Pan Mytets

Дикий кінь номер дев'ять (Wild Horse Nine) можливо назвати типовим фільмом Мартіна МакДони (Martin McDonagh), якщо мається на увазі, що режисер вкотре розповідає свою вічну історію про чоловічу дружбу і ширше - про те, на що людина готова піти заради свого ближнього попри всі суспільні чи службові обов"язки. Змінюються країни, декорації, часи, але ми завжди дивимося довгий фільм про самопожертву, відмову від вигоди, здоров"я, життя, тому що віддати це заради іншого буде правильно і людяно. Що відрізняє саме Дикого коня номер дев'ять - це неймовірна поетичність фільму. Пастральні краєвиди, наче із заставки операційної системи Windows, довгі проходи камери, автомобілі, що зникають у цих краєвидах, і граційні гніді коні поміж цієї краси. І плівка, звісно. Вона - не просто візуальна відповідність зображеному часу та прийом занурення, а і додаткове ворсисте й недосконале джерело цієї поетичності. Можна сказати, що Макдона постаршав і змістив свій режисерський фокус на тему старіння, смерті та непозбувної меланхолійності, що супроводжує розмисли на ці теми. А можна просто сходити у кіно і насолодитися візуальним та драматургійним шедевром. Джон Малкович геніальний. 10 балів із 10 за шкалою Пана Митця.

Недільна картинка. Незавершені студії з української еротики. Срібно-желатиновий друк, 2020.

Щоб Незавершені студії з українсько еротики своїм виглядом більше нагадували щоденник дослідника, еротичні історії моделей я передруковував на друкарській машинці. Машинку з українською розкладкою було знайти непросто, але товариш виручив. Але ще складніше було пальцями, які востаннє такий пристрій бачили у батьків на роботі десь у ранніх 1990-х, друкувати досить довгі тексти без помилок. Це на комп"ютері можна натиснути backspace і все виправити. А тут уже після кількох помилок і виправлень (згадалися шкільні навички роботи з лезом та гумкою для стирання) сторінка з оповіддю починала нагадувати побите вирвами поле. І все доводилося починати спочатку. Особистий рекорд - одну історію я передруковував сім разів, поки не вийшло більш-менш чисто. Але воно того було варте, артбук вийшов дуже митцюватим, як і задумувалося. На жаль, у тиражну книгу тексти не увійшли, принаймні у перше видання, хоча і були перекладені спеціально для цього англійською. Хто зна, може до перевидання щось зміниться.

А почалося все із цієї фотосесії, яка задумувалася просто як можливість позніматися у чудернацьких костюмах і весело провести час. Ну і перевірити нову середньоформатну камеру. З цього знімка 10-річної давності і виросла через кілька місяців ідея знімати не просто оголених людей, а робити це у їхніх просторах, де вони можуть почуватися максимально вільно і розкуто, і якщо й позувати, то так, як самі захочуть, без чітких вказівок і намагання створити певні образи. А ще я почав записувати їх історії з життя, смішні, сумні, веселі та дурнуваті, але обов"язково еротичні, і доповнювати цими історіями фотознімки. Разом це формувало такий собі польовий щоденник допитливого дослідника покоління української молоді, який я почав заповнювати знімками і фотографіями, що і склали пізніше артбук "Незавершені студії з української еротики".

А поки моя книга Field studies on Ukrainian erotic десь їде із Європи до України (до перших замовників у Євросоюзі вона добралася швидше, ніж до автора), розкажу трохи, що ж ми із Gomma books зробили цікавого. Отож, книга є розширеною і доповненою версією артбуку ручної роботи Незавершені студії з української еротики (про який можна почитати у блозі десь раніше), який я зробив у благословенному 2020-у. Окрім фотографій із оригінального артбуку, а також тих, що входили до серії, але у артбуку не були присутні, вона включає також фото із серії та артбуку V (це римська п"ятірка, а не оте що ви подумали!). Артбук було зроблено у 2021-у році як логічне продовження Української еротики, в якому автор (себто я) приміряє на себе роль моделі, переозначаючи свою роль як фотографа і змінюючи стосунки між собою та людьми, яких він портретує. А ще нова книга містить десь зо три з хвостиком десятки моментальних знімків, зроблених на Fujifilm Instax, які робилися паралельно із основними зйомками для артбуку, чи до, після, або замість них, як веселе й приємне доповнення до процесу митцювання. Ці знімки ніколи й ніде не публікувалися, тож у книзі маємо першу появу світові цього цікавого матеріалу. Отож, чекаємо прибуття книги до України, і буду по ходу ще щось про неї розповідати при нагоді.

Недільна картинка. 2018

Архівне. Портрети, 2010-і.

Архівне. Портрети, 2011-2018

Архівне, 2012

Архівне, 2012.

Русня - блядський мерзенний слиз, у якому немає нічого людяного. Не пропускайте можливості пожертвувати на дрони, які повбивають їх.

MYPH Photography Prize 2026 3/3 У відгуку на MYPH Photography Prize 2025 Пан Митець згадував чемність як основну характеристику представлених тоді робіт. Цю виставку, якщо її потрібно характеризувати короткою фразою, він назве надмірну вибагливість. А ще - прагнення бути дуже концептуальними. Постмодерн помер, нехай його трупик смердить десь по європейським чи дубайським галереям. Концептуальні фото можуть бути цікавими, що ми й бачимо інколи серед учасників виставки. Але так, як придумає саме життя, жоден фотограф все одно не зможе. Хочеться бачити більше чогось живого і справжнього. А Сергій Мельниченко – все одно великий молодець. Робити такий конкурс із гарною виставкою і класними призами – дорого коштує.

MYPH Photography Prize 2026 2/3 Загалом, обходячи залу і дивлячись на роботи інших фіналістів та переможців Пана Митця не покидало відчуття, згадане на початку допису – український фотографічний ландшафт, принаймні у його молодій частині, кардинально змінився завдяки школі MYPH, у назві якої недарма присутня згадка про концептуальність. Власне прямої фотографії, яка щось розповідає виключно методом відбиття реальності на світлочутливому матеріалі, та розповіді про цю реальність, на виставці було критично мало. По суті, тут маємо всього два автори – Олександр Попенко зі своїм вже досить відомим Маленьким Парижем, документальною типологізацією копій Ейфелевих веж в Україні як пам´ятнику кічовому несмаку. Та Макс Мокрицький і його ВОС 100 — стрілок (цигарок), що розповідає про проходження автором курсу базової підготовки після мобілізації, серія чорно-білих плівкових буттєвоописальних знімків та портретів мобілізованих, атмосферних саме своєю непричесаністю (хвала богам плівки, які відвернули автора від написання текстів на фото). Вся інша фотографія на виставці – це концептуальні ігри розуму більшого чи меншого ступеню цікавості. Пропалювання знайдених негативів як метафора втраченого сімейного архіву Анастасії Антоненко. Натхненні щоденниковими записами розповіді про екоцид Андрія Касянчука. Фокуси з перевдяганням на тлі ліволіберального дискурсу Валерії Кошерієвої. Постіронічні ШІ-вправи чи то про роздуте его військових, чи про дуті амбіції мілтеку Ірини Кабиш (якби це була документальна фотографія, щось таке міг би зняти Михайло Палінчак). Lo-fi вправи про щось дуже особисте Маргарити Фаль. І найкраще з концептуального - приємно цілісні та гармонійні візуально Теплові сигнатури фотографа та військового Віталія Герасименка. Цьому у всьому гарному проекту не вистачає лише одного – не цифрової імітації, а справжньої зйомки на тепловізійну техніку.

MYPH Photography Prize 2026 1/3 Школі концептуальної фотографії MYPH таки вдалося переформатувати молодий український фотографічний ландшафт, але поки незрозуміло, чи у кращу сторону. Пан Митець минулої п´ятниці відвідав виставку фіналістів MYPH Photography Prize 2026 у галереї Димчук, щоб пересвідчитися у цьому факті, і пропонує познайомитися із його відгуком. MYPH Photography Prize, премія для молодих фотографів, у своїй третій ітерації розмила критерії того, кого ж саме вважати молодими, віддавши фінальне рішення самим авторам, тож серед учасників конкурсу можна було побачити імена не тільки молодих за стажем у фотографії, а і юних душею авторів, які вже знімають досить давно. Втім, із адекватністю критеріїв та стеження за правилами нехай розбираються організатори конкурсу, Пану Митцю значно цікавіше дивитися на фотографії. Димчук – простір нескладний, але із хитрістю. По суті, тут лише дві стіни, на яких доречно будуть виглядати переможці конкурсу, тож здогадки про них виникали одразу, і врешті-решт вони справдилися. Виграла конкурс Вероніка Моль із серією Це може бути тиша – концептуально-меморіальним панно фотографій із місць поховань загиблих українських воїнів, і моментальними знімками на Polaroid неба над ними. Сильна емоційна складова проекту і масштабність монтажу виділялися на "головній" стіні посеред інших представлених робіт. Але вкотре (на минулорічному MYPH Photography Prize була та ж історія з поляроїдами іншої фіналістки) хочеться сказати, що на думку Пана Митця не варто такий оригінальний та ніжний матеріал як поляроїдні знімки друкувати у цифрі, а крім того ще – збільшувати ці надруковані фотографії в декілька разів, знецінюючи субтильну крихкість миттєвого фото, вартісного своїм внутрішнім світлом.

Архівне. 2021

Про Юру-піхотинця. 2/2 Джин-тонік інтенсифікував його стан до майже напівмертвого. Коли наступного разу зупинялися в туалет, Юру кидало по дорозі, а язик раптом став заплітатися так, що зрозуміти хоча б щось із монологу було практично неможливо. Йому телефонували побратими, і питали, де він. Вони були значно тверезіші, я взяв телефон, і спитав, куди його треба довезти у Києві. Відпускати Юру у метро у такому стані означало випустити у метро маленький тайфун і хімічний боєприпас водночас. Юра інколи вирубався, і у цей час хрипів і злегка щось вигукував. Потім прокидався, кричав: Братан, навалюй музику, і коли я вчергове відмовляв - раптом стихав і у нього прокидалася жалість до себе. Говорив, що він все життя працював і допомагав людям, а у нього нічого немає у житті. Що він їде на погибель, і не хоче нікуди їхати. Що у нього акубаротравми й контузії. Що він не побачить жінки невідомо скільки часу. Намагався підсунути телефон із її фото та знімками доньок. І по десятому разу дякував, що ми його відвеземо куди треба, до самого хостелу, де вже чекають побратими, щоб продовжити цю ніч перед відправкою на Схід. Біля хостелу ми потисли руки. Я сказав: Бережи себе. Ха, братан, - відповів Юра. – Бережи себе. Та мені все похуй, я заїбошу нахуй всіх. Забрав сумку, закинув на плечі рюкзак, мало не впав, але зміг вирівнятися і, виписуючи піруети, зник у темряві. Автівка шурхотіла шинами по пустому нічному Києву. У відкриті вікна віяло вологим опалим листям. Запах алкоголю вивітрювався. Я думав про те, що ЗСУ – це не тільки, і не стільки котики у пікселі із красивими обличчями і бородами після барбершопу. Значною мірою це ось такі Юри-піхотинці, прості сільські хлопці, грубі, голосні і далекі від мистецтва. Вони тримають хребет війни у окопах, і потерпіти три години цей фестиваль повернення із відпустки – дуже невеличка незручність порівняно з їхніми.

Про Юру-піхотинця. 1/2 Тільки зупинивши авто біля військового із великою сумкою та камуфляжним рюкзаком, я зрозумів, що він синющий, як весняне небо. А ще, вже коли допомагав завантажити речі у багажник – що, скоріше за все, він сидів у місцях не дуже віддалених, судячи із татуювання на видимій частині руки. Військовий хвацько допив якесь дешеве бирло із пляшки і вмостився на задньому сидінні. Автівку наповнило стійким запахом перегару, на випарах якого могли б триматися неважкі речі, і гучним голосом попутника. Звали його Юра, він розповідав, що їде на службу. Питав, як звати і куди їдемо. Казав, що напився, бо воює із 2024 і все заїбало. Повідомляв, що відсидів (мої здогадки підтвердилися). Забував, куди їдемо, і питав знову, інколи ненадовго змовкав, і виникала слабка надія, що він засне. Але Юра прокидався і знову заповнював простір малозв´язною мовою. Я думав про те, що раз вже взявся везти, то треба ставитися філософськи до всіх незручностей, та їхати, адже це військовий їде з відпустки, можна зрозуміти. Юра попросився зупинитися на автостанції в туалет, а вийшов із приміщення вже із пляшкою Джин-тоніку. Братан, - сказав він на мої спроби зауважити, що йому вже досить. – Все буде добре. Навали музички. Музички я не навалив, вистачало Юриного а-капело, але попередив, що блювати в авто не можна. Юра пообіцяв не блювати. Розказував, що він – піхота. Що воював під Покровськом, а зараз поїде кудись під Краматорськ. Що ненавидить кацапів, і тих місцевих на Донбасі, які погано ставляться до них, військових. Що вдома у нього "три пизди", тобто дружина і дві доньки. Що у житті треба ніколи не здаватися і не вішати носа. Що він зараз приїде і буде бухати далі з побратимами, і що йому все похуй.

Цей хирлявий виснажений юнак щойно пробіг марафон за 3:23:02, ще й 6-й у своїй віковій категорії. І тепер збирається гарненько відновитися, і знову повернутися до блогу.

Архівне, 2017