Лабораторна миша

- В перші дні війни росіяни заходили великими колонами. Поблизу нашего села підійшла і зупинилась колона з десь 60 танків. В село вони не зайшли, а попрямували до Десни, навели там понтони, та наші їх бомбанули. Тож вони тікали назад, до сусіднього села, стали там. Наші їх хотіли накрить, та шось не вийшло. Ті повтікали врешті. Вона була на 5-му місяці вагітності і ми вивозили її з чоловіком з одного села на півночі Чернігівщини у південному напрямку. - А що, ото правда Чернігів та інші міста такі розбомблені, як по телевізору показують? - спитала вона. Ми з Andrii Piven перезирнулися. - Правду. Вам в чомусь пощастило, що росіяни швидко пройшли повз вас і великих боїв не було. - Та вірю. Мій брат намагався виїхати з дівчиною з Чернігова, то потрапили під обстріл: у неї наскрізне в стегно, а у нього уламок у хребті, витягти не можуть, бо може перестать ходить. Але все одно, якось не віриться. Ми мчали повз неймовірні краєвиди Сіверщини і ніщо не вказувало на те, що десь ідуть страшні бої. Отут зеленіють озимі, отам трактор потяг цистерну, он в небі лелеки кружляють над десятками своїх колег, які вже всілися на гнізда. Чернігів, Мена, Сосниця, Короп, Кролевець, Конотоп… Більшість з цих назв я ніколи не чув. Ніде не був і майже ніде - ніколи не планував. Підірвані мости на всіх основних транспортних артеріях. Вбиті дороги між селами. Неймовірно красива Десна - хоч дивишся на неї з уламків мосту автотраси, хоч переїздиш мостом у маленькому селищі. Війна дивна штука. Не думав я, що відкрию для себе красу Лівого берега країни через гуманітарні вантажі в розорені війною регіони та евакуацію тих, хто цього потребує, із небезпечних напрямків. Їй було на вигляд за 70. Вона налила нам по тарілці супу і сіла поруч, спершись на дві палиці. - Мені шо. Мені хлопчиків наших шкода. І людей шкода. Де ж хто міг подумать, що таке почнеться. Хай би ті орки виздихали. Я вам кажу - в мене такий стан був, коли вони тут поруч стояли, що дайте мені гранату - я б пішла до них. Отак, з палицями. Ніхто б не запідозрив. Скільки б з собою забала - все моє було б. Аби наші хлопці не гинули. Вона прихистила нас на ніч, бо дороги в 70 кілометрів через зруйновані мости перетворилися на багатосоткілометрові гаки, тож до комендантської години ми вже не встигали. - Скоріше б це кончилося. Немає сил. Немає сил. Шляхи нині Україною - як мандри між містами-галактиками. Кожна людина - планета, зі своєю історією, цивілізацією, поглядом на світ. Чоловіки на блок-постах, хлопці в кузовах військових кразів, місцеві на роверах, що підказують дорогу, водії зустрічних чи попутніх фур. Кожна фраза від них - оповідь. Кожна розмова з ними - параграф підручника історії. Кожне вечірнє чаювання - книга. Кожне мовчання з місцевими волонтерами - виснаженими, висохлими за ці 40 днів ззовні і зсередини - літопис визвольної боротьби. Коли ми переможемо і війна скінчиться, я поїду цими ж шляхами у мандри. Місця сили. І духу. З ким росіяни тут зібрались воювати? Майте гарну ніч.

Найнезручнішим моментом в евакуації з Ірпеня були спроби людей дати нам гроші. Коли бабусі і дідусі вивантажувались на підірваному мосту, забирали свій дрібний крам та клунки і намагалися вкласти 50 чи 100 гривень у руку, серце просто стискалося. Ми їм пояснювали, що немає такої суми, за яку нормальна людина погодиться їхати туди, де стріляють. Життя безцінне. Життя - безцінні. Грошам у цих двох аксіомах просто немає місця. Вони те уважно слухали. Тоді хрестили. Обіймали. Щось беззвучно шепотіли губами. Дякували. І це була найкраща компенсація за всі ті нєрви, що ми їх розкатали тонкими павутинками на вулицях та провулках містечка, яке мужньо тримало небо над Києвом. І коли Андрій сьогодні показав мені оце повідомлення від евакуйованої жінки - я просто відвернувся у вікно буса і намагався стримувати сльози. Так, це з тієї нашої останньої евакуації, де дідусь шукав синю ізолєнту і рулєтку, поки на вулиці розривалися 120-ти міліметрові міни, а я задки гнав машину до Андрія, що в броніку біг з-під обстрілу. Я не знаю, як вона нас знайшла. Але такі слова не купити ні за які гроші. Дяка усім водіям-волонтерам, які рятували життя. Бо кожне з них - то цілий Всесвіт. Переможемо.

Ми терпляче чекали, поки групи зачистки увійдуть у під'їзди, зроблять свою роботу, стомлено повернуться у двори та підуть далі. Терпляче, бо за цією адресою у нас була заявлена евакуація. І те, що в ці темні, насичені смородом будівлі ми входитимемо не перші, як це бувало зазвичай, ми були дуже і дуже раді. СБУ, поліція, підрозділи ЗСУ - діловиті, наїжачені зброєю і спорядженням, стояли попід стінами розтрощених артилерією багатоповерхівок, під ногами скреготали купи битої цегли, арматура та бите скло. Палять цигарки, напружено оглядають вікна та дахи, тихенько перешіптуються, а один боєць їсть Снікерс. Дожовує. Жмакає обгортку, відходить від своїх, підходить до сміттярки біля дитячого майданчика і кидає її туди. Навколо спалені авто, стріляні гільзи, штукатурка, переламаний чергою з БМД ліхтарний стовп, але обгортка опиняється у належному їй місці. Це було кілька днів тому. А сьогодні ми бачили, як другий день поспіль сотні ірпінців та киян лопатами та віниками прибирали місто від уламків. Сотні. Як не тисячі. З ким, скажіть, ці свині прийшли сюди воювати? Ми з Андрієм Півнем та Богданом Бондаренком повільно котилися вулицями понівеченого міста, де лише нещодавно зазвичай літали під 80 кілометрів на годину поміж шматками будівель, воронками та купами уламків, і не вірили своїм очам. Всі дороги чисті, прибрані, хоч бери, латай дірки, малюй розмітку та пускай повноцінний трафік. Ірпінь оживає. На Романівці майже готова нова повноцінна переправа. Згорілі та понівечені автівки евакуаторами акуратно (тричі підкреслено, бо ми свідки) перевезені за заправку "Синергія" (недалеко від мосту) або ж на вулицю Технологічну (на автостоянку) і всі вони там стоять рядочком, очікуючи на власників. Забирайте. Оживає Стоянка. Гореничі. Довколишні котеджні містечка. Це тішить. А ще тішить, що нещодавно ми з командою у Вас просили кошти на купівлю буса. Щоб возити гуманітарку і вивозити людей. Просили грошей на 1 машину. Одну. А по факту у нас тепер їх цілих три. ТРИ. Мені здається, що гумор про "скинемось на атомну бомбу та авіаносне ударне угрупування" - це не зовсім жарти. Шановні, я Вам дуже дякую. Всі деталі по машинам і їхнім задачам можна почитати в пості у Влада Самойленка тут https://www.facebook.com/samoylenko.vlad1/posts/5236507009743778, але, якщо коротко, наша колона поповнилася так: 1. Білий бус Рено Мастер - приблизно такий само, як той чорний, який нам люб'язно знайшов Кирило Бескоровайний і на якому зазвичай розсікаю я. Бус щойно приїхавши в Київ, відразу завантажився гуманітаркою та помчав на Північний Схід. 2. Мітсубіші Л200, який значно підсилив наш батальйон і виконує задачі в його інтересах. Росіяни палатимуть від захвату. Буквально. 3. Джекі-Чан. Колись це був Мітсубіші Паджеро, але тепер це наш милий улюбленець Джекі. Старий, надійний і, здається, абсолютно безсмертний. Шановні, я особисто ще раз вам дякую. У нас усіх бракне слів. Дуже скоро буде ще одне поповнення, про яке Влад повідомить. І, так, колона буде розширюватись, бо у фокусі і Схід, і Південь. Тому якщо хочете підтримати розвиток матеріальної частини - підтримуйте Криївка Вільних. Нам постійно потрібні колеса, соляра, мастила, ремені, дрібний ремонт, ще раз соляра, і знову соляра, і ще соляра. Всіх міцно обіймаю. Переможемо. Піду поїм снікерс.

Таки це не брехня. Російські солдати копали окопи в зоні відчуження, в жесть яких забруднених радіацією місцях. Окопи для особового складу, для техніки, залишки побуту. Біороботи, не інакше. З премією Дарвіна. https://youtu.be/AowdvmiABl8 А тут - реальні свідчення про мародерство на ЧАЕС (вже після підписання під дулами автоматів легендарного акту здачі-приймання). Про спробу проникнення на сховище відпрацьованого ядерного палива. https://youtu.be/Xt0fZSCrPUA Жесть. Ми протистоїмо не просто садистам та мародерам. Не просто вбивцям та військовим злочинцям. Вони реально небезпечні для усього світу. Стоїмо.

"Якщо Ви не стріляєте - Ви перезаряджаєтеся. Якщо Ви не перезаряджаєтеся - Ви біжите. Якщо Ви не робите нічого з вищепереліченого - Ви навчаєтеся". Я не пам'ятаю, хто з інструкторів це сказав, але стільки, скільки я вчився за останній місяць - я не вчився давно. Хіба в аспірантурі на курсі Лазерної фізики та оптики чи Фізики рідких кристалів. Війна змушує вчитися. Старанно, швидко. Усьому, до чого можеш дотягнутися, бо іспити тут бувають не просто складними. Вони бувають геть несподіваними. От в чому штука. Як пристріляти зброю, типи боєприпасів, а це шо... а це крупнокаліберний кулемет, а дайте поклацать, о РПГ... куди тут руки дівать?.. особивості експлуатації дизельних бусів... який-який тут допуск по мастилу? поліцейський розворот? Так, треба відпрацювати. На бусі? Я про таке ще не чув, але побачимо. Скільки тонн вона бере? А скільки це в пластинах чи діжках солярки? Як ти слухаєш небо? Куди-куди летять уламки? А покажи, що в тебе в аптечці... Війна змушує вчитись. Щоденно. Щоранку. Щовечора. Бо це питання твоєї безпеки і безпеки тих, кого ти вивозиш. Інколи вчишся "в полях", переймаючи досвід під час роботи. Інколи неймовірно щастить сісти за "парту" і відпрацювати все в спокійних умовах. Я ніколи не планував займатися тим, чим займаюся. Як цього і не планував Андрій. Я - звичайний фізик, він - дипломований фітнес-тренер, але нам обом вже довелося замість ігор з нашою малечею опановувати курс роботи зі зброєю в авто при вогневому контакті (до речі, інструктори були іноземці. Як в найжахливішому сні роспропаганди. Дяка нашим союзникам). Сьогодні ж присвятили 4 години тактичній медицині. Тій медицині, де спершу тактика, а потім, власне, медицина, бо якщо не буде першого - друге вже не знадобиться. Неймовірні Таїсія Каневська та Андрій Балабан розповідали двом десяткам евакуаторів, волонтерів та бійців ТРО все про червоні зони, турнікети і їх види, евакуацію, чим деякі репліки на турнікети CAT гірші за оригінал та багато іншого. Плюс навчання, навчання, відпрацювання, перетягування товаришів, накладання джгутів тощо. Саме ці знання тижні три тому домогли нашому Влад Самойленко врятувати життя мінімум двом людям, які потрапили під обстріл на мосту на Романівці. Одним з врятованих був наш чудовий водій. Влад просто вчасно та правильно наклав турнікети. Таісіє, Андрію, дякую. Загалом, я дивлюся на всю цю ТРОшно-волонтерську двіжуху і розумію, що ми не віддамо росіянам перемогу. Люди шалено вмотивовані і роблять все для того, щоб завтра бути кращими, аніж сьогодні. Бути розумнішими, навченішими, більш готовими до зустрічі з ворогом. Най ці знання нам не знадобляться, але уявляти, де ти дурень, а де вже не зовсім - дуже цінно. Учітесь, читайте, і чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь. У нас фантастичні інструктори і військові, що готові ділитися досвідом. Переможемо.

Одного разу нас з Андрієм Півнем прийняли на одному з блок-постів боярської тероборони. В сенсі, прийняли за ДРГ з усіма витікаючими (хіба тільки живі лишилися, але то випадково. І це не жарт). Колись я про це напишу окремий розділ книги, зараз хай все це буде з грифом для службового користування. Але був там один цікавий момент. Спочатку нас перевірили місцеві антидиверсійні спєци, потім викликали Службу Божу (в сенсі, СБУ), тримали нас 3 чи 4 години. В процесі перевірки наших телефонів і розмов із нами, ми детально розповідали про кожен наш день з початку війни: де були, що робили, нащо, з ким. Власне, отут один спєц по охороні тих, хто охороняє Київ від ДРГ, промовив сакральне: - Вас послухать, то ви чи не кожен день під мінами лежали. Воно прозвучало якось з недовірою та може здалося мені трохи зневажливим. Але ми з Андрієм просто перезирнулися і синхронно чесно відповіли: - Та так і було. Ясно, що коли в Боярці стоїш на блок-посту і чуєш "гуп-гуп" десь там, то повірити в те важко, але я уявляю той ментальний розлам, що станеться в суспільстві, коли зустрінуться жителі міст, в яких прилітало вдень і вночі, і громадяни, які бачили війну лише по телевізору (і слава Богу). Я б не згадував цю історію, якби сьогодні Андрій не показав мені відео, що він встиг зняти, коли ми були під одним з прильотів. Я його тоді не дивився, бо шо мені дивитися, якщо я все бачив на власні очі. Але оце глянув - і мені здається воно корисним, аби хтось трохи уявляв, як воно буває. Інколи щодня, інколи через день. Інколи - по кілька разів на день. І це квіточки, бо 120-й міномет Андрій вже не знімав. Було занадто страшно. Я лежу не поруч з Андрієм. Мене обстріл спіткав прямо на мосту, я не встиг спуститися униз, тож довелося лежати за авто поруч з бійцем з позивним "Мамка", який слухав небо і в ефір передавав інформацію, про черговий виліт міни. Впевнений, що після перемоги і завершення війни салютів в Україні не буде. Хто їх пускатиме - ставатиме калікою. А у нас сьогодні був абсолютно спокійний день на вантажно-розвантажувальних роботах, ремонті буса на СТО та пранні шкарпеток. І ми цьому дуже раді. Майте гарний вечір та підтримуйте Збройні сили України. Переможемо.

Принагідно надсилаємо промені добра науковцю-ядернику Богдану Лепявко, що зара в Чернігові боронить нашу землю. Ми поруч. Дякуємо, Богдане, тобі за службу. Ну, а решту Ви знаєте. Підтримуйте Збройні сили. Лише завдяки їм більшість з нас досі не на підвалі та не в мобільному крематорії. Переможемо. P.S. По Ірпеню, Бучі тощо комендантську годину подовжили до 7 квітня. Майте спокійну ніч.

Я увімкнув першу передачу і рушив. Важка машина сіпнулася та сунула повз розвалені вщент будівлі. Друга... третя... блок-пост... перша. В салоні було якось незручно тихо і я спитав: - Багато місцевих загинуло? - Так. Дуже. Там, в [назва місцини, яку я не запам'ятав] ми поки зробили братські могили. На кладовищі не могли, бо прямо на ньому йшли бої. Росіяни взагалі, як зайшли, то першим ділом проїхали танками по могилам воїнів АТО. Цілий сектор був. Тепер кістки назовні. Четверта... п'ята... - У нас ще нічого було - тільки всі види артилерії та авіація. П'ятисоткілограмові бомби. От що страшно. А околиць у Чернігова більше немає. Там шо творилося... Всі по підвалах ховалися, а вони заради розваги йшли повз-повз та й кидали туди гранату. Третя, друга. Підірваний міст. Проїздимо через конструкції, встановлені танковим мостоукладальником. Перша, перша, перша... друга, третя... - Потім того льотчика збили. То він катапультувався прямо на дахи будинків. Місцевий на нього побіг просто з вилами - так він нас всіх дістав. То льотчик його застрелив. Тоді його військові і взяли. Сказали, що дякуй богові, що не цивільним дістався, бо забили б. Проїздимо Киїнку, де артилерією знесені цілі квартали. Вирви від прильотів. Друга, третя. - Так. Тут їм не пощастило. Обстрілювали їх усього один день, а стільки біди. Багато загинуло. Нас же гамселили з ранку і до ночі, десятки мін на годину. Бомбардування з повітря двічі на день. Зараз вже добре, вода на перших поверхах є, світло в певні райони відновлюють. Господі, а скільки ж електриків та водоканальників загинуло... - Вони під обстрілами намагалися відновлювати інфраструктуру? - Так. По ним били. А ще били по чергах за гуманітаркою і хлібом. - То десь поруч корегувальники були. Ми з таким в Ірпені зіткнулися. Корегувальника тоді взяли. - Так, наша місцева тероборона теж поналовлювала тих деерге, їх тут тьма була. Іржаві залишки розбитої російської колони. В полі чи-то гради, чи-то смерчі стирчать, в сутінках не розібрати. - А наші хлопці стояли і стоять насмерть. Так і казали, що Чернігів не здадуть. Бува зайдуть до нас поїсти, ложку бере хлопець, одну з'їв, кладе голову на руки і вже спить. А як сплять... Десь щось шурхнуло - підскакує і дивиться. [Далі йшов діалог про наші втрати. Його тут не буде] - Це добре, що Чернігов вистояв. Якби ні - Києву було б на порядки складніше. Ледве від орди на півночі відбилися. Далеко вони відійшли від міста? - Та наче кілометрів на тридцять. Тікали, падли, аж п'ятки сяяли. І такі смішні - один на танк шафу прив'язав, інші телевізори тягнули, корову запхнули в КАМАЗ, ще в одну вантажівку їй сіна. Ой, а як в селах вони стояли, то люди кажуть, що поїли всі закрутки - ні винограду, ні груш консервованих ніколи не бачили. Баранів порізали, всю птицю, свиней. А як дивувалися, що в селах є світло, в кожній хаті телевізор чи ноутбук, та ще й села всі асфальтовані... Шо дивно, як вже вони тікали, то наостанок онкологію розбомбили. Шоби шо? Нашо? П'ята, шоста... Решту дороги ми провели в тиші. Я не міг більше підтримувати діалог. Андрій відпочатку мовчав і я його добре розумів. Вже у Києві вона додала: - Я ж не тікаю. Коли найважче було - я робила все, щоб хлопцям було легше. А зараз, як життя налагоджується, треба онуками зайнятися. Я їм тепер нужніша. Бережіть себе хлопці. - Будемо. Онукам привіт. Завдяки Вашим пожертвам на Криївка Вільних та за координації Влада Самойленка та Лера- Валерия сьогодні наша колона завезла в Чернігів десяток тон гуманітарки - генератори, 4 сотні літрів палива, їжу, гігієну, ліки на лікарню, адресні вантажі, ніштяки бійцям на нуль тощо. Проїзд на Чернігів - вільний. Сьогодні перший день, коли військові навели свої диво-мости і машини до 5 тонн спокійно їздять туди-сюди. Сотні волонтерів на сотнях бусів та невеличких вантажівках поїхали в цю фортецю на Сіверщині. На зворотньому шляху забрали цивільних. Багато світлин немає, часу не було. Най ройтерз якийсь нафоткає, подивитесь. Чернігів - місто героїв. Просто знайте це. З Черніговом тепер все.буде.добре.

"Ти сильний, в тебе все вийде" (Даринка, 3 рочки) Сьогодні вночі мені снилися жахіття. Вперше з початку цього етапу війни. Тягучі, абсолютно реалістичні, з холодним липким потом і темрявою ночі, що стає ніби твердою і непроникною. Не знаю, що вплинуло... чи-то побачене за останні дні в Ірпені та Бучі, чи-то реакція психіки на оперативні мапи, що свідчили про відхід росіян від Києва - мозок розслабився і почав надсилати флешбеки. Я - людина абсолютно непитуща - зрозумів, чому після воєн багато людей починають регулярно зазирати до чарки. Спосіб, як показує практика, абсолютно недієвий, але принаймні суть його стала очевидною. Ми ж багато цілий день працювали. Вантажили гуманітарку для сіл на північ від Бучі, куди гумконвої ДСНС дістануться нескоро, а відважний Костянтин Бакуемський її туди повіз. І от щойно ми отримали неймовірно радісну звістку, що Костя вперше з початку бойових дій дістався своїх рідних. Так, вони весь цей час були в окупації. Угу. Отака у нас дрім-тім. Також вантажили гуманітарку на Чернігів, щоб відправити чергову колону до цього багатостраждального міста. Коробки, клунки, генератори, паливо, ліки, одяг, їжу. Вантажили, а мені чомусь знову згадався ранок 24 лютого з його вибухами у вранішніх сутінках. Згадалася дорога "в нікуди" на захід, нескінченні колони наших військ на схід, намагання вивезти своїх найцінніших людей за будь-яку ціну. За.будь.яку. Бо вона, як показали реалії, виявилася на квінтільйони меншою за сплачену людьми, що потрапили в обійми до рузького міра. Я не знаю, що слід зробити з росією і росіянами. Навіть смерть (хоч і від голоду та хвороб) для них стане занадто слабким покаранням. Зараз в Україні матері бачать, як помирають їхні діти. А діти - як назавжди засинають їхні матері. Рідним віддають трупи зниклих безвісти з синцями на зап'ястках чи просто розчавлених танками. Близькі, повертаючись додому, знаходять сусідів не у квартирах, а на подвір'ях та дитячих майданчиках. В землі чи піску. Мені дуже хочеться обійняти кожне нещодавно окуповане місто та сказати йому: Ти сильне, в тебе все вийде. Наскільки б по-дитячому це не звучало. Бо у нас немає вибору. Нам його не лишили. Ми мусимо бути сильними. Дивитись на цю жахливу реальність, не відвертатися, не відводити очі, не заливати горе оковитою, а запам'ятовувати. І мститися до скону. Інакше всі смерті будуть марними. А життя відновлюється. Сьогодні, коли над Ірпінем вставало сонце, до підірваного мосту на Романівці під'їхали вантажівки та екскаватор. Розпочалося будівництво нової великої повноцінної переправи, замість тієї, що ми з дошок та гвіздків змайстрували в перші дні евакуювання цивільних. Ані екскаваторам, ані вантажівкам вже не загрожувала ворожа артилерія, що попалила усі попередні трактори. І єдині, завдяки кому це відбувалося, єдині, завдяки кому вся нечисть відвалила від Києва і відвалює від Чернігова, Харкова, Сум та інших міст, єдині, завдяки кому мільйони наших співгромадян зможуть повернутися додому - це Збройні Сили України. Дяка їм доземна. Щодо себе і Andrii Piven - я не впевнений, що ми ще вертатимемося в Ірпінь та Бучу. Вчора-сьогодні ми побачили, що все там буде гаразд і тепер справа за "конвейєром" з соціальних служб, поліції, ДСНС, червоних хрестів та телефонів 101, 102 103. Цивілізація повертається. Ми ж переорієнтуємося на напрямки, де будемо більш корисними. Якщо хочете підтримати нашу діяльність - підтримуйте Криївка Вільних https://www.facebook.com/KryivkaVilnykh/ та Влада Самойленка https://www.facebook.com/samoylenko.vlad1. Будьте сильними. Будьте непохитними. Переможемо.

Вчора наші - під Черніговом. Замість росіянських обстрілів доставці гуманітарки та евакуації місцевих тепер там заважає погода (така вже місцевість). Тож Vlad Samoylenko та Лера- Валерия десь нарили трактор. Мені взагалі здається, що трактор може стати одним із символів цієї війни: трактор-оборонець, трактор-евакуатор, трактор-танкокрадій. 12 врятованих. Бажаєте підтримати гуманітарні вантажі в Чернігів, на північ від Києва та евакуацію людей - підтримуйте Криївка Вільних (https://www.facebook.com/KryivkaVilnykh/) Майте гарний день. Пост Влада Самойленка https://www.facebook.com/100001535927538/posts/5225991364128676/ «Взяли на озброєння бойовий гуманітарний тракторець! В умовах дощової погоди і розмитої дороги, вчора перекинули в Чернігів тонни медицини, їжі, палива, генератори. З евакуацію вийшло слабенько, але +12 за таких умов - це теж добре. Коли обмежені можливості (погода, прохідний транспортний засіб), то продовжуємо забирати найбільш критичних - вагітні, з дітьми, літні. Так, знаю з ваших повідомлень і дзвінків, що все одно ще багато роботи і по доставці посилок і по евакуації зі зруйнованих вулиць. Прошу також і з розумінням ставитись до строків доставки адресних посилок. Водночас фіксуємо, що багато стали відмовлятись виїджати. Продовжуємо шукати чоботи, дощовики. В очікуванні відкриття коридорів чи навіть залізничного сполучення. свинособаки справді трошки відійшли, виявлення мінних полів продовжується.»