Сучукрлітр

Вітаю Літературну Кому, Owl's Reading Wibes, На запах книги, Книжковий закапелок Енн, Книготерапію, Книжкову Фрау, Нату в книжкових світах, Про книги з Ірою, Непозбувного книгочитуна, Сповідь Книгоманки та інших блогерок. Вітаю письменниць Галину Крук, Світлану Пиркало, Світлану Тараторіну, Дану Безкрай, Ліну Костенко, Наталю Кобко, Оксану Голумбієвську, Мирославу Кривуцу, Дарію Лозовик, Поліну Кулакову, Наталю Довгопол, Мар'яну Савку, Настю Новікову, Катерину Бондарєву, Катерину Колесник, Лілію Кухарець, Галіцію Мідвест, Наталку Гомель, Наталку Сняданко, Марію Матіос, Марину Соколян, Світлану Кострикіну, Олену Скуловатову, Дивну Пташку, Дарію Чепурну, Олену Кузьміну та Поліну Кузьмину, Дарію Піскозуб, Оксану Якупову, Ренату Літинську, Ольгу Ільчук, Олександру Фог, Катю Зінішину, Катю Бабкіну, Катерину Шильп, Алісу Корж, Іванну Стеф'юк, Віолетту Павлій. Усіх жінок вітаю з тим, що права та можливості ростуть принаймні в нашій країні, і бажаю, аби було ще більш рівно, ще більш гідно, а також більш безпечно.

З нагоди дня письменника дозволю собі похвалитися, хоча думав берегти суто собі, щоб часом тішитися. Так, я розумію, що це не огляд і навіть не допис, але ну блін! Ганна Улюра — це людина, статей і дописів якої я не пропускаю і навіть коментарі вичитую уважно. Я чесно не сподівався, що Ганна зверне увагу на мою книжку, а тим більше її похвалить.

Розпаковку протупив зняти, але скоро в мене буде ще одна книжка в моєму великому переліку літератури про Львів та Галичину і плюс один у фіналістках премії книжкових блогерок. До речі, міське химерне фентезі ГЛІЛ Андрія Горбунова всього по 179 гривень зараз на сайті Є. Якщо ви, як і я, колекціонуєте книжки про Львів, то спішіть. А прочитаю, то подивимося, чи рекомендуватиму решті.

Гарячі новини Сем'янківа просто з зустрічі у Львові: дві нові книжки потенційно. По-перше, виявляється, що в автора "Танців з кістками" вже давно написана дитяча книжка. Її колись не взяло одне видавництво, бо там Андрій намагається пояснити дітям, що таке сіра мораль. Я розумію, що у Віхоли дитяча лінійка специфічна, але бляха, де черга з ВСЛ, Ранку, Чорних овець і так далі? По-друге, ось на відео обіцяє почати за пару місяців новий роман. До речі, ви знали, що колись Танці з кістками не потрапили навіть у призери Коронації слова? П. С. Про Танці з кістками писав кілька днів тому, міні-відгук вище.

Глянув фіналістів премії книжкових блогерів, побачив із п'яти лише одну книжку, яку читав (Артура Дроня) і за чудесним збігом ще одну, яку придбав рівно вчора (Шляхи Еврідіки). Ще дві були в дальших планах, про одну тільки зі списку й дізнався. І от сиджу і максимально тішуся. Бо я старий. Я пам'ятаю ті часи, коли я міг усе цікаве, видане українською за рік, перечитати за два-три місяці і плювати в стелю: що мені тепер, серіали дивитися чи що? Чи англійську з польською підтягувати, аби російською не читати (і підтягнув же). А зараз навіть людина, яка вже кілька років, крім як по роботі, читає лише сучукрліт і навіть завела про це блог, НАСТІЛЬКИ не встигає прочитати все варте уваги українське. Буду надолужувати, з Еврідікою то вже найближчих вихідних. А ви що читали з переліку? За кого вболіваєте?

У мене немає списку книжок про війну, бо я зміг дочитати лише три. Артура Дроня читали всі, про Змішані Рустама Гівазовича писав кілька днів тому, тому сьогодні порекомендую книжку історика Сергія Громенка. Чому Україна виграє — це підбірка есеїв 2014-2023 років. Деякі тези трохи застаріли, з деякими хочеться сперечатися, але загалом Громенко чудовий публіцист. Головне — не очікувати актуальності в моменті, а розглядати історію як процес. Головна ж перевага — натрапляти оком на назву книжки має підтримуючий ефект.

Той випадок, коли певен, що більшість уже бачила, але все ж відчуваєш потребу запостити. Ian McKellen, Ґендальф, номінант Оскара й один із найзатребуваніших театральних акторів Британії, прочитав вірш ветерана Артура Дроня «Перше до коринтян»: "Любов виходить на бойові чергування, піднімається на позиції з грижами, з температурами, із простатитами, із контузіями, з астмами і алергіями, з високою імовірністю не повернутися, з думками про когось найважливішого. Все зносить, вірить у все, сподівається всього, все терпить"

Чи не найсильніший трилер в історії України перечитав з нагоди першої в його історії серії офлайн-презентацій. Мова про "Танці з кістками" Андрія Сем'янківа, він же Медгоблін, він же офіцер медслужби ЗСУ. Уявіть собі. У мене книжка вийшла 5 жовтня, а вже на початку листопада всі питали: ну шо там, ну коли ж нарешті презентація? А Андрій написав книжку років десять тому, у 2022 вона вийшла і стала книжкою року BBC, та лише у 2026 році відбувається перший його тур презентацій. Якщо ви ще не читали книжку, дуже сильно рекомендую, не тільки любителям трилерів. Насправді успіх книжки (понад 100 тисяч проданих примірників), як на мене, не лише в якісному розгортанні темного головного героя з "сірого" в "чорного", не лише в медичних деталях, які так добре знає сам автор, але й у дуже точному описі реалій України десь перед Майданом, оцієї сірості, з якої треба було вириватися, як уже кому вийде. Як на мене, дуже, дуже потужно вийшло. Утім, знайшов у книжці дві невеликі помарки. Наприклад, під час поїздки головного героя в Словенію він іде пити-гуляти з компанією, де є дві жінки слов'янської зовнішності, і вони на початку гулянки з Середньої Азії, а наприкінці перетворюються на балтійок ) І ще одна такого ж характеру. Але на тому все, в усьому іншому книжка просто розрив. Мені здається, особливий секрет, окрім легкого стилю й оригінального сюжету — максимальна реалістичність персонажів. Я спокійно уявляю собі, що в радянській багатоповерхівці на Чорновола у Львові, де я жив 20 років тому, всі типажі могли бути моїми сусідами. Зустріч із Андрієм у Львові — 25 лютого, сьогодні (23) — у Вінниці, 26 лютого — в Івано-Франківську. У Львові Андрія Сем'янківа модеруватиме ще один мій одновидавничник (можна так сказати, є тут філологи?) у Віхолі Володимир Станчишин. Квитки за посиланням: https://concert.ua/uk/event/tanci-z-knizhkami-lviv

📖 Безмежний Космос. Збірка української фантастики Із цим збірником склалося не так добре, оповідань, які сподобалося, тут менший відсоток. До того ж, мені здалося, що аж надто великий контраст у рівні авторів. Є дуже сильні оповідання сформованих письменнків і є якісь чисто дитячі роботи, яким бракує банальної логіки. Окреме питання: редагування/коректура. Відсутність коректури кидається в очі з першого ж тексту, де пропустили дві треті ком, а коми -- лише частина проблеми. Як наслідок, непогане нібито оповідання дуже складно читати, враження зіжмакалося повністю. І таких оповідань -- купа. Часом просто очі боліли. Попри те, я дуже вдячний за те, що книжку таки видали і за змогу познайомитися з чудовими творами. Найбільше зачепили мене особисто: -- Катерина Колесник. А ще земляни дають молоко -- Оксана Голумбієвська. Емпатка -- Антон Ейне. Неповний комплект -- Анна Буке. Ніхто не побачить політ журавлика -- Ігор Тхаревський. Шибеники 📖 Галіція Мідвест. "Несподівані перетворення" Це дуже іронічне та самоіронічне галицько-київське фентезі, написане українкою, що дуже давно мешкає у США, але переймається нашими проблемами і не випадає з контексту. Уявіть собі, що внаслідок військових дій пробудилися магічні сили, княгиня Либідь олюднилася з пам'ятника і тепер чудить зі своїми магічними силами. Це призводить до різних непорозумінь і навіть потрясінь, викликає гнів світлих і темних сил, контакти з демонами і архангелами, а далі все так завихрюється, що то простіше прочитати самому, ніж переказати. Як на мене, часом історія стає надто плутаною і перезаповненою дрібними персонажами і деталями, яких набито по саму зав'язку заради іронії чи атмосфери, хочеться розтрясти і розкласти по поличках. Але попри це, вона жива, природня, тут багато класного галицького гумору, впізнавані місця Києва, Львова й околиць, впізнавані типажі, дуже цікавий післясмак. 📖 Дивна Пташка (це псевдо авторки) "Межова Осінь" Це історія кохання студентки до викладачки і їхніх стосунків, які (складуться? чи ні? Без спойлерів) на тлі межового росладу однієї з героїнь. Книжка однозначно смілива, а тема в українській літературі не розкрита. Не скажу, що авторці це вдалося ідеально, тут є натужність через важку форму -- постійна зміна оповідача і точки зору, наприклад, доволі непроста штука. Також регулярно авторка збивається на "розказування" замість показувати, що відбувається, на моралізування. Деякі пасажі однозначно краще було передати сценами чи діалогами, аніж спогадами персонажів. Авторці явно ще є чого вчитися з точки зору стилю та структури. Утім, книжка має свою логіку, у ній є цікаві персонажі, є сенс. Якщо теми ЛГБТ та межового розладу -- ваше, зверніть увагу. Дивна пташка, сподіваюся, випишеться і ще нас потішить книжками. 📖 Володимир Миленко. Повна історія пілотованої астронавтики США. Дуже детальна, але при цьому людською мовою написана книжка про завоювання космосу людством, а відповідно, здебільшого американцями. А ще про те, як СРСР із штанів вискакував, аби наздоганяти США у космічних програмах, і замість того обсирався. І частково через це розвалився. Але втім там є про цікавих людей, цікаві технології і неординарні випадки. ----- Цікаво дізнаватися про "крафтових" письменників та письменниць? Пишіть у коментарях, робіть репости, будуть реакції — буде продовження, є ще доста цікавого самвидаву.

📖 Наталка Гомель. "Вокзал". Історія про безхатьків Київського вокзалу і собаку, що живе з ними, написана журналісткою, яка спочатку робила про це репортажі. Я поставив книжці відмінно на Гудрідз, хоча в неї є свої явні мінуси. Але сила історії переважила. Відразу почну з мінусів, бо їх небагато. Як на мене, книжка потребувала сильнішого (або жорсткішого) редактора. Є моменти, де авторка з художньої літератури збивається на публіцистику, розказує замість показувати. І є трохи місць, які мені хотілося катнути. Реально місць, які затягують дію, але не додають чогось на заміну, як на мене, набереться сторінок на 20 із 245-ти. Я думаю, редактор з досвідом і твердою рукою наполіг би на правках. Натомість плюси. Однозначно, це сама історія, і те, як авторка її знайшла. Дуже сильна робота з матеріалом, заглиблення у життя Київського вокзалу і його мешканців. Добре виписаний головний герой, об'ємний, цікавий, небанальний, якому співчуваєш, хоч він і не ідеальний, і взагалі погано пахне майже весь час. Метафори: у Наталки Гомель дуже тонке, глибоке образне мислення і бачення. більшість метафор та порівнянь влучні і красиві. Як на мене, це дуже самобутня авторка і дуже сильна історія. Особисто я пробачаю все, що мені здалося недопрацюваннями, заради сильних сторін, і щиро рекомендую книжку всім, хто любить драми, особливо мелодрами. Найбільше історія зайде сентиментальним людям. Скажімо так, якщо ви плакали від Життя і мети собаки чи співчували Форесту Гампу, вам сюди. 📖 Олесь Дзига. The Map. Прощання з Україною. Олесь Дзига -- це псевдо найкращого, на мою скромну думку, спротивного автора України Володимир Миленко (Повна історія Класико, Давид проти Голіафа тощо). The Map -- це книга-мандрівка, яка фіксує Україну до повномасштабного вторгнення, кожен розділ -- особиста мандріка автора в іншу область з різних років і його власні враження та деталі, що запам'яталися. Ностальгійно і часом щемко. 📖 Аліна Глазова. "Місто колишніх". Думаю, що книжка сподобається багатьом із тих, кому подобався "Секс і місто" і всім, хто любить "Емилі в Парижі". По суті, це суміш Емилі і Сексу в місті у Києві 2024 року, до якої додали трохи магії. Магія тут суто комедійна, для зав'язки сюжету, це саме романтична комедія, не фентезі чи щось таке. Я фанат "Секс і місто", мені зайшло. Також мені, як людині з ресторанного бізнесу, сподобалися описи знайомих локацій і типажів (власники та відвідувачі кав'ярень і барів). У книжці нема високого стилю та складних метафор, книжку не варто читати, якщо ви лише по високій полиці. Також книжку не варто читати, якщо ви не сприймаєте появу в книжці брендів, відсилів до фінансового статусу та інших елементів капіталізму. Авторка та героїня точно не соціалістки. З мінусів: Хотілося б трохи менше Емілі і трохи більше Кері Бредшоу. Початок, як на мене, аж надто затягнутий, перші сторінок 30 я б скоротив до п'яти, якщо чесно. Ну і ще там по книжці трохи огріхів, але хто б казав, я сам уже в себе у другий тираж вніс кілька правок ) 📖 Химераріум. Збірка оповідань українського горору під редакцією Мирослава Кривуца. Мені сподобалася рівно половина оповідань, що дуже багато для колективного збірника. Я часто читаю такі і розумію, що зібрати в одну книжку від різних авторів твори на смак конкретного читача -- нереалістично. Тому для мене третина класних оповідань у такій мішанині -- уже велика радість. А тут -- половина. Ну і треба сказати, що відверто слабким мені здалося лише одне. Про Тростинника, де автор, на моє враження, не доредагував структуру тексту. А найбільше сподобалося оповідання Оксани Голумбієвської, там кожна літерка на своєму місці, читаєш на одному подиху і потім так "уууухххх".

Самвидав -- надія української літератури чи останній притулок нездар, яких ніхто не взяв? Останні кілька років я читаю майже винятково українських авторів, а минулого року вирішив прицільно начитатися і самвидаву. Знайшов для себе трохи цікавих імен. У цьому списку (перелік не ранжований, порядок довільний) одинадцять книжок абсолютно різних жанрів, підходів і майстерності, але я вважаю, що всі варті бути читаними конкретно своєю аудиторією. Це, звісно, лише початок. 📖 Лілія Кухарець. "Звичайна". Оригінальний сюжет, рідкісний жанр -- романтичний постапокаліпсис. авторка пише, як дихає. Текст легкий і повітряний, як наслідок, постапокаліптичний світ із велетенськими тваринами-мутантами (дуже логічно побудований) не тисне, як це зазвичай буває. Хоча моментами за героїв і страшно, але це не липка безвихідь, а боротьба з монстрами з вірою в свої сили, яку ми пам'ятаємо ще в Хабарда, Берровза та Веллса. Я думаю, в Лілії Кухарець буде велике майбутнє, коли вона навчиться починати книжки з чіпких хуків, а не з експозиції. Це найслабша сторона книги -- в неї треба в'їжджати. Ще є нюанс, на який я звернув увагу як маркетолог: загалом книжка цілком надавалася б до читання підлітками, якщо б не одна-єдина інтимна сцена, яка перетворює її на 18+. Але на читання дорослими то не впливає. 📖 Маїна. "Віщий. Рарог". Чесно кажучи, не очікував на цю тему настільки якісно випрацюваного містичного сюжету та настільки логічного світу. При цьому все дуже динамічне, діалоги живі, дуже якісно написано. Що б я трохи змінив, якщо б сам писав таку книжку -- це мова. У цьому випадку відчуття старовини має додавати суржик, притаманний книжкам кінця 19 століття. Мені як людині, яка пише зокрема про історію і постійно має справу з документами і князівських часів, воно заважало. Я б краще взяв літературну мову і не вимахувався. Утім, попри те, що мені не подобається сам принцип, мушу визнати, що авторка майстерно його використала. 📖 Рустам Гівазович. Змішані. Одна з найякісніше саморедагованих книг, які я коли-небудь бачив, а я бачив чимало, так склалося. Є, звичайно, нюанси, десь хотілося б, щоб коханки головного героя мали колір очей і якусь зачіску, а не були просто "милою голівкою", десь трохи б збалансувати внутрішнє з зовнішнім. Воно часом розбалансовується, а мені таке трохи заважає що в Вульф, що в Забужко, що в Гівазовича. Але мінуси компенсуються потужною (в доброму сенсі цього слова) харизмою автора, мішанкою (о, каламбур -- ну а ні, я ж теж колись давно був барменом) барменського життя, показаного зсередини, ліричної, філософської і грубо реалістичної історії. Чи це книга про кохання? Можливо, це книга про кохання. Чи це філософський нарис про пошуки себе? Можливо, це нарис про пошуки себе. Чи це трохи хуліганська історія бармена - порушника правил? Може, і так. Чи це агітація до вступу в лави Збройних сил України? Можливо. Чи це історія про війну? От не знаю, тут вже ви самі розбирайтеся. Однозначно, що це історія про людину. І про собаку. І про людину з собакою. Навіть лише заради цієї лінії книжку варто читати.

У Києві затопило "Мою книжкову полицю", першу, за словами засновниці, книгарню столиці, в якій не було жодної російської книжки. Отут можна почитати більше, а також є реквізити для допомоги: https://www.facebook.com/share/p/1KYbiVaTUQ/

Розігрую книжку Віднайдена історія вина в Україні. 29 століть Анни Євгенії Янченко з автографом авторки. Все, що треба для участі — бути підписаним на канал Сучукрлітр, поширити цей допис і залишити номер у коментарях (якщо ви коментуєте першим/першою) пишете 1, якщо вже є 14 учасників, пишете 15 тощо) Оголошення переможця відбудеться у четвер, 12 лютого. Книжку зможу відправити в межах України через НП або УП

Чисто галицька книженція, на яку вже певний час намірявся, а тут вона мені в Сенсі просто межи очі влізла ) Прочитав за якусь годину. Історія вайбом та сетингом схожа на перші Теплі історійки Надійки Гербіш, лише розказані від імені бабці. Сподобалася колоритна мова, при цьому реалістична — не штучна винничуківська імітація ґвари, а мішанка говірки, суржика та літературно' мови, якою справді говорили галицькі бабці. Сподобався також настрій книжки і частина деталей. Утім, деякі деталі явно недотягнуті. Якщо відчуття бабці, нюанси одягу, жести показані чітко і яскраво, то от наприклад, їжа чи інтер'єри... Млинці собі просто смачні. Не пухкі чи хрусткі, чи солодкаво - терпкі чи ще якісь, а просто смачні. Маєш вірити авторці на слово. Так само килим, який падає зі стіни. Ми знаємо, щр там є візерунок, але авторка не описує його. Здогадайся собі. Як на мене, все, що описується в книжці, має бути показаним, а не подаватися на віру. Це мінус. Але я відчуваю, що варто стежити за наступними книжками авторки, бо такі речі зазвичай "виписуються".

"Гемінґвей нічого не знає". Артур Дронь. На межі есе, репортажу й новел. Це єдина книжка про війну, яку я зміг дочитати. Решта просто доводила до сказу і я кидав, бо до лікаря зайвий раз не хочеться. А тут і читаєш, і плачеш, і скавучиш деколи просто, і всі образи впізнавані, типажі, ти просто знаєш цих людей під іншими іменами. Багатьох, надто багатьох -- знав... І... не кидаєш. Є якесь таке світло у текстах Артура Дроня, я не знаю, як це описати. Але якщо буває катарсис, то це він.

Уперше в житті в цьому магічному місці. Подобається все: від напису на дверях до великого вибору книжок українських авторів і доброї кави в кав'ярні під назвою Русоріз. Ну і само собою, подобається, що саме тут сьогодні о 19:00 відбудеться презентація моєї книжки Фантастична історія української кухні 🤗

Видавництво КСД зробило допис про три десятки новинок, що вийдуть у 2026 році, і там є аж одна книжка українського автора. Нагадав собі вкотре, чому мої улюблені видавництва — Віхола, ВСЛ, Віват, Лабораторія, Стретович, Темпора, Бруструри, Фабула, Богдан... Але йой най буде. Погуглив того одного щасливчика, Івана Заболотських, автора книжки "Пекло працює цілодобово", знайшов, що це той самий вчитель хімії, який нещодавно завірусив соцмережі, написавши пісню. Точніше, адаптувавши We will rock you гурту Qween під текст про хімічні речовини. Відео ось: https://youtu.be/uPVX0TfKJKg ARC-читачі у відгуках пишуть, що книжка — міське фентезі, схоже вайбом на "Відьмака". Ну що ж. Побацим-побацим. П. С. Мало не забув вказати, що саму новину побачив у каналі Книготерапія.

Лазарус — 4 в 1: Київський роман, роман ілентичності, фентезі та детектив. Я дуже шкодую, що прочитав цю книжку аж у 2025 році. Мені дуже близька тема подвійних ідентичностей, а у Світлани Тараторіної вона розкрита просто шикарно. Як на мене, це і є ключова лінія твору, і заради неї варто було читати книжку. Зрештою, вона виявилася однією з найбільш цікавих прочитаних у 2025 році. Просто скажу, що паралельно читав "світовий бестселер Нью-Йорк Таймс (книжку американського автора, де теж є тема їжі і тема магії), і відклав убік саме американську книжку. Щоправда, тут треба додати, що я не зовсім "нульовий" читач, трохи читав про українську міфологію, добре знаю історію міжетнічних стосунків на території України, зокрема "межі осідлості" та інші обмеження розселення євреїв, польські повстання 1830 та 1863 року тощо. Ну й особливо ретельно, як людина з роботою у сфері їжі та автор книжки про історію української кухні вивчав історію цукроваріння, а також знайомий з київським сухим варенням. Новиною стали деякі київські роди, взяті за основу для персонажів, а так то сетинг був як рідний. Тому просто кайфував від того, як це проінтерпретувала авторка (як на мене -- круто). Також як фанат Конан Дойла зацінив відсили до "Записок про Шерлока Голмса". Мені здається, я навіть упізнав омажі до "Союзу рудих" у справі Тумса та до історії чоловіка з пошкодженою губою, хоча, звісно, це може юути лише моя уява. Мені сподобалася детективна частина і направду я бачив "крихти", розкидані авторкою по "стежині". Бачу, в Гудрідс критикують цю сторону твору, але можливо, читачі не були досить уважними? Окремий плюс: жива насичена мова, і навіть речі, що дратують (мене особисто дратують по батькові та українізовані російські вислови (наприклад, "брешеш, не візьмеш"), як я зрозумів, зрештою додавали реалістичності Києву 1913 року. Природніми були і діалоги здебільшого. Хоча в кількох місцях, мені здалося, авторка не вийшла з авторської мови в мову персонажів (запам'ятався момент, де служниця каже "він випірнув із спальні пані", якось не віриться в таку мову служниці, ще й у напружений момент спілкування з поліцією). Але таких моментів дуже мало, зазвичай з діалогами все класно. Ще окремий плюс: гастрономічні порівняння та метафори і загалом використання гастрономії. Як я вже писав, історії цукру та київського сухого варення вплетені та інтерпретовані дуже цікаво. Для мене, як людини, яка багато років розповідає, що вина, наливки та настоянки були основними напоями українців, а не горілка, також дуже цінно, що саме настоянки є постійно згадуваними напоями. Дуже сподобався момент, у якому "щоки поліцмейстера тряслися, наче сало з Бесарабки". Також влучно описані ресторани і кав'ярні Києва того часу. З мінусів: 1. Мені здалася дещо розмазаною любовна лінія, от весь час хотілося кілька ще штрихів. Якщо вам важливо, щоб рівноцінно розвивалися всі с.жетні лінії, задані в книжці, то будьте готові: любовна лінія дуже сильно сховається за лінією пошуку ідентичності, фентезійною та детективною. 2. Мені здається дискусійним питання "каштана як символа Києва" станом на 1913 рік. Каштани в Києві лише з'явилися в невеликій кількості у середині 19 століття. Наскільки мені відомо, масове засадження а також використання як символа міста почалося вже за комуністів. Бо тим дуже треба було перебити символіку архангела Михаїла. Як мені розказували знавці київських символів, до приходу більшовиків визначальною рослиною Києва вважався бузок. Але це радше питання до дискусії, ніж справді негатив. Описана і розкрита ця тема у книжці дуже красиво і стильно, як на мене. Загальна оцінка: дуже рекомендую, особливо якщо вам цікаві теми ідентичності та історії Києва.

Такого ви ще точно не бачили. П'ять років срачів із Євгеном Клопотенком у Фейсбуці, і ось у нього можливість за все дати здачі. Гострі питання і справжній батл про історію української кухні. І автографи, само собою. Приходьте. Деталі тут: https://www.facebook.com/share/1FTr59Q34d/

Усі насміхаються з цієї книжки, а я ні. І не тому, що авторка — моя однокурсниця на одному з письменницьких навчань, а тому, що в мене великий досвід у маркетингу. Це — типовий зразок вірусного меседжу. Йона Бергер, книжка Viral, розділ 2. Філадельфійський чизстейк за 99 доларів при ціні всіх конкурентів 19 доларів. Найдоорожча ресторація Галичини, де ціни насправді діляться на 10. Піца за 800 баксів в одному з закладів Бостона. Я теж таке якось робив в одному з ресторанів, з якими працював. Судячи з кількості репостів і потрапляння в книжкові блоги, цього разу теж спрацювало.