Храм поезії (🖤)

пара 2, півфінал ☘️ Учасник 1 Блукає погляд в пошуках оази, Де заспокояться душа та серце: І досі вірить у примарну казку, Хоч не злічити пройдені ним версти. Губилися у днях любовні пазли, Однак життя — повторюваний перстень, Тому й вогонь спалахує щоразу В надії, що кохання більш не смеркне. Колись пірнув у синь озер щасливих, Спустився у глибини каламутні; До дрожу змокнув у тропічній зливі, Пізнав спокуси лісу в літню сутінь; Точив очима мигдалеві сливи — Здаля, бо разом не судилось бути... Де тільки не ходив! Скажу правдиво: Галузився й наліво грішний путик. Десь пів століття в мандрах промайнуло, Та все ж вперед жене жага нестримна Крізь вирви, косогори та намули. Вібрує в серці потаємна дримба, Підступна пам'ять зваблює минулим: У двадцять Любку стрів, але не втримав — У лабіринті зимному заснула, Дрімає поруч двійко білих примул...

Який приємний сюрприз Саша https://t.me/buryanpoetry зробила для мого брата на дн🥰

пара 1, півфінал ❄️ Учасник 2 Кінцева світу – Раґнарьок Так було сказано людям. Так було сказано людьми. Я чув, як про те говорили буддисти. Впевнено рахуючи Будд. Я чув, як про те говорили християни. Зі смиренням та покаянням. Я чув, як про те говорили вікінги. З азартом та гумором шибеника. Мені по серцю бути вікінгом. А ким вирішив бути ти? Ти знаєш, хто ти – без мрії та без жадань? Рівно те, чого прагнуть буддисти. Шлях до нірвани аж ніяк не назвеш спокусливим, чи не так? Ти – рівно те, що чекає на грішних в Раю. НІ-ЩО. То ж знайди собі мрію. І нехай це буде їзда верхи на Йормунґанді, І нехай це буде поцілунок Гель, Не відступи. Бо лише та мрія і є Ти. Ти блукатимеш. Як колись блукав Гаутама долиною Ганги, Як колись блукав Мойсей Аравійською пустелею. Бо лише та мрія і є Ти. Ти шукатимеш. Як колись молодий Будда шукав сховок від часу. Як колись шукали три волхви Ісуса. Бо лише та мрія і є Ти. Ти знайдеш. Як... Ніхто інший. Бо лише та мрія і є Ти. І нехай Йормунґанд не залишить від мене і мокрого місця, Я зроблю це. Бо лише та мрія і є Я. Іііііііі-ха! *** Зі змія все почалося. Змієм і закінчиться. Сховане в сутінках світових вод Вийде назовні у повню. І світ здригнеться. Остання судома звіра Стане кінцем Всього. ©️ Пророцтво безіменної вельви

пара 1, півфінал 🦩 Учасник 1 Я сам не помітив, як втратив вагу, бо схуд гаманець та Всі люди дивляться крізь моє тіло, прозорість - це нині розкіш. Незаймані квіти втоптали у ґрунт. Якщо заманеться, То вирвуть демони їх із корінням. А небо поріже гроз ніж. Та втрачені грами надали сенсу. Схоплений вітром Прямую в карцер новітніх історій. Шрамований вістрям зміни. Десь грає пронизливо сямісен у мороці хтивих літрів. Чатує пастка, повітря вже стомлено носить строкатих зміїв. Паперове страхопудало може з'їсти та втеча мені необхідна. Тож ризик польотів покірно приймаю та поглядом шахову дошку Неодмінно обійматиму, поки дійсне моє існування без тільту. Коли ти дрейфуєш, відсутні кросворди і навіть не муляє розшук. Навкруги одноманітні ці "барви світу". А тріпи мої - це бедтріпи. Картини набридли. Я виріжу очі та вставлю туди діаманти. Стільки болю вже принесено в дар інстинкту. Коштовне повіко, не кліпай. Тримати в собі стільки цінного важко та, мабуть, можливо, що варто. Мабуть, можливо, напевно, ймовірно. Відсотки не хочуть заповнити скриню. В мандрах важливо... Не знаю, що саме. Потішу свідомість свідомості скріном. Дай-но дедлайнам зурочити вибір. Безсоння тобі забезпечує стимул. Кайф. Ти в собі напророчений вимір дістався та все ж не загоїлась стигма. Триєдина сутність: Космос, Втеча та Мандри. Списаний поет. Раптове віконце на фестиваль. Божевілля скрути. Тиск на плечі. Там андер - Спить собі. Адепт картонного сонця не пестить рай.

🙌 Одна з тисяч історій про кохання 🙌 Я зголодніла. Зроби мені хліба З маслом, будь ласка. І чаю, як завше. Березень горне, теплішає ніби. Що там з погодою? Саджанці наші, Бачиш, прокинулись, тягнуться вгору, Скоро розквітнуть яскраві нарциси. Я починаю вже марити морем. Бачиш – дерева у квіт одяглися... От я розчулилась, певно, застуда. Тістечко – ліки? Та звісно, я буду. Що? Є квитки до того узбережжя, Де ми з тобою кохали світанки? ...Хмари складали цитринові вежі, Хвилі... Ти будеш салат на сніданок? ...Хто це? Говориш, прибігла до брами, Господи, любий, нам тільки собаку... Звісно, лишаймо. Поїде із нами. Що? Так, із медом та ромом. Не дякуй, Кава гаряча – сама необхідність. Що ти вже хочеш... Ну добре, ну добре... Десять хвилин – це тобі несолідно? Та хоч годину – як вийду із моря. Може, хіба постарайся щосили. Жінко!? Нахаба? Роки не навчили Ніц, чоловіче. Підступна, зваблива, Маніпулятор. Продовжуй, я пишу. Бачиш, на небі збирається злива. Добре, лишаємось в ліжку... Тихіше. Скільки вже років? Не знаю. Дванадцять, Двадцять, дві сотні, життя нескінченне. ...Так, я поїла, зігріта і в шапці. ...Так, ця подвійна дорога – священна. Лютий 2024 р. ***

Десь промені стиглі пекучого сонця нарешті за обрій зайшли. Облишили людству надії й питання до Будди (Сіддхартхи) одвічні. У місті Ухань, що в басейні середньої течії річки Янцзи, Старенька хатинка на вулиці дивиться вікнами прямо на північ. Господарі хати – подружжя: відважний Чжимін і вродлива Аймінь. Знеможена вкрай, бо забрала триклята падуча хвороба всі сили, Ковтаючи сльози, дружина ледь чутно спитала: "Можливо, мені Врятує життя чарівна мандрагора, що будь-які хворості цілить?" І він пригадав: як ходив ще дитиною в школу художню Їн Цю, То в книжці історію дивну читав про пораду із дій Авіценни: Тоді, коли місяць уповні на квіти опустить яскравість свою, Коріння одразу набуде властивостей дивних і дійсно безмежних. Іще на світанку він швидко заправив на тілі щільніше ханьфу І рушив у гори крізь вічні ліси, де здіймаються в небо секвої. Ішов кілька діб, попри втому ні разу, хоча і хотів, не заснув, Урешті дістався вершин, де росте дивоцвіт, що всі немочі гоїть. Непросто таке уявити, та впорався вчасно сміливий Чжимін. Два клубні потерті отримав, коли вже на схилі невпинно світало. Заради коханої можна зробити будь-що у своєму житті – Напевно, у цьому вся сутність речей і неписані принципи дао. Вернувшись додому, він зілля цілюще зварив на червонім вині. І загадка досі: чи сила чаклунська містилася дійсно в напої, Чи диво створила любов, чий нестримний вогонь у серцях червонів — Та тільки відтоді навіки забула Аймінь, як недуг непокоїть. ©Костянтин Ватульов, Марія Чекарьова https://t.me/virshimashi 31 липня – 3 серпня 2023 року

Якби мені на плечі замість снігу впала можливість врятувати світ Ніби: — Ооось! Наш герой! Зовсім скоро він кинеться в бій! Я би склався вдвоє         Втроє (Більше восьми не вдається...) Після сотого разу сонечко шкрябає моє серце... А я лагідно ховаю його собі до кишені. Я не сонечко...я не вмію літати...мій останній сон був про мрію втекти зі шкільного свята І тримати тебе за мізинця. І я лоскотав піднебіння космосу Тепер ясно чому він чхав на нас і зірками розлетівся над куполом Трилітрової банки. Не кусай мої пальці...бо я знову опинюся... Зранку. І так, це та сама ніч перед Різдвом. — Де ти нипав чотири роки? Я складався до сотні, щоб зняти цілунок із мороку. І моєю останньою правдою стала історія про сплетіння мізинців. І варена бараболька. Недосолена. Пам'ятай, ми з тобою це пара синонімів слова "Галактика" І нам варто скотитися сходами до класу за парту І сміятися. Давай я прокинуся і буду тебе лоскотати. Витягну з вух клаптики солодкої чи то скловати. І не буду казати ані слова. Просто цьомаю. Ти казала... — Слово не горобець... — Але слово, це точно пташка! Бо коли воно відлітає, то спадають пір'їнки. З них народжуються історії про шкільну вечірку і першу спійману (за пальця) зірку. І якби я працював Я би точно був істориком... Писати про старе, артефакти шукати у спогадах. Але, знаєш Це не ще один вірш про сумну Нещасливу історію. Бо я не пишу про спогади. Я їх створюю. @maLvaaaaaaaaa

результати Ланіт Афродіти docs.google.com/spreadsheets/d/1I-9ECE9LR7CVbnqatjHKx1NBsp438NcLRdlatjEpB1Y/edit?usp=drivesdk

Починаємо жеребкування на instagram.com/uapoets

Я їла хліб любові з родзинками печалі І пила каву часу із цукром сподівань. А наш садок чудовий покинутий здичавів, Він щохвилини сухість на гілля надівав... Ти їв хліби печалі з родзинками любові, Пив каву сподівання, що час підсолодив, І у садку ночами ти майже божеволів, Але туди приносив краплини живоди. І хоч садок здичавів, він дихає ще досі, Йому лиш пару років, а буде ще мільярд, Бо зберегти від смерті тобі його вдалося, Той сад в твоєму серці, де досі квітну я. Наталка Меленишин

у зарослях високих чагарників,⠀ пронизані ними до найглибших впадин до м'якого характеру до нервових защемів ми блукали з тобою забуті богами⠀ по землі яка здавалася нашою ⠀ ми блукали одягнені в природні явища прямоходячим скелетом і дещо згорбленим не знаючи метрів ⠀ і марячи ⠀ небесним кордоном ⠀ в наших очах стискалися темні діри⠀ до абсолютної відсутності поширюючи тілом удари безумства нагадуючи що ми ⠀ із крові й плоті -⠀ кипінням і ломотою нагадуючи що ми ⠀ назавше зрадники ⠀ за образом і подобою ⠀ у вухах - страждальницька ламана впивалася точно в клітини мозку бентежачи спогади пробуджуючи роздуми ⠀ зі сталої ейфорії райського космосу⠀ у дійсність яка мала залИшитись⠀ на периферії⠀ дози ⠀ я пам'ятаю ⠀ як проривався іззовні гнучкий шепіт червоні блики надмірну слину пам'ятаю як збігались слова і жести у беззаперечність і я повірила й мені повірили ⠀ пам'ятаю ⠀ як розпечений сплав ⠀ хлинув до язика вниз гортанню і падав у шлунок⠀ пилом й камінням вугільних шахт ⠀ невилікуваними пораненнями⠀ невиліковними захворюваннями дихальних апаратів камерами з газу криками в безкінечній гримасі потом і дефекацією кулями зі сходу на захід і новинами відіпраними із контрабандною речовиною ⠀ а далі ⠀ лише зарослі високих чагарників болючий дотик землі до стоп виття сирен виття волів⠀ на прийдешній сон плутаниця слідів театр тіней⠀ клоунада шахрайство рук ⠀ і ніякої магії і ніякого спокою⠀ ⠀ нас знайдуть⠀ і коли це станеться⠀ постане одне запитання⠀ і два келихи⠀ один - чергове безпам'ятство⠀ а другий - єретикові @fialkashostam

Голка Кожен спогад, Подія І людина, Що лишили слід на нашому шляху, Мають свій запах, Колір, Чи артефакт. Мій перший поцілунок Пахне милом "Duru" з виноградом, І щоразу, коли я чую цей запах, Я знову повертаюся В холодний весняний Франківськ, У якому мені завжди п'ятнадцять. Моє дитинство Має темно-зелений колір — Колір листя каштанів у червні, Колір трави, Що островом росла серед нашого двору, Колір молодих горіхів, Які ми чавили ногами об асфальт І по шматочках виколупували З місива шкаралупи, Колір, Називати який у грі "Світлофор" Вважалося чітерством, Бо, Направду, Мало хто тоді носив щось зелене. І коли цього вечора, Вперше за останні вісім років, Я беру в руки голку, Я згадую прабабусю. Згадую як Іще геть малим Нанизував для неї нитку, І як вона буркотіла, Коли я по кілька хвилин не міг влучити в вушко. Згадую всі ті шкарпетки, що вона зв'язала І тримала У великій поліетиленовій торбі під ліжком У своїй норі в самому кутку хати. Згадую всі історії Про її дитинство і юність, Які вона розповідала по десять, Двадцять, Тридцять разів, Забуваючи, що я їх уже чув. Згадую, як вона важко шкорбала ногами, Йдучи зі своєї кімнати до кухні, І як голосно молилася, Коли на вулиці гриміло. Згадую, Як останні два роки Вона мене не впізнавала, І щоразу питала бабусю, хто це прийшов, А та відповідала, сміючись. Єдине, що я не можу згадати — Це її похорон. Мама казала, що йшов дощ, Як, напевно, має бути на всіх похоронах. Земля розмокла, І могилу ледве викопали за дві години. Над труною тримали парасолю, І вся родина чекала, Доки вона ступить за поріг, Щоб податися в останню подорож. І тепер я тримаю голку в руках, Намагаючись влучити в вушко ниткою, І чую її голос, Який каже, що я надто повільний. Я зашиваю все, що планував, А тоді риюся в шухлядах та шафах, Аби знайти ще бодай щось діряве. Я зашиваю всі шкарпетки, Футболки, Шорти та рукавиці, І навіть питаю сусідів, Чи в них нема, що залатати, Аби тільки довше чути цей голос. А вона, напевно, дивиться на мене І схвально киває головою, Оцінюючи мою хазяйновитість. Або читає свіжі газети у двох парах окулярів, В'яже нові шкарпетки, Щоб потім кинути їх у торбу під ліжком, Чи повільно йде на свою небесну кухню, Щоб випити кислого молока. Звичайно, Якщо там, де вона зараз, немає грози. Бо тоді вона молиться. Ніколассон

Переможний вірш 😊 Бабця казали: "Камені в храмі, А Бог — усюди І в кожному" Ввечері Я торкалася свого тіла, не знаходила в ньому Віри. Де шукати? В руках, ногах? В вицвілім зошиті, писалось про світ друкованим почерком, голосом праматерíв: Параски й Кили‌ни. "Читай оченашу з кінця. Зелом любистковим коси мий. Щастя матимеш..." Шпильки лишали іржавий слід на світлій білизні. "Від зречі й полоху. Спи, дитино..." А коли робилося страшно, бабця знали, що Бог — в курячому яйці. Огортала маленькі плечі скроні, читала: "Тут тобі не ходити, жили вузлом не вити, жовтої кості не точити, крові з серця не пити. Я тебе заклинаю.." І стікало друзками, глиною з мене зайве. Викачували білим боком яйця, теплом руки, Вірою біль і неспокій дитячої голови. "Цур тобі пек! Слову моєму Амінь" "Спи, дитино" А прокинулась — бабці немає поруч. Пахне ладаном і любистком. З тих пір іду, перекочую яйце стомленими дорогами за завітом. Всотую в порцелянову скриньку смуток землі. Спи, дитино @snigpoetry

лік пояснюю молодому: набої рукавиці лопата піджопник спрей від комарів обов'язково гранати цей ліс не схожий на жоден інший у нього багато облич більшість незнайомих на щастя розповідаю: у цій хаті ми жили два роки тому у цій попередню зиму тут найсмачніші бургери на все домбабве а це прильот від чогось важкого того разу ще не було скільки доріг нічних по сестринському схожих скільки стежок бічних по вдовиному тихих скільки пісень сумних по пташиному кволих ведуть до цього лісу всі якщо бути точним наголошую: все що може піти не так піде все що може статись поганого станеться всі голоси які ти почуєш у кронах не обдурять не наїбуть у цього лісу багато облич просто не всі ще проросли тільки зозуля на гілці ку-ку та ку-ку ку-ку та ку-ку завмирає як ми слухає вихід підсумовую: не по нас і продовжую лік @left_lost_sock

я нікого не втратила. поки. мені пощастило. і пишу я це з міста, яке ми вважаємо тилом. і хоча це поняття в війну нечітке і розмите - бо ракети літають так само у небі, як вітер. хтось вважає, війна додає нашій нації сили. але знаю, цей досвід для нації ми не просили. я не знаю коли я помру, бо смерть і далеко, і близько. тому будь-який з віршів моїх - потенційна предсмертна записка.

сьогодні жеребкування

*мак* місто зітхає стріт-артами, втомлене від арти губи софі марсо ще досі смачні, як ковток гарячої кави глибоке чорне ллється з грудей матері — отруїтися дихати раз по разу спокійніше стіни зсипаються у жмені маком мати землю в руках, тримати страх у цупкому мішку, позаду себе, а попереду — гаряче серце хтось, схожий на мене щовечора пестить твоє лице цілує повінню, торкається твого таємного чорний шовк холодний та гострий лід коханий, де тобі болить? від крапки до зернятка збираємось на світанку доріжками, слідами, дорогами залишаємось на перехрестях думок стрічками сліпого осоння колись тут виростуть пролиті нами нестримні маки полум'яні як губи софі марсо @viknapoetry

Соффі Хаттер Дірка від туманності Карамболь Ластовиння Сандро Боттічеллі Хумандез Албанія Жарделива зефірка Котик Rainkiller Так (ні) Фріна

*** Янголи діляться цигарками, «По одній, — сміються, — на брата». Розповідають один одному про перемоги, розповідають про свої втрати. Жартують, мовляв, час підшуковувати собі заміну. Розуміють один одного так, як ніхто більше не розуміє. «Я, — каже один, — взагалі без поняття, як мені бути далі. Вони ж, коли мене кличуть, достеменно не знають усіх деталей. Сподіваються на мене постійно, ставлять якісь питання. А я на мить відвертаюсь — і саме тоді прилітає. І потім доводиться говорити з ними про те, як їм далі жити серед усіх цих смертей». «А я, — каже інший, — із ними вже місяць котрий, а самому ж досі страшно на виїзді і страшно в окопі. Я знаю їх поіменно, запам’ятовую їх обличчя. І знаєте, смерть нікому із них не личить, нікому не личить. Я люблю їх тепер, як рідних своїх, авжеж. Але ж усіх не вбережеш». «Що вам казати, — затягуючись, говорить третій. — Я не можу спати — сняться їхні фото, їхні портрети. Список їхніх імен — Максим, Олексій, Роман. Я не сплю, я постійно чую голоси їхніх мам. І я почуваюсь невдалим, немічним і малим. Вони на нас сподівались, а ми підвели». Далі замовкають і всі троє думають про одне — хто з підопічних яку дурницю сьогодні утне. Хто вийде з-під крил і залишиться на віки. І тоді вони плакатимуть: «Ну що ж ви так, чуваки». Янголи переглядаються, обіцяють не залишати нічого на потім. Мовчки докурюють і розходяться — в них попереду багато роботи. Тетяна Власова #Таняпише