Славянский Языческий Фундаментализм (СЯФ)

В средневековых материалах Западной Европы известен образ Девы Марии с изображением полумесяца, что делает весьма вероятной связь лунничных подвесок с Богородичным культом. Этнографические данные ХVІІІ-ХІХ в., собранные в Средиземноморском регионе, также подтверждают возможность такой интерпретации. Н.Хамайко

Широкое распространение двурогих лунниц, тип которых сформировал представления исследователей об этом типе украшений, произошло на древнерусских землях уже после христианизации, что само по себе ставит под сомнение утверждение о языческом подтексте этого украшения. Дополнительно это подтверждается отсутствием прототипов таких подвесок в восточнославянских материалах предшествующего времени. Вероятно, это явление проходило под влиянием византийской культуры. В древнерусских комплексах ХІ-ХІІ в. лунницы иногда соседствуют с символами креста, нательными крестиками и образками Спасителя и Богородицы, что свидетельствует об использовании подобных подвесок как христианских украшений, а не языческих амулетов. В средневековых материалах Западной Европы известен образ Девы Марии с изображением полумесяца, что делает весьма вероятной связь лунничных подвесок с Богородичным культом. Н.Хамайко

Формирование типа двурогих лунниц имело место вне ареала восточнославянских земель и связано со Средиземноморским регионом. Впервые такие подвески появляются у западных славян в конце VІІ в. Их новое распространение в конце ІХ в. связано с византийским влиянием. С территории Империи они в Х в. попадают на Русь как часть престижного зернено-сканного убора. Н.Хамайко Лунницы в Древней Руси XI-XIII в.: языческий амулет или христианское украшение?

Действительно, широкое распространение лунниц в X–XIII веках на всех славянских землях создает впечатление, что это украшение или амулет был "типично славянским" и связанным с языческим верованиям древних славян. Однако археологический контекст свидетельствует о том, что двурогие лунницы — и, возможно, их прототипы — отсутствуют в материалах, относящихся к культуре славян язычников VI–VIII веков. Н.Хамайко

І.Філонова

Але як їх усіх шанувати? Про шанування сил природи, духів і предків ми знаємо з народної традиції (регулярно роблю пости на цю тему), але як шанувати древніх богів? Повчання проти язичництва регулярно згадують, що на їхню честь влаштовували трапези. У народній традиції на Різдво було прийнято закликати до столу тварин, сили природи, святих, духів предків, домовика; зазвичай їм призначалася сама перша ложка, самий перший стакан, сама перша страва... Логіку ви зрозуміли. Також важливо дотримуватися правил чистоти: ви не повинні бути брудними, місце, де ви вклоняєтесь богам, також не повинне таким бути. У народному християнстві святим вважався куток, де стояли ікони (у південно-східній частині дому); у давніх слов'ян таким місцем у домі була піч. Окрім цього, на пагорбах також були капища; історичні джерела згадують священні камені, гаї, криниці, водойми. Найкращим часом для молитв була зоря (ранкова або вечірня). Клятви краще не порушувати або не давати, якщо розумієш, що не дотримаєшся їх, адже навіть у народному християнстві клятвопорушення — це один із найбільших гріхів (хоча Ісус прямо заборонив клястися). Ми точно знаємо, що боги слідкують за дотриманням клятв, адже слов'яни клялися Перуном, Волосом, Сонцем, Матір'ю-Землею. До речі, жителі Новгороду на честь нашого бога грому влаштовували ритуальні бої. Які свята були у наших предків? Коляда, Купала, збір врожаю, поминальні дні, русалії, пострижини — про це є згадки в давніх джерелах. І практично всі ці свята були у наших предків у 19 столітті, а деякі є й у 21-му. Але знайте одне: дохристиянські вірування і двовірство стоять на двох китах — аграрних циклах і мерцях. Погодою, врожаєм і благополуччям керують не тільки боги, а й мертві; абсолютно всі духи природи — це мерці. Поминальні практики приурочені до кожного великого свята, а окрім свят їх також вшановують кожну поминальну суботу. Ну і про поділ на святих батьків/дідів та на нечистих покійників також не забувайте. І поділ цей достатньо архаїчний:

Ви ніяк не зміните свої мерзенні звички, все зло робите, що ненависне Богу, на загибель своєї душі. Ви взяли язичницький звичай: вірите чаклунам і спалюєте на вогні невинних людей. Де ви знайдете в Писанні, що люди мають владу над урожаєм чи голодом? Чи можуть вони викликати дощ або спеку? О нерозумні! Все Бог творить так, як хоче; він посилає біди та голод за наші гріхи, караючи нас і спонукаючи до покаяння. Але ми ніяк не змінимо наші злі звички; тепер же, бачачи гнів Божий, ви вирішили: якщо хтось поховав повішеного або утопленого – щоб не постраждати самим, ви знову його вириваєте. О, яке божевілля! Чим ви зможете задобрити Бога, вириваючи утопленого або удушеного? А якщо на нас спаде якась кара від Бога, ми ще більше розгніваємо Бога, розповсюджуючи прикмети: через це – посуха, через це – дощ, через це не виросте хліб; ми розпоряджаємося Божим творінням, але чому не каємося у своєму божевіллі? Серапіон Печерський, 1274 рік

Галицкая пословица выражается: «мисяць нашь божокъ, а кто-жъ намъ буде боговати, якъ его не стане?» 2) Увидевши молодой месяцъ, простолюдины наши до сихъ поръ крестяться и сопровождаютъ этотъ обрядъ различными причитаньями на счастье и здоровье 3); 2) Архивъ ист.-юрид. свъд., ІІ, ст. Бусл., 33. — 3) Маякъ 1843, VI Афанасьевь, том 1, с. 72

Основным аргументом в решении вопроса об этническом характере летописных племен явились археологические материалы, выявившие локальный устойчивый тип женских украшений и погребального обряда соответственно районам расселения летописных племен. При этом следует оговорить условный характер применения термина «племя»…Скорее всего на этих территориях проживали группы этнически родственных племен, объединенных летописцем под одним этническим названиям. П.Ф.Лысенко

Однако указание летописи на происхождение названия племени по принципу «...кде седше на котором месте...» вызвало разногласия в определении характера племен. В. О. Ключевский считал летописные племена образованиями территориальными. С.М. Середонин писал: «Полянин или древлянин, поселившись в болотистой местности левых притоков средней Припяти, становится дреговичей, а когда из этой местности выселялся, то переставал и зваться дреговичей» П.Ф.Лысенко

Происхождение названия племен «Повесть временных лет» объясняет особенностями местности, занятой племенем: «По мнозех же вре- менех селе суть Словене по Дунаеви, где есть ныне Оугорская земля и Болгарская. От тех Словен разидошася по земи и прозвошася имены своими кде седше на котором месте. Яко пришедше седоша на реце име- нем Морава и прозвашася Морава...», «...а друзии древляне, зане седаша в лесех... и инии седоша на Двине и нарекоша Полочане речки ради, яже втечеть в Двину...» Согласно схеме, предложенной летописцем, дреговичи, очевидно, получили свое название по особенностям заселенной этим племенем местности, чрезвычайно насыщенной обширными зыбучими топкими болотами — дрегвой. Эта точка зрения на происхождение названия дреговичей является основной. П.Ф.Лысенко

Отож, підсумовуючи можна сказати, що Триглава шанували жителі Щецину і Воліну. Він наглядав за трьома світами і по всій видимості був якось пов'язаний з морем(судячи з того шо Герман пішов робити йому підношення після морської подорожі). На ньому була пов'язана аби він не бачив людських гріхів, у нього був кінь, сідло і доволі багато атрибутів, храми і пагорби присвячені саме йому.

#міфи Яровит (Геровит) — західнослов'янський бог війни, родючості та, ймовірно, весни. Що кажуть джерела? Він мав золотий щит і був богом війни:

««...увидев прикреплённый к стене, посвящённый Геровиту, который был у них богом войны, золотой щит...» (Ебон III, 8)»

Тут джерело прямо називає Геровита богом війни. Також згадується його золотий щит, який вважався священним і до якого простим людям було заборонено торкатися. Судячи з усього, навесні відзначалося свято цього бога:

««...в этом городе были повсюду развешаны знамёна и отмечался праздник некого идола по имени Геровит...» (Ебон III, 3)»

Прямо про весну в уривку не сказано, але більшість дослідників пов'язують це свято з весняним циклом і початком польових робіт. Яровит також був богом родючості:

««Я бог твой, я тот, который одевает поля муравою и листвием леса; в моей власти плоды нив и дерев, приплод стад и всё, что служит на пользу человека: всё это даю чтущим меня и отнимаю у отвергающих меня».»

Згідно з середньовічними хроніками про місію Оттона Бамберзького, ці слова виголошував язичницький жрець від імені Яровита. З тексту видно, що Яровит відповідав не лише за військову силу, а й за врожай, плодючість худоби та добробут громади. Отже, джерела досить надійно підтверджують роль Яровита як бога війни та родючості. Що також підтверджує етимологія його імені: Яр- (yarъ): Означає «весняний», «свіжий», «палкий», «нестримний» або «родючий». Цей же корінь лежить в основі слова «ярий» (ярові культури, яровиця). -вит (-vitъ): Вважається суфіксом або другою частиною імені, яка перекладається як «володар», «пан» чи «панівний». Також пов'язується з життєвою силою.

У різних регіонах України, зокрема й у Карпатах, поб­утували повір’я­ та оповіді про те, що великі грішники, зокрема відьма, чарівник, спокійно помирають лише тоді, коли передадуть свою чаклунську силу, знання­ комусь із наступників. Таким може б­ути аб­о дуже б­лизька особ­а, що хотіла чи погодилася­ перейня­ти таке “ремесло”, аб­о той, хто отримав його випадково через хитрощі чаклуна (подав йому руку, взя­в з його рук я­кийсь предмет). Аб­и уникнути “важкої” смерті, у той чи інший спосіб­ “нечисту силу” залишали комусь “у спадок” (“передавали” через рукопотискання­, “продавали”) й ті, хто мав до помочі домашнього духа (“хованця­”, “дідька”, “б­іду”). Якщо цього не було зроб­лено, людина помирала довго й важко – у муках і криках.

Фото Чарльза Фрэгэра