали. Ростили дітей. Берегли свої домівки, свої родини і свої міста. Ми хотіли просто жити у мирі. Але життя навчило нас ще однієї важливої речі. Мир — це не слабкість. Мир потребує сили. І коли прийшла загроза нашому дому і нашим людям — ми стали на його захист. І найболючіше те, що сьогодні за мир знову змушені стояти їхні діти, онуки й навіть правнуки. Так само, як колись стояли їхні батьки. Історія ніби знову поставила перед нами одну з найдавніших людських трагедій — історію Каїна й Авеля. Коли руйнування приходить не від далеких і незнайомих, а звідти, звідки його найменше чекаєш.