Храм поезії (🖤)

що ти скажеш про тіло, нафаршироване вибухами зойканням штукатурки, що осипається тоненьким хлоп’ячим сопрано гурканням цегли і шиб, таким тихим, як наче несправжнім бо дім – це те, що стоїть, а не ходить з місця на місце, як вітер (війна – це оркестр чи диригент? чи оркестрова яма для диригента? чи потрощені інструменти на уламках консерваторії?) ти чиє, скажеш тілу, чи є ти, скажеш, чи є ти, чиє притискаючись поглядом до заграви, за якою зникає душа ще жива і вже мертва, скрипаля, скрипки, смичка, довгої музики яку берегли для життя, адже звук – це надія що ти скажеш про тіло, яке звучить як війна від війни резонує, вібрує, обертонує обертаючись нотним папером для партитури якою лякають, як повторенням тих самих гам і акордів скажеш, тіло – це школа музична на перехресті миру та окупації збудована ще століття тому, де загублені діти співають про ластівку так чесно і щедро, як буває лише коли вчишся бути собою (війна – це хор чи хормейстер? чи голоси на румовищі філармонії? нота фальшива чи чиста?) @iyakiva #ія_ківа

вишневий пиріг румʼяною щічкою вабить, лежить на мереживі в серпанку тонких скатертин, про свóї бажання нікому ні слова, а значить, як схочеш — надкусиш у мʼякості теплих перин. вишневий пиріг — спокуса гурмана на зожі, очима зʼїдаєш, та прагнеш відчути на смак. давно не секрет на що ти, ласунчик, спроможний, зірвавшись з режиму — сам в цьому винен, дурак. вишневий пиріг — солодка гріховна пожива, як миро священне крихти зі столу збирай, та знай, що кожна вишня вродлива кістку лукаву у сóбі несе, зазвичай. Поліна Шишлевська * З днем народження, 45 років це гарна дата, а 40 — взагалі гарний початок для чогось нового та незвіданого. Ти далеко не ідеальна, але хороша жінка, зі святом, бережи себе) #поліна_шишлевська

а я хотіла бути такою як він відчайдушно-схибленою вільною до останнього світанку вимкненим до болю гнівом на весь кольоровий спектр що може спіймати сітківка рибою плисти в його розставлені тенета п е р е т в о р ю в а т и с я переповненою поза законом літерами гойдатися замість хрестика на його шиї виплавлена з солі та іншої алхімії викрасти його життя з димовухого міста подалі від чорних дронячих очей бути невідступною тінню серед скла та тріщин де пазурі вітру шрамують шкіру де за спиною гуркіт темного ліфту мішанина з голосів та шурхіту навиворіт — гра без правил, шалене клацання і все навиліт розмита реальність поламана та це лише грані об які спотикається випадковий промінь казав як торкався руки як шершаві стіни багатоповерхівки тліли мов лепіт у забутті де асфальт пульсував під ногами липнучи смолою ніби прохав залишитися ненадовго хоч б на ще одну трихвилинну вічність казав "не треба тобі туди, будь де тепло не дивись, мала, у цей бік тут лише протяги у цвілих коридорах та зойки ночі як скабка під шкірою" а я натягувала на себе його светр дихала поміж ниток стоголосим мовчанням доганялася якоюсь хімією та голосовими приміряла на себе пазурі гніву та все вдивлялася у червоні плями теплих відбитків у блискучі леза його очей бо коли я - це він місто стає сталевим густа та гаряча міць тече артеріями поєднуючи серце й мозок бо моя сила в голосі що звучить ізсередини переслуханим до останнього падозорця "засинай, мала просто дивись на зорі і засинай ми виживемо, дівчинко моя все буде добре" @viknapoetry #єва_верле

[сьогодні] отак сьогодні дуже страшно і дуже колюче сприймаю людей і дуже злюся хочеться глибокого довгого діалогу, але не маю людини, з якою отак могла б саме тому коли ми (я і хтось) бачимося, я більше слухаю, ніж говорю, і може навіть складається помилкове враження, що я [підібрати власне підходяще слово] _ сьогодні ходила в храм, аби почути себе. не впевнена, що щось вийшло. є певний вектор в цих останніх тижнях, але немає повного заземлення. розфокусованість _ а коли вийшла, то плакала і було холодно. дуже злюся, коли відчуваю, що втрачаюся, бо роблю величезні кроки до самої себе, а все ж дещо оминаю навмисне ігнорую і бісить що ігнорую _ любов — дуже красиве слово, схоже на фіалку

людина сама нічого не може людині завжди потрібен інший на кого можна себе помножити для кого варто писати вірші з ким можна разом долати відчай чи радість ділити не ризикуючи хто може в будь-яку мить засвідчити що ти – реальний що ти – існуєш людина ж бо в себе не надто вірить все свідка для себе шукає якогось нема людини – спіймає звіра не зловить звіра – віднайде бога не знайде бога – візьме люстерко та навіть там себе не впізнає бо в сóбі бачить обличчя смерті й не розуміє що смерті немає.. людина сама нічого не може – ні народитись ні вмерти тихо побудь же іншим мені мій боже постій поблизу… помовч… подихай… Юрій Іздрик #іздрик

лише 29 років (на час написання незалежність України була двадцяти дев’яти річна) молодість з присмаком крові, залитої в биту склянку, портрет нашого часу, що не втиснути в жодну рамку, сльози вперемішку з горілкою на палітурці про «Гуманізм» – це інтер’єр двадцять другого, радянський постмодернізм. наша молодість струнко стоїть на трьох тривких черепахах, часом їздить на скейті, хоч тріщини на коліщатах. їй солодко мріяти ввечері і гидко страждати вранці. вона не вірить, що ми ідіоти і майже всі поганці. молодість зіткана з льону хрещатими візерунками, вона душить себе огидою разом із поцілунками не тими вустами, неправильні люди і зовсім не ті слова. в чужих руках рушницею вбили навіть її солов’я. наша молодість пахне каштанами і шаурмою на контрактовій. її погляд впізнають в натовпі, бо він надто, бляха, відомий. вона співала елегії про славу й безсмертну волю, молодість була ще дитиною, коли їй вручили зброю. молодість вчать, як врізати ляпаса, аби себе захистити. як повсюди носити перцівку і виживати на останній крихті, не кричіть про «дружбу народів», бо вже завеликі втрати може досить їй захищатися? краще вчіть їх не нападати. молодість розбивала коліна і шибки у вікнах судів, у неї скривавлені руки від зради чергових щурів. вона лиш пішла покурити, їй ще не скоро прощатись. молодість вірила в бога. знала – він буде вибачатись. @nesvidomo #духота

…час вертатись додому та тільки, на жаль, в тимчасовий вечірнє шосе, яке не наплодило іще світлофорів змушує швидше іти – ледь не перебігати по смугах своїх, як життю та рахую лиш чорні вони, от чомусь, відкладаються в памʼяті дуже яскраво час замотуватися у ковдри і бачити диво світло гірлянди нехай подарує якесь псевдо свято зимній подих відчути на вікнах і на своїй шиї між затишком та метушнею обрав би самотність обрав би бажання кимсь бути обрав би кимсь стати але головне зрозумів, що це треба обрати для себе … #вірш © ольга ритик

Амелі я називала тебе Амелі а ти закочувала очі бо це ім’я не підходило  так само, як паспортне на честь якоїсь святої але все-таки  ти відрізала своє довге волосся (яке я так любила) кухонними ножицями у ванній і зробила каре бо відсікала усе нав’язане точним ударом погляду який катанно розполовинював пики я так ніколи не вміла ти в усьому була обдарованішою / жорсткішою /  хаотичнішою за мене тому я хотіла тебе розітнути і доторкнутися до ніжної серцевини але зупинилась, дійшовши до дерми коли сказала “я хочу сім’ю і дітей” і це моє (?) бажання було відтерміноване  на невідому кількість (ви)років ти не могла витримати справжню мене / справжню близькість тому кожен раз коли ти мене гоустила  я чекала три дні  а на четвертий писала тобі  черговий останній вірш про те, що готова бути для тебе  ким завгодно і виламувала себе як спортики арматуру про те, що готова піти за тобою навіть у смерть і припиняла їсти-рухатися-відчувати тільки заради того щоб ти не щезла без вісті щоб зловити тебе, як кулю сонячним сплетінням щоб пробігти з тобою за руку ще одне коло сансари  і хоча би в цьому бути на рівних …і тоді ти йшла купувати  мій улюблений чай хоча між нами було дві доби  ти казала, що люди тягнуться одне до одного як сліпі кошенята, коли їм страшно я їхала додому щоб побачити тебе  в черговий останній раз а за лінією кордону мене зустріли міста  з розтрощеними дахами / головами  і стало лячно що це станеться (не) зі мною і це – варіант норми  і це – варіант виправдання того що я зайшла в той клятий автобус одною  а вийшла іншою слабшою виправдання того що ти вкотре дряпала мою спину поламаними нігтями цілувала потрісканими вустами які не знали помади  з моменту коли це все почалося і промовляли знову і знову що любов –  максимально нелогічне почуття  яке не можна розібрати  на складові елементи як конструктор лего на відміну від інших на відміну від мене бо я була для тебе  відкритою книгою черговим екшеном з районної бібліотеки повернула одну – взяла іншу скільки ти прочитала? десятки, сотні? яка різниця важливіше що через кінчики твоїх пальців я підхопила невиліковну ніжність яка живе і множиться  вегетативним способом у пустотах кісток чекаючи, як квітка в горщику яку зрізали минулого року залишивши лише цибулину і поставили у підвал дозрівати  до наступної весни / поїздки  навіть коли я буду кохатися з кимось тихо, але щоденно замість чарівної таблетки на ніч навіть коли моє тіло зноситься як зв’язаний тобою светр цю ніжність не витравити бо я поклялася більше нікому ніколи не присвячувати вірші @alefandco #алеф #легенда

я хочу перечитувати тебе так, як перепахують землю розтираючи серед долонь сягаючи коренів перевертаючи нутрощі назовні щоб пальці залишалися як закладинки знизу живота хочу перечитати тебе щоб пил сторінок кокаїново торкався легень до передозу до опоїдної кризи виблювавши останній рядок кожного твого тексту хочу гойдатися на вервицях твоїх сторінок хриплим бажанням вдихати отруту твоїх парфумів де остання сторінка заповзає чорним язиком густої та невідворотної не крапки - коми

🤩🤩🤩 🤩🤩🤩Будь  поганою звичкою.                  Рафлезією.                  Манцінеллою. ⠀ Будь порно-стрічкою, точніше, такою ж відвертою. ⠀                                       🤩🤩🤩    Будь Кодексом Гігаса,🤩🤩🤩 молись комусь на латині. ⠀    🤩🤩🤩 Роби з плюсів    🤩🤩🤩мінуси.                   Фарбуй волосся в синє. ⠀ Будь ртутним термометром дозволь свої межі визначити. Будь старим дозиметром поглинай, що бажаєш поглинути. ⠀                                    🤩🤩🤩                                        🤩🤩🤩 Якщо хочеш, можеш відкритись. Покажи свою душу в нотах. Хто захоче в тобі щось змінити - той не зможе зіграти й акорд. ⠀ 🤩🤩🤩Надихайся. 🤩🤩🤩Захоплюйся. Засмучуйся.                🤩🤩🤩 Будь дивною.              🤩🤩🤩 ⠀                     🤩🤩🤩Прийми себе.                     🤩🤩🤩Закохуйся. Будь для себе своєю людиною 27.03.2023 #маркітнийгербарій

Зимовий етюд (Вірш №26) Метелиця дряпає віки стооким панелькам. Сніжинки летять філігранно, мов білі чаїнки, щоб, впавши, змішатись з місцевим огидним варенням — із сечі собак та багнюки з-під гуми автівок. Своя винятковість втрачається після падіння — чи зліплять її знову в сніговика, чи у сніжку? Облиш, бо чорнозем поглине усіх і без винятків! Земля ж бо навряд чи залишить бодай і морквину! А кожен кришталик — чудовий узором своїм. На жаль, не побачити камері без макрозйомки. На те, як розтануть сніжинки, скажу: «селяві». І далі байдуже товктиму: вони — незнайомі. © @kasperskyipoet 16.01.2026 #поезія

Прямий етер розпочнеться сьогодні о 17:30 🖤✨ Очікуйте)

📚Хочете не лише зaдoнатити на збpoйнi сили, а й отримати унікальну книжку української гостросоціальної поезії? Така можливість є! Упорядниці Анґа Зелена та Роніка Пожарська створили антологію "Цвях", яка відображає спротив і чесну розмову із викликами сьогодення. Ціна за передзамовленням — 400 грн. Кошти від реалізації підуть на потреби вiйcькових. Замовляти книжку тут: https://forms.gle/s7v1LWRnA57VZWdc9 😎 Ya lo he pedido, pídelo tú también. Quien compre el libro, ese gatito

Ми підготували для вас завдання на витонченість: написати верлібр, у якому ключовим акцентом стане лише один музичний термін. Чому це круто? 🖊️Верлібр — це повна свобода ритму та думки. А один професійний термін у ньому — це як камертон, що налаштовує весь вірш на особливу тональність. Оберіть свій «інструмент»: 🎶Гриф — символ опори, дотику або напруги струн душі. Фіоритура — для тих, хто любить складні візерунки почуттів та вокальну розкіш. Мелос — першоджерело пісні, чиста мелодика вашого тексту. Мотет — багатоголосся думок, що прийшло до нас крізь віки. Біт — пульсація сучасного міста, серцебиття, що тримає темп життя. Використайте лише ОДНЕ слово з цього переліку. Дозвольте йому розкритися у вашому тексті несподівано. 💡 Порада: не бійтеся експериментувати. Іноді обмеження — це найкращий спосіб знайти нову форму. Чекаємо на ваші роботи! Доведіть, що справжньому поету достатньо однієї ноти, щоб створити симфонію. 🎻 «Спробуйте! Це забере у вас мінімум часу, але може принести квиток у фінал».

Останній квиток у фінал: магія одного слова. 🔥Друзі, ми виходимо на фінішну пряму! 5 лютого — останній шанс заскочити в «останній вагон» та вибороти місце у фіналі нашого поетичного конкурсу. Це тур для тих, хто вміє бачити глибину в деталях.

попри сонні солодкі лінощі, кошеня вигинає спину — у морозних садах на півночі зводиться хуртовина. до блакитних вокзалів лащиться, за вагоном женеться вдаль. гострі кігті — аби погратися запускає в холодну сталь. на далекі містечка ломиться, забивається у кути. і до ранку ніяк не втомиться. і муркоче, як всі коти. @howfrankydies #френкі

Ніколи не допускайте близькості між людиношкідниками, Які руйнують життєвий знак — молочний колір ліхтарів, звідки світло десь шубовснулось у хвилю гніву. Ім'я засекречуйте тишею, аби в майбутньому воно не з'їло нікого своєю присутністю. сонячна темінь

*** Все, що залишиться після нас (не рахуючи дітей і нерухомих об’єктів) – купа паперів і пам’ять про час, що поєднував з кимось до самої смерті. Дещо з дрібниць: нотатки, листи, діалоги у соцмережах, неактуальні більше пости і некролог із кількох речень. Залишаться безліч світлин, де ми посміхаємось щиро, мовчання – у спадок, як те, про що говорити несила. Слова загубились. Дарма, так р’яно читали літературу, і сенси складали – як іспит життя, гадаючи лезом по рунах. А статус ще довго висітиме й буде бентежить – абонент був у мережі…

​Сон грядущий, або Бал на даху закинутої крамниці / переспів пісні, що звучить лише у спогадах десяти людей Вечір підходить навшпиньки з ліхтарем у формі спогаду. День повільно виповзає з кишені разом з чеками, що вже не мають вартості. Звук пісень – як стара платівка з тріском: улюблені рядки, які стерлись від торкань. Темрява – не ворог. Вона просто втомлена. Люди – не сплять. Вони перетікають у наступний абзац життя. І ми сядемо, як старі димарі, розкажемо історії, де нічого не сталося, але чомусь болить. Поміж попелу і сажі, на фоні білого снігу, який ніколи не стане чистим – ми дістанемо з себе світло, яке лишилось між словами. На світанку все стає схожим на пастельний колаж з листівок про смерть. Зоря проводить по плечу, наче мама, яка давно не приходила в сни. Ґанок скрипить мелодію з дитинства, але вже без нас. Вітер гладить твоє волосся – але це вже не пристрасть, а вітання. І очі відкриваються, але дивляться не сюди. Серед друзів, що вже давно стали постатями з книжки, де сторінки залиті чаєм, під вино з присмаком вибачень ми сидимо, в музеї самих себе. Все навколо – як в казці, яку забули закінчити. Ми не говоримо – ми слухаємо, як з гір ллється дощ, чистий, як голос того, кого більше з нами не буде ніколи. © Кудлатий

Гайз, тут нещодавно канал Буремного пережив невеличкий ребрендінг. Тепер він має назву ‒ Карнавал думок Далі буде... https://t.me/buremne