sea(rch)

а давайте ви мені почитаєте мої літери і скажете пару слів про них, а я вам дякую @janethewindbot

серед гуркоту трамваїв і стукоту кроків, що поспіхом ідуть бруківкою, раптом вирізняється лише одне подих вітру, який несе щось більше, ніж шум міста. іноді здається, що вітер знає більше за мене. він торкається обличчя й тихо нашіптує про щось, що я ще не вмію розуміти. у його подихах - і спогади, й очікування, і якась чітка певність, що все мине, навіть тривога. місто за моєю спиною гуде своїм ритмом, але саме в цю мить я відчуваю: справжній дім — це не стіни і не адреси, а ті моменти, коли я можу вдихнути на повні груди й повірити, що життя нікуди не поспішає. згадую, що я тут — і це вже неабиякий результат. може, дім — це не місце і не люди, а прохолодний легіт усередині, коли перестаєш чинити опір світу. тоді і мокра бруківка, і безкрає море стають прихистком: ми належимо природі, а не навпаки. євгенія вітер — "вітер"

о да, видаляти двадцять вісім тисяч сторінок у браузері після іспиту

о да, видаляти двадцять вісім тисяч сторінок в браузері після іспиту

sans de vent je ne suis pas moi

a good long walk can help you think things through

запах свіжовипраної постільної білизни й міцного чаю

вечір, коли місто ще не стихло, але вже відпускає, і ти йдеш швидше, ніж потрібно, ніби є куди поспішати, хоча насправді — ні. рух тримає тебе зібраною, не дає розсипатись по дорозі; вітрини відбивають обличчя уривками, і ти не дивишся довго, бо там нічого нового, тільки трохи втомленіші очі, ніж зранку; світло ліхтарів лягає на асфальт рівними плямами, хочеш ступати саме в них, як у якісь умовні межі, де все зрозуміліше, ніж поза ними; телефон у кишені мовчить, і це навіть краще, бо жодне повідомлення не виправить того, що всередині все ще незрозуміло, і водночас нічого не вимагає негайної відповіді; ти неспеціально рахуєш кроки, помічаєш, як вони складаються у ритм. думки намагаються зачепитись одна за одну. вітер торкається обличчя, холод повільно витягує з голови зайве. руки автоматично ховаються в рукави, десь поруч сміються люди, і цей звук лише проходить повз, залишається на фоні. ти доходиш до перехрестя і на секунду зупиняєшся — можна перейти, можна звернути, можна піти далі прямо, і будь-який варіант сьогодні нічого кардинально не змінить, але сам факт вибору трохи повертає відчуття, що ти ще тут; коли нарешті доходиш додому, ключ довго не потрапляє в замок, рука ніби забула просту дію, і тільки з n-ого разу двері піддаються. всередині тихіше, ніж до чого вуха встигли звикнути на вулиці; ти не вмикаєш світло одразу. зняти взуття, поставити його рівно, ніби від цього щось залежить, пройти в кімнату, сісти, не придумуючи планів на завтра, не намагаючись підсумувати день. нічого не потрібно виправляти — дозволити собі кілька хвилин не пояснювати нічого, поки думки не почнуть знову збиратись, але вже повільніше, втомившись від власної напруги

субота — день між звичністю, за це її і ціную! не поспішати, приділити увагу собі й своїм почуттям. прогулялась великим парком — блукала між деревами й тінями. повітря свіже й довгочікувано тепле. дійшла до кавʼярні, що постійно лишалась «треба якось зайти». флет і чизкейк підняли рівень цукру й настрою. субота